Розділ 215
Це історія про диво, яке сталося з однією родиною.
В одному з особняків аристократичного кварталу королівської столиці.
Одну з кімнат огортала важка, похмура атмосфера.
-Хаа...
-Том досі не прокинувся.
Чоловік і жінка, сидячи на стільцях, лише важко зітхали.
Вони були подружжям.
Поряд із ними стояло ліжко, на якому лежав хлопчик із блідим обличчям.
Його очі були міцно заплющені, і не було жодних ознак того, що він от-от прокинеться.
Їхній син захворів на загадкову недугу, через яку вже довгий час лежав непритомний.
Вони зверталися до багатьох лікарів, але жодного покращення не було.
Ніхто навіть не знав причини цієї хвороби.
-Любий... Може, попросимо «Святу» оглянути його?
-Хм... Але є ще питання маркіза...
Почувши слова дружини, чоловік лише тяжко зітхнув і похитав головою.
Хоч вони й належали до дворянства... їхній рід входив до придворної фракції, очолюваної одним маркізом.
Ця фракція перебувала в опозиції до дому герцога Лорел — опікунів «Святої». Не те щоб їм прямо відмовили б у лікуванні... але серед дворян навіть без будь-яких слів «Святої» всі надто переймалися подібними речами.
Якби дворянин із однієї фракції звернувся по допомогу до доньки ворожого дому, це сприйняли б як прояв слабкості.
Саме тому вони не могли наважитися попросити «Святу» про лікування.
-Якщо ми зробимо щось, що маркіз розцінить як зраду... нашому дому кінець.
-Любий, зараз не час думати про це. Життя Тома важливіше, хіба ні?
-Так... це правда, але...
Після слів дружини, чоловік лише болісно скривився.
Він боявся не втратити владу чи багатство.
Маркіз, якому вони служили, був великодушним до союзників, але безжальним до ворогів і зрадників... чоловік чудово це знав.
(Якби наш рід просто занепав і ми стали простолюдинами, це ще можна було б пережити. Але... все може закінчитися набагато гірше...)
Якщо зрадників карати надто м'яко, за ними можуть піти й інші.
Їх могли не просто позбавити титулу, а ще й сфабрикувати звинувачення та відправити працювати до шахт.
-Пане, перепрошую за вторгнення.
У двері постукали, і до кімнати увійшов літній дворецький.
-Карета вже готова. Також юна пані вже перевдягнулася й чекає.
-А... вже час вирушати...
-Пробач, Томе. Сьогодні ми...
Подружжя винувато подивилося на сина.
Сьогодні вони разом зі своєю другою дитиною — донькою — мали повечеряти в ресторані.
На честь дня народження доньки вони забронювали столик в одному з найпопулярніших ресторанів королівської столиці.
-Ми подбаємо про молодого пана. Будь ласка, хоча б сьогодні поставте юну пані на перше місце.
-Так... Ви маєте рацію.
Після слів дворецького, чоловік мовчки кивнув.
У подружжя були і син, і донька... але відтоді, як захворів їхній син, уся їхня увага була прикута лише до нього.
Не тому, що вони любили сина більше.
Просто вони й самі розуміли, що весь цей час нехтували донькою.
-Сьогодні ж її день народження... Не можна йти до неї з такими похмурими обличчями.
-Так. Ходімо. Будь ласка, подбайте про Тома.
-Як накажете.
Залишивши дворецького, який шанобливо вклонився, подружжя спустилося до входу в особняк.
Там на них уже чекала їхня донька, вдягнена у святкову сукню.
-А, тату. Мамо.
-Вибач, що змусили чекати, Марі.
-Ця сукня тобі дуже пасує.
Приховавши свою тривогу, подружжя усміхнулося доньці.
-Як там Том? Він ще не прокинувся?
-Так... усе ще ні.
-Усе буде добре. Том просто дуже любить поспати. Я впевнена, що незабаром він прокинеться.
Дівчинка лагідно усміхнулася батькам.
Хоч їй було лише дванадцять років, вираз її обличчя здавався набагато дорослішим за її вік.
-Щодня я молюся ангелам. Я впевнена, що Том скоро прокинеться.
.
.
.
(П.П Ну що сказати, як би не похід до ресторану Рейни і Клаеля, Том напевно б не прокинувся... Так що їм дуже повезло, що вони забронювали столик на цей день.)