Розділ 288
Попри невеличку пригоду в дорозі, рейсова карета благополучно прибула до міста Егбел.
-Зовні все виглядає так, ніби нічого й не змінилося, правда?
-Твоя правда... Ну, зрештою, минуло не більше ніж пів року.
Втім... варто було Клаелю та Рейні пройти крізь міську браму, як вони обоє відразу завмерли від несподіванки.
-Ого...!
-Тут так багато людей... Я просто шокована.
Головна вулиця міста буквально кишіла народом. Видовище, абсолютно немислиме для Егбела — глухого містечка на самому краю цивілізації. Навіть якщо воно тепер вважалося священною землею через те, що тут народилася «Свята», людей усе одно було якось аж занадто багато.
-О, Клаелю. Ти вже повернувся?
-Ройвуде... Що тут, в біса, відбувається?
Неподалік від міської брами стояв чоловік у формі військової поліції. Це був Ройвуд Белен, друг Клаеля ще зі студентських років.
-Питаєш, що відбувається... Ну, певним чином, усе це через вас двох.
Ройвуд іронічно посміхнувся, дивлячись на Клаеля та Рейну, яка стояла поруч у своєму глибокому каптурі.
-Не знаю, хто це вигадав, але містом пішли чутки, ніби зустріч Нового року на батьківщині «Святої» приносить щастя. Через це люди з'їжджаються сюди вже кілька днів поспіль. Кажуть, тут навіть влаштують грандіозне святкове шоу з виступом якогось відомого співака та запуском феєрверків.
-Серйозно...? Не думав, що все зайде так далеко...
Він знав, що завдяки Рейні місто почало оживати, але аж ніяк не очікував, що воно перетвориться на якусь подобу "Тайм-Сквер" під Новий рік.
-Добре, що я вдягла каптур...
Рейна насунула його ще нижче, щоб надійно сховати обличчя.
Якщо люди дізнаються, що Рейна зараз тут, це може спровокувати справжню масову тисняву й паніку.
-Справа кепська... За такого розкладу в церкві зараз теж має бути справжнє стовпотворіння. Схоже, про спокійний Новий рік можна забути...
Зітхнув Клаель.
На свята йому так кортіло приготувати традиційну локшину соббу або посмажити мотті, але зараз було очевидно, що для звичайних святкових приготувань час абсолютно невідповідний. «Святі Духи» навіть заздалегідь дістали для цього дня гречане борошно та клейкий рис, але тепер усе це могло просто пропасти.
-Клаелю, схоже, тут нам просто так не проштовхнутися... Якщо хочеш, ми можемо повернутися за допомогою моєї священної магії.
Рейна посмикала Клаеля за рукав і озвучила свою пропозицію.
І справді... Йти пішки крізь цей забитий до відмови натовп на головній вулиці було б занадто важко. Та й ризик того, що Рейну хтось впізнає, залишався вкрай високим. Дівчина вміла літати, і навіть в оригінальній грі вона часто подорожувала зі своєю командою саме так.
-Твоя правда... Що ж, Ройвуде, тоді до зустрічі.
-Ага, давайте там обережно.
Клаель та Рейна залишили Ройвуда й завернули в безлюдний глухий провулок.
-Ну що, тоді летимо!
-М-м...
Рейна міцно притиснулась до Клаеля. З її спини з'явилися сяючі крила, і вона м'яко відірвалася від землі.
-Ем... Рейно. Тобі ж не обов'язково настільки сильно до мене тулитися, щоб ми могли летіти, правда?
В грі Клаелю було достатньо просто торкнутися Рейни, щоб вони могли летіти й подорожувати разом. Тож жодної потреби отак обіймати його ніби й не було...
-А що, як я випадково впущу тебе? Це ж буде справжня катастрофа...
-...Зрозуміло.
Схоже, вона просто надто сильно хвилювалась... Хай там як, але те, що його обличчя опинилося прямо в її грудях, неабияк бентежило.
