Залишилися Горо, Ларшат та четверо мешканців -кімнати № 10- Кімнати № 10. Коли принесли каву, першою заговорив Ларшата.
"Горо, що це за виродки з "Драконячої щелепи"? Звісно, я не очікую, що вони будуть такими ж привітними, як хлопці з Кімнати № 10, але мушу сказати: я ще ніколи в житті не зустрічав таких огидних шукачів пригод."
Четверо обмінялися поглядами, іронічно посміхаючись.
"Я не заперечую",- сказав Горо. -"Якщо говорити відверто, репутація гільдії шукачів пригод у Кайладі з кожним днем падає все нижче й нижче… Я маю певні побоювання, коли вперше подавав їм заявку, і, на жаль, ці шукачі пригод підтвердили, що ці сумніви були цілком обґрунтованими." Він розчаровано похитав головою.
"Гільдія Кайладі завжди була такою поганою?"- задумливо промурмотів Рьо.
"Ну, коли ми там були, заступник майстра був цілком пристойним хлопцем. Як його звали?"- Нільс замовк.
"Ланденбієр",- підказав Ето.
Хоча вони розмовляли тихо, їх було важко не почути, зважаючи на те, як мало людей було в -конференц-залі- залi засідань.
"Заступник майстра Ланденбієр був тим, кого можна було б назвати совістю Кайладі",- втрутився Горо з гіркою посмішкою. "Але близько півроку тому його призначили майстром гільдії Акрая. Відтоді гільдія шукачів пригод Кайладі стає гіршою…"- Він глибоко зітхнув.
Акрай був найбільшим містом у південній частині Королівства та столицею володінь маркіза Гайнлейна. Можна сказати, що стати майстром його гільдії - це було чимале підвищення. Однак організації, які втрачають талановитих людей, часто опиняються в сумному стані...
"Що ж, з огляду на ситуацію, я звернувся по допомогу як до Кайладі, так і до Луни. Хоча Кайладі трохи ближче до цього села, є й інші фактори, які слід врахувати, як ви вже дізналися раніше. Ось чому я спочатку "помилково" звернувся до Луни."
Магістрат Горо був здібним чоловіком.
Пройшло два дні, час у селі Кона минав спокійно. Щоразу, коли селяни знаходили - какодемонічну комаху, вони знищували її, здираючи з дерева й розчавлюючи. Четверо членів Кімнати № 10 допомагали їм у цій справі, іноді тренуючись у перервах, час від часу випиваючи каву, а потім знову допомагаючи...
З якоїсь причини п’ятеро людей із "Драконячої щелепи" щодня ходили до східного лісу.
"Гей, а вони взагалі намагаються виконати бажання клієнта?"
"Тсс!" - Рьо приклав палець до губ.
"Що-що, в біса, чувак?"
"Не кажи більше нічого. Ти можеш просто запустити прапор події."
"І що саме це має означати?"
"Це страшне явище, коли слова стають реальністю. Наприклад, якщо я скажу, що Ніна тебе відши..."
"Гей, навіть не закінчуй цю думку!"- різко вигукнув Нільс.
"Тобі не подобається ця ідея, правда? Тепер ти розумієш, наскільки важливі слова. Тож давай не будемо поспішати з висловлюваннями."
"Я все ще не розумію, але... гадаю, я триматиму язик за зубами щодо цього."
Ніхто б не назвав пояснення Рьо щодо "прапорця події" задовільним. Проте у нього було погане передчуття. Якби Нільс сказав ще щось, сталося б щось погане... Звісно, це був просто Рьо - він, як завжди, робив безпідставні припущення.
Але іноді ці припущення стають реальністю. Того післяобіду з Кайладі прибула перша хвиля підкріплення. Наче вони чекали на них, "Драконяча щелепа" магічним чином з’явилася перед Кімнатою № 10, щоб представити п’ятьох новоприбулих.
Усі мешканці Кімнати № 10 виглядали незадоволеними. Усі відчували передчуття чогось недоброго.
"Ось це - група рангу С "П’ять бінарних зірок",- сказав Догон. "Це найдосвідченіша група в Кайладі."
"Якщо вони вже ветерани, маючи лише ранг С, чи не означає це, що їм бракує таланту, щоб піднятися до рангу В...?" - замислився Рьо.
Група складалася з п’яти чоловіків віком близько тридцяти п’яти років. Усі вони виглядають як лиходії.
Рьо продовжував роздумувати над своїми грубими думками.
"Ви, мабуть, рангу D, еге ж?" - запитав списник із "П’яти подвійних зірок". "Це означає, що все, що ми скажемо, є законом, оскільки ми вищі за вас за рангом."
"Так це працює?"- запитав Рьо у Ето, який стояв поруч із ним.
"Технічно це не правило, але це традиція. Коли кілька груп беруть на себе завдання супроводу, зазвичай керівництво бере на себе лідер групи з вищим рангом, так? Ось так і тут",- Ето навіть не намагався приховати своє роздратування, яке, з огляду на його зазвичай байдужу вдачу, кидалося в очі.
"Ось і все",- рот списника викривився у глузливій усмішці. "Ми дуууже втомилися від подорожі сюди, тож будьте чемними хлопцями й помасажуйте нам ноги, га?"
І члени його групи, і "Драконяча щелепа" вибухнули сміхом. З якоїсь причини їм це здалося смішним.
"Іди до біса",- пробурмотів Нільс, зціпивши зуби.
"Хммм? Я не розчув. Може, повториш ще раз?"- запитав списник загрозливим тоном.
Рьо став перед Нільсом. "Е-е, ми розуміємо."
Нільс схопив його за руку. "Рьо, що за фігня?!"
Рьо проігнорував його. "Проте я не впевнений щодо ваших слів про те, що ви - C-рангу..."
"Що ти сказав, ти, маленький гівнюк?!"
"Тож, будь ласка, покажіть нам свої гільдійні картки?"
"Гаразд. Краще помасажуйте нам ноги, коли побачите, що ми говоримо правду."
"Звісно. Якщо ви говорите правду." Рьо великодушно кивнув.
Поки шукав свою гільдійну картку, списник підійшов до Рьо - і спіткнувся.
"Гаааа!"
І яке ж це було драматичне падіння. Звісно ж, на "Крижаній доріжці" Рьо. На той момент це заклинання, мабуть, було тим, яке він найчастіше використовував у таких ситуаціях...
"Ой, ні, з тобою все гаразд?" - вигукнув Рьо, вдаючи занепокоєння, але не наближаючись.
"Чорт забирай, як я, в біса, так послизнувся?"
Списник переніс вагу на ноги, намагаючись встати... і одразу ж знову впав.
"Нггх!"
