Наступного ранку Г'ю Макґласс вивів експедицію з села Кона і без пригод прибув до маєтку барона Момора о третій годині пополудні.
Стоячи перед будівлею, Рьо ледь помітно посміхнувся...
Цей маєток, ймовірно, вже заполонили вампіри, а слуга лорда тепер став одним із їхніх підлеглих. Група, потрапивши в пастку, змушена вступити в бій! Вампір, вони оточені понад сотнею його посіпак, і він кричить до групи: "Ви, дурні, я заманив вас у свою пастку. Мва-ха-ха-ха-ха!"
Звісно, його друзі це помітили й почали шепотітися між собою.
"Отой вираз обличчя…"
"Ага, без сумніву…"
"Він точно знову замишляє щось погане."
Амон, Ето та Нільс знали його вже деякий час, тож розуміли, що у нього на думці.
"Гей, Рьо",- окликав Г'ю.
Рьо миттєво вирівняв вираз обличчя. -"Так? Чим можу допомогти?"
"Ти про щось дивне думаєш?"
Хоча вони знали один одного недовго, Г'ю відчув зміну в Рьо. Що, власне, цілком природно для колишнього авантюриста А-рангу.
"Ні, зовсім ні",- спокійно відповів Рьо, ніби все було просто чудово.
Маєток був не надто великим, що й не дивно, зважаючи на те, що його власник був купцем із невеликим статком. Доглядач, який їх зустрів, був непримітним чоловіком років п’ятдесяти п’яти, що мав вигляд секретаря. Як не дивись на нього, це була цілком звичайна людина.
Щойно він побачив слугу барона, плечі Рьо опустилися, а голова трохи похилилася. Розчарування Рьо не залишилося непоміченим рештою мешканців кімнати № 10.
"Я так і знав",- пробурмотів Нільс. - "Він замислив щось божевільне."
Але ніхто його не почув...
"Лорде Вікторі, чи це правда?" - запитав чоловік.
Йому розповіли про те, що поблизу, можливо, оселився вампір. Щоб підтвердити свої підозри, Ларшат попросив у нього дозволу поїхати до рибальського селища. Чоловіка звали Кіенкан, і він працював головним клерком у компанії барона Момора. До того, як його пан отримав дворянський титул, він був заможним купцем. Згодом барон призначив його своїм представником і відправив керувати цим маєтком та рибальським селищем на околиці Королівства.
"Але те рибальське селище…"- Кіенкан завагався.
"Чи є якась проблема?"- запитав Ларшат з посмішкою. Він намагався не виявляти зверхності, бо хотів, щоб чоловік охоче співпрацював.
"Не зовсім… Справа в тому, що воно більше не входить до території барона Момора."
"Що ви маєте на увазі?"
Кіенкан пояснив, що в королівській столиці відбулися переговори, після яких барон відмовився від права власності на рибальське селище на користь королівської родини в обмін на землі в столиці. У результаті селище більше не перебувало під контролем його довіреної особи.
"Це було приблизно рік тому",- сказав він.
Г'ю уважно слухав.
Перша людина зникла приблизно десять місяців тому... Можливо, тут є якийсь зв’язок.
Якщо вампіри напали на рибальське селище після того, як воно вийшло з-під нагляду Кіенкана... він міг зрозуміти, чому їм знадобилося стільки часу, щоб знайти якісь зачіпки щодо цієї ситуації.
Королівська родина не надсилала б управителя до рибальського селища на найвіддаленіших околицях Королівства, особливо до регіону, що не межував із жодною іншою країною. Окрім податківців, яких щороку відправляли для визначення суми, що підлягала сплаті державі, офіційних контактів між цією віддаленою місцевістю та урядом було небагато.
"Незалежно від розміру селища, напевно, туди все ж приїжджають торговці?"- задумався Ларшат.
"Навіть до того, як їхнє село увійшло до складу баронства, селяни, судячи з усього, подорожували на човнах, щоб купувати товари. Тому цілком можливо, що з тих пір, як я перестав туди їздити, ніхто ззовні там не бував…"- сказав Кіенкан, нахмурившись і похитавши головою.
"Зрозуміло. З огляду на те, що ви мені розповіли, я не можу уявити, щоб вас чи барона можна було вважати відповідальними. Я заступлюся за вас, коли звітуватиму в столиці, тож будьте спокійні."
"Щиро дякую, мілорде",- Кіенкан глибоко вклонився, щоб висловити свою вдячність.
"Три години їзди цією дорогою..."
Група переночувала в маєтку й наступного ранку вирушила до рибальського селища. Вони мали дістатися місця призначення трохи перед полуднем. Навіть якщо селище вже потрапило до рук вампірів, час їхнього прибуття все одно дасть їм перевагу в бою проти стригоїв...
"Дуже хмарно, чи не так?"- сказав Рьо, піднявши голову.
"Справді… Греме, з огляду на стан неба, гадаю, можна сміливо припустити, що стригої..."
"...ніяк не постраждають. Швидше за все, вони будуть у повній силі",- відповів Грем, гірко скрививши губи.
"Ну, це буде проблемою, так?"- Г'ю похмуро подивився на хмарне небо, а потім знову звернув погляд на Рьо. "Рьо, як би ти воював зі стригоями?"
"Я б заморозив усе село. У мене є ідеальне заклинання водної магії саме для цього. Я називаю його "Вічна мерзлота".
"Хлопче, навіть не смій",- сказав Г'ю. Він просто намагався підтримати розмову, але, почувши відповідь Рьо, пошкодував, що взагалі запитав. "Краще не забувай, що воно перебуває під безпосереднім контролем королівської родини. У тебе, мабуть, кілька гвинтиків випало, якщо ти навіть думаєш, що це реальний варіант."
"З якоїсь причини Г’ю відхилив мій ідеальний план, хоча сам і спитав мене про це",- скаржився Рьо трьом своїм товаришам з 10-ї кімнати, поки вони йшли.
"А що саме ти планував?"- запитав його Ето, як завжди доброзичливий.
"Цікаво, правда? І чому б тобі не бути цікавим? Він запитав мене, як я збираюся боротися зі стригоями, тож я сказав йому, що заморожу все село за допомогою ідеального заклинання. Але потім він сказав мені цього не робити, що мене дуже здивувало… Адже це неймовірно ефективне заклинання",- Рьо похитав головою, нарікаючи на мінливість світу.
"Якби я був на його місці, то дав би тобі таку саму відповідь. Заморозити все село? Чоловіче, це ж божевілля..."
"Але це запобігло б будь-якій контратаці!"
"А як щодо звичайних людей, які ще там залишаться? Тих, кого ще не перетворили?"
"Не проблема. Заморожування їх не вбиває, і як тільки я їх розморожу, вони будуть здорові як риба!"- Рьо просто випромінював впевненість.
"О-о... Ну... У такому разі..."- Нільс притиснув долоню до чола й трохи кивнув собі під ніс. Його вираз обличчя свідчив про те, що він докоряв собі за те, що забув, яким саме типом людини є Рьо.
"Не враховуючи питання щодо заморожування села",- сказав Ето,-" нам все одно потрібен спосіб зупинити стригоїв, якщо ми не зможемо уникнути бою з ними. Їхня рухливість набагато перевищує можливості будь-якої нормальної людини."
"Рьо, коли ми прийняли завдання щодо мого села, ти зв’язав руки й ноги монстра мотузками, які виглядали, наче зроблені з льоду",- сказав Нільс. -"Хіба це не спрацює?"
"Це не гарантія, якщо мій супротивник занадто швидкий",- відповів Рьо, похитавши головою. -"Ось чому я вважаю, що заморозити все село - наш найкращий…"
"Ми вже казали тобі, що цього не буде",- зауважив Нільс.
"Як виявити блискавично швидкого супротивника? Це завжди питання, що лежить в основі бою",- висловив свою думку Амон. Як завжди, наймолодший серед них висловлював найрозумніші думки.
Пройшовши ще півгодини, вони наблизилися до рибальського селища, коли пасивний сонар Рьо попередив його, що хтось здалеку спостерігає за їхньою групою. Він поспішив ближче до Г’ю. Хоча майстер гільдії вже розмовляв із Гремом, він кинув погляд на Рьо.
"Г’ю, за нами стежать. Їх двоє."
"Ти жартуєш!" - вигукнув Морріс, розвідник загону Героя.
"Вони тримаються на відстані трьохсот метрів. Я виявив їх за допомогою водної магії",- сказав Рьо, безтурботно вихваляючи переваги водної магії.
"Дивовижно…"- прошепотів Морріс, так само приголомшений, як і очікував Рьо.
"Те, що за нами стежать, не обіцяє нічого доброго для рибальського селища, еге ж? Усі його мешканці могли перетворитися на стригоїв",- Г’ю похитав головою, скорчивши гримасу. -"Греме, ти абсолютно впевнений, що стригоїв неможливо повернути до людської подоби?"
"На жаль, так. Хоча це й безсумнівно негуманно, але в минулому у Західних провівціях проводилися експерименти саме з цього приводу. Гадаю, це сталося після того, як один принц перетворився на стригоя. Вони розчленували багатьох із цих істот і з’ясували, що їхні мізки дегенерували, що унеможливлює повернення їх до попереднього стану. Якщо їхній вампірський господар помирає, то й слуга теж. По суті, крім магічних змін відбуваються ще й фізичні",- сказав він з розчаруванням, а його обличчя скривилося від огиди. "Це означає, що для проклятих немає виходу..."
"Розумію… Шкода". Г’ю зупинився й обернувся до групи. "Слухайте уважно. Якщо на нас нападуть якісь стригої, знищуйте їх. Не роздумуйте. Завагаєтеся - і можете відправити когось із нас у могилу."
Хоча він і не підвищував голосу, слова Г’ю влучили в саму ціль, вразивши кожного з них прямо в серце.
Через тридцять хвилин група дісталася площі перед воротами рибальського селища. На них чекав чоловік у добре пошитому одязі, який зарозуміло сидів на стільці. Йому було десь тридцять років, а по боках від нього стояли чоловіки й жінки - а точніше, ті, хто колись були чоловіками й жінками. Тепер вони, безсумнівно, були стригоями.
"Він мав би влаштувати на нас засідку",- пробурмотів Рьо. "Мабуть, вампіри занадто чесні, як на своє ж благо, га?"
Його почув лише Нільс, мабуть, тому що стояв прямо поруч. Він нахмурився, а потім злегка роздратовано похитав головою. Ніхто цього не помітив.
Тоді вампір зробив перший постріл.
"Отже, ти нарешті зволив удостоїти нас своєю присутністю",- сказав він з презирством. "Мушу зізнатися, не очікував, що це займе в тебе стільки часу."
"Ну що ж, тоді, мабуть, ти точно знаєш, чому ми тут?"
"Звісно. Щоб забезпечити нам швидку поразку, чи не так? Мушу сказати, я дуже радий бачити, що ти привів загін потужних авантюристів, щоб виконати цю справу."
"Дай вгадаю - талановиті люди стають кращими слугами, еге ж? Ось чому ти такий задоволений?"
"Який ти кмітливий!" - засміявся вампір, явно в захваті. "Як твій майбутній господар, дозволь мені представитися. Мене звати граф Калінікос Хаскілл."
"Граф…" - промурмотів Ґрем. Хоча його ніхто не чув, його здивування було очевидним.
Жителі Західних провінцій вже понад тисячу років вели війну проти вампірів, але протягом останнього століття конфлікт поступово згасав. Чому? Через незрозуміле зменшення чисельності вампірів.
Натрапити на вампіра-віконта було надзвичайно рідко, не кажучи вже про графа… звичайно, якщо припустити, що панівні теорії про вампірів були правильними. Значна частина інформації про них не була загальнодоступною. Проте Грем знав, що зустрітися віч-на-віч із представником графського класу - надзвичайна рідкість.
Маючи справу з вампірами графського та віконтського класів, життєво важливо було заздалегідь зібрати якомога більше інформації. На жаль, цього разу вони не мали такої розкоші. Це пояснювало, чому в Гремі закралося легке занепокоєння, хоча на їхньому боці стояли найсильніші людські бойові сили - Герой та чемпіон...
"Ми не збираємося представлятися таким, як ти, тож вибач за відсутність представлень. Просто вважай нас авантюристами, які виконують місію з подолання вампіра."
Г'ю витягнув меч. Решта авангарду, включаючи Романа, сприйняли це як сигнал витягнути власну зброю, тоді як ар’єргард тримав свої посохи та інше озброєння напоготові.
"Цікаво. Тоді я змушу вас працювати на мене як безіменних слуг аж до вашої смерті, коли б вона не настала",- проголосив Калінікос.
Тоді стригої кинулися в бій. Отже, битва між авантюристами та вампірами розпочалася не в лісі, як планувалося спочатку, а в рибальському селищі.
Половина з шістдесяти стригоїв атакувала одночасно.
"Романе, ми з тобою йдемо за вампіром!"
З Романом на п’ятах Г'ю прорвався крізь напад стригоїв і побіг до вампіра, що чекав серед слуг, які залишилися позаду. Решта десятеро з їхньої групи залишилися позаду, щоб дати відсіч стригоям.
"Кам’яний дротик."
"Повітряний удар."
"Вогняний дротик."
Троє магів із групи Героя один за одним випустили свої атаки.
"Сучий син!"- викрикнув Берлок.
"Моє заклинання не влучило…"- з розпачем сказала Алісія.
"Як, чорт забирай, вони можуть бути такими швидкими?!"- вигукнув Гордон.
Вони пишалися швидкістю своїх заклинань, але стригої ухилилися від них. У Західних провінціях вони ніколи не стикалися з чимось подібним. Стригої наближалися до двох мечників у кімнаті № 10 та останньої лінії оборони - Нільса й Амона. Хоча супротивники ухилялися від їхніх мечів, двоє молодих чоловіків все ж вправно тримали їх на відстані за допомогою своїх щитків.
Тим часом маг Ашхан і розвідник Морріс не відставали від стригоїв. Вони завжди були впевнені у своїй швидкості, а тепер стали ще швидшими завдяки заклинанню "Прискорення групи", яке застосував Ашхан. Потроху вони завдавали шкоди слугам вампіра.
А що ж Рьо? Звісно, він не сидів склавши руки в такий момент. Він наполегливо працював, використовуючи свою "Крижану стіну", щоб захистити Ето та Грема - цілителів і ар’єргард, а також фольклориста Ларшата, який не брав участі в бою. Щоразу, коли випадала нагода, він намагався стримати блискавичних стригоїв своїм "Крижаним зв’язуванням"...
"Чорт. Я не встигаю її створювати достатньо швидко..."
Хоча на створення "Крижаного зв’язування" у Рьо йшла лише частка секунди, цього все одно було замало.
"Чи, може, моє поле зору є обмежувальним фактором?"- замислився він.
Поле зору людини охоплювало сімдесят градусів прямо перед нею, тридцять п’ять ліворуч і тридцять п’ять праворуч. Фізично повертаючи голову, можна було розширити цей діапазон до понад ста градусів у кожну сторону. Однак стригої рухалися настільки швидко, що ніхто не міг повертати голову достатньо швидко, щоб встигати за ними.
"Якби тільки я міг відстежувати їх за допомогою чогось іншого, окрім очей..."