(Мені, мабуть, здається, але вона ніби реально мене обнюхує...)
-Ну що, Рейно, давай швидше... Буде купа клопоту, якщо нас хтось помітить, тому рушаймо якнайшвидше.
-"Вдих... видих..." Гаразд. Летимо.
Рейна глибоко вдихнула й розправила крила.
-Уперед!
Після короткого вигуку дівчина наступної ж миті стрімко злетіла в небо. Краєвиди навколо миготіли з шаленою швидкістю... і вже за кілька секунд вони м'яко приземлилися в знайомому церковному саду.
-Ого... Оце так швидкість, як і очікувалося...
З такою швидкістю, навіть якщо випадкові перехожі й помітили щось у небі, вони навряд чи встигли б збагнути, що це були Клаель та Рейна.
-"Вдих, видих, вдих, видих."
-Рейно, усе добре, ми вже на місці.
-А... Так.
Рейна після довгої паузи повільно випустила Клаеля зі своїх обіймів. Чомусь її щоки покрились рум'янцем, а на обличчі застиг вкрай задоволений вираз.
-Ну що ж... Цікаво, є хтось у святилищі... е?
Клаель визирнув із саду, але його очі в ту ж мить округлилися від подиву. Навколо не було жодної душі. Зважаючи на те, наскільки галасливо було на головній вулиці, він припускав, що і в святилищі зараз пануватиме справжнє божевілля... проте реальність виявилася геть інакшою. Головні ворота святилища були щільно зачинені, і навколо не було чути ні людських голосів, ні жодних ознак життя.
(Я був упевнений, що тут усе тріщатиме по швах, як у храмі Мейдзі... Ну, насправді я навіть радий, що тут нікого немає.)
-Клаелю, а що таке храм Мейдзі?
-А, нічого, пусте. Давай зайдемо через задні двері.
Клаель провів Рейну до чорного входу в святилище й відімкнув двері ключем.
-Ми повернулися. Є хто вдома? Гівіль?
Поки вони були у від'їзді, за церквою наглядав чоловік на ім'я Гівіль, який виконував обов'язки священника на заміну. Це був чоловік років сорока, з ріденьким волоссям, зачесаним на акуратний проділ, та в окулярах у срібній оправі. Він мав свої дивацтва, але загалом здавався серйозним і відрізнявся неймовірною відданістю «Святій».
-Його немає?
-Може, він у каплиці...
У житлових приміщеннях, у глибині святилища Гівіля ніде не було видно. Можливо, він кудись вийшов, а можливо, справді молився в каплиці.
Коли Клаель та Рейна попрямували до каплиці... там перед їхніми очима постав чоловік, якого було просто не впізнати.
-О-о-о-о... «Свята Рейно»! «Святий Клаель»! Я так чекав на ваше повернення!
-...Е?
Там справді стояв Гівіль. Точніше, у певному сенсі це була його повністю трансформована версія. Гівіль стояв із голим торсом, склавши руки разом, і буквально висів у повітрі в позі лотоса. З його спини виходило яскраве німбоподібне сяйво, а за плечима з'явилися ледь помітні напівпрозорі крила.
-Я, Гівіль, надійно оберігав це святилище за вашої відсутності... Для мене величезна честь знову споглядати ваші шляхетні обличчя!
-П-пане Гівіль...?
-Я є Гівіль!
Чоловік розплився в умиротвореній, просвітленій посмішці. Що, в біса, сталося за ці кілька місяців... Гівіль схуд і висох, наче старе дерево, а його голова стала абсолютно лисою. Незмінними залишилися хіба що його окуляри, тож тепер він мав вигляд чистого Ганді.
.
.
.
(П.П Як не одноразово писав, Рейна не втрачає нагоди щось зробити з Клаелем, тут ми всі з вами прочитали те що і так давно знали, але вона тут прям занадто сильно проявила свій фетиш до запахів Клаеля, прям насолоджувалась цими незначними вдихами його запахів, ахаххаха)