"Б-Боже милостивий! Ти ж не поранився, правда?" - Вкотре Рьо вдавав, що хвилюється.
Після другого падіння решта троє в Кімнаті № 10 запідозрили, що це справа рук Рьо. Коли чоловік впав утретє, їхні підозри перетворилися на впевненість. Вони не знали, як саме, але знали, що це він. Тож вони підіграли його виставі.
"Ти точно в порядку?"- запитали інші троє. Звісно, вони підіграли ілюзії й виглядали щиро стурбованими. Таке видовище вимагало обману, а не чесності.
"Чорт... Що, в біса, тут коїться..."
Списник не міг підвестися. Цей лід був набагато, набагато слизькішим за той, до якого він звик... До того ж, він утворювався миттєво під його підошвами. Уявіть, ніби хтось намагається йти по дерев’яній підлозі, вкритій кульками… Він, без сумніву, впаде… Списник опинився саме в такій ситуації - іншими словами, у пеклі.
Його дев’ятеро соратників із Кайладі почали усвідомлювати, що в цьому немає нічого нормального. Вони не знали точно, що відбувається, але розуміли, що щось не так. Складалося враження, ніби на їхнього друга впало якесь прокляття…
"Гей, Рьо, що ти сподіваєшся з цього витягнути?" - прошепотів Нільс до Рьо, що стояв поруч.
Щоразу, коли списник намагався встати, він просто падав. Знову і знову. Інші шукачі пригод із Кайладі трималися подалі, боячись доторкнутися до нього навіть десятифутовою палицею.
Нільс не мав уявлення, що Рьо планував робити далі. Як і сам Рьо, звісно. Він не замислювався так далеко наперед. Тож...
"Гм, мабуть, я просто залишу його так, доки не прибудуть підкріплення з Луни",- сказав Рьо.
"Ти серйозно?" - пробурмотів Нільс. Навіть йому це здавалося божевіллям. Ніхто не знав, коли взагалі з’являться інші, і не було навіть гарантії, що це станеться сьогодні. Уявивши, як списник страждатиме весь цей час, Нільс почав навіть шкодувати його.
"До речі..." - відповів Рьо, також шепочучи.
Нільс знову звернув увагу на Рьо й на те, що той збирався сказати далі.
"Цікаво, хто приїде з Луни."
"Та годі вже, друже",- зітхнув Нільс. -"Це справді те, про що нам слід зараз говорити?"
Але тоді сталася кумедна річ...
"Сподіваюся, це "Багряний Меч". Оскільки нам, можливо, доведеться перемогти какодемона, чи не надішле гільдія свого найсильнішого бійця?"
Амон, найрозсудливіший член Кімнати № 10, незважаючи на те, що він наймолодший, перейняв естафету від Рьо й почав розгортати свою думку.
Саме це стало для Нільса справжнім шоком. Тож навіть Амон заразився від Рьо, еге ж? Як нечемно. Але на Нільса сипалися одна за одною нові неприємності...
"Я майже впевнений, що "Багряний Меч" зараз на завданні на заході",- сказав Ето, приєднавшись до цього божевілля. "Алеее... можливо, вони просто завітають сюди, щойно повернуться до Луни. Гадаю, ми це з’ясуємо!"
Як лідер групи, Нільс не міг не випустити найглибшого зітхання, на яке був здатний. Потім він подумав про себе: "Мабуть, у мене немає іншого вибору, як тільки пристосовуватися до обставин..."
І саме це він і зробив.
"Сера Вінд - ще один варіант, хоча шанси на це невеликі",- запропонував він.
"Ні за що",- без вагань сказали інші троє.
Рятівники списника прибули через тридцять хвилин у двох каретах із гербом гільдії шукачів пригод Луни. Вони зупинилися перед будівлею магістрату, прямо поруч із тим місцем, де списник і далі ковзав по землі.
З першої карети вийшов грізно виглядаючий велетень.
"Г'ю?" - пробурмотів Рьо.
"Гільд-майстер?" - запитав Амон.
Слідом за Г'ю з карети зійшов молодий мечник.
"Романе..."
Решта його супроводу із Західних провівцій вийшла з другої карети. Рьо теж їх знав. Гільд-майстер Г'ю Макґласс, а також група героя Романа - загалом вісім осіб. Ця група виявилася підкріпленням із гільдії Луни.
"Ну-ну, хто ж це у нас тут, мої улюблені хлопці. Дякую, що влаштували нам такий теплий прийом, - сказав Г'ю, а потім поглянув на списника. "Судячи з усього, я занадто рано висловився."
Чоловік уже майже змирився з тим, що не зможе знову встати.
"Що він робить?" - запитав Г'ю.
"Намагається підвестися",- відповів Рьо.
"Г-гаразд… Далеко не мені критикувати чиїсь методи тренувань, еге ж? Не турбуйтеся про нас. Просто продовжуйте робити те, чим займалися до нашого приходу."
Він повернувся, щоб піти.
"З-зачекайте-но." Хоча він уже змирився з тим, що не зможе встати, вираз обличчя списника був похмурим. "Ми - група "П’ять бінарних зірок" класу С з Кайладі, і ми очолюватимемо це завдання. Тож не втручайся."
З будь-якого боку Г'ю Макґласс, величезний чоловік із страшним обличчям, виглядав як високопоставлений шукач пригод. Однак усі ці ковзання та послизання позбавили списника здатності спокійно мислити.
"Ого, справді? То ви, панове, ті самі шукачі пригод з Кайладі, так? Ну що ж, мене звати Г'ю Макґласс, і я - гільд-майстер Луни. Це означає, що саме я тут головний. Вам не пощастило, еге ж?"
"Ви гільд-майстер?"
"Макґласс... Зачекайте, чемпіон Макґласс?"
"Ого. Гільд-майстер Макґласс… у плоті…"
Серед шукачів пригод із Кайладі прокотилася хвиля шепоту.
"Він же знаменитий, знаєш",- прошепотів Нільс до Рьо.
"Це логічно, враховуючи, що він - герой Великої війни",- так само тихо прошепотів у відповідь Рьо.
"Дозвольте представити вам нинішнього Героя, Романа, та його групу. Вони просто так трапилися в Луні й були настільки щедрі, що запропонували свою допомогу. Давайте всі дружитимемо, га?"- Г'ю кинув цю другу сенсаційну новину.
Їхні мізки вже замикалися, тож шукачі пригод із Кайладі не могли опрацювати більше інформації, а це означало, що Г'ю не отримав тієї реакції, на яку сподівався.
"Що?"
Це було все, на що вони спромоглися. Замість них відреагували троє інших членів Кімнати № 10.
"Зачекайте… Він що, щойно сказав "Герой"? Не може бути."
