Минув рік з часу інциденту на віллі маркіза Мейзеля. Маркіза Марія Кулкова повернулася до імперської столиці після шестимісячного проживання у своєму заміському маєтку. Вона подорожувала між імперською столицею та своїми володіннями кожні півроку ще за життя свого чоловіка, маркіза.
"Його немає?"
"Так, Маріє. Оскар зараз у відрядженні на півночі."
"Шкода... Можливо, мені слід було спробувати забронювати його як охоронця... Хоча я не впевнена, чи є в гільдії авантюристів така система."
Так само, як і минулого разу, коли вона перебувала в імперській столиці, Марія хотіла попросити Оскара бути її охоронцем протягом шести місяців, але Екхарт, головний дворецький у її столичному маєтку, приніс їй інформацію, яка зробила її прохання неможливим.
"Я попросив їх зв’язатися з нами після повернення пана Оскара."
"Дякую. Сподіваймося, що він скоро повернеться. А тим часом Норберт може зайняти цю посаду."
"Зрозуміло. Я радий бачити, як сильно ти полюбила молодого Оскара, Маріє",- сказав Норберт, командир її лицарів. Він ввічливо вклонився й посміхнувся.
"Він багато чого навчився лише за останні шість місяців. Хіба не цікаво спостерігати, як хтось зростає?" Раптом на її обличчя впала тінь, витіснивши щасливу посмішку. "Однак його серце залишається замерзлим. Сподіваюся, він зустріне того, хто призначений розтопити його, якнайшвидше."
Усім її співробітникам подобався прямолінійний, гнучкий Оскар. Найбільше їм подобалося, як щиро й серйозно він ставився до кожного свого завдання. Жодна порядна людина ніколи не зневажатиме працьовиту людину, і, звісно, Марія оточувала себе лише порядними людьми.
Того дня в обідню пору її головний дворецький Екхарт приніс Марії листа разом із кавою.
"Маріє, надійшов особистий лист від Його Імператорської Величності."
"Гм..."- Марія кивнула, читаючи листа. "Він просить мене завтра вранці з’явитися в замку, щоб представити мене принцесі Фіоні. Якщо подумати, скоро десятий день народження Її Високості."
***
"Рада познайомитися, маркізо Кулькова. Я - одинадцята дочка Імператора Руперта VI, Фіона Рубіне Борнеміша."
"Радість цілком з мого боку, Ваша Високість. Будь ласка, називайте мене Марією."
"Дуже дякую. Тоді, будь ласка, називайте мене Фіоною."
Марія та Фіона стояли перед імператором Рупертом VI, який радісно кивнув головою - справжній втілення люблячого батька.
"Фіоно, Марія - одна з найкультурніших і найактивніших у суспільстві жінок в Імперії. Обов’язково навчися у неї якомога більше."
"Так, батьку. Я чула стільки чудових речей про вас, Маріє. Дякую також за те, що запросили мене до вашого престижного салону. Але… чи справді дитині, як я, можна там бути?"
"Фіоно, вам нема про що турбуватися. Просто поступово звикайте до цих нових змін у вашому житті. До того ж, ви вже досить витончена."
Посмішка Марії, здавалося, заспокоїла принцесу. Посмішка - це потужна річ у будь-якій ситуації.
"Імператриця Фредеріка навчила мене багато чому. Вона була дуже витонченою та мудрою. Але водночас вона мала силу, щоб володіти мечем і стріляти з лука, що робило її рівною будь-якому лицареві."
Обличчя Фіони проясніло: "О, справді?!" Вона ніколи не чула про мужність своєї покійної матері чи її вправність у володінні мечем, тож ця інформація її здивувала й порадувала.
"Так, і я її надзвичайно шанувала." Марія посміхнулася, згадуючи минуле.
"Маріє, я б дуже хотіла дізнатися більше про свою матір."
"Звісно, Фіоно. Мені є що тобі розповісти."
Руперт спостерігав за парою, яка насолоджувалася розмовою.
***
Через два тижні після першого виходу принцеси Фіони у світ, у палаці відбулося святкування її десятого дня народження. В Імперії свято з нагоди десятого дня народження означало вступ молодої людини у світське життя. Замість того, щоб влаштовувати бали у власних маєтках, багато аристократів воліли відвідувати спільні бали дебютанток, які організовували високопоставлені аристократи або імператорська родина. Бал з нагоди десятого дня народження принцеси Фіони була першим балом, організованим імператорською родиною за останні чотири роки, і єдиним спільним святкуванням того року серед великих аристократів. Іншими словами, багато аристократичних родин мали намір скористатися цією нагодою, щоб представити своїх дітей на балі принцеси Фіони.
Ще до того, як імператор Руперт і принцеса Фіона, головні герої дня, з’явилися на сцені, дебютантки обійшли всю залу. Оскільки сьогодні був її день, замість того, щоб робити те саме, Фіона мусила чекати, поки аристократи підійдуть до неї... Хоча спілкуватися з усіма ними було б важко, у неї не було вибору. Можливо, вона й була одинадцятою дочкою, але все одно залишалася принцесою.
Дебютанток, які не були ані принцