Розділ 21: Розділ 21

Розділ 21

Минуло кілька днів.

Клаель та Рейна провели свої останні хвилини разом.

Вони вітали містян, відвідували місця, повні спогадів, і цілі дні проводили, нічого не роблячи, окрім як байдуже базікаючи біля святилища.

Поки вони це робили, з Великого Храму королівської столиці прибув супроводження.

Біла, велична карета з вигравіруваним гербом святилища. З розкішної карети, яка здавалася гідною королівської особи, вийшов той самий кардинал, якого вони зустріли кілька днів тому.

-Ми прийшли щоб супроводжувати тебе, «Свята».

Кардинал став на коліна й шанобливо вклонився.

Навколо карети стояли лицарі Храму, які злізли зі своїх білих коней, і вони також схилили голови до Рейни.

Крім того, мешканці міста, які заздалегідь дізналися, що Рейна вирушає до королівської столиці як «Свята», зібралися, щоб провести її, витираючи сльози хустками.

-Дякую, що приїхали аж із королівської столиці.

Одягнена в нову білу сукню, Рейна говорила спокійним тоном.

Зіткнувшись із екстравагантним супроводженням кардинала та лицарів Храму, вона не виявляла жодних ознак страху.

Її гідна присутність випромінювала ауру «Святої», і оточуючі зітхали від захоплення.

-Такі люб’язні слова. Дякую, «Свята».

Кардинал говорив, не піднімаючи голови.

Рейна кивнула й гукнула: «Підніміть свою голову».

-Мати можливість так зустріти «Святу» — це найбільша честь...

Кардинал, піднявши голову, спробував офіційно привітатися, але зупинився на півслові.

Поглянувши на Рейну.., одягнену в чисто-білу сукню, вона здавалася ангелом, що зійшов з небес.

Вбрання, розроблене Ораторіо саме для цього дня, ще більше підкреслювало її містичну красу.

-А-а Богиня...

Забувши своє офіційне привітання, кардинал мимоволі пробурмотів.

Хоча це можна було б розцінити як грубу поведінку, Рейна не звернула на це уваги, лише обтрусила поділ сукні та обернулася.

-Дякую всім вам за все, що ви зробили до цього часу.

Вона звернулася до мешканців міста голосом, що нагадував дзвін благословення.

Усі присутні звернули погляд на Рейну.

-Причина, чому я змогла дожити до цього моменту, — це ваша доброта. Я ніколи не забуду вашу щедрість.

-Рейна-чан... Ти так гарно виросла...

-Гік, хлип... Не кажи таких сумних речей...

Пані Лоттель витерла сльози хусткою, а Ораторіо, викручуючи своє мускулисте тіло, голосно ридав.

-Нехай благословення супроводжують це місто.

Коли Рейна підняла праву руку, з неба, мов сніг, упало ніжне світло.

Світло поглиналося людьми, землею та будівлями, огортаючи все місто м’яким благословенням.

-О...!

-Це диво...!

-Як гарно, як чудово...!

Кардинал і лицарі Храму висловили своє захоплення, а містяни були загіпнотизовані частинками світла, що поглиналися їхніми тілами.

-І... Клаель.

-Так.

Рейна подивилася на Клаеля.

Смарагдові очі, срібне волосся. Вона виглядала зовсім не такою, як та дівчинка в лахмітті, яку він зустрів уперше.

-Та, ким я є зараз, це все завдяки тобі. Щиро, щиро дякую тобі за все.

-Так.

-Можна попросити вас стати на коліна?

"............"

Як і просили, Клаель опустився на одне коліно.

Рейна лагідно посміхнулася, ніби обіймаючи його, і м'яко поклала руку на голову Клела.

-Нехай благословення супроводжують вас.

Потім.., Рейна ніжно притиснулася губами до чола Клаеля.

Пролунав тихий звук поцілунку, і вона відсунулася, явно не бажаючи цього.

-Я обов'язково повернусь. Будь ласка, зачекайте на мене.

-...Бережи себе.

Говорячи тихо, так що чули лише вони самі, Рейна та Клаель обмінялися кількома словами й розійшлися.

-Ну тоді, рушаймо?

-Т-так! Будь ласка, візьміть мене за руку..!

Кардинал, зачарований фантастичним видовищем, поспішно простягнув руку Рейні та допоміг їй сісти в карету.

-Тоді... будь ласка, вибачте нас.

Кардинал вклонився Клаелю та містянам, перш ніж сісти до тієї ж самої карети.

Лицарі Храму завантажили багаж та запасний одяг в іншу карету, і група вирушила в дорогу.

-«Свята» від'їжджає!

Пролунав звук труб, і карета рушила.

Десятки лицарів Храму їхали на конях, оточуючи карету, що їхала за ними.

-До побачення, Рейно.

-Це справді було правильне рішення?

Спостерігаючи, як карета зникає вдалині, друг Клаеля, Ройвуд, заговорив до нього.

-Тобі справді не самотньо? Чи справді було правильно відпустити її до столиці?

-Звичайно, мені самотньо. Але ж нічого не можна було вдіяти, чи не так?

Рейна — «Свята».

Рано чи пізно Великий Храм мав би усвідомити її існування та прийти, щоб забрати її.

До того ж він нізащо не міг дозволити своєму егоїзму утримати Рейну в сільському свтилищі й придушити її потенціал.

-Те, що ми як одна сім'я, ще не означає, що ми можемо бути разом назавжди. Це було правильне рішення.

"............"

Клаель говорив так, ніби переконував сам себе.

Ройвуд мовчки поплескав друга по спині.

Проводячи Рейну, Клаель повернувся до святилища, до якого так звик.

Без Рейни це місце здавалося дивно порожнім і пустим.

(Відсьогодні живу сам... Я старію, може, пора шукати дружину?)

Клаель досяг того віку, коли вже думав про шлюб.

Тепер, коли він почувався таким самотнім, можливо, настав час серйозно почати шукати дружину.

Він відчинив двері з кривою посмішкою та ступив до каплиці.

-Я повернувся.

-Кума-кума.

-.......Е?

На привітання, яке ніхто не мав чути, пролунала відповідь.

Плюшевий ведмедик сидів на лавці біля каплиці, піднявши лапу, ніби кажучи «йоу».

-Г-га... га!? Ти не пішов!?

-Кума-кума. Кума…

Плюшевий ведмедик… «Святий Дух», що перебуває в ньому, пояснив це мовою тіла.

Його завданням була охорона будинку.

Інші захищали Рейну.

-Розумію, розумію... Здатність спілкуватися з плюшевою іграшкою якось моторошна...!

-Кума…!

Почувши слова Клаеля, плюшевий ведмедик, якого Рейна назвала «Урзусом», підняв обидві лапи на знак протесту.

Рейна, можливо, й пішла, але це не означало, що Клаель житиме зовсім сам.

Здавалося, що він ось-ось почне життя з дивним сусідом по кімнаті.

(Самотній чоловік, який живе з іграшкою... Це, мабуть, ще сумніше, ніж жити на самоті. Чи це лише моя уява..?)

Невже справді знайдеться жінка, яка вийде заміж за такого хлопця як я?

Клаель, страждаючи від головного болю, почав розмірковувати про своє майбутнє життя.