"Ми будемо битися пліч-о-пліч із Героєм."
"Для мене, як для колеги-мечника, це буде дуже корисний досвід."
Нільс, Ето та Амон прокоментували це, маючи на обличчях схожі вирази подиву й здивування. Тоді Роман, той самий Герой, підійшов до чотирьох членів Кімнати № 10.
"Рьо, радий знову тебе бачити. Сподіваюся, у тебе все добре". - Він вклонився у ввічливому привітанні.
"О, так, тобі теж..." - Відповідь Рьо була формальною, але він теж вклонився.
"Не можу повірити, що ти знайомий з Героєм, Рьо." Амон був щиро здивований.
"Ну мова йде про Рьо, тож не можу сказати, що я надто здивований." Ето кивнув, ніби все розуміючи.
"Чесно кажучи, я теж. На цьому етапі знайомство з найнесподіванішими людьми для нього - звична справа." Нільс роздратовано похитав головою, зовсім не здивувавшись.
***
"Майстре Макґласс, я, звичайно ж, не очікував, що ви самі приєднаєтеся до нас. Немає кращої підтримки! Не кажучи вже про те, що ви привели з собою й загін Героя... Я вдячний вам усім."
Магістрат Горо виглядав справді задоволеним, вітаючи підкріплення з Луни.
"Б’юся об заклад, він ще щасливіший через тих придурків, яких надіслав Кайладі",- пробурмотів Рьо.
"Що ти маєш на увазі?"- запитав Г'ю, підслухавши його. Він напружено вдихнув. "Рьо, краще б ти не затівав нічого з тими "авантюристами" з Кайладі."
"Та ні! Ну чесне слово, Г'ю, за кого ти мене маєш?"- Рьо похитав головою, виглядаючи дуже засмученим.
Мешканці кімнати № 10 таємно обмінялися значущими поглядами.
"Гаразд, гаразд, тоді я тобі вірю на слово",- сказав Г'ю, кивнувши головою.
***
Зробивши перерву та випивши каву, Г’ю звернувся до Ларшати.
"Я чув, ти вважаєш, що є кілька варіантів, де може спати какодемон?" - запитав він.
"Так. Я проаналізував старовинні документи в центральному храмі й майже впевнений, що він перебуває в лісі на схід від цього села. Я звузив коло пошуків до трьох місць."
"Зрозумів. Але… вибач за відвертість, хіба ти, як магістрат, не хотів би вирішити це мирно?"- Г’ю, здавалося, прочитав думки Горо.
"Безумовно. Я ж не маю на нього ніякої злості. Доки комахи не прилипають до дерев, я не маю нічого проти того, щоб залишити цю істоту в спокої. Як кажуть, не буди сплячого дракона",- відповів Горо, рішуче кивнувши головою.
"Зрозумів. Тоді ще одне питання, яке мене цікавить. Які в тебе успіхи у справі зникнення селян?"
"“Драконяча щелепа” працює над цим. Однак вони не зробили жодних нових відкриттів."
Г’ю підпер підборіддя долонею й занурився в глибокі роздуми.
Зникло дванадцять людей. У другій половині звіту він написав, що селяни всі разом вирушили на пошуки, але нікого не знайшли, навіть їхніх тіл. Це ж ліс, де мешкають монстри, чи не так? То що це означає, що вони не змогли знайти навіть їхніх останків? Я б волів про це не думати, але якщо на них напали монстри, то чи не мали б їхні останки лежати десь поруч? Можливо, їх викрав хтось або щось інше. Після прочитання повідомлення від магістрата в його голові промайнуло кілька версій. Г’ю Макґласс, можливо, і виглядав як велетенський, грізний тупоголовий велетень, але його мозок працював чудово. Інакше він не був би авантюристом класу "А".
У будь-якій сфері можна досягти вершин і без розуму, але щоб стати кращим із кращих, потрібен інтелект - це справедливо і для спорту, і для шоу-бізнесу, і навіть для авантюристів.
"Маю бути з тобою відвертим - ці зникнення становлять справжню проблему. Гадаю, нам треба змінити підхід до розслідування. Я хотів би обговорити це завтра з авантюристами з Кайладі. Не міг би ти все для нас організувати?"
"Зрозуміло. Дай подумати… На цьому поверсі є більша конференц-зала. Ми можемо нею скористатися. Я повідомлю їм, щоб зібралися там завтра о дев’ятій ранку."
Наступного дня до конференц-зали не з’явився жоден авантюрист із Кайладі.
"Чому їх тут нікого немає?"- Г’ю нахмурився, ходячи туди-сюди.
Було трохи перед десятою. Четверо членів "Кімнати № 10" та семеро членів групи Героя, включаючи Романа, чекали вже майже годину.
У цей момент до кімнати ввірвався магістрат Горо, задихаючись і важко дихаючи.
"Пане Макґласс, вони, очевидно, рано-вранці пішли до лісу."
"Що?!"
"Вибачте. Вчора я викликав їх до свого кабінету й розповів про зустріч",- зітхнув Горо. -"Як вони могли так вчинити?"
"Ну… Вони ж казали, що вирішать цю проблему самостійно… Але тепер, коли їх немає, ми нічого не можемо вдіяти. Можу побитися об заклад, що я їм добряче наваляю, щойно вони повернуться." Г’ю зітхнув, а потім повернувся до "Кімнати № 10" і до групи Героя.
"Вибачте, друзі. Як бачите, на сьогодні все." Потім він обвалився на найближче крісло.
"Тоді це божественна воля",- сказав Роман. "Боги висловилися і бажають, щоб я поспарингувався з тобою, Рьо."
"Боги помиляються",- холодно відмовив Рьо.
Роман з подивом розширив очі. "Але чому?"
"Ти забув наші спаринг бої в королівській столиці?"- спокійно відповів Рьо.
"Гей, вам двом краще не зруйнувати село своїми поєдинками. Чуєте?"- втрутився Г’ю, трохи здивований.
"Та ні. За кого ти нас маєш?"- Рьо з недовірою подивився на Г’ю.
"Саме так. Просто дружнє зіткнення мечів",- додав Роман із саркастичною посмішкою. "Але якби Рьо використав магію в одному з наших поєдинків, село, безсумнівно, було б зруйновано."
"Гей!" - одночасно вигукнули Рьо та Г’ю.
Рьо мав на увазі: "Я б ніколи такого не зробив".
Г’ю мав на увазі: "Ми точно не можемо цього допустити".
Що стосується інших трьох з "Кімнати № 10", то всі вони думали про одне й те саме: "Ні за що я не попрошу Рьо спарингуватися зі мною".
Трохи після полудня.
"Ееееек!"
Допомагаючи знищувати комах, мешканці "Кімнати № 10" почули жіночий крик.
"Звідки це пролунало?"- запитав Нільс.
"Зі сходу. У бік лісу",- відповів Рьо.
Четверо схопили зброю й побігли в бік крику. По дорозі до них приєдналася група Героя, яка також почула крик. Прибігши на місце, вони побачили селянку, що сиділа на землі, втупивши погляд у людей, вкритих кров’ю.
"Перевірте, будь ласка, їхній пульс",- сказав Ґрем, священик із групи Героя.
"Тут пульс є."
"Тут теж."
"Дуже слабкий, але є."
"Пульсу немає."
- виголосили вони, виконуючи його наказ.
Жертвами виявилися авантюристи з Кайладі. Їх мало бути десятеро - п’ятеро з "Драконячої щелепи" та п’ятеро з "П’яти подвійних зірок" - але вони нарахували лише сімох. З них лише у двох не було пульсу.
"Він у найбільшій небезпеці. Той чоловік он там теж. Я вилікую цих двох. Той перебуває у критичному стані, хоча й не настільки тяжкому, як ці двоє, тож, будь ласка, подбай про нього, Ето. Решта двоє поранені, але не на межі смерті, тож чи не міг би хтось дати їм зілля?"
Як і слід було очікувати від клірика, Ґрем блискуче провів сортування поранених. За таких численних втрат визначення пріоритетності лікування було надзвичайно важливим, але водночас неймовірно складним завданням. Рьо, чесно кажучи, був вражений. Цей літній чоловік, мабуть, пройшов через безліч битв… Він набув широкого спектру навичок, що було безцінним надбанням і потужною зброєю для авантюриста. З цими думками Рьо дістав із сумки саморобне зілля.
"Е-е... Я дам це Догону."
Рьо підніс флакон до рота чоловіка й вилив туди рідину. Хоча його життю нічого не загрожувало, він отримав серйозні поранення по всьому тілу. Щойно він випив зілля, як почав одужувати. Скільки б разів він це не бачив, це видовище й досі вражало Рьо.
"Дякую... за те, що врятували мене..."
Догон вимовив ці слова без жодного натяку на свою звичну зарозумілість і ворожість.
"Нема за що."
Завдяки вмілому втручанню Ґрема, його "Священній площі" та послідовним "Площам Святилища" Ето п’ятеро вижили. До того часу на місце події також прибули Г’ю та магістрат Горо, які вжили необхідних заходів з надання допомоги.
Троє найтяжче поранених виживуть, але їх поклали на постільний режим у лазареті, з огляду на те, скільки крові вони втратили. Двох із незначними пораненнями, серед яких був і Догон, негайно доправили до головної конференц-зали для надання звіту. Звісно, "Кімната № 10" та група Героя пішли за ними. Адже всім було цікаво дізнатися, що ж сталося.
***
"Ми потрапили в пастку",- сказав Догон.
Г'ю не був єдиним, хто нахмурився. Досвідчені авантюристи - а саме Ґрем і Берлок - зробили те саме.
Звісно, вони розуміли, що Догон не мав на увазі, ніби вони випадково потрапили в одну з пасток селян. Новачки-авантюристи рангу F, можливо, й припустилися б такої помилки, але жоден поважаючий себе авантюрист рангу D чи C цього б не зробив. Іншими словами, той факт, що їх заманили в пастку, вказував на існування чогось розумного, що могло ставити пастки й заманювати в них людей.
Якщо вже говорити про монстрів, які ставлять пастки, на думку спадають павуки. Багато з них становлять небезпеку, головним чином тому, що вони отруйні. Іншими представниками цієї категорії, мабуть, є мурахоїди. Але вони мешкають у піщаних місцевостях, тож я серйозно сумніваюся, що ми знайдемо їх у цьому лісі. Щодо лісів, то... Нізащо це не кентавр. Південна частина Королівства занадто далеко від їхнього природного середовища існування... але... шанси не дорівнюють нулю, еге ж? Що ще, що ще? Можливо, тіньовий мисливець, хоча про них мало що відомо. Ліс тут густий і пишний, тож це можливо... Хоча, чесно кажучи, я б волів би з цим не мати справи. Занадто багато клопоту. Боги небесні, я щойно усвідомив, що кожна можливість - це справжня головна біль.
Як і слід було очікувати від колишнього авантюриста рангу "А", Г'ю вже склав у голові список монстрів, здатних влаштовувати пастки.
"То що це була за пастка?"- запитав він.
"Яма-пастка."
Відповідь Догона викликала шок, особливо у трьох згаданих вище осіб.
"Неможливо..."
Хто промурмотів ці слова...? Це був Г'ю...? Чи, може, Ґрем...?
З усіх рукотворних пасток яма-пастка була найпростішою й найлегшою у встановленні. Більшість пасток призначалися для утримання або знерухомлення цілі за допомогою інструментів чи хитромудрих технічних рішень. Ями-пастки, однак, були ефективними навіть без такої складної конструкції, оскільки сама яма перешкоджала рухам жертви. Але був один камінь спотикання: як приховати таку пастку? Щоб яма-пастка була ефективною, її треба було викопати широкою й глибокою, а потім приховати від очей. Не буде перебільшенням сказати, що ями-пастки належали до найскладніших для приховування пасток.
На телебаченні та у відео на сучасній Землі ями ховають під тонким шаром уретану або губчастого килимка, а потім ще й додатковим шаром камуфляжу. На Фі нічого такого не було, тож люди плели з тонких паличок решітку й накривали її листям, щоб приховати яму. Робота була складною: щоб розкласти палички так, щоб вони не впали в яму до того, як жертва наступить на них, потрібно було досить просунуте мислення.
Чи існував монстр, здатний на все це? Для людини з багаторічним польовим досвідом, зокрема в боротьбі з незліченними монстрами, сама ця думка була неймовірною. Проте сумніви залишалися.
"Хіба у вашої групи й у "П’яти подвійних зірок" немає розвідників? Чому ж ніхто не помітив пастку?"- запитав Г'ю.
Догон похитав головою. "Ось цього я теж не розумію. Ми йшли у нашій звичній пошуковій формації: розвідники попереду й позаду, а маги посередині. Але… перші троє, включаючи розвідника, впали в яму…"
Він прикусив губу й опустив погляд, ніби згадуючи, що сталося далі.
Може, щось, що заважає роботі органів чуття? Заклинання чи отрута? Але я ніколи не чув про монстра, здатного на таке… .
Г'ю намагався не дати обличчю видати свої думки.
