Розділ 301
-Ем... Сенпаю, будь ласка, прийміть це!
-Це мої справжні почуття!
-Дякую вам за все. Сподіваюся, ви й надалі допомагатимете мені.
Настав день «Фестивалю Валентина».
Цього дня Королівська Академія була буквально оповита рожевою атмосферою. По всьому навчальному закладу дівчата палко вручали подарунки хлопцям, а деякі учениці навіть вітали вчителів.
-Як це мило. Хоча як викладач я, мабуть, мав би зробити їм зауваження,
Клаель лагідно посміхнувся, споглядаючи святкову метушню.
Приносити солодощі до академії було не зовсім за правилами, але це був світ отоме-гри. Тут за таке нікого не карали й не конфісковували майно.
-Усі такі милі. Тільки погляньте, скільки дівчат наважилися зізнатися у своїх почуттях.
Крокуючи коридором, заговорив Юрій.
Клаель та Юрій якраз закінчили свої уроки й тепер поверталися до викладацької кімнати.
-Клаелю, а ви сьогодні отримали щось?
-Ні, жодного подарунка. На жаль, я зовсім не маю успіху в жінок.
-Справді? А мне здається, що вам мали б подарувати цілу купу.
-Ха-ха-ха... Та ну, серйозно? Це точно не про мене.
Юрій здивовано подивився на нього, але Клаель вирішив, що це звичайна ввічливість. Він ніколи не вважав себе популярним серед протилежної статі. Він навіть примудрявся тікати із побачень наосліп, тож як у минулому житті, так і в цьому, романтика трималася від нього на відстані.
-А як щодо вас, пане Юрію? Ви комусь дарували солодощі?
-Е? А з якого дива я мав комусь щось дарувати?
-А, ні... просто так подумалося. Ха-ха-ха...
Він вже на автоматі сприймав Юрія як дівчину, яка мала б комусь готувати сюрприз, хоча той беззаперечно залишався чоловіком. Клаель поспіхом засміявся, аби приховати свію обмовку.
-Сьогодні чомусь так багато студентів намагаються зі мною заговорити... і не тільки учні, навіть інші вчителі якось дивно на мене дивляться. Цікаво, чому?
-Питаєте, чому... хіба це не очевидно?
-Очевидно? Що ви маєте на увазі?!
Юрій щиро обурився, але для Клаеля вся картина була абсолютно зрозумілою.
-Упевнений, усі вони зараз глибоко розчаровані... через те, що так і не отримали солодощів від Містера Юрія.
-Угх... я ніколи з цим не змирюся...
За такою розмовою обоє нарешті відчинили двері викладацької кімнати й ступили всередину.
-Е...?
Проте... сталося дещо абсолютно немислиме. Вони мали б зайти до кабінету, але опинилися геть у іншому місці.
-Де це ми... зачекайте, як таке можливо?
Навколо розкинувся мальовничий пагорб. Жодних будівель поблизу, лише вдалині виднівся густий ліс. Пагорб височів прямо над морем, а сонце якраз збиралося сідати за обрій.
-М-містер Юрій? Ви тут?
-О, Клаелю! Сюди, сюди!
-Що за...?
Юрій, який щойно стояв біля нього, безслідно зник. Натомість трохи далі стояла Рейна. Вона сиділа за круглим столиком і привітно махала Клаелю рукою.
-Рейно... чому — ні, невже це ти перенесла мене сюди...?
-Вибач... Мені просто так сильно кортіло побути з тобою наодинці, тому я взяла й перенесла тебе сюди.
-Перенесла... от як?
Він міг би задуматися над тим, як саме вона це прокрутила, але якщо мова йшла про Рейну, то не треба було дивуватись її всемогутності. Головне питання було в іншому — навіщо?
-Це мій подарунок для тебе. Оскільки сьогодні «Фестиваль Валентина», я дуже хотіла, щоб ти це скуштував.
На столі стояла тарілка, на якій красувався вишуканий чорний торт.
-Шоколадний торт... ти сама його спекла?
-Так! Зрештою, ти ж завжди так сильно мені допомагаєш!
Рейна щасливо посміхнулася й молитовно склала долоні разом.
Він уже змирився з думкою, що цей день мине для нього без жодних ласощів, але, схоже, Рейна приготувала шоколад саме для нього.
-Дякую тобі. Я справді неймовірно щасливий... але чому ми саме тут?
-Мені здалося, що це дуже романтично. Поглянь, який красивий захід сонця, чи не так?
Рейна вказала пальчиком у бік західного моря. Сонце якраз торкалося лінії горизонту, фарбуючи морську воду у яскраво-помаранчеві відтінки, що виблискували наче дорогоцінні камені. Видовище було воістину неймовірним. Таке рідко побачиш у повсякденному житті.
-Тож твій подарунок — це не лише шоколадний торт, а ще й цей розкішний краєвид...
Вона продумувала все до найменших дрібниць. Отримувати таку турботу було настільки приємно, що в Клаеля аж серце защеміло від вдячності.
-Ну ж бо, давай їсти разом.
-Так. Після важкого робочого дня щось солоденьке — це саме те, що треба.
Клаель примостився за столик. Поруч із шоколадним тортом уже стояло горнятко гарячого чаю. Він відламав шматочок десерту виделкою й поклав до рота — ніжний смак, що танув, миттєво розлився по язику.
-Ах, як смачно... Як і очікувалося, твої солодощі, Рейно — найкращі у світі.
Мабуть, через те, що вони прожили разом цілих п'ять років, Рейна ідеально вивчила смаки Клаеля. Кількість цукру, насиченість молока — усе відповідало його вподобанням.
(Ось що означає вираз «шлях до серця лежить через шлунок»... це і справді шедевр.)
-До речі... Клаелю, а ти сьогодні більше ні від кого не отримував подарунків?
-Ні, взагалі ні від кого. А чому ти питаєш?
-О... схоже, та дівчинка чудово впоралася зі своїм завданням. Треба буде її похвалити.
"............?"
Рейна ледь чутно пробурмотіла щось собі під ніс, і Клаель не зміг розібрати слів.
-Нічого, пусте. Тут є ще багато, тому, будь ласка, їж скільки забажаєш.
-А... добре.
Хоча вся ця ситуація й здавалася йому трохи дивною, усі сумніви Клаеля миттєво розтанули разом із неймовірним смаком шоколаду. Вони в двох спокійно насолоджувалися вечірнім небом та шоколадним тортом, на повну силу смакуючи цей «Фестиваль Валентина».
.
.
.
(П.П Пу-пу-пу, походу Рейна вирішила використати одну із своїх фанатиків, і це напевно та фанатична черниця, що вміє як вбивця маскуватись і тд... (страшно за Клаеля "трішки", і сумно, він тепір ще більше почав вважати що жінки на нього не звертаю уваги))