Розділ 284
Рейна здобула перемогу в конкурсі з поїдання пекучого гарячого рагу. Отримавши як приз, ваучер, який можна було використати в святкових ятках, вона повернулася з щасливою посмішкою.
-Клаелю, я перемогла!
-Так, це було неймовірно... Ти чудово впоралася.
-Ехехехе... Тепер ми можемо піти купити й з'їсти якихось солодощів, чи не так?
-Ти... ти досі збираєшся щось їсти...? Неймовірно, леді Рейно...
Якщо Клаель уже звик до цього, то троє її подруг стояли в повному оціпенінні від апетиту Рейни.
-Як і очікувалося, «Свята» справді особлива...
-Диво Богині... Ми щойно стали його свідками.
-Ну, називати це дивом Богині — мабуть, трохи перебір... хоча раціональне зерно в цьому є.
Клаель іронічно посміхнувся.
Причина, чому Рейна могла їсти майже нескінченно, полягала в тому, що спожита їжа трансформувалася в святу силу й поверталася в землю. Тож якщо назвати це силою Богині, то це не було б повною брехнею.
-Навколо вже потроху сутеніє.
-Так. Сьогодні було справді весело...
Поки вони продовжували гуляти й куштувати різноманітні солодощі, непомітно підкрався вечір. Снігові скульптури, підсвічені променями західного сонця, засяяли теплим помаранчевим світлом.
-Це було весело. Шкода йти, але... Може, повернемося до готелю?
-Так... Час пролетів як одна мить.
Погодилася Рейна, коли Клаель запропонував повертатися.
Проте одна з подруг Рейни... Мейлі, зупинила їх:
-Будь ласка, зачекайте хвилинку!
-Міс Мейлі, щось не так?
-Тут зараз буде дещо, на що дійсно варто поглянути. Залишіться ще зовсім трохи, будь ласка.
Що ж там могло бути такого вартого уваги? Відповідь стала зрозумілою цієї ж миті.
-Ого...!
-Неймовірно...!
Щойно сонце остаточно сховалося за обрієм, спалахнули вогні. Снігові скульптури, підсвічені магічними лампами, засяяли яскравими барвами.
-Краса яка...
-Справді, на це точно варто було подивитися...
Видовище білого снігу, розфарбованого різнокольоровими магічними лампами, було воістину фантастичним, наче вони випадково забрели в казковий світ.
(Якщо згадати... Така ілюмінація була зимовою традицією...)
Навіть у Японії вулиці міст повсюди прикрашали святковими вогнями. У своєму минулому житті Клаель був бідним студентом, який щодня гарував на підробітках, тож у нього ніколи не було часу насолоджуватися такими особливими зимовими краєвидами.
(Те, що я можу ось так милуватися цією красою... доводить, наскільки я зараз щасливий...)
Завдяки кому він отримав це щастя? Відповідь була очевидною... Завдяки Рейні.
(Я справді радий, що переродився в цьому світі й зміг зустріти Рейну... Мені потрібно берегти це щастя, яке зараз здається таким звичним...)
-Гм...?
Хтось узяв його за руку. Повернувши голову, Клаель побачив Рейну, яка міцно стискала його долоню.
-Рейно...
-Клаелю...
Рейна підвела погляд на Клаеля. А потім... так і не опускаючи голови, ніжно заплющила очі.
-Е...?
Що це за вираз обличчя такий? Вона виглядала так, наче чекала на поцілунок.
(Ні-ні-ні! Звісно, ситуація романтична! У такій атмосфері навіть перше побачення цілком могло б завершитися поцілунком!)
Озирнувшись довкола, він помітив інші парочки, які обіймалися й цілувалися. Коли він зиркнув на подруг Рейни, які мали б бути поруч... ті затамувавши подих пильно витріщалися на них.
-Ви... дівчата...
-Містер Бірн...!
Мейлі впевнено показала великий палець.
Ні, до чого тут цей жест? І не треба дивитися на нас із таким азартним виразом обличчя.
(Рейна для мене як донька чи молодша сестра, та й зараз ми в статусі вчителя та студентки... Як не крути, поцілунок — це неправильно. Я ж тоді стану якимось вчителем-збоченцем!)
-Рейно... ем...
-М-м-м...
-Ні, ніяких «м-м-м»! Тут такий гарний краєвид, тож давай розплющимо очі й будемо насолоджуватися ним, добре?!
"............"
Рейна продовжувала стояти із заплющеними очима й злегка надула губки. Ні, припини робити це обличчя, готове до поцілунку.
(Справа кепська... Не знаю чому, але це реально небезпечно...!)
Він не міг чітко збагнути, що саме коїться... але зараз усе здавалося куди небезпечнішим, ніж під час нападу чорного лева. Ангельська врода Рейни ніби мала якусь магнетичну силу, і Клаель відчував, як його нестримно тягне до неї.
Випустивши долоню, яку тримав до цього, він натомість обережно взяв Рейну за плечі й притягнув ближче. Мабуть, піддавшись атмосфері моменту, Клаель почав повільно нахилятися до обличчя дівчини...
-Гей, дайте дорогу!
-А...!
Глибокий чоловічий голос змусив його здригнутися від несподіванки. Він поспіхом випустив плечі Рейни, які сам того не помічаючи притиснув до себе.
-У нас тут важкий пацієнт! Дайте дорогу ношам!
-Цокотить... весь тремтить...!
Проштовхуючись крізь парочки, що обіймалися, повз них несли ноші з кимось, хто виглядав як потерпілий. На цих ношах... лежав Луєй Біскіт, один із головних героїв гри, схожий на маленьке звірятко. Луєй повністю замерз і перетворився на бурульку, тож його швидко кудись несли.
(Якщо подумати, він же справді впав у крижану воду... Але чому його несуть саме в цю мить...?)
Клаель здивовано проводжав поглядом замерзлого Луєя. Він що, після того випадку знову туди впав, чи весь цей час просто тонув у крижаній воді? У будь-якому разі... це був рівень ідіотизму, абсолютно негідний головного персонажа отоме-гри.
(Ну, попри свій вигляд, він дивовижно живучий, тому, думаю, з ним усе буде добре...)
Хай там як, але романтичний настрій тепер було повністю зруйновано. Інші парочки навколо них також виглядали так, наче щойно прокинулися від солодкого сну, і злісно витріщалися на ноші, що віддалялися.
-...Ах, ми ж були так близько.
Поруч із Клаелем, Рейна з досадою покусувала великий палець, дивлячись їм услід із явним жалем.
.
.
.
(П.П Цікаво, як Рейна за це Луєя не втопила десь, бо Клаель майже поцілував її.)