Розділ 129: Розділ 129

Розділ 129

-До речі… ви вже чули, Клаель? Кажуть, біля академії спіймали якусь підозрілу людину.

-Підозрілу людину…?

-Так. Підозрілу людину.

Ранній ранок.

Юрій, якого він зустрів у їдальні викладацького гуртожитку, заговорив про це.

-Я не знаю, якою була їхня мета… але, схоже, вони намагалися проникнути до академії. Їх знайшли побитими та зв’язаними й у такому вигляді передали військовій поліції.

-Хм… звучить тривожно.

Нещодавно Амлет говорив те саме.

Що навколо нишпорили підозрілі люди, тому слід бути обережним, виходячи на вулицю.

У світі, де існують монстри, про це легко забути… але найбільшим ворогом людей усе ще залишаються інші люди.

Як і сказав Амлет, мабуть, справді варто бути насторожі.

(Якщо подумати… я, звісно, не рівня «Святій», але все ж доволі важлива персона. Я ж теж «Святий».)

Цілком можливо, що хтось спробує викрасти Клаеля, аби використати його як заручника проти Рейни.

Здається, йому справді варто бути обережним.

-До речі… змінюючи тему, містере Клаель, ви вже звикли до життя в академії?

-Так, цілком.

Клаель чесно кивнув на таку раптову зміну теми.

-Більшість колег дуже добрі, а студенти — хороші діти. У мене все чудово.

Нещодавно Рейна питала його про те саме… але він не брехав.

Так, є люди на кшталт місіс Велено, але більшість його колег — хороші люди.

Дехто з хлопців-студентів, схоже, недолюблює Клаеля, але це не означає, що вони влаштовують йому капості чи знущаються з нього.

Максимум — якийсь дивак час від часу викликає його на дебати.

Рейна ж під час обідніх перерв постійно до нього тулиться… але його це не дратує.

Як член родини він щиро радий, що ним захоплюються, і якщо Рейна щаслива — то й Клаель щасливий.

Єдине, що справді створює проблеми… це залишки літньої спеки та те, наскільки чутливою до неї є Рейна.

Коли вони залишаються наодинці, її розстебнутий одяг іноді відкриває декольте, а спідниця задирається, оголюючи стегна — для його очей це вже занадто.

-Розумію, радий це чути.

Почувши відповідь Клаеля, Юрій м’яко усміхнувся.

-Багато студентів академії — дворяни. Деякі нові викладачі не витримують тиску й навіть отримують нервові зриви. Але, судячи з усього, містер Клаель, у вас усе добре.

-А… зрозуміло. Гадаю, таке й справді трапляється.

Клаель, як п’ятий син маркіза, не надто це відчував, але для викладачів нижчого статусу навчати студентів вищого рангу, мабуть, було джерелом стресу.

Та й серед студентів, напевно, були ті, кому не подобалося вчитися у викладача-простолюдина.

-Уперше я зрадів, що народився в родині маркіза. Схоже, навіть від такої сім’ї буває користь.

-Ем… якщо вам важко про це говорити, можете не відповідати, але… ви не ладнаєте зі своєю родиною?

-Не зовсім. Просто… мої старші брати, здається, конфліктують через спадок.

-А-а…

Юрій співчутливо кивнув.

Будь-хто, хто був знайомий із дворянським суспільством, одразу зрозумів би ситуацію лише з цих слів.

-Це не надто приємно, але… серед дворян таке трапляється постійно, чи не так? У моїй родині всі добре ладнають, але родичі часто сварилися через землі.

-Коли я ще навчався, один мій однокласник навіть був змушений покинути академію через сімейні проблеми… Дворянське життя справді виснажує, еге ж?

Клаель і Юрій перезирнулися й криво всміхнулися.

Коли вони закінчили снідати й уже збиралися вставати… до Клаеля підійшла жінка, яка керувала викладацьким гуртожитком.

-А, містер Бірн. Вам лист.

-Га? Мені?

Від кого це могло бути?

Клаель узяв листа й перевірив ім’я відправника на звороті… після чого його очі трохи розширилися.

-…Легкий на згадку.

-Щось сталося, містере Клаель?

Юрій нахилив голову набік.

Клаель із незручним виразом обличчя злегка знизав плечима й помахав листом у руці.

-Це лист від мого другого старшого брата — того, хто покинув дім після того, як не зміг успадкувати родинний титул. Пише, що хоче зустрітися й обговорити дещо важливе… щось таке.

.

.

.

(П.П Що до Рейни і жару, всі ж ми розуміємо що вона то спеціально робила щоб Клаель на неї дивився, бо вона вже не може дочекатись коли Клаель на неї нападе в пориві збудження хахахаха)