Розділ 134: Розділ 134

Розділ 134

-«Святий дощ — милосердний дощ Богині —»

-«Завжди тримайте Богиню у своєму серці — разом із лагідною усмішкою Богині —»

У святилищі Королівської Академії.

Близько десяти учениць співали в унісон, склавши руки в молитві.

Тим, хто акомпанував їм на органі, був господар цієї кімнати — Клаель, викладач теології.

-«Ах, Богиня прийшла. Богиня прийшла. Земля Богині наближається —»

-Так, дуже добре. Ви всі помітно покращилися.

-Щиро дякуємо!

Хор учениць одразу засяяв від радості.

Це були студентки музичного напрямку академії.

Після уроків, коли звичайні заняття закінчувалися, Клаель навчав їх співу та грі на інструментах.

Спочатку їх було лише одна чи дві… але з кожним днем усе більше студенток приходило просити про навчання, і тепер їх стало вже десять.

(От халепа… якщо чесно, місіс Велено мене за це точно насварить…)

Велено була викладачкою музики й не надто добре ставилася до того, що Клаель, який не мав стосунку до її предмета, почав навчати студентів.

Якби вона сама нормально їх навчала — проблем би не було… Але через її саркастичний характер і повчальний тон, студентам було важко з нею ладнати.

Тому вони й продовжували звертатися до Клаеля.

(Якби місіс Велено навчала трохи добріше, нічого б цього не сталося. Але вона, мабуть, із тих людей, які навіть не допускають думки, що проблема може бути в їхньому способі викладання…)

Здавалося, Велено абсолютно впевнена у власній кар’єрі й навіть не уявляє, що може помилятися.

Саме тому вона щоразу скаржилася, коли бачила Клаеля.

(Я міг би відмовити їм… але якось шкода відштовхувати таких старанних учениць.)

-Містере Клаель, дякую вам! Я змогла набагато краще заспівати ту частину!

-Дуже радий це чути. Мені приємно.

Клаель усміхнувся у відповідь учениці, яка щиро йому подякувала.

Бачити, як ростуть учні — найбільша радість для вчителя.

Навіть якщо це не предмет, за який він офіційно відповідає.

-Ви й справді «Святий-Покровитель Освіти», містере Клаель. Ваші пояснення такі легкі для розуміння.

-Ага, я б хотіла, щоб ви ще й нашим учителем музики були.

-Якби це була місіс Велено, вона б почала зі слів: «Ви навіть цього не розумієте?» Від такого вся мотивація зникає.

Учениці заговорили всі разом.

Якби Велено почула цю розмову, то, напевно, вибухнула б черговою кулеметною проповіддю.

-Ем… ну, місіс Велено теж дуже серйозно ставиться до музики. Я просто допомагаю, бо вона зайнята…

-Ах, так. Ми розуміємо.

-Ми не будемо говорити про таке за межами святилища.

-Будь ласка… я теж не хочу отримати нотації.

Клаель серйозно попередив учениць.

-Усі, чай готовий.

Двері, що вели до кімнати підготовки, відчинилися з легким стуком.

Тією, хто з’явилася з тацею чайних чашок, була Рейна.

Усміхаючись, як справжня «Свята», Рейна почала розставляти чашки на столі.

-Дякуємо, «Свята»!

-Вам не треба було так клопотатися, леді Рейно.

-О ні, не хвилюйтеся. Будь ласка, пригощайтеся.

Учениці сіли й почали пити чай.

Чаювання після занять останнім часом стало своєрідною традицією.

Рейна заварювала чай і подавала його студенткам, а ті у відповідь приносили солодощі, щоб поділитися.

-Чаювання після уроків, га…

Клаель криво усміхнувся, відкусивши печиво, яке принесла одна зі студенток.

Печиво мало приємну солодкість, було хрумким і не надто жирним — навіть чоловікам легко сподобається.

Коли він зробив ковток чаю, тепло й аромат м’яко розлилися в роті.

-Смачно. І печиво, і чай.

-Дякую, містере Клаель.

-Це печиво з нової крамниці, що відкрилася на головній вулиці. Смачне ж, правда?

Клаель, Рейна та десять учениць сиділи за чаєм і солодощами, невимушено розмовляючи.

-До речі… днями дорогою додому з академії зі мною сталася дивна річ.

Під час розмови одна зі студенток раптом заговорила, ніби щось згадала.

-Того дня викладачка дала мені доручення, тому я поверталася додому пізно… І коли я йшла вулицею вночі, до мене причепилися якісь моторошні люди.

Ця студентка була з небагатої дворянської родини й ходила до академії пішки через фінансові труднощі сім’ї.

-Це небезпечно. Що це були за люди?

Одна зі студенток насупилася й запитала.

-Ем… їх було двоє. Обидва великі й зі шрамами на обличчі та руках… Але вони не були схожі на солдатів чи лицарів — у них були дуже страшні обличчя. Вони сказали піти з ними, бо хочуть щось запитати…

-Та ну… ти ж не пішла з ними?

Клаель теж насторожився.

З опису було очевидно, що це дуже підозрілі типи.

Мабуть, із тих, хто затягує жінок у темні провулки, щоб робити жахливі речі.

-Ні… Раптом здійнявся сильний вітер, і я інстинктивно опустила голову. А коли вітер стих і я підняла погляд — вони вже зникли.

-Зникли…?

Історія, яка спершу здавалася розповіддю про можливий злочин, раптом почала нагадувати страшилку про привидів.

Може, то були духи чоловіків, яких колись збила карета, коли вони чіплялися до жінок?

-А тепер, коли згадую… я ще чула щось схоже на помахи пташиних крил, коли здійнявся вітер. Таке: флап-флап-флап…

-Звук крил…

-У світі й справді бувають дивні речі.

Рейна, все ще усміхаючись, налила всім другу чашку чаю.

-Будьте обережні дорогою додому. Намагайтеся ходити освітленими людними вулицями й не затримуватися допізна.

-А, так. Ви маєте рацію.

-Якщо це вас ще турбує, можете звернутися до викладача чи військової поліції… хоча, мабуть, тепер уже все добре.

"............?"

Здавалося, Рейна щось тихо пробурмотіла собі під ніс, але Клаель не розчув.

Він нахилив голову в нерозумінні, а Рейна лише подарувала йому свою звичну невинну усмішку.