"Догоне, спогади можуть бути болючими, але не забувай, що ти теж - авантюрист. Ти розумієш, наскільки важливо подавати звіт, чи не так? Нам знадобляться всі, без винятку, подробиці, щоб помститися за твоїх соратників. Я впевнений, що ти це теж знаєш. Тож розкажи мені, що сталося з першими трьома після того, як вони впали в яму."
Г'ю робив усе можливе, щоб говорити спокійно й розсудливо. Деякі авантюристи ставали непохитними, якщо відчували, що інші їх жаліють. Як мечник, Г'ю дуже добре знав, що таких авантюристів було багато, особливо серед тих, хто працював на передовій.
"Після того, як вони впали, ми всі семеро оточили яму й намагалися їх врятувати. Згадуючи те, що сталося, я не думаю, що на нас напали до початку рятувальної операції, бо хто б чи що б там не чекало, то чекало на слушний момент. Глибина ями становила подвійний зріст людини, тож ми дістали моток мотузки й зорієнтувалися. Саме тоді на нас напали. Ми ж не втратили пильності під час спроби рятувальної операції. Але… ворог був… потужним."
"Можеш описати те, що на вас напало?"- запитав Г'ю, і його голос звучав спокійніше й врівноваженіше, ніж будь-коли.
"Воно виглядало… як людина. Але могло одним стрибком піднятися на верхівку дерева й володіло фізичними здібностями, яких я ніколи раніше не бачив… Хоча зброї в нього не було. Воно атакувало довгими пазурами… А його очі, ті червоні… багряні очі… Це було…"- Догон замовк, злякано прикрив обличчя руками й згорнувся калачиком.
"Червоні очі й довгі кігті..." - пробурмотів, нахмурившись, священник Ґрем.
Можливо, підбадьорений лагідними словами священника, Догон підняв голову з позиції ембріона. "Джо, лідер „П’яти подвійних зірок“, сказав, що це був вампір".
Це відкриття приголомшило чотирьох членів "Кімнати № 10", які ще були зеленими в ролі авантюристів, а також молодших членів загону Героя.
Істоти сутінків. Володарі монстрів. Правителі нежиті. Відомі під цими та іншими іменами, вампіри - одні з найвідоміших істот в історії фентезі. Ви правильно почули, друзі! Правителями нежиті точно не є скелети! Єдині, хто гідний темного трону, - це вампіри!
Рьо хотів оголосити про все це вголос… але це був не той час і не те місце, тож він промовчав.
Вампіри та подібні до них істоти існували на Землі з давніх-давен, як на Сході, так і на Заході. У більшості людей, включаючи Рьо, вампіри викликають образ, значною мірою сформований у сучасній Європі та під величезним впливом "Дракули" Брема Стокера. Брам Стокер, мабуть, перевтілився на Землю з іншого світу! Так само, як і Дж. Р. Р. Толкін!
Звісно, ця думка була лише плодом уяви Рьо.
Влад III з роду Дракулешті, широко відомий як Влад Цепеш і прототип Дракули, аж ніяк не був схожим на стереотипного вампіра. Єдине, що можна було б вважати в ньому хоч трохи вампірським, - це атмосфера його портрета та той факт, що він проколював на палях і виставляв на показ своїх османських ворогів… Принаймні, так вважав Рьо. Насправді він був героєм, який робив усе можливе, щоб захистити свою слабку батьківщину, князівство Валахію, від сусідньої наддержави - Османської імперії.
"Чи мої вуха мене обманюють, чи ти щойно сказав "вампір"?"- запитав Ґрем. До цього моменту він лише слухав, залишаючи запитання Г'ю.
Майстер гільдії поглянув на Ґрема, помітивши зміну в його ставленні.
"Не можу сказати напевно, але саме так сказав Джо",- відповів Догон, кивнувши.
"Майстре Макґласс, Джо серед тих, хто вижив?"- запитав Ґрем.
"Так. Перший чоловік, якого ви врятували, той, що мав найсерйозніші поранення, - це він. Він - списоносець",- відповів Г'ю.
"Розумію. Хоча його життю вже нічого не загрожує, йому знадобиться деякий час, щоб прийти до тями. Коли він зможе говорити, я хотів би поговорити з ним особисто."
"Звісно, я повідомлю тобі, коли він прокинеться, Ґреме."
На цьому зустріч завершилася, і Догон пішов разом зі своїм товаришем оглянути своїх друзів у лазареті.
Рьо звернувся до Романа й покликав його до себе.
"У чому справа, Рьо?"
Не підозрюючи нічого, молодий Герой одразу підійшов до нього.
"Настрій Ґрема різко змінився, щойно прозвучала згадка про вампірів. Мені цікаво, чи не міг би ти пролити світло на те, чому це могло статися?"
Рьо хотів дізнатися, чи не трапилося чогось між Ґремом і вампірами. Він не хотів, щоб особисті почуття того чоловіка завадили їм правильно впоратися з цією ситуацією надалі. Звісно, його запитання не мало нічого спільного зі звичайною цікавістю. Ні, зовсім ні.
"Гаразд, ну... У Західних провінціях вампіри - це особлива раса. Ми вважаємо їх втіленням зла… Зокрема, Церква незліченну кількість разів полювала на них…"
З незручної поведінки Романа Рьо здогадався, що насправді все набагато складніше. Він також усвідомив, що наполягати на додатковій інформації було б помилкою.
"Розумію. Дуже дякую, що погодилися зі мною поговорити."
Виглядаючи дещо полегшеним, Роман вийшов із кімнати.
***
У кабінеті магістрата Горо та фольклорист Ларшат сиділи один навпроти одного.
"Вампіри... Розум просто зашкалює, еге ж..." Останній говорив так, ніби розмовляв сам із собою.
"Ларшата, чи існує якийсь зв’язок між какодемонами та вампірами?"- запитав Горо.
"Я саме над цим питанням і розмірковував... Наскільки мені відомо, у легендах Королівства немає нічого, що вказувало б на зв’язок між ними."
Те, що навіть Ларшат не виявив такого зв’язку, ймовірно, означало, що його не існувало.
"Ми навіть прочесали гори в пошуках зниклих селян, і чимало з нас, включаючи мене, зайшли в ліс... Мабуть, нам пощастило, що ми не натрапили на жодного вампіра, га?" Горо нахмурився, згадуючи ті походи. Зустріч навіть з однією з цих істот могла б привести село до руїни.
"Тоді добре, що ми дізналися про це саме зараз, еге ж?"- мовив Ларшата. "Ти знаєш не гірше за мене, що присутність майстра Макґласса серед підкріплення - це далеко не звичайна справа. Не кажучи вже про загін Героя... Тобі, без сумніву, посміхнулася доля, Горо, мій друже. Повір у це."
"Це твій спосіб підняти мені настрій?"
