Розділ 217
-Те саме стосується й мене, але... Клаель, тобі теж треба переодягнутися, чи не так?
-А... точно.
Він мав переодягнутися в гуртожитку для викладачів... але не хотів змушувати Рейну чекати, тому вийшов як є.
-Гм... але купувати одяг, який я рідко ношу, трохи марнотратно...
-Я тобі все підберу, добре? Я дуже цього чекаю!
Рейна заявила це з сяючою усмішкою.
Було б безтактно відмовити й зіпсувати їй настрій. Клаель тихо погодився.
-...Ну, ти права. Тоді я довіряю тобі.
Проблема була в тому... що у Клаеля було більше грошей, ніж він міг витратити.
Його дохід складався з пожертв до керованого ним храму, платні від Великого Храму після визнання його «Святим», а також зарплати викладача в академії.
Королівська академія дуже добре оплачувала працю викладачів, а оскільки він зараз викладав і теологію, і музику, його зарплата фактично подвоювалася.
Його заощадження тільки зростали, і витратити їх ставало дедалі важче.
(Мабуть, варто трохи витратитися, щоб стимулювати економіку...)
-Тоді почнемо з того, щоб підібрати щось для Рейни... Давненько ми не ходили за покупками разом — востаннє це було в крамниці Ораторіо.
-Ораторіо... цікаво, як він там?
Вони згадали власника магазину в жіночому вбранні з міста Егбел.
Вони лише коротко привіталися з ним під час літніх канікул і відтоді не листувалися.
-Ну, якщо немає новин — значить, усе добре. Знаючи його, він точно справляється.
Той крамар мав дуже міцну статуру і виглядав напрочуд здоровим.
Раніше його незвична зовнішність відлякувала містян, але останнім часом він став їх улюбленцем, і його магазин процвітав.
-Коли почнуться довгі новорічні канікули, давай поїдемо додому в гості.
-Це було б чудово. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з усіма.
Вони тепло розмовляли, йдучи головною вулицею, поки не зупинилися перед крамницею одягу.
Це був магазин, популярний серед знаті, що продавав розкішний одяг, недосяжний для простолюдинів.
-Заходимо сюди. Я тут уперше, але один викладач дуже хвалив цей магазин за якість і вибір.
-Так, мені здається, це чудове місце.
Погодившись із Рейною, вони разом увійшли всередину.
Одразу до них підійшов молодий чоловік-продавець у смокінгу.
-Ласкаво просимо... О? Ви ж «Святий Клаель» і «Свята Рейна»?
-Так, але... звідки ви нас знаєте?
-Ви обидва досить відомі в місті. Це цілком природно.
Як і очікувалося від магазину для знаті.
Вони, мабуть, ретельно ведуть облік впливових клієнтів, які можуть стати постійними.
-Перепрошую. Чи можу я покликати менеджера? Він буде радий вас привітати.
-Звичайно, ми не проти...
-Тоді перепрошую. Я також принесу напої, будь ласка, зачекайте на дивані.
Їм запропонували сісти на диван і навіть пообіцяли напої.
До них ставилися як до VIP-персон. Таке розкішне привітання навіть трохи бентежило.
-Якось це місце вражає...
-Це тому, що вони знають, наскільки ти вражаючий, Клаель.
-Якщо вже так, то скоріше вони вітають тебе, Рейна...
-Дякуємо за очікування.
Невдовзі до них підійшов той, хто, здається, був менеджером.
-Я менеджер, Орангутаc. Дякую вам за візит до нашого магазину сьогодні.
-Га...?
Перед ними з’явився надзвичайно кремезний чоловік середнього віку.
Він був дуже м’язистий і разюче нагадував когось, кого вони добре знали.
-О-Ораторіо...?
Побачивши чоловіка, який був точнісінько як власник крамниці з Егбела в жіночому вбранні, Клаель і Рейна мимоволі перезирнулися.
.
.
.
(П.П Ля, я один прочитав і'мя Орангутаc, як Орангутанг? аххахах)