Пасивний і активний сонари аж ніяк не відрізнялися швидкістю розпізнавання. Якби тільки він міг безпосередньо виявити якусь частину тіла істоти, наприклад, вміст води в ній… Якщо він не вивчив внутрішню будову своєї цілі шляхом прямого контакту перед початком бою, то Рьо, навіть на своєму нинішньому рівні сили, не міг відчути вміст води в її тілі.
"А що, якби вони були мокрими?"
Ето та Ґрем весь цей час підслуховували його. Обидва час від часу поглядали на нього, водночас даючи необхідні вказівки іншим… особливо Ґрем, який керував усіма, крім членів своєї власної групи.
"Я на хвилинку влаштую дощ",- повідомив він Ґрему.
Він уже не став повідомляти про це Ето чи решті мешканців кімнати № 10, на той час вони вже знали, що все, пов’язане з водою чи льодом, - це його справа. На цей момент вони навіть більше не дивувалися… Ну, здебільшого. Інша справа - група Героя, яка не була звикла до витівок Рьо. Ось чому він попередив Ґрема.
"Шквал",- промовив Рьо, не давши священику навіть зреагувати.
Як і обіцяв, він на мить залив цю територію дощем. Йому ледь вдалося уникнути потрапляння на передову, де билися Роман і Г'ю, але ар’єргард і навколишні стригої були мокрі до нитки. До речі, кількість стригоїв якимось чином зросла з тридцяти до п’ятдесяти в одну мить.
Тепер Рьо міг відстежувати будь-якого промоклого супротивника за допомогою магії, не покладаючись на зір. Точніше кажучи, він відстежував воду, що покривала стригоїв, а не самих істот. Налаштувавши свої чуття, він уявив, як рідина замерзає.
"Замерзніть."
Вода на поверхні їхніх тіл почала замерзати, вбираючи вологу з повітря й спричиняючи розширення льоду. У мить п’ятдесят стригоїв опинилися вкритими льодом, що сповільнило їхні рухи. Звісно, ані члени загону Героя, ані двоє мечівників із кімнати № 10 не були такими аматорами, щоб пропустити цю нагоду. Коли стригої поступово втратили здатність рухатися взагалі, їм один за одним відрубували голови.
"Ми впоралися?"- видихнув Нільс, відрубавши голову останньому вкритому льодом стригою.
Хоча ар’єргард втримав позиції, справжня битва тільки починалася.
На передовій Герой Роман та Г'ю зіткнулися з вампіром Калінікосом і двома стригоями, які, здавалося, були його найближчими помічниками. Ці двоє чоловіків пробилися крізь вісім його слуг, щоб дістатися до вампіра, але ці стригої були зовсім іншого рівня. По-перше, їхній одяг...
"Вони колись були "авантюристами", еге ж?"- промурмотів Г'ю.
"Правильно",- сказав Калінікос із презирливою посмішкою.
Герой і чемпіон значно перевершували людей, якими ці стригої були в попередньому житті, але їхні перетворення розширили їхні фізичні здібності за межі норми. Тепер вони компенсували брак майстерності чистою швидкістю та силою.
"Гадаю, я сам втручуся в бій. Це має трохи розвіяти мою нудьгу."
Калінікос витягнув із долоні червоний меч.
"Кров’яний меч…"- промурмотів Роман.
"Також правильно. Я здивований, дізнавшись, як багато ти знаєш про вампірів. Як незвично для авантюристів із Центральних провінцій."
Вампір ще не усвідомив справжніх ідентичностей Героя та його супутників. Єдине, що він, здавалося, розумів, - це те, що Роман і Г'ю були набагато могутнішими за авантюристів, що перетворилися на стригоїв під його командуванням, що й пояснювало, чому він так швидко вступив у бій. Це, звісно, не було способом розважитися, як він казав.
Калінікос зійшовся в поєдинку з Романом, а Г'ю займався двома колишніми авантюристами. Майстерність вампіра у володінні мечем була настільки досконалою, що Роману не вдавалося легко його перемогти. Казали, що вампіри мають набагато більшу витривалість, ніж люди, а це означало, що з кожною секундою, що минала, Калінікос отримував усе більшу перевагу.
До цього моменту вампір просто сяяв від впевненості.
Упевненість, яка розсипалася, коли він побачив, як стригої, що атакували ар’єргард, сповільнилися аж до повної зупинки й один за одним втрачали голови.
"Що, в біса…"
Думка про те, що п’ятдесят стригоїв можуть бути знищені без жодних втрат з їхнього боку, навіть не спадала Калінікосу на думку.
Хоча Роман і Г'ю не могли з першого погляду визначити, що сталося за їхніми спинами, вони легко вловили хвилювання вампіра. У такому разі неписані правила бою диктували скористатися цією нагодою.
Розчарування майстра-вампіра поширилося й на його слуг, приглушивши їхню рухливість настільки, що Г'ю зміг відрубати їм руки, якими вони тримали мечі. Не минуло й секунди, як він відрубав їм голови. Це був справді надлюдський подвиг. Його майстерність володіння мечем була настільки високою, що вразила навіть Романа, який помітив усе це краєм ока.
Я й не очікував нічого меншого від чемпіона та відомого колишнього авантюриста класу "А"...
"Проклятя ти... Який неприємний сюрприз",- промовив Калінікос крізь зціплені зуби. Він відскочив назад так швидко, що навіть Роман ледь не пропустив це. Вампір, мабуть, підсилив свої фізичні здібності, щоб досягти такої швидкості.
"Рабе",- промовив він.
У ту мить міазма затуманила розум Романа та Г'ю, розриваючи їхню свідомість на шматки. Роман зціпив зуби, витримуючи натиск, але Г'ю впав на одне коліно.
"Що відбувається?"- вигукнув Нільс, спостерігаючи за тим, що відбувається, разом з рештою групи.
Але ніхто не міг йому відповісти. Рьо, можливо, зрозумів би, що відбувається, якби почув заклинання Калінікоса, але Ґрем збагнув це одразу, навіть не чуючи його.
"Тільки не кажіть, що він використовує темну магію…"- пробурмотів він. Потім він висунув свій посох уперед і промовив: "Захист від зла".
Повітря затремтіло, і навколо нього утворилася півсфера радіусом п’ять метрів.
"Швидше, заходьте всередину!"- крикнув він до Нільса й Амона, які стояли поруч. Вони ледь не впали, поспішаючи виконати його наказ, а потім озирнулися на передову.
"Що, в біса, відбувається?"- повторив Нільс.
"Я підозрюю, що він застосував темну магію, відому як "Раб",- відповів Ґрем. "Небезпечне заклинання, яке дозволяє тому, хто його використовує, керувати своєю ціллю як завгодно."
"Тоді вони…" Ето замовк.
"Я майже впевнений, що Роман робить усе можливое, щоб чинити опір. Магічний опір Героя - найвищий серед людей. Однак ніхто інший не може протистояти темній магії вампіра класу графа. Навіть святі чи святі жінки",- Ґрем скривився. "Ані навіть майстер Макґласс…"
"Іншими словами, він планує змусити Романа й Г'ю вбити одне одного",- зауважив Рьо.
Рьо згадав свою власну зустріч із послідовником Бога Темряви, який наклав на нього заклинання "Раб" під час подорожі з Абелем назад до Луни зі столиці. Його спроба зазнала невдачі завдяки предмету Абеля, який забезпечував опір проти магії контролю над розумом.
"Може, у Г'ю є щось, здатне відбити це заклинання?"- запитав Рьо у Ґрема, сподіваючись на краще.
"На жаль, сумніваюся, що наші молитви будуть почуті. Предмети такого рівня вважаються національними скарбами в Центральній та Західній провінціях. Навіть така видатна постать, як майстер Макґласс, не мала б у своєму розпорядженні чогось подібного…"
Рьо нахмурився. То що ж це говорить про Абеля…? Це не був ані час, ані місце для таких питань.
"Чи є спосіб скасувати заклинання?" - запитала Алісія, маг повітря.