Вони обоє розсміялися.
Члени "Кімнати № 10" сиділи в їдальні гуртожитку. Звісно, перед кожним із них стояли чашки з кавою "Кона".
"Вампіри",- раптом сказав Нільс, нехарактерно порушивши тишу. Проте його тон був серйозним. "Чортові вампіри. Ніколи б про них не подумав."
"Ти про них знаєш?"- Рьо був трохи здивований. Зрозуміло, що Ето багато знає на цю тему, але Нільс?
"Ага. Страшні суки, які п’ють людську кров."
Рьо похмуро похилив голову. Це була відповідь, якої він і очікував.
"Знаєш, це моя провина, що я очікував від тебе більшого, Нільсе."
"Серйозно, Рьо?" - різко вигукнув Нільс, обурений. "Що, в біса ти маєш на увазі?"
Амон посміхнувся, спостерігаючи за цією сценкою.
Тоді Рьо помітив обличчя Ето. Він не посміхався, що було незвично для цього зазвичай життєрадісного юнака.
"Ето? Невже відповідь Нільса справді шокувала тебе настільки, що ти втратив дар мови?"
"Як ти можеш звалити це на мене?!"- вигукнув Нільс.
"Ні, вибач, нічого такого",- сказав Ето з іронічною посмішкою. "Просто… Грем, так? Я тут думав про його вираз обличчя",- продовжив він, задумливо нахиливши голову.
"О, так, тепер, коли ти про це згадав, він справді виглядав досить напруженим. Може, він має якусь образу на вампірів?"- зауважив Нільс, згадуючи поведінку священника в конференц-залі.
"Цікаво. У Центральних провінціях ситуація не така вже й погана, але… коли я був у Храмі, я чув про велику ворожість до вампірів у Західних провінціях, особливо з боку їхньої Церкви",- сказав Ето.
"Щось про полювання на вампірів, так? Я про це чув",- сказав Рьо, згадуючи історію полювання на відьом та інквізиції на Землі. Звісно, полювання на відьом проводилися задовго до заснування християнства, і було загальновизнано, що християнська церква насправді не очолювала багато з них після Середньовіччя.
Тоді хто ж це робив? Звісно, самі громадяни. Містяни звинувачували своїх сусідів у чаклунстві й спалювали їх на вогнищі… Хоч це й трагічно, але люди неминуче несуть відповідальність за власні страждання.
"Так",- відповів Ето, "це траплялося багато разів. У Центральних провінціях за останнє століття було зафісовано лише кілька випадків появи вампірів. Якщо це справді вампір, то він буде одним із тих небагатьох. Саме через таку рідкість Храм не має багато інформації про те, як з ними боротися або які атаки є ефективними". Ето, мабуть, мав багато думок на душі, бо говорив повільніше, ніж зазвичай. "Тобто, можливо, для цієї битви нам знадобляться знання Грема. У мене є передчуття, що майстер гільдії обміркував це навіть глибше, ніж ми." Він гірко посміхнувся.
Наступного ранку Г'ю отримав звістку, що Джо, списник із "П’яти подвійних зірок", прокинувся. Він вирішив завітати до лазарету разом із Гремом із групи Героя та Ето з Кімнати № 10. Коли він пішов забирати останнього, то помітив, що за ним крадькома слідує якийсь маг води - хоча з приховуванням у нього не дуже добре виходило.
"Гей, Рьо. Не роби такого здивованого вигляду! Треба бути сліпим, щоб не помітити, як ти тут крадешся."
"Я був би дуже вдячний, якби ви взяли мене з собою теж…"- сказав Рьо, практично благаючи.
Г'ю схрестив руки й поміркував добрих десять секунд. Потім він звернувся до Грема й запитав: "А ти що думаєш?"
"Я сам був свідком його майстерності днями під час битви в підземеллях храму королівської столиці. Він досить талановитий маг. Гадаю, його допомога стане для нас величезним підкріпленням у цій ситуації."
"Ну-ну, о це так похвала! Гадаю, ти йдеш з нами, Рьо."
Сказавши це, вони попрямували до лазарету, а Г'ю йшов попереду.
"Майстре Макґласс…"- промурмотів Джо, побачивши, як вони входять.
"Радий, що ти вижив і можеш розповісти цю історію?"
"Так, і... вибачте. За все."
"Перш ніж починати вибачатися, тобі слід сказати дещо ось цьому Грему. Він відновив твої втрачені частини за допомогою заклинання "Екстра-зцілення",- сказав Г'ю, багатозначно вказуючи на священника.
"О, то це був ти... Це ти мене врятував. Дякую." Джо схилив голову в знак вдячності. "А що з моїми друзями?"
"Щодо цього... Двоє з них загинули, перш ніж ми повернулися до села. З обох груп вижили лише п’ятеро з вас",- сказав Г'ю, повідомляючи цю новину якомога спокійніше.
"Розумію..."
Джо, мабуть, був готовий до цього, бо не втратив самовладання. Але Г'ю не пропустив його стиснуті кулаки та легке тремтіння в руках. Він просто придушував свое розчарування.
Минула хвилина мовчання.
Переконавшись, що Джо трохи заспокоївся, Г'ю заговорив.
"Джо, я знаю, що тобі це важко, але я мушу щось уточнити. Догон уже вчора розповів нам усі подробиці. Це справді вампіри напали на вас?"
"Так…" - відповів той.
"Греме, хочеш щось запитати?"
"Дякую, майстре Макґласс",- Грем виглядав і звучав набагато спокійніше, ніж учора в конференц-залі. "Джо, я хотів би знати, як ти дійшов такого висновку. Ти колись бачив вампіра на власні очі?"
Ето, мабуть, помітив нову врівноваженість Грема, бо він і Рьо обмінялися поглядами, злегка кивнувши.
"Я сам ніколи не бачив вампіра. Єдина причина, чому я так сказав, - це те, що я колись давно чув від свого друга з храму. Червоні очі, довгі кігті, надлюдська сила…"- Джо говорив повільно, перебираючи в пам’яті спогади.
"У що вони були одягнені? Чи були вони вбрані, як аристократи? І чи були на них черевики?"
"Їхній одяг? Гм… Він був пошарпаний, такий, як носять селяни чи рибалки. Звісно, ніякої розкоші, як у аристократів. Щодо взуття… Ну, той, хто стрибнув на дерево, був босоніж. А чому ти питаєш?"
"Не переймайся цим. Твоя інформація безцінна. Дякую."
Потім Г'ю, Ето та Рьо залишили лазарет, не задаючи більше жодних запитань.
***
"Одяг… Взуття… Який, в біса, сенс у такому питанні?"- майже прошепотів Ето.
