Розділ 241
Це була розкішна будівля, яку радше можна було назвати готелем, аніж просто заїздом. Триповерховий цегляний будинок випромінював елегантну атмосферу, а посеред білосніжних снігових заміських краєвидів він набував невимовного шарму.
-Який чудовий готель...
-Так. Його збудував мій дядько, який залишив родинне гніздо. У нас також буває багато дворян гостей, — відповіла Мейлі на слова Клаеля.
Як виявилося, цим заїздом володів її дядько. Для дітей з аристократичних родин, які не могли успадкувати родовий маєток, було цілком звичною справою стати незалежними й започаткувати власну справу на гроші, виділені сім'єю. В ідеалі вони мали б увійти через шлюб в іншу родину або отримати офіційну посаду в королівському палаці, але таких щасливчиків було небагато.
(Другим синам і наступним дітям у дворянських родинах і справді дуже важко... Якщо він досяг усього сам, це заслуговує на неабияку повагу.)
-Ласкаво просимо... О, Мейлі. Ти знову приїхала цього року!
Щойно вони зайшли всередину, у вестибюлі їх зустрів вишукано вдягнений чоловік у смокінгу.
-Доброго дня, дядьку. Дякуємо, що приймаєте нас відсьогодні, — Мейлі ввічливо схилила голову у вітанні.
Схоже, цей чоловік і був її дядьком. Він мав зачесане назад каштанове волосся з сивиною та пишні вуса — справжній образ класичного джентльмена.
-Це мої друзі з академії та вчителі, які нас супроводжують.
-О, вітаю всіх. Дякую, що подолали такий довгий шлях. Я Гюстав, власник цього готелю, — господар чемно вклонився.
-Радий знайомству.
-Дякую.
Клаель та інші відповіли на вітання. Потім власник підвів голову, оглянув компанію і вмить зупинив погляд на Рейні.
-Невже... невже он там стоїть та сама «Свята», про яку ходять чутки?
-Так. Я Рейна Лорел, і я несу служіння як «Свята».
-О... яка честь...!
Господар опустився на одне коліно й молитовно склав руки.
-Подумати тільки, що настане день, коли я зможу привітати «Святу» у своєму готелі... Я дякую Богині за це благословення.
— Ви перебільшуєте. Сьогодні я тут лише як звичайна мандрівниця на відпочинку, тому, будь ласка, почувайтеся невимушено.
— Розумію...!
Навіть кажучи це, власник м'яко посміхнувся, від чого на його обличчі з'явилися зморшки, і дбайливо перейняв багаж із рук Рейни. Інший працівник вийшов їм назустріч і забрав речі решти компанії.
-Що ж, дозвольте провести вас до ваших кімнат.
Господар повів їх угору сходами, і вони підійшли до кутового номера на третьому поверсі. Навіть просто глянувши на двері, ставало зрозуміло, що ця кімната значно дорожча за інші.
-Дядьку, хіба це не найкращий номер...? Ми ж замовляли не його, правда?
-Ні, все правильно, — відповів власник, повернувшись до Мейлі. — Ми не можемо поселити «Святу» та її супутників у звичайній кімнаті. Не хвилюйтеся, плата за проживання залишиться незмінною.
-Що... це занадто щедро! — збентежено втрутилася в розмову Рейна.
Вона наполягала, що лише через статус «Святої» до неї не варто ставитися якось особливо.
-Ні-ні, будь ласка, не турбуйтеся... Насправді для нас це навіть вигідно.
-Вигідно...? — Рейна здивовано поглянула на власника.
Клаель поплескав Рейну по плечу й похитав головою:
-Рейно, давай цього разу приймемо їхню щедрість.
-Клаелю...
-Власник, імовірно, прагне престижу від того, що приймав у себе «Святу».
Іншими словами... він хотів використати той факт, що «Свята» Рейна зупинялася тут, як чудову рекламу. Зараз Рейна була сенсаційною постаттю, про яку гуділо все королівство. Якщо така особа обере їхній готель, це гарантовано приверне увагу публіки.
(У такому разі вони справді не можуть поселити її в посередній кімнаті. Значно зручніше надати їй найкращий номер.)
Обов'язково знайдуться гості, які захочуть зупинитися в тій самій кімнаті, де жила Рейна. А якби її заселили у звичайний номер, хтось міг би навіть обуритися: «Ви поселили «Святу» в отаких умовах?!» Тож розкішні апартаменти принесуть готелю лише вигоду.
-О? Про що це ви? — власник схилив голову набік, удаючи, ніби нічого не розуміє.
Все ж таки цей чоловік був аристократом. Схоже, він виявився досить кмітливим.
-Я розумію... Тоді ми з вдячністю приймемо вашу пропозицію...
-Чудово, чудово. А тепер... я також покажу кімнати вчителям, які вас супроводжують.
-Дякую.
Природно, що Клаель був заселений окремо від чотирьох студенток. Справа була не в кількості ліжок — студенти та викладачі протилежної статі не могли ділити одну кімнату.
-Що ж, Рейно. Побачимося за вечерею...
-Так, до зустрічі.
Клаель розлучився з чотирма дівчатами й рушив за господарем до іншої кімнати.
-До речі... Мені сказали, що групу супроводжують двоє вчителів-чоловіків, тому я підготував двомісний номер... — власник озирнувся на Клаеля та іншого викладача з дещо невпевненим виразом обличчя. — Ем... можливо, мені підготувати ще одну кімнату про всяк випадок?
-Ні... жодних проблем.
-О? А хіба виникла якась проблема?
Причиною сумнівів власника, безперечно, був Юрій Канеста. З біологічного погляду він був чоловіком, але хоч як крути, виглядав виключно як жінка. Не можна було звинувачувати господаря за бажання перестрахуватися й перепитати, чи дійсно це нормально — селити їх в одну кімнату.
-А, я... розумію. Тоді, будь ласка, проходьте сюди...
Клаеля та Юрія провели до трохи скромнішого номера на тому ж поверсі. Він не мав тієї розкоші, що кімната Рейни та інших, але був досить просторим, мав два ліжка, а з вікна відкривався гарний краєвид.
-Приємного відпочинку...
Господар пішов, залишивши Клаеля та Юрія самих у кімнаті. Юрій присів на одне з ліжок... і з посмішкою глянув на Клаеля:
-Ем... сьогодні ввечері ми тут лише вдвох.
-Не верзи дурниць.
Клаель насупився, дивлячись на свого колегу, який напустив на себе геть зайвого звабливого вигляду.
.
.
.
(П.П Смішно, Рейна Свята і їй дали крутий номер, а Клаель котрий є теж Святим, то на нього взагалі не звернули увагу, ще й подумали що він з Юрієм парочка... Взнала б про це Рейна, вона б висмикнула вуса цьому дядькові...)