Розділ 296
І ось, провівши ці шалені, але водночас такі затишні новорічні свята, вони нарешті дочекалися завершення зимових канікул. Клаель разом із Рейною мав залишити Егбел і повернутися до королівської столиці.
-Бережіть себе, дітки, і нехай дорога буде легкою.
-Ось, я вам тут у дорогу обід зібрала. З'їжте обов'язково в кареті, добре?
-Ува-а-а-а-ах! Рейно-о-о-о, не покидай мене-е-е-е!
-Гей, діду! Та годі тобі ревіти, чесне слово. Тільки сорому наганяєш!
Майже всі жителі Егбела зібралися, аби провести їх у далеку подорож. Більшість містян привітно посміхалися, і лише кілька найвідданіших фанатів Рейни ридали в три ріки, не в силах змиритися з розлукою.
-Дякую вам усім величезне. Завдяки вашій турботі ми змогли насолодитися справді спокійним Новим роком.
-Ми обов'язково повернемося на весняні канікули. Будь ласка, не хворійте до того часу!
Посміхаючись містянам, які прийшли їх провести, Клаель та Рейна піднялися в карету. До самого святилища ризикнули підійти лише місцеві. Останнім часом туристів у місті майже не було видно.
-Щасливої доро-о-о-о-оги-и-и-и!
Головним винуватцем, який так успішно розігнав галасливих приїжджих, був, звісно ж, Гівіль, який поступово перетворювався на справжнього ангела-охоронця цього святилища. Абсолютно голий Гівіль, яскраво сяючи, завис прямо над дахом святилища й повільно кружляв, одним своїм виглядом змушуючи чужинців тікати без оглядки.
-Ха-ха-ха... Пробачте, що завдали вам стільки клопоту, аж до самого від'їзду...
-Я лише виконую свій священний обов'язок! Мені не потрібна подяка!
-Ясно... ну, цей, тримайтеся там...
(Аж моторошно стає. Коли ми знову повернемося в це місто, який вигляд матиме цей чоловік?)
Якщо це його фінальна стадія еволюції, то з цим ще можна змиритися, але від думки, що він може стати чимось іще більш гротеск... ні, божественнішим, кидало в холодний піт.
-Аби захистити цей храм, я стану ще сильнішим, ще величнішим... Так, я стану наче Сила Господня, що служить самій Богині...!
-Ні, серйозно, будь ласка, трохи зменш оберти. Я тебе благаю.
Ще раз суворо попередивши розпаленого Гівіля, Клаель допоміг Рейні сісти в карету. Щойно вони всілися, дівчина сіла поруч із ним.
Минуло всього кілька місяців, а Егбел уже став іншим. Сюди тепер масово з'їжджалися туристи, та й самі містяни... ну, принаймні деякі з них, теж помітно змінилися.
(Упевнений, коли ми приїдемо наступного разу, усе стане ще більш невпізнанним.)
Те, що глухе провінційне містечко розвивається, а не занепадає — це, безумовно, добре. Проте... водночас на душі шкребли коти від легкого смутку. Краєвиди, серед яких вони провели п'ять років разом із Рейною, ніби поступово танули в минулому, і це викликало легку ностальгію — навіть попри те, що це місто не було їхньою справжньою батьківщиною.
-Усе гаразд, Клаелю.
-Рейно?
-Речі, які є по-справжньому важливими, зовсім не змінилися.
Рейна ніжно поклала свою долоню поверх руки Клаеля й лагідно посміхнулася. Посмішка, що нагадувала тепле весняне сонце. Від цього жесту в грудях Клаеля розлилося приємне тепло.
-Навіть якщо місто зміниться, ми залишимося колишніми. І, звісно ж, містяни теж не зміняться.
-...Щось я розчулився як старий дідо, чи не так? Вибач за це.
Бути втішеним дівчиною, яка на вісім років молодша за тебе — доволі ніяково. За такого розкладу... хто тут узагалі дорослий, а хто дитина?
-Твоя правда, Рейно. Хоч би як сильно розросталося місто, зв'язок між людьми нікуди не зникне. Я бовкнув якусь дурницю.
-Зовсім ні... Навпаки, я з нетерпінням чекаю на це. Мені цікаво подивитися, яким місто стане в майбутньому.
-Так, мені теж... Це всього лише коротка розлука до весни.
З нетерпінням чекати на зміни — це доля дітей. Відчувати через них легкий смуток — це доля дорослих. Клаель і сам не помітив, як встиг постаріти.
-Прощавай, Егбеле.
-До нової зустрічі.
І ось, Клаель та Рейна попрощалися з містом, яке так довго називали своїм домом, і знову вирушили в напрямку королівської столиці.