Рьо, що йшов поруч із ним, все одно його почув.
"Я впевнений, що справжні вампіри одягаються як аристократи й носять належне взуття. Іншими словами, те, що напало на Джо та інших, має бути схожим на вампірів…" - сказав Рьо, як і раніше, ґрунтуючи свої припущення виключно на образі графа Дракули. На відміну від Ето, Рьо говорив достатньо голосно, щоб Грем, який йшов попереду них, міг це почути.
Священник раптово зупинився, широко розплющив очі й різко обернувся до Рьо.
"Рьо, ти коли-небудь зустрічав вампіра?"
"Н-ні, не можу сказати, що зустрічав..."
Його напружений вираз обличчя здивував Рьо. Це навіть трохи налякало його.
"Розумію… Хоча ти цілком правий. Вампіри дуже вибагливі до свого одягу, ніби вважають себе аристократами. Тому фізичну працю та подібні справи вони залишають своїм слугам. У Західних провінціях їх називають стригоями. І саме з цими істотами, як я вважаю, Джо та його друзі мали нещастя зіткнутися."
"Стригої - це люди, яких вкусили вампіри…?"
"Правильно",- відповів Грем, скорчивши обличчя, і на його чолі утворилися глибокі зморшки.
"Греме, чи є спосіб перетворити стригоїв назад на людей?"- запитав Ето.
"Немає. На жаль." Його вираз обличчя став ще похмурішим.
"Е-е… Якщо ти не проти, у мене є ще одне запитання, раз ми вже зачепили цю тему…" - Рьо вирішив, що може вже й запитати те, що його турбувало.
"Продовжуй."
"Я хотів би дізнатися про магічні властивості стригоїв і справжніх вампірів."
"Наприклад?"
"Їхні стихійні сильні та слабкі сторони. Чим вони можуть користуватися? Що проти них діє?"
"Ааа, розумію",- Грем кивнув головою, даючи зрозуміти, що все збагнув.
"А давайте сядемо в тій їдальні й поговоримо там?" - запропонував Г'ю, перш ніж увійти всередину.
А потім…
"Чотири кави",- замовив він для всіх, перш ніж сісти.
Такі рішучі керівники, як Г'ю, існували й на Землі, але почути слова "чотири кави" на Фі для Рьо було новим досвідом.
Це, власне, навіть приємно. Рьо не міг не посміхнутися через таку дрібницю.
"По-перше, стригої вразливі до сонячного світла, але воно їх не знешкоджує. Дослідження показують, що під прямими сонячними променями їхні здібності лише зменшуються вдвічі. На жаль, у цьому випадку ми маємо справу з густим лісом, тож..."
"Ага. Не дивно, що всі жертви зникли у східному лісі, а з самого села нікого не викрали",- втрутився Г'ю.
"Гадаю, це справді так. Звісно, ніщо не обмежує їх уночі, під час дощу чи в похмурі дні. Щодо магії, то стригої не можуть нею користуватися. Хоча, з іншого боку, я також ніколи не чув, щоб вони були вразливими до якогось конкретного елемента, включаючи світло."
Грем зробив ковток кави.
"Крім того, оскільки в їхніх тілах немає магічних каменів, єдиний надійний спосіб їх убити - це обезголовлення."
Він провів правою рукою по шиї, імітуючи рубаючий жест. Це був універсальний жест, мабуть, навіть у різних світах.
"А що стосується вампірів... Хоча вони, як і стригої, не мають магічних слабкостей, вони можуть використовувати всі стихії."
"Що…?" - вигукнув Ето.
"Усі?" - запитав Рьо.
Їхні реакції дали Грему зрозуміти, що він щойно спричинив непорозуміння своїм розкриттям.
"Вибачте, я мав би висловитися чіткіше. Під "усіма стихіями" я маю на увазі вампірів загалом. Кожен окремо володіє певною стихією: одні використовують магію вогню, інші - землі, і так далі."
"Тоді так само, як і звичайні люди",- зауважив Г'ю.
"Саме так",- погодився Грем, скривившись.
"Деякі конфесії в Церкві дотримуються доктрини, згідно з якою вампіри народжуються в темряві. Оскільки вони не мають магічних каменів, їх не можна класифікувати як монстрів. Однак їхня раса протягом історії була ворожою до людей, тому багато хто в Західних провінціях ставиться до них неоднозначно. У них також існує аристократична система, від герцогів на вершині до баронів на низу. Звання можна розглядати як приблизний показник сили."
Під час пояснення тон Грема залишався спокійним.
"Усі, чиє звання вище за графа, мають невимовно, монструозно велику силу. Однак за останні сто років у Західних провінціях траплялося дуже мало зустрічей із вампірами високого статусу."
Ніхто не промовив ані слова, слухаючи його. Для мешканців Центральних провінцій це була надзвичайно цінна інформація.
"Ви не дізнаєтеся, яку магію використовує вампір, доки не зіткнетеся з ним, але всі вони мають спільну расову особливість - надзвичайну магічну стійкість до всіх стихій."
"Стійкість до всіх стихій…",- пробурмотів Рьо, не втримавшись. Це звучало як щось прямо з ігор, у які він колись грав на Землі.
"Тому в боях проти вампірів маги надають підтримку, а безпосередньо з ними б’ються бійці ближнього бою."
"Іншими словами, перемога лежить на плечах Романа та Г'ю, так!"- вигукнув Рьо.
"На мені, е-е…"- зітхнув Г'ю. "Давно я не був у бою…"
Але тоді…
"Рьо, хіба ти теж не добре знаєшся на мистецтві володіння мечем?" - Грем нахилив голову набік. Він знав, що маг води не раз брав участь у тренувальних поєдинках з Романом, тому не міг зрозуміти, чому цього юнака не включили до складу учасників рукопашного бою.
"Тільки я ж маг!"- гордо заявив Рьо, навіть випнувши груди.
"А, так, я щойно згадав. Рьо, хіба ти не спарингував і з Серою? Жоден із наших лицарів тобі й під п’ятку не годиться." У Луні Рьо брав участь у тренувальних боях із Серою - мечницею, яку вважали кращою навіть за Абеля, якого одностайно визнавали вундеркіндом у володінні мечем. Г'ю також здалося дивним, що Рьо не включили до складу бійців ближнього бою.
"Тільки я ж маг!!!"- ще раз вигукнув Рьо, випнувши груди.
"А чи є тут взагалі справжні вампіри?"- запитав Ето, перервавши цю фарсову розмову. "З огляду на напад на групи Кайладі, схоже, що стригої точно є, але ми не можемо бути впевнені в присутності вампірів, правда?"
