Розділ 293
Навіть із приходом Нового року сонце, звісно ж, усе одно сходить.
Перше, що Клаель побачив, прокинувшись того ранку... було спляче обличчя сліпучої красуні, Рейни Лорел.
-Угх...
Йому хотілося подумки похвалити себе за те, що він не закричав на все горло. Обличчя, настільки ідеально красиве, що його можна було назвати витвором божественного майстра, знаходилося прямо перед його очима, і щойно він розплющив повіки, цей образ буквально приголомшив його мозок.
(Рейна... чекай, чому вона тут...?)
Учора Клаель виявив, що Рейна зайняла його ліжко, тому сам пішов спати на диван у вітальні. І все ж, озирнувшись навколо, він зрозумів, що лежить у власній спальні. Поруч із Рейною на ліжку. Коли саме він сюди перебрався?
-Серйозно... якби на моєму місці був хтось інший, він би вже давно перетворився на вовка...
-М-м-н...
Тихо зітхнувши, Клаель обережно вислизнув із ліжка. Рейна солодко зітхнула у вісні, але він щосили намагався цього не чути.
-Так... треба збиратися.
Струсивши з себе незрозумілі емоції, що вирували в грудях, Клаель швидко перевдягнувся. Рейна все ще спала. Вона, як не дивно, зовсім не була ранньою пташкою. Уже стало звичкою, що коли Клаель прокидався першим, то сам готував сніданок.
-На ранок мотті цілком підійдуть...
Він поставив пательню на вогонь, щоб підсмажити рисові коржики, і водночас закип'ятив воду. Щойно він виставив на стіл багатоярусну коробку з осечі, розставив тарілки та чашки, як Рейна нарешті прокинулася.
-Доброго ранку, Клаелю...
-Доброго ранку, Рейно... Щодо минулої ночі...
-Мені наснився справді чудовий сон. Я так добре виспалася.
-...Це втішно чути.
У нього були певні сумніви... але Клаель вирішив промовчати.
(Може, це я сам ходив уві сні наполовину сплячим...)
Те, що Рейна спала у ліжку Клаеля, було коренем усього цього абсурду, але він вирішив не роздмухувати тему. Нехай кіт Шредінгера так і залишається в коробці.
-Скоро все буде готово. Зачекай трішки.
-Я допоможу. Приготую чай.
Рейна стала поруч із Клаелем, допомагаючи накривати на стіл. Незабаром мотті підсмажилися. Обоє сіли за стіл снідати. Потрішки куштуючи осечі, вони жували гарячі коржики, приправлені солодким соєвим соусом.
-Схоже, сьогодні буде важкий день...
-Так, давайте викладемося на повну!
Оскільки це був перший день Нового року, сьогодні в святилищі очікували натовпи людей. До того ж... Егбел зараз був забитий туристами під зав'язку. Хто знає, скільки людей прийде на новорічну месу. Тому їм треба було нормально поїсти, поки ще була така можливість.
-Я приберу посуд...
-Так, будь ласка. А я піду першим до каплиці.
Зрештою, вони закінчили сніданок і підвелися з-за столу. Рейна понесла тарілки до мийки, а Клаель попрямував до каплиці.
(Якщо згадати... цікаво, що там із Гівілем?)
Можливо, він досі спить у своїй кімнаті. Він літав і світився на вулиці до пізньої ночі, тож нічого дивного, якби він просто проспав.
-Сподіваюся, що ні, але... він же не залишився на вулиці, правда ж? Ха-ха-ха-ха...
Відчуваючи недобре передчуття, що це був чистий тригер для неприємностей, Клаель переступив поріг каплиці. Вона виглядала так само, як і вчора. Коли він відчинив вхідні двері... там не було сяючого, голого, худого чоловіка в окулярах.
-Немає... хух, яке щастя.
Усе навколо храму було присипано снігом. Ніякої сяючої голої постаті на подвір'ї не було видно. Навіть якщо подивитися в небо — ніхто там не літав. Клаель відчув полегшення. Справжнє полегшення.
-Доброго ранку, священнику. З Новим роком.
-А, пані Лоттель. З Новим роком і вас.
Першою до храму прийшла жінка, яка жила по сусідству... пані Лоттель.
-Я прийшла помолитися з самого ранку. Чула, що ви повернулися. А люба Рейна там, у глибині?
-Так, на кухні. Думаю, вона скоро підійде.
-Я така рада, що ви обоє повернулися. Минуло чотири місяці відтоді, як ви приїздили влітку. Цей час здавався таким довгим, хоча насправді пролетів швидко.
Пані Лоттель весело засміялася, проходячи вглиб каплиці.
-Доброго ранку, молодий священнику.
-Ой, ви таки повернулися, чи не так?
-Рейно! Де люба Рейна?!
Слідом за пані Лоттель до храму один за одним почали сходитися містяни. Усі вони були знайомими обличчями. Люди, з якими вони зблизилися відтоді, як Клаеля призначили в це місто.
-Ой, скільки літ, скільки зим, священнику.
-А, Ораторіо. Радий бачити, що ти в порядку.
М'язистий, ексцентричний чоловік, легковажно помахав рукою й привітався. Ораторіо, власник крамниці одягу, теж вирішив завітати.
-Відтоді як ти поїхав до столиці, ти став ще мужнішим. Такий став красень, просто диво.
-Ха-ха-ха... дякую.
Клаель іронічно посміхнувся ексцентричному крамарю, який грайливо підмигнув йому.
-Я справді радий, що ви всі прийшли так рано... Місто так сильно змінилося, я навіть трохи розгубився.
-О так, ти, мабуть, здивувався, що воно перетворилося на такий туристичний центр? Колись це було тихе сільське містечко, а тепер так розрослося, що аж почуття змішані.
-Це добре, що місто процвітає, але коли стає надто людно — це проблема... Я хвилювався, що сьогодні на службу хлине величезний натовп.
-О, за це можеш взагалі не переживати. Священник на заміну... Гівіль, схоже, викладається на повну.
-Е... Гівіль?
Клаель кліпнув очима. Він не бачив Гівіля з самого ранку... Невже він десь на вулиці біля храму?
-Він завис прямо посеред дороги.
-Завис...?
-Так, он там.
Ораторіо вказав пальцем за межі території храму. Клаель вийшов за ворота й зиркнув уздовж вулиці... і справді, він був там.
(............Бодхісатва?)
Посеред дороги в повітрі літала сяюча постать, що завмерла в позі для медитації. Це був Гівіль. Лисий, голий чоловік в окулярах, висів у повітрі, повільно обертаючись навколо своєї осі в позі лотоса й яскраво світячись. З неба все ще падав сніг, але через це обертання сніжинки просто розліталися в різні боки, не торкаючись його.
Містяни, хоч і крутили пальцем біля скроні, спокійно обходили сяючу постать і йшли далі. А от приїжджі туристи були настільки налякані цим дивним неопізнаним літаючим об'єктом, що просто боялися наблизитися до храму.
-Лише ті, хто щиро вірить у Богиню, можуть пройти цим шляхом! Ті, хто прийшов лише турбувати «Святу Рейну» — геть звідси!
-Гівілю...
Гівіль працював ідеальним відлякувачем, який стримував наплив туристів. Клаелю хотілося подякувати йому... але, чесно кажучи, це видовище викликало в нього ще й легку відразу.
(Наш храм... про нього ж не підуть якісь дивні чутки, правда?)
Що, як замість «храму, де виросла Свята», він стане відомим як «храм, де літає дивний сяючий голий дід»?
"............"
Зі змішаними почуттями Клаель повернувся на подвір'я й тихо причинив за собою двері.