"Крім як перемогти того, хто його наклав? Ні",- відповів Ґрем. Його обличчя ще ніколи не виглядало таким гірким.
Тоді ар’єргард побачив, як Г'ю встав.
"Г'ю!"- вигукнув Роман. Він знав, що з ним щось не так. Г'ю приховував свою силу під маскою привітності, але щойно він встав, від нього випромінювалася аура нестримної агресії та суворої сили.
Коли Г'ю зустрівся поглядом із Романом, він одразу ж завдав удару мечем. Відчувши зміну атмосфери, Герой не втратив пильності. Якби це сталося, спалах меча Г'ю поклав би край його життю тут і зараз.
Я не очікував нічого іншого від мечника з титулом "Майстер меча".
Роман, ймовірно, був сильнішим і швидшим за Г'ю, але майстер гільдії був набагато вправнішим у володінні мечем. Під час бою з Абелем у столиці він знав, що той був кращим фехтувальником, але Роман, ймовірно, переміг би, якби їхнє протистояння тривало. Зараз цього не можна було сказати.
Г'ю бездоганно парирував надшвидкі удари Героя. Час удару, кути, контратаки - Роман був абсолютно перевершений.
Одна помилка - і мені кінець. Роман змахнув мечем, задихаючись від тяжкого тиску, якого він ніколи раніше не відчував.
Дуель між Героєм Романом і Чемпіоном Макґлассом стала б надзвичайним видовищем для будь-якої публіки, навіть для тих, хто їх навіть не знав. Кожен з фехтувальників представляв свій регіон - відповідно, Західні та Центральні провінції. Ті, хто їх знав, були зачаровані ще більше.
"Неймовірно..."
Навіть Гордон, маг вогню, який абсолютно не цікавився фехтуванням, був зачарований. Нільс, з якоїсь причини, плакав. Щось справді вражаюче могло зворушити чиєсь серце навіть тоді, коли на кону стояло життя. Унікальна битва між двома найкращими фехтувальниками була саме такою подією. Видовище було настільки значущим, що навіть просте спостереження за ним підвищило б майстерність Нільса у володінні мечем на один рівень.
Ще один фехтувальник також спостерігав: Амон.
Його пильний погляд не пропускав жодного руху. Його руки й ноги ледь помітно сіпалися, коли він у думках відтворював їхні рухи... Рьо був єдиним, хто це помітив.
Спочатку Рьо був зачарований дуеллю. Після десяти ударів йому стало ясно, що Роман програє, і він не міг більше дивитися на це. Якщо герой загине тут... Саме тому він зупинив Романа й Абеля, коли вони билися.
"Герой має перемогти Короля демонів."
Ці слова кружляли в голові Рьо. Смерть Романа стала б серйозною перешкодою в цьому плані. Так само, як і те, що він перетворився б на стригоя. Для всіх, крім Рьо, Г'ю та Роман, мабуть, здавалися рівними суперниками - але Рьо знав, що швидкість і сила майстра гільдії перевершували Романові. Він не міг подолати цю різницю, а це означало, що хтось із тилової охорони не мав іншого вибору, як втрутитися.
Заклинання "Раб", яке було накладено ще в тому прихованому святилищі... Абель подолав його за допомогою предмета, а я встояв перед ним самотужки. Можливо, тому що я маю силу виганяти зло, як казала Сера. Вона мала б поширюватися й на тих, хто поруч зі мною... Мабуть, саме тому вона залишається... Це ніколи не мало нічого спільного з моєю привабливістю.
Рьо на мить занепав духом, але швидко підбадьорився.
Ні, моя привабливість - це теж частина мене. Насправді, можна сказати, що це моя сильна сторона! Звір-захисник села Нільса казав, що сама лише близькість до мене подовжує його життя... Гаразд, давайте зробимо це.
Рьо стиснув "Меч Короля фей", але не витягнув його лезо. "Романе!"- вигукнув він. "Поміняйся зі мною місцями."
"Що?"
Раптовий вигук із тилу збив Героя з пантелику.
"Поміняйся зі мною місцями за моїм сигналом. Три, два, один… Зараз!"
У ту мить Роман стрибнув назад. Г'ю кинувся за ним, але Рьо раптово вискочив перед Романом і висунув крижане лезо "Меча Короля фей" на Г'ю. Рьо відбив атаку Г'ю трьома ударами меча, дозволивши Роману відступити в безпечне місце.
Тепер це був поєдинок між Рьо та Г'ю.
Вампір виглядав здивованим таким поворотом подій, а потім на його губах з’явилася тонка, саркастична посмішка.
"Закляття "Раб" цілком діє",- сказав він. "З якоїсь причини воно не подіяло на молодого мечника, але я впевнений, що з тобою буде інакше."
"З усією повагою, я в цьому не такий упевнений."
Рьо продовжував битися з Г'ю, не вагаючись ані на мить. Під час інциденту в прихованому святилищі він впав на коліна, коли на нього було накладено заклинання, оскільки це був його перший досвід з ним. Цього разу, навіть коли він увійшов у зону дії темної магії, він продовжував битися, не зупиняючись. Коли їхні мечі перетнулися п’ять, шість, а потім і десять разів, Калінікос почав усвідомлювати, що щось не так.
"Ти… Чому ти не під дією мого закляття?"
"Ти мені скажи. Можливо, моє тіло просто не підходить для цього?"- глузливо відповів Рьо.
"Неможливо! Небагато хто може протистояти силі закляття "Раб", накладеного графом!"
"Ну, на того молодого мечника воно теж не подіяло, чи не так?"
Рьо тримав Г'ю на відстані, розмовляючи з Калінікосом. Він ніколи не мав наміру завдати Г'ю шкоди мечем. Він лише намагався захиститися, і в обороні він був майстром. Навіть проти Сери, наділеної приголомшливою швидкістю, силою та неперевершеною майстерністю її техніки "Вітрової мантії", він міг триматися майже дві години.
Навіть чемпіон Макґласс не зміг би так легко пробити залізну оборону Рьо.
Після того як вони ще двісті разів схрестили мечі, настав момент, на який чекав Рьо. Г'ю зробив розмах і драматично промахнувся, а потім впав на одне коліно, опустивши голову.
"Щ-що відбувається?!"- здивовано вигукнув Калінікос.
Наскільки могли судити глядачі, Рьо просто ухилився від горизонтального удару Г'ю. Фізично це й було все, що сталося...
Однак була ще одна причина, чому Г'ю впав на одне коліно...
"Ти, виродку..."
Коли Г'ю підвів голову, у його лівій руці щось блиснуло. Кинджал.
Він полетів прямо в проміжок між бровами вампіра, але Калінікос відбив його своїм кривавим мечем.
Але це була пастка, і тепер Г'ю стояв на відстані витягнутої руки. Поки кинджал летів, він одним стрибком скоротив відстань між ними. До того часу, як вампір відбив ніж, Г'ю вже був у зоні досяжності. Його меч вдарив чотири рази, і кожен удар супроводжувався яскравим спалахом світла. Кожен удар збігався з тим, як ще одна кінцівка вампіра відпадала від його тіла.
"Нгх!"
Судячи з усього, навіть вампіри відчували біль від порізів.
"Прокляття ти… Але це марно. Я відновлюся, перш ніж ти встигнеш навіть моргнути… Гм? Чому вони не рухаються?"
Калінікос подивився на культі своїх відрубаних кінцівок. Зазвичай вони б одразу повернулися до його тіла й приєдналися, але жодних ознак цього не було.
"Твоїми ж словами, „це марно“, вампіре. Я володію святим мечем „Галахадом“. Він блокує такі регенеративні здібності, як твої",- практично виплюнув Г'ю, дивлячись на свого ворога, який тепер став набагато нижчим після втрати ніг.
"Святий меч? Але ж лише жменька авантюристів у Центральних провінціях носить таку зброю..."
"Ти правий. Я один із них. Може, вже й зараз варто представитися, еге ж? Мене звати Г'ю Макґласс. Я - голова гільдії шукачів пригод у Луні." Г'ю вклонився, надзвичайно ввічливо.
"Герой Великої війни… Я й уявити не міг, що така славетна постать приєднається до нас одразу з самого початку… Мабуть, я був надто наївним."
Калінікос виглядав вкрай пригніченим.
Пакет "Крижаної стіни".
Проте Рьо залишався насторожі. З того, що він знав із лайт-новел, могли існувати найрізноманітніші вампіри. Були такі, що розліталися хмарою кажанів і втікали, інші - проклинали своїх жертв, помираючи, а ще інші не вагалися потягнути своїх супротивників за собою у фінальному акті самознищення.
Звісно, як завжди, він просто поринув у свої фантазії.
"Готуйся до найгіршого, сподівайся на найкраще." Дуже мудре висловлювання, яке підходить до будь-якої ситуації. Це слова Дізраелі, британського політика. А політики за своєю суттю - геніальні особистості. Так, це справді так...
Калінікос, з відрубаними кінцівками та похиленою головою, стояв у оточенні Крижаної стіни Рьо.
"То ти називав себе графом Хаскіллом",- сказав Г'ю.
Задня лінія спостерігала з-під дії заклинання "Захист від зла" Ґрема. Морріс, розвідник групи Героя, що перебував поза зоною дії заклинання, здивовано дивився на Рьо та Г'ю.
Він не міг вічно тримати голову опущеною. Зрештою, він підвів погляд.
"Так, я - граф Калінікос Хаскілл. Перемога за вами. Ви ж знаєте, як вбити вампіра, чи не так? Давайте",- сміливо сказав він.
"Спочатку ми хочемо дещо дізнатися",- сказав Г'ю, даючи зрозуміти, що є причина, через яку вони ще не вбили його.
Куточки рота Калінікоса викривилися в глузливій посмішці.
"І ви вірите, що я скажу вам правду?"
Очікуючи на таку відповідь, Г'ю продовжив, не змінюючи ні своєї поведінки, ні виразу обличчя.
"Хаскілл, якщо ти справді граф, то мусиш мати гордість аристократа. Ми розгромили тебе й твоїх людей чесно й справедливо. Додам, що у нас не було жодних втрат, та ще й ми встояли перед твоєю темною магією. Приховувати від нас інформацію навіть після того, як ми тебе перемогли… Хіба ти не соромишся як представник еліти?"
Звернення до його аристократичної гордості. У переговорах нагадування про те, що інша сторона цінує найбільше, є основною тактикою. Зазвичай важко визначити, що саме інша людина може цінувати найбільше, але зарозумілість Калінікоса була очевидною з самого початку, тож це було легко зрозуміти.
"Гордість аристократа, хм…"- промурмотів Калінікос. "Яка іронія - людина розповідає мені, що означає бути аристократом… Гаразд, я не розповім вам усе, але, гадаю, можу дати кілька відповідей". Він випнув груди, і його голос став ще більш зарозумілим. План Г'ю спрацював.
"Перше, що я хочу знати, - чому ти захопив контроль над цим рибальським селищем."
"Хоча я й сказав, що дам тобі відповіді",- сказав він зі зітханням,- "раджу тобі ретельно обдумати формулювання. Як я маю відповісти на таке розмите запитання?"
"Не кажи. Але ж ніщо не заважає тобі викласти все, що у тебе на думці, еге ж?"
"І полегшити тобі життя? Навіть не думай про таке. До того ж є відповіді, які навіть я не маю права тобі давати. Втім, моє командування цим селищем - це випадковість." Вираз обличчя Калінікоса не змінився.
"Випадковість, еге ж? Наступне запитання. Чи прибудуть ще вампіри?"
"Ні. Мене… вигнали з мого народу. Не питай, чому. Я просто програв у звичайній боротьбі за владу. Ти знаєш, як це буває. Я планував відплисти ще далі морем, але, як на зло, потрапив у шторм і опинився в цьому рибальському селі",- відповів Калінікос, знизавши плечима.
"Тоді чому ти перетворив селян на стригоїв?"
"Це зводиться до давньої розбіжності в поглядах між нами та людьми. Ви вирощуєте свиней і курей, щоб їсти їхнє м’ясо та яйця, чи не так? Ви ж не засуджуєте себе за це, правда? Те, що ми, вампіри, робимо з вашим видом, нічим не відрізняється. Ви можете вважати це ганебним, але я схильний думати, що ваші свині та кури навряд чи знайшли б щось виправдовувальне у вашій поведінці."
Це правда... - подумав Рьо. Хоча люди на Землі були досить всесильними, на Фі це не так. Там є чимало набагато могутніших істот, таких як дракони та грифони. У очах вампірів люди теж не сильні.
Тим часом Г'ю похитав головою. Він тут єдиний вампір. Більше ніхто не прийде. Залишилося з’ясувати лише одне.
"Розкажи мені, що ти знаєш про какодемона, який дрімає десь у цих краях."
Брова Калінікоса ледь здригнулася. Він миттєво вирівняв вираз обличчя, але наступна тиша тривала кілька секунд. Нарешті він глибоко зітхнув.
"Трохи на захід від цієї площі, приблизно за п’ятнадцять хвилин ходу в ліс, є печера. У глибині цієї печери лежить кам’яна труна. Можливо, ти маєш на увазі те, що всередині?"
"Можливо?"- запитав Г'ю, скептично нахиливши голову.
"Я не дивився. Вчора, щойно я доторкнувся до труни, у мене відібрали половину мани. Тоді я й зрозумів, що всередині ховається щось жахливе. Мені й не хотілося дізнаватися, що саме, тож я просто пішов",- Калінікос скривився й повільно вдихнув. -"Хоча… гадаю, воно незабаром вийде назовні."
"Що ти сказав?"
"Забравши мою магію, воно прискорило власне відновлення. Дозволь мені висловити припущення щодо його природи: чи скоїло воно якесь звірство проти вас, людей?" - він хихикнув, а його губи викривилися в глузливій посмішці.
"Неймовірно..." - пробурмотів фольклорист Ларшат.
"Навіть ти маєш знати, що в мене залишилося не так уже й багато крові. Настав час покінчити зі мною",- сказав Калінікос, і його голос став тихішим. Його обличчя й так було блідим, але було очевидно, що він наближається до смерті.
"Це все, про що я хотів тебе запитати. У когось ще є останні запитання до нього?"
Г'ю проникливо поглянув на Ґрема, який похитав головою.
Рьо підняв праву руку. "Можна мені одне запитання?"
"Звісно, давай." Кивнувши, він пропустив Рьо до вампіра.
"Графе Хаскілл, ви раніше згадували, що вас було вигнано. Будь ласка, скажіть мені, де розташована вампірська нація."
Щойно його слова як слід проникли до вух усіх присутніх, а їхнє значення осіло в їхніх мізках, у всіх розширилися очі. Їхній ворог згадав про таке. Чи означало це, що насправді існує ціла нація вампірів?
"Хм. Моя провина, що заговорився. Я полегшено зітхнув, коли ніхто не звернув на це уваги, але, бачу, занадто рано втратив пильність… Це багато про що говорить про таке щеня, як ти, що ти ставиш таке дратівливе запитання аж наприкінці."
У ту мить він виглядав цілком пригніченим.
Вигнання мало велику вагу й значення для людей. Хоча мешканці Центральних провінцій не знали про існування жодних вампірських націй, той факт, що вампіра вигнали з рідного краю і він опинився тут, вказував на високу ймовірність того, що ця нація не перебуває на краю світу - а навпаки, десь неподалік. Це саме по собі було серйозною проблемою.