"У цьому ти маєш рацію",- сказав Грем, енергійно кивнувши. "Однак стригої не можуть з’явитися на світ без вампірів, і якщо вампір загине з будь-якої причини, його стригої також загинуть. Іншими словами, якщо є стригої, ми мусимо припустити, що поблизу є принаймні один вампір."
Тепер вони знали, що вампіри мають магічну стійкість до всіх стихій, що саме по собі становило серйозну проблему.
"Тож навіть один - це величезна загроза",- промурмотів священник.
Після цього четверо пішли повідомити Горо про новини в кабінет магістрата, де вони знайшли Ларшата, що сидів поруч із ним.
"Тепер ми точно знаємо, що в околицях перебуває принаймні один вампір і щонайменше десять його слуг - стригоїв."
"Тоді селяни, які зникли, зараз…" Горо замовк, набравши урочистого виразу, шукаючи підтвердження, хоча й сам дійшов цього висновку.
"Напевно, на цей момент - стригої",- відповів Г'ю, кивнувши.
Як майстер гільдії, Г'ю розумів всю вагу відповідальності. Якби ті, кого він мав захищати, перетворилися на такі… такі істоти, його жаль був би неймовірним. Він мовчки попив кави, даючи Горо час змиритися зі своїм почуттям провини.
"Зрозумів",- сказав він через тридцять секунд. "Тож база вампіра чи вампірів знаходиться у східному лісі?"
Г'ю завагався, а потім поглянув на Грема, підштовхуючи його відповісти замість себе.
"Ну… Можливість не дорівнює нулю, але…"- почав Грем, задумливо поглянувши. "Але, якщо говорити відверто, це теж не дуже ймовірно. Стригої мешкають у найрізноманітніших місцях. Це не можна сказати про вампірів, які зазвичай живуть у будинках. Інша справа, якби в лісі був якийсь покинутий маєток чи село. Однак, оскільки я нічого подібного не чув, мені цікаво, що саме знаходиться по той бік східного лісу."
У цей момент Горо дістав із шафи велику карту й розклав її на столі.
"Це приблизна карта околиць села Кона. Як бачиш, східний ліс досить великий. За ним розташоване лише рибальське село на найвіддаленіших околицях Королівства, яке, мабуть, входить до території барона Момора. Сам барон мешкає в королівській столиці, тож цим селом та його віддаленим маєтком, мабуть, опікується його управитель. Греме, ти ж не натякаєш..."
"Це лише припущення. Але… Так, є ймовірність, що рибальське селище вже потрапило до рук вампірів."
Горо та Грем хмурилися, розмовляючи. Хоча рибальське селище й було невеликим, там мешкало кілька десятків людей. А що, якби вони всі перетворилися на стригоїв…? Не дивно, що їхні обличчя стали похмурими.
"У будь-якому разі, нам треба поїхати туди й перевірити все на власні очі",- рішуче сказав Г'ю.
"Як нам дістатися туди з Кони, не проходячи через ліс? Південний край лісу виходить на узбережжя, тож доведеться йти морем, але я цього не раджу. Морські течії ускладнюють навігацію, не кажучи вже про монстрів. Без відлякувача морських монстрів, яким користуються рибалки, це буде складно."
Стривай, що?! Таке взагалі існує?! Рьо потайки радів. Йому потрібно було, щоб мешканці рибальського селища показали йому цей відлякувач. Він поставив це на перше місце у своєму уявному списку справ.
"Практичніший варіант - обійти ліс з північного боку",- продовжив Горо. "Цей маршрут спочатку приведе вас до резиденції барона Момора."
"О, справді? Гадаєш, вони впустять "авантюристів"?"- Г'ю звучав стурбовано.
"Ну... це залежить від представника Його світлості, який там керує справами."
"У такому разі я супроводжуватиму вас",- сказав Ларшат. -"Попри мій зовнішній вигляд, я - віконт. Представник барона навряд чи зможе відмовитися від співпраці, еге ж?"
Дійсно, дуже слушний аргумент.
"Дуже вдячний, мілорде."
"Пусте. Тепер я зможу стати в пригоді й Коні",- Ларшат вибухнув сміхом.
Який чудовий аристократ... Але, мабуть, не всі вони будуть такими порядними, як він, еге ж? - подумав Рьо.
"І ще одне. Я залишаю Догона та його соратників захищати село. Ті, хто в лазареті, незабаром одужають і будуть готові до бою, перш ніж ви встигнете оком моргнути."
"Чудова ідея, за яку я вам вдячний. Хоча я сподіваюся, що нічого не трапиться… але краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати, еге ж?"- Горо радісно кивнув.
Як тільки він дізнався, що їм доведеться мати справу з вампірами та їхніми слугами, він почав турбуватися про слабку оборону села. Проте вирішити цю проблему було нелегко. Звісно, деякі селяни вміли битися, але проти вампірів вони не мали жодних шансів. Тож, природно, новина про те, що авантюристи з Кайладі залишаться тут, стала для нього приємною несподіванкою. Хоча їхня поведінка спочатку залишала бажати кращого, Горо вважав, що, можливо, вони змінилися на краще після того, як пережили ситуацію, близьку до смерті.
Ето та Рьо повернулися до гостьового будинку й пояснили ситуацію Нільсу та Амону в їдальні.
"Якщо магія не діє на вампірів, то настав час нам, мечоносцям, вийти на перший план!"- вигукнув Нільс, явно захоплений цією нагодою.
Але Рьо підозріло мовчав, поглядом бігаючи туди-сюди.
"Викладай, Рьо. Я знаю, що тебе щось турбує."
"Е-е-е, ну... Я майже впевнений, що на передовій опиняться Роман і Г'ю..."
"Нііі..."- Нільс завмер.
"Я б не здивувався",- кивнув Амон. "Готовий побитися об заклад, що вони неймовірні в бою: один із них - справжній Герой, а інший - чемпіон Великої війни."
"А-але... Але ж ми... Ми..."- Голос Нільса ставав дедалі тихішим.
"Нільсе, бути в авангарді - це ще не все на полі бою! Захист тилу - теж надзвичайно важлива роль для мечника!"- сказав Рьо, намагаючись підбадьорити його.
"Т-Ти правий! Я не марний!"- Нільс зумів трохи оговтатися від удару.
Хоча зірка "Кімнати № 10" й сходила, жоден із її членів не міг змагатися з Героєм Романом чи Чемпіоном Макґлассом. Адже зараз вони все ще заробляли свої лаври на цьому етапі своєї пригодницької кар’єри...
Цього разу, гадаю, моє завдання - захищати цю трійцю.
Як не крути, а група Героя та Г'ю Макґласс не потребували Рьо. Але з трьома членами "Кімнати № 10" справа була інша... Рьо подумки кивнув.