Розділ 128: Розділ 128

Розділ 128

-Кх… Що, в біса, відбувається…!?

Чоловік у паніці біг темною дорогою, волаючи на ходу.

Єдиним джерелом світла була місячна заграва, й навколо не було ані душі.

Нікого… Так, нікого тут не мало бути.

-Звідки… Звідки взагалі йде атака…!?

Та на цій нічній дорозі, де нікого не повинно було бути… окрім нього, безсумнівно, хтось іще був.

Цей чоловік не був звичайним громадянином.

Він належав до беззаконного угруповання… банди, простіше кажучи.

Більшість порядних людей ніколи б не чули про них, але у злочинному світі «Сім’я Лонгхенд» була досить відомою шайкою.

З певною метою вони намагалися проникнути до Королівської Академії у столиці королівства.

Навіть якщо академія перебувала під управлінням королівської родини — це все ще була лише школа.

Вони гадали, що пробратися всередину буде легко.

(Але… ми помилилися! Що, в біса, на нас нападає…!?)

Це мало бути простим завданням.

Проникнути до академії та викрасти одного чоловіка. І все.

І все ж… товаришів, які взялися за цю справу разом із ним, прибирали одного за одним.

І найгірше було те, що вони навіть не розуміли, як саме.

На них нападало щось невідоме — хтось або щось, чого вони навіть не могли впізнати.

Тепер залишився лише він один.

Його товаришів більше не було… усіх прибрали.

(З ким… ні, з чим я взагалі б’юся…!?)

-"Кума—"

-Хіі…!

Ось воно знову.

Він знову це почув.

Той моторошний голос. Голос, який розправився з його товаришами.

-Чорт забирай! Де ти!? Де ти, в біса!?

Чоловік різко обернувся та вихопив меч.

-Виходь! Я не збираюся помирати без бою!

Він відмовився від втечі й вирішив битися з невідомим ворогом.

Якщо він і далі тікатиме, то може привести ворога прямо до їхнього сховку.

Цього він допустити не міг. Він не мав права втягнути в це боса та інших.

-Я тут один! Припини ховатися й виходь, боягузе, який лише нишком нападає!

Чоловік кричав, стримуючи страх і намагаючись спровокувати ворога.

Байдуже, доведеться битися чи ні — він хоча б мав побачити, як виглядає його противник.

-Виходь! Я не тікаю й не ховаюся…

-"Кума—"

-Гх…!

Цей голос пролунав моторошно близько.

Наче хтось шепотів йому просто у вухо.

-Що за…!

-"Кума—"

Коли він у паніці обернувся, просто перед ним опинилося гротескне обличчя.

Хоч його й можна було назвати моторошним, але монстром воно не виглядало.

Навпаки… якщо дивитися лише на морду, вона була навіть милою.

-П-плюшевий ведмідь!?

Чоловік скрикнув, але цей милий вигляд лише посилив його страх.

Бо нижче шиї, плюшевий ведмідь мав тіло справжнього бодібілдера — суцільні масивні м’язи.

-Кх…!

Він на мить завмер від цього шокуючого видовища.

А потім одразу замахнувся мечем.

Він спрямував гостре лезо в груди ведмедя… але в ту ж мить пролунав жахливий металевий тріск.

Меч у його руці розлетівся.

На грудях ведмедя не залишилося й подряпини — натомість зламався сам клинок.

-Н-неможливо…!

-"Кума—"

Товста рука ведмедя простяглася вперед і міцно схопила чоловіка за голову.

-"Кума, кума."

-А… гх… ГАААХ!?

Його голову стиснув неймовірний тиск, немов її зажали між лещатами.

Череп затріщав, а з носа бризнула кров.

-С-стій…

-"Кума—"

Він благав… але вираз обличчя ведмедя перед ним анітрохи не змінився.

Точніше, зрозуміти, який у нього був вираз, взагалі було неможливо.

-А…

Із цим тихим звуком чоловік знепритомнів.

Його зір потемнів, і він поринув у цілковиту темряву.

.

.

.

(П.П Пу-пу-пу ну що ж, самі винуваті що взялись за завдання викрасти Клаеля, Рейна не простить нікого хто йому захоче нашкодити.)