"Як я вже казав, є питання, на які я не можу відповісти. Твоє - одне з них, щеня. Відповідь на нього поставила б під загрозу моїх колишніх побратимів. Хоча я й затаїв образу на тих, хто мене вигнав, я не можу зрадити інших."
"Ну, це прикро." Рьо відступив на крок. Він знав, що не витягне з вампіра більше інформації, навіть якщо буде тиснути на нього.
Єдине, що він хотів підтвердити, - це існування та місцезнаходження вампірської нації. Якби вона була десь далеко, або у Західних чи Східних провінціях, граф би про це сказав. Те, що він відмовився відповідати, було доказом її близькості. Звісно, Рьо не мав наміру знищувати цю націю. Йому просто було цікаво.
Тоді Калінікос щось пробурмотів, його голос був майже нечутним. Його слова, можливо, були адресовані комусь у його колишній батьківщині.
"Ми майже сто років нагадували їм, щоб вони завжди використовували заклинання, тим самим послаблюючи свою магію, але жоден із цих людей цього не робив."
Висловивши свою думку, Рьо вже збирався поступитися словом будь-кому, хто хотів би задати питання вампірові, коли ця промовлена пошепки репліка змусила його завмерти.
"Зачекайте, що ти щойно…"
"Гаразд",- перервав його Ґрем. "Якщо ніхто не заперечує, я вб’ю цю істоту. Рьо, будь ласка, прибери крижану стіну."
Рьо втратив нагоду допитати Калінікоса через наказ священика, якому він підкорився. Калінікос презирливо хмикнув, побачивши вбрання Ґрема… Найімовірніше, його глузування викликав вигляд емблеми Західної Церкви, що висіла на його шиї.
"Ну-ну, хто б міг подумати, що тут весь час був священик із Західної Церкви… Ааа, то це ти наклав "Захист від зла"."
"З прикрістю мушу повідомити, що ти помиляєшся, вампіре."
Говорячи це, Ґрем витягнув щось зі свого посоха.
Це посох-пастка!
Це відкриття миттєво витіснило з голови Рьо всі думки про бурмотіння Калінікоса. Той посох був точно такий, як у Затоїчі! Усередині нього ховався прямий меч!
"Я не священик, а архієпископ. Архієпископ Ґрем."
Потім він зайняв атакуючу позицію, готовий до удару.
"Архієпископ Ґрем…? Ні, тільки не кажіть… Голова Інквізиції…" Очі Калінікоса розширилися від подиву. "Мисливець на вампірів і… Майстер Ґрем…"
"Ти знову помиляєшся, вампіре. Я не просто "майстер", а лікар. Доктор Ґрем, фахівець із вивчення вампірів, до ваших послуг."
Подив у очах Калінікоса перетворився на лють.
"Ти… Скількох із нас ти вже вбив?"
Ґрем зробив вимах, відрубавши йому шию своїм прямим мечем, а потім швидко пронизав серце.
"З тобою - 256."
Офіційним методом Західної Церкви для вбивства вампіра було відрубати йому голову й проколоти серце освяченою зброєю. Дії Ґрема цілком відповідали цим правилам.
"Гордоне, спали шию, тулуб і всі чотири кінцівки",- наказав Ґрем магу вогню, тим самим забезпечивши повне знищення вампіра на ім’я Калінікос.
*
"Я навіть не знаю, що й сказати",- здивовано вигукнув Нільс. "Хіба що Ґрем був просто неймовірний, еге ж?"
"Погоджуюся. Його майстерність у володінні мечем на голову вища за твою, Нільсе". Рьо із задоволенням підігравав йому у свій незвичайний спосіб.
"Я не це мав на увазі!"- відрізав Нільс.
"Гаразд, Нільсе. Жарти жартами, але те, що здається, ніби все вже закінчилося, не означає, що ти можеш втратити з поля зору нашу справжню мету - какодемона",- сказав Рьо, як завжди, невимушено.
За кілька миттєвостей очі Нільса розширилися, ніби його мозок нарешті усвідомив слова Рьо.
"О, так… Ти правий."
Він згадав, чому Г'ю Макґласс і загін Героя вирушили сюди з міста Луна - щоб розправитися з какодемоном, існування якого на цей момент було практично підтверджено. Інцидент із вампіром стався вже після цього.
"Ми зробимо невеличку перерву після того, як спалимо трупи стригоїв",- вигукнув Г'ю, "а потім вирушимо до печери, де перебуває какодемон".
Вони знайшли її одразу.
"Хтось або щось зламало печатку на вході. Чому?"- запитав Берлок, оглядаючи печеру. "Поняття не маю. Мабуть, землетрус чи щось подібне зрушило камені, що заблокували вхід, і відкрило печеру."
Дварф-мага землі з групи Героя можна було вважати місцевим експертом з каменів.
"Найдивовижніше те, що печатка діяла 950 років. Щоб її підтримувати, потрібна магія, тож виникає питання, звідки саме ця магія береться, еге ж?"- пробурмотів Г'ю, не відриваючи погляду від входу.
Відповідь, найімовірніше, - алхімія, зробив висновок Рьо. Згідно з чорним зошитом, який вів "Хасан", існує тип печатки, що використовує величезний запас мани того, хто замкнений усередині.
Рьо, звісно, не мав наміру нікому показувати зошит чи навіть розкривати факт його існування. Він також не планував розповідати їм про існування такої алхімічної техніки.
До того ж "Хасан" написав, що цей метод є аномальним застосуванням алхімії. Примусове використання власної мани людини для її ув’язнення було, м’яко кажучи, негуманним. Якби Рьо згадав, що алхімія має таке небезпечне застосування, його могли б переслідувати! Хоча з його нинішнім рівнем майстерності він все одно не зміг би використовувати такі техніки.
Він використовував "Пасивний сонар" з того моменту, як вони увійшли до лісу. Спочатку прилад фіксував як звичайних тварин, так і монстрів, але ці сигнали зменшувалися, коли вони наближалися до печери. Приблизно за триста метрів сигнали повністю припинилися.
Це означає, що місцева дика природа відчуває, що тут щось небезпечне.
З цією думкою Рьо поглянув на Г'ю. На чолі групи майстер гільдії вже витягнув меч і тримав його напоготові, що свідчило про те, що він, можливо, вже відчув незвичайну атмосферу. Рьо не очікував нічого іншого від колишнього авантюриста рангу А.
Група повільно увійшла до печери. Стіни розступалися навколо них. У глибині стояла кам’яна труна.
"Наскільки я можу судити, фізичних пасток тут немає…"- повідомив розвідник Морріс.
"Мабуть, це якось пов’язано з візитом вампіра",- сказав Ґрем. Він поглянув на Г'ю. "Він же казав, що половину своєї мани втратив, коли доторкнувся до труни. То що, може, перевіримо її самі?"
"Буду цілком відвертим: у мене немає плану, що робити далі. Можна й кинути кубики",- відповів Г'ю, знизавши плечима.
Зовсім випадково кам’яна труна раптом почала світитися.
"Що, в біса?"
Навіть дитина зрозуміла б, що щось не так. Труна почала вібрувати, а потім - і вся печера. З стелі почали падати камені.
"Чорт! Усі, тягніть свої дупи звідси!"- крикнув Г'ю, і всі послухалися, вибігши назовні. Він вийшов останнім. Тільки-но він це зробив, як печера обвалилася. Поки група стояла ошелешена, сяйво, яке з’явилося мить тому, стало яскравішим.
"У мене дуже погане передчуття щодо цього",- прошепотіла Алісія.
"Цікаво. Я саме збирався сказати те саме",- тихо погодився Гордон.
Маги були чутливі до потоку магії. Хотіли вони того чи ні, але маги тут відчували, що те, що знаходилося в самому серці світла, володіло величезним запасом мани.
Раптом уламки вибухнули.
"Крижана стіна."
