Розділ 243
-...Сюди.
Клаель йшов за хвилями божественної сили, що ширилися готелем. Джерелом виявилася кімната неподалік від лаунж-зони. Двері були незачинені, і вона виглядала як зона відпочинку, куди гості могли вільно заходити. Всередині стояло кілька столів та стільців, а також книжкова шафа. А в самому кінці цієї кімнати відпочинку було облаштовано невеликий вівтар.
Вівтар у зоні відпочинку готелю... це виглядало трохи незвично, але оскільки власник закладу, здається, був побожною людиною, нічого надто дивного в цьому не було. Квіти, підношення у вигляді хліба та чаша, розставлені на столі. Невелика статуя, що зображувала Богиню.
А перед вівтарем, стоячи на колінах у молитві... перебувала Рейна.
-Рейно...
"............"
Рейна, схоже, навіть не помітила приходу Клаеля, продовжуючи молитися. Часточки світла, які міг бачити лише священнослужитель, виривалися з її тіла й поглиналися статуєю Богині. Божественна сила, яку вбирала статуя Богині, потім поверталася в землю, розносячи благословення по всьому королівству.
"............"
(Тож вона виконувала свій обов'язок як «Свята»... Хоч скільки дивлюся на це, це неймовірно прекрасне видовище.)
Рейна, що випромінювала чисте світло. Цю картину він бачив уже безліч разів відтоді, як уперше став свідком її молитви в храмі Егбела. Молитися Богині й віддавати силу землі — обов'язок, який могла виконувати лише «Свята». Завдяки цьому землі королівства процвітали в достатку, а кількість епідемій та лих зменшувалася.
Поки Клаель мовчки спостерігав за молитвою Рейни... вона, зрештою, підвела голову, очевидно, завершивши свій ритуал.
-Хух... То ти був тут, Клаелю.
Рейна підвелася й повернулася до нього обличчям. Під час молитви її вираз був урочистим та містичним, але посмішка, яку вона подарувала Клаелю, належала звичайній безневинній дівчині її віку. Її лагідні й сповнені тихої радості очі були спрямовані виключно на нього.
-О, то ти помітила.
-Звісно. Не було жодного шансу, щоб я не відчула твого запаху... ой, тобто твоєї присутності, Клаелю.
-...Ось як.
На мить йому здалося, що вона бовкнула щось моторошне... але вирішивши, що це просто примарилося, Клаель похитав головою.
-І все ж... молитися навіть під час подорожі, ти справді взірцева «Свята». Мені аж соромно за власні лінощі.
-Виконання обов'язків навіть під час поїздки було умовою, яку поставив Кардинал Ділет Хорст перед моїм від'їздом. Я маю тримати слово.
-Розумію... Тобі не важко? Бути «Святою»? — запитав Клаель, щиро хвилюючись за її душевний та фізичний стан.
Саме Клаель свого часу відправив Рейну до Великого Храму... тож тепер його гризли сумніви, чи не стало це для неї непосильним тягарем. Поєднувати навчання та обов'язки «Святої». Це точно не могло бути легко. Хоча замінити «Святу» не було кому, він не міг позбутися почуття провини за те, що майбутнє всього королівства звалилося на плечі однієї юної дівчини.
-Ну що ти, зі мною все гаразд. Робити те, що мені під силу — це приємне відчуття.
-...Зрозуміло.
-Що дійсно страшно — це бути нікому не потрібною. Я ні за що на світі не хочу повертатися в ті часи, коли ще не зустріла тебе, Клаелю.
"............"
Колись Рейну жорстоко гнобили її власні токсичні батьки. Порівняно з тими днями, її теперішнє оточення, мабуть, здавалося їй справжнім раєм.
-...Тільки не перенапружуйся, добре? Якщо щось станеться, одразу кажи мені.
-Фуфуфу... Самі лише ці слова дають мені сил ще на сто років уперед. А як щодо тебе, Клаелю? Чому ти підхопився в таку рань?
-Просто випадково прокинувся раніше. Пив чай у лаунж-зоні, щоб убити час до сніданку.
-О, в такому разі, чи можу я скласти тобі компанію?
-Звісно. Ходімо?
Клаель кивнув і повів Рейну назад до холу. Він замовив у офіціанта ще одну чашку чаю, і вони вдвох влаштували маленьке чаювання, насолоджуючись спокоєм, поки решта компанії ще спала.
.
.
.
(П.П То ж, Рейну частково можна назвати собакою ахахахах.)