Розділ 287
Повернувшись із лижної мандрівки, Клаель одразу попрямував до міста Егбел. Звісно ж, Рейна поїхала разом із ним. Клаель гадав, що вона повернеться до Великого Храму, але дівчина просто хвостиком попрямувала за ним.
-Я не була в Егбелі ще з літніх канікул.
-Твоя правда. Минуло всього кілька місяців, а здається, ніби ціла вічність.
Обоє сиділи в кареті, що прямувала до Егбела. Крім них усередині було ще кілька пасажирів, і кожен тихіше чи гучніше займався своїми справами. Для лижної подорожі вони використовували потяг, але сьогоднішнім транспортом була звичайна карета. Оскільки в такому глухому містечку, як Егбел, залізниці не було, з цим нічого не вдіяти.
Клаель був у звичайному повсякденному одязі, а от Рейна сховала обличчя під глибоким каптуром мантії. Це було необхідно, щоб не зчиняти галасу, якщо хтось раптом упізнає в ній «Святу».
-Цікаво, як там усі поживають?
-Мабуть, усе гаразд. Ораторіо не згадував у листах нічого незвичного.
-О, той кравець. Клаелю, ти досі підтримуєш із ним зв'язок?
-Десь раз на місяць. Пише, що в місті все тихо.
Кажучи це, Клаель перевів погляд на вікно. За склом тягнувся типовий сільський пейзаж: поля, ліси та небруковані дороги. Багата на зелень природа, яка ні в яке порівняння не йшла з королівською столицею.
(Ну, хто знає, як довго воно ще залишатиметься глухим містечком...)
Оскільки Егбел був батьківщиною «Святої Рейни», сюди стікалися натовпи вірян. Паломники витрачали тут гроші вдень і вночі, тож інфраструктура, транспорт та заїжджі двори розвивалися шаленими темпами.
(Аж моторошно стає... визначні місця ростуть як гриби після дощу.. Кожне місце, де бодай раз бувала Рейна, стає пам'яткою архітектури, і це вже перетворюється на проблему...)
Туристи масово відвідували улюбленого кравця Рейни, кафе, парк, книгарню, тощо, через що їхні прибутки злетіли до небес — принаймні так говорилося в листі від Ораторіо. А місцева церква взагалі перетворилася на священну землю. Величезна кількість священників та сестер-черниць прибувала туди суто заради молитов.
(Найімовірніше, скоро сюди й залізницю прокладуть... Вірогідно знайдеться купа інвесторів, готових вкласти гроші, якщо це заради Рейни.)
Проте... наплив людей завжди приносить із собою й проблеми. Наприклад, погіршення громадської безпеки. За такої кількості вірян виникала ймовірність появи розбійників або викрадачів, які полюватимуть на них.
-Ей ви там, у кареті, ану стояти!
-Якщо жити хочеться — зупиняйтеся! Гроші на бочку, швидко!
-Ого... таки з'явилися.
Грубий голос прогримів ззовні, а слідом за ним почувся гучний тупіт кінських копит об землю. Тільки-но Клаель про це подумав, як на них вискочили грабіжники. Верхи на конях — чисто лиходії з якогось вестерну.
Клаель спробував визирнути у вікно... але не встиг, бо голоси на вулиці раптово змінилися.
-Якщо ви зараз же не зупинитеся... гухя-а!
-Щ-що ти за тварюка... ведмідь... ґуоооох?!
-Якого дідька... чому тут плюшева іграшка... ГЯ-Я-Я-А-А-АХ!
Втім... буквально за кілька секунд після погроз розбійників, їхні голоси перетворилися на перелякані крики. Пасажири навіть злякатися не встигли, як тупіт коней, що шалено втікали, швидко стих у далині.
-...Що це взагалі було?
-Хто знає?
Рейна спантеличено нахилила голову у відповідь на запитання Клаеля.
Інші пасажири теж розгублено зашушукалися, але одразу почувся спокійний голос із козел кучера:
-Шановні пасажири, схоже, на карету щойно намагалися напасти розбійники, але хвилюватися немає причин. Їх уже ліквідували.
Кучер говорив абсолютно незворушно, без жодного натяку на паніку, наче зачитував давно зазублену чергову репліку.
-Ця дорога веде до рідного міста «Святої»... Егбела. Будь-хто, хто замислить лихе на цьому шляху, миттєво потрапляє в поле зору ангелів і знищується. Ми прибудемо в Егбел приблизно за дві години, тому, будь ласка, розслабтеся й насолоджуйтеся подорожжю...
(Ось як... божественний захист ангелів, значить.)
У голові Клаеля одразу виник образ мускулистого ангела з плюшевою головою. Якщо вони патрулюють околиці, то за безпеку можна було взагалі не перейматися. Не те що розбійники — навіть монстри не змогли б тут безкарно вештатися.
-Схоже, поїздка буде цілком приємною.
-Так! Будь-яке місце приємне, якщо я поруч із тобою, Клаелю!
-Ну, я мав на увазі трохи інше...
Клаель іронічно посміхнувся на слова Рейни... але раптом з вулиці знову донісся чийсь гучний крик:
-«Свята»! Леді Рейно! Будь ласка, зачекайте!
-Зупиніть цю карету, негайно!
Хрипкий голос долинав разом із поривами вітру. Хтось розпачливо вимагав зупинити транспорт, але цього разу це точно були не розбійники.
-«Свята»! Будь ласка, поверніться до Великого Храму. Прибула величезна кількість іноземних високопосадовців, які прагнуть зустрічі з вами, і ми не знаємо, що з ними робити!
-Навіть якщо зараз зимові канікули, ваші обов'язки як «Святої»... ґя-ах!
-Ч-чекайте, зачекайте, ми лише хотіли — ні-і-і-і-і-і!
Вкотре, навколо них, гучно розійшлися крики, які швидко згасли.
-...А це що було?
-Не думаю, що про це варто турбуватися. Мабуть, такі ж люди, як і попередні.
-Мені здалося, вони кричали щось про «Святу»... але через вітер важко було розібрати.
-Хто знає? Особисто я нічого не чула.
Рейна невинно нахилила голову.
Він не дуже розумів, що відбувається... але якщо Рейна так каже, то, мабуть, забивати собі цим голову дійсно не було сенсу.
-Чесне слово... кінець року на носі, невже люди не можуть просто спокійно посидіти вдома?
-Вони справді такі докучливі... О, я тут фрукти почистила — хочеш шматочок?
-Дякую, давай.
Клаель узяв схожий на яблуко фрукт, який почистила Рейна, і з хрускотом відкусив шматочок.
.
.
.
(П.П Хай радіють тому що Клаель виховав Рейну більш уважною до правил і тд, бо як би не це, той хто спробував би помішати Рейні проводити час з Клаелем, був би напевно мертвий.)