Рьо створив перед ними крижану стіну, захистивши всіх від каменів, що летіли. На них навалився непереборний магічний тиск, важчий за все, що вони відчували досі. У цей момент навіть ті, хто не володів магією, зрозуміли, що опинилися в присутності якогось монстра.
Коли хмара пилу й каміння осіла, сяючий об’єкт став ледь помітним.
"Це людина?"- запитав хтось, озвучивши те, про що думали всі інші.
Що б це не було, за розмірами воно відповідало людині.
Потім ця "людина" почала підніматися в повітря. Коли вона піднялася на п’ять метрів, група чітко побачила, з чим має справу: це була прекрасна жінка, що випромінювала світло. Її шкіра була білосніжною, а світло-фіолетове волосся спадало нижче талії. Вони не могли розрізнити колір її очей, які були заплющені...
"Вона чарівна..."- сказала Алісія.
"Вона ширяє..."- зауважив Гордон.
"Це магія повітря?"- запитав Берлок.
Рьо похитав головою. Ні, це не магія повітря.
Він знав це завдяки своїм майже щоденним тренуванням із Серою, експерткою з магії повітря. Він не знав, що саме використовувала "особа", яка стояла перед ними, але це не була магія повітря. Це не була магія вогню, землі чи води, і, ймовірно, це не була й магія світла чи темряви.
Коротше кажучи, якою б магією вона не користувалася, щоб літати, це не була магія стихій.
Рьо затремтів. Чи вона маніпулює гравітацією?
Магія гравітації часто з’являлася як мотив у історіях про ісекай, тож не було б дивно зустріти її тут, на Фі. Цілком природно, що Рьо збудився, побачивши магію, здатну створювати явища, які сучасна земна наука ще не може пояснити.
Леонора, акума, познайомила Рьо з просторовими стрибками за допомогою "вимірного сховища" та "клауструмів", але тоді він зовсім не був схвильований. Лише тепер, коли щось проявилося таким чином, що він міг зрозуміти це лише, назвавши це "антигравітацією", він почав тремтіти від хвилювання.
Так, це все-таки була гравітація. Ключ до всього лежав у гравітації...
Ця напівсформована думка промайнула в його голові.
Але цього все ще було недостатньо. Сама по собі гравітація не могла пояснити те, що він бачив. Йому все ще бракувало важливої частини пазла...
Думки - свідомі й підсвідомі - плуталися в його голові у відповідь на захоплюючу сцену, що розгорталася перед ним. Рьо пильно дивився, як і решта групи.
Ніхто не знав, скільки часу минуло, але нарешті істота, що ширяла в повітрі, розплющила очі.
Вони сяяли золотом.
Це вивело групу з шоку. Ґрем підготував свій посох.
Відчувши, як магія священика наростає, ніби він збирається перейти в наступ, Рьо, не задумуючись, вигукнув: "Не нападайте на неї!"
Його крик здивував усіх. Ширяюча "особа" поглянула на Рьо, і на її губах промайнула ледь помітна посмішка. Потім вона піднялася ще вище в повітря й полетіла на захід.
Усім залишалося лише спостерігати за цим.
Протягом двох хвилин ніхто не рухався й не говорив.
"Рьо, чому ти мене зупинив?"- нарешті промовив Ґрем, порушивши тишу. У його голосі не було докору. Якщо вже на щось, то він звучав скоріше здивовано.
"Бо я подумав, що якщо ми це зробимо, вона відповість і вб’є нас усіх."
Це не була брехня. Він відчув різницю в силі й вважав, що прийняв правильне рішення, вирішивши не втручатися. Але це була не вся правда.
Можливо, він також хотів ще трохи поспостерігати, як вона керує гравітацією. Не мало значення, чи справді вона маніпулювала гравітацією, сам вигляд її, що ширяла й сяяла, був прекрасним.
Але була ще одна річ - відчуття, про яке він майже забув. Рьо залишив увімкненим свій "Пасивний сонар", коли увійшов у печеру, і саме так він відчув какодемона. Це викликало в нього відчуття, яке він вже колись відчував - але де саме?
Відповідь прийшла до нього, коли він згадав свою подорож Лісом Рондо разом з Абелем. Їх затиснули в кліщі: спереду - яструб-вбивця, а ззаду - великий монстр. Абель переміг останнього, а Рьо - першого, і вони втекли неушкодженими. Однак ще до початку битви сонар Рьо зафіксував ще одного монстра, якого він ніколи раніше не відчував, набагато далі за яструбом-вбивцею.
Зрештою, вони так і не побачили того монстра... Однак його аура була схожа на ауру какодемона. Тепер Рьо замислився, чи не були це одна й та сама істота. Іншими словами, чи був у Лісі Рондо какодемон? Він подумки додав ще одну невирішену загадку до свого списку.
"Ну",- сказав Г'ю, "принаймні, у нас не було жодних шансів проти неї."
"То це був какодемон?"- запитав Ето.
"У легендах не згадується, що вони світяться чи щось подібне",- відповів Ларшата, "але якщо вона не какодемон… Ну, це ще страшніша перспектива, еге ж?"
"Вона полетіла так далеко на захід, що ми втратили її з поля зору…"- сказав Нільс, ще не оговтавшись.
"Я тільки сподіваюся, що вона забрала з собою й комах",- зауважив Рьо.
Їхньою метою було не перемогти какодемона, а знищити какодемонічних комах, що заразили кавові дерева.
"Ми не дізнаємося напевно, доки не повернемося до Кони. Рушаймо, друзі."
На наказ Г'ю група вирушила в дорогу назад до села.
***
Через тиждень після повернення до Луни з великою кількістю кави "Кона" та френч-пресів як сувенірів Г'ю та члени "Кімнати № 10", включаючи Рьо, зустрілися в гільдії авантюристів, щоб попрощатися з групою Героя.
"Дякую за все",- сказав Г'ю, потискаючи руку Роману.
"Ні, це я дякую. Я багато чого навчився",- відповів Герой, схиливши голову. "Якщо колись опинитеся у Західних провінціях, будь ласка, завітайте до нас."
"Легко сказати, але важко зробити, зважаючи на те, яка вона величезна",- Г'ю іронічно посміхнувся.
"Ну, члени нашої групи, можливо, розійдуться хто куди після того, як ми переможемо Короля демонів, але я залишуся членом Західної Церкви. Чому б вам хоча б не завітати до мене?"- запропонував Ґрем, переговорник і найстарший у групі.
"Звісно. Зрештою, хто я такий, щоб відмовляти клятому архієпископу, еге ж?"- Г'ю кивнув, згадуючи те, що дізнався про цього чоловіка під час їхньої сутички з вампіром Калінікосом.
"Доки ми не переможемо Короля демонів, я лише скромний священик",- сказав Ґрем, ледь посміхнувшись.
***
У храмовій системі Центральних провінцій посади архієпископа не існувало.
У Католицькій Церкві архієпископ - це досить високопоставлений член духовенства. На вершині ієрархії стоїть папа, нижче нього - кардинали, за ними йдуть архієпископи, а наприкінці - єпископи та священики. Історично посада архієпископа наділена великою владою.
Звісно, Рьо не знав достеменно, що саме означало бути архієпископом у Західних провінціях, але, судячи з того, як про це говорив Г’ю, Рьо був цілком упевнений, що це досить висока посада в церковній ієрархії.
***
Проповівши групу Героя, Г'ю попросив "Кімнату № 10" супроводити його до свого кабінету, де вони розслабилися на диванах. Звісно, на столі перед ними стояли чашки з кавою "Кона", з яких піднімалася пара.
"Давайте відразу перейдемо до справи. І королівська родина, і Храм видали наказ про нерозголошення щодо цього інциденту. Нікому ні слова. Якщо з’ясується, що хтось із нас щось проговорився, нас одразу посадять до в’язниці, тож будьте обережні."
