Розділ 150
Поки бандитів утримували лицарі, у лісі, зануреному в тьмяне сутінкове світло, поворухнулася самотня постать.
-Ааа... То їх і справді всіх узяли, так?
Пробурмотівши без особливого здивування, тіньова фігура криво усміхнулася.
У полі його зору були бандити, яких зв’язували біля входу до «Залу Підношення Білому Дракону».
-Я ж казав їм не лізти в це... настільки передбачувано, що навіть смішно.
Той, хто говорив із саркастичним тоном, був чоловік років двадцяти. Його риси обличчя трохи нагадували Клаеля.
Його звали Гіраель. Колись його знали як Гіраель Бірн.
Він був старшим братом Клаеля і тією самою людиною, яка змовилася з бандитами, щоб убити його брата.
Гіраель був єпископом Священної держави Шайнкросс... і, діючи за наказом Кармайн Імарі, зібрав банди цієї країни.
І... він планував викрасти Рейну та Клаеля.
Продавши навіть власного молодшого брата за гроші... хоч їхні обличчя були схожі, жорстока натура Гіраеля була повною протилежністю Клаелю.
-Ааа... місія провалена. Ну, принаймні аванс я отримав, так що вже не дарма.
Шкода було втрачати бонус за успіх... але він не збирався за нього чіплятися.
Йому потрібні були гроші.
Йому потрібні були жінки.
Йому потрібна була влада.
Йому потрібна була честь.
Йому подобалося бачити, як інші страждають. Як вони злляться. Як вони впадають у відчай...
Хоч він і народився в добрій родині маркіза, Гіраель із самого початку був негідником.
Якщо це приносило вигоду — він без вагань топтав інших, і його дратувало, коли хтось отримував більше за нього.
Він був найгіршим із найгірших... але навчився не зациклюватися на прибутках і втратах більше, ніж потрібно.
Як тільки він розумів, що програв — одразу відступав.
Тікати, ховатися, зникати.
Саме завдяки цьому, навіть ставши розшукуваним, він досі не був спійманий.
-Час валити... вибачте, але я виходжу з гри.
Вибачення, які ніколи не дійдуть до бандитів, що колись були його тимчасовими союзниками, Гіраель кинув їх і зник серед дерев.
Він міг утекти в іншу країну, а потім знову красти, грабувати або обманювати людей.
Так він і жив.
І йому вдалося уникнути оточення солдатів... але—
-Га?
Щось було не так.
Він це раптово зрозумів.
Ліс відчувався інакше, ніж тоді, коли він сюди прийшов.
Жодних комах. Жодних птахів. Абсолютна тиша.
-Ей-ей... це вже трохи лячно, ні?
-У тебе гарна інтуїція.
-Тц...!
Гіраель відскочив назад.
Він різко обернувся на голос... але там нікого не було.
-Та ну... ви серйозно...
Там, де мало бути порожне місце, відкрився «розріз» у просторі, ніби двері, і з нього з’явилася дівчина.
Довге срібне волосся. Смарагдові очі. Її риси були ідеально красивими... але вираз обличчя — холодний, як крига.
-«Свята Рейна Лорел»... Не може бути... ти тут?
Обличчя Гіраеля застигло.
Тією, хто з’явилася з просторового розриву, була Рейна Лорел.
Для Гіраеля вона була однією з цілей для викрадення.
(Я намагався її уникати... і тепер ми наодинці в такому місці? Найгірший сценарій.)
Однак Гіраель не мав наміру вступати з нею в бій.
Причина була проста — він боявся.
Він був жадібним, але мав надзвичайно сильне відчуття небезпеки.
Коли він спостерігав за Рейною в столиці, збираючи інформацію, він відчув нестримний страх.
Істота, до якої не можна торкатися. Жива бомба. Неприступна.
Відчувши від неї «ненормальний тиск», Гіраель вирішив уникати її і натомість обрав ціллю Клаеля.
-...Чесно кажучи, я не хочу, щоб Клаель ризикував.
Губи Рейни, схожі на пелюстки троянди, ледь затремтіли.
Її слова більше звучали як монолог, ніж звернення до Гіраеля.
-Якби я могла... я б посадила Клаеля в маленьку коробочку і тримала його в своєму серці назавжди. Я не хочу, щоб хтось до нього торкався. Я хочу залишити його лише собі... Але я знаю, що це неправильно. Я знаю, що так не можна.
"............"
-Клаель звільнив мене від мого жахливого батька. Замкнути його і обмежити його свободу було б зрадою цієї доброти. Тому я цього разу теж його не зупинила.
(Секунду... це мій шанс втекти?)
Гіраель повільно відступав назад, уважно стежачи за нею.
Він шукав можливість утекти від Рейни, яка говорила, ніби лялька, що вимовляє монолог.
-Але... це не означає, що я не злюся, знаєш?
-Тц...!
Холод пробіг по всьому його тілу.
Первісний страх. Інстинктивне відчуття небезпеки.
-До інших це теж стосується... але тебе я особливо не терплю. Хтось, хто чинить зло з таким самим обличчям, як у Клаеля... я цього не прийму.
-Не може бути... ви жартуєте...
-Сповідай свої гріхи і потім позбав себе життя. Якщо ти це зробиш... можливо навіть така людина, як ти, зможе відкрити ворота Небес.
Це можна було б сприйняти як «милосердні слова»... але Гіраель відчув холодний піт, а його обличчя скривилося від страху.
.
.
.
(П.П А ось і знову проявилось безумство Рейни що до Клаеля.)