Вони кивнули. З огляду на причетність вампірів і какодемонів, було легко зрозуміти, чому було накладено заборону на розголошення.
"Натомість я з радістю повідомляю вам, хлопці, що винагорода за цю роботу чимало зросла. Вважайте це грошима за мовчання. Вони вже мають бути на ваших рахунках."
"Круто!"
Це була фантастична новина. Навіть Рьо, який не був саме бідняком, зрадів, почувши це.
"Какодемони… Вампіри…" - промовив Г'ю, залишившись наодинці у своєму кабінеті. "Ми впоралися. Якось… Підземелля повернулося до нормального стану після Великої припливної хвилі, тож деякий час тут має бути спокійно."
Потім він взявся за свою звичну гору паперів.
**
"Чи правда, що граф Калінікос Хаскілл зник?"
"Так, це правда. Ми підтвердили це за допомогою кристала."
Вони перебували в кімнаті, відомій як "Кабінет". Кімната була розміром зі шкільний спортзал, а її стіни були вкриті книжковими полицями, що тягнулися від підлоги до стелі. На Землі її можна було б помилково прийняти за одну з найкрасивіших бібліотек Європи. Однак, оскільки це був кабінет, а не бібліотека, він не був відкритий для громадськості. Кімната та її книги призначалися виключно для власника цієї будівлі.
Цей власник, який саме слухав звіт свого підлеглого, виглядав на двадцять з невеликим років. Це був, здавалося б, молодий чоловік з надзвичайно блідою шкірою та спокійною врівноваженістю, яку можна було б очікувати від когось, хто пережив цілі епохи...
"Де він зник? У якій країні Західних провінцій?"
"Насправді він перебував у Центральних провінціях, а точніше - у південній частині Королівства Найтлі."
Чоловік нарешті підвів погляд від книги, яку читав.
"О? Справді тривожна новина."
Він підпер підборіддя долонею й на мить замислився.
"Я хочу знати подробиці. Ми мусимо з’ясувати, чи є в Центральних провінціях хтось, хто знає, як нас знищити. Хоча, з іншого боку, можливо, це зробив хтось із Західних провінцій..."
"Зрозуміло."
"Переконайся, щоб цим займалися "головні". Якщо ми доручимо це "підлеглим" і щось піде не так, це стане для нас справжньою катастрофою."
Після того як його підлеглий вклонився й пішов, господар зітхнув.
"Граф, здатний володіти темною магією, знищений… Схоже, наш ворог не з тих, хто дотримується правил етикету."
Похитавши головою, він знову взявся за читання книги.
**
Певний маг води увійшов у "Золоту хвилю"- готель у місті Луна.
"Ласкаво просимо!"- привітала господиня знайомого гостя.
Маг води знайшов людину, яку шукав, у їдальні поруч із вестибюлем. Там Абель сидів і читав книгу. Маг води сів на стілець навпроти нього.
"Привіт, Рьо. Як справи?"- запитав Абель, не піднімаючи голови.
"Абелю… Ти знаєш, як формується довіра?"
"Це зовсім несподівано, боже мій",- він нарешті підвів погляд, мабуть, тому що не мав уявлення, до чого Рьо веде цю розмову.
"Позитивний досвід. Спочатку треба заробити собі репутацію успішної людини. Як тільки це вдасться, ти почнеш думати: „Все буде гаразд, якщо я доручу це йому“, або „Я впевнений, що все пройде добре, якщо я працюватиму з ним“, або „Якщо він не зможе цього зробити, то ніхто інший теж не зможе“. Потім ти робиш це сам або доручаєш комусь іншому, і повторюєш цей досвід знову й знову. І ось - довіра."
"Ага..."
Абель кивнув, досі не розуміючи, до чого Рьо веде.
"А що робити, коли довіру втрачаєш? Негативний досвід не руйнує довіру одразу. Однак обман - це безпрограшний спосіб зруйнувати її в одну мить."
"Правда..."
Хоча Абель і досі не розумів, до чого Рьо веде, він знову кивнув на знак згоди.
"Ось чому я хочу щось у тебе уточнити, Абеле." Рьо зробив паузу.
"Щ-що саме?" У Абеля закралася легка тривога.
"Абеле, ти носиш предмет, що відбиває магію контролю над розумом, так?"
"Так."
Він називався "намисто спокою", і Абель ніколи його не знімав. Окрім захисту від магії контролю над розумом, цей аксесуар також нейтралізував шкідливий вплив отрути.
"Я чув, що воно на рівні національного скарбу. Мені дивно, що ти, звичайний авантюрист рангу B, володієш таким предметом!"
"Ти так кажеш, але ти чудово знаєш, що авантюристи рангу B - одні з найпотужніших людей у країні",- сказав Абель, відчуваючи, як холодний піт стікає йому по спині.
"Проте Г'ю, колишній авантюрист рангу A, не має такого",- Рьо самовдоволено підправив неіснуючі окуляри на переніссі, впиваючись поглядом в Абеля з усією безжалісністю детектива, який загнав злочинця в кут.
"Е-е-е..."
Звісно, Абель не мав уявлення, що означав цей жест.
"Я ламав голову над тим, чому у авантюриста рангу B може опинитися предмет рівня національного скарбу. Я думав і думав, і зміг дійти лише одного висновку. А саме..."
Рьо глибоко вдихнув.
Абель напружився.
"Ти вкрав його з королівської скарбниці!"
"А вже думав, що ти не можеш помилятися більше ніж раніше!"
Рьо вже колись висував проти нього таке саме звинувачення.
"Але я не можу придумати нічого іншого! Заради Бога, ти ж мечник із талантом розвідника до виявлення пасток. Це дивно саме по собі, але не буде дивним, якщо припустити, що ти спочатку був злодієм, який грабував скарбниці. Тоді все стає зрозумілим!" Тріумфальний вираз обличчя Рьо ніби говорив: "Що ти на це скажеш?!"
Абель замовк. Він не мав відповіді на запитання Рьо - ані на те, що той озвучив, ані на те, про що, здавалося, запитував його погляд. Але… йому кортіло раз і назавжди розповісти йому правду. Рьо не буде розказувати всім про справжню особистість Абеля, і його ставлення до нього не зміниться, коли він про це дізнається.
"Аааа... Гаразд. Я скажу тобі правду, Рьо."
Скривившись, Абель глибоко вдихнув. Потім він повільно підвів голову й подивився на Рьо.
"Мене звати Альберт. Альберт Бесфорд Найтлі. Я - другий син нинішнього короля, Стаффорда IV. Зараз я - авантюрист з причин, на яких не буду зупинятися, але одна з причин - набути досвіду. Ти також не помиляєшся щодо того, що цей кулон - національний скарб. Це особливий кулон, який мають право носити лише члени королівської родини. Тож… це й все."
Абель виглядав полегшеним.
Однак Рьо виглядав непереконаним.
"Абель… Якщо вже брешеш, то хоча б роби це як слід. Хіба я щойно не говорив про довіру? Як тільки збрешеш, її втрачаєш… Тобі справді треба слухати, коли інші говорять, знаєш."
"Але я ж не брешу…" - сказав Абель, збентежений. "Єдині, хто знає про мою особистість, - це Г'ю і мої товариші по групі… О, ще й Сера та Фелпс. Це всі, тож зроби мені ласку - не розголошуй цього."
"Та нізащо. Я не маю бажання, щоб мене називали брехуном, велике дякую."
"Гей, те, що ти не віриш, ще не означає, що це неправда. Запитай будь-кого з тих, кого я щойно згадав. Вони за мене поручаться."
"А, то ти їх уже підкупив, га? Не рідкісна тактика серед безпринципних осіб."
"Іди до біса!"
Абель нарешті зважився розповісти Рьо правду - а Рьо йому не повірив.
Міжособистісні стосунки можуть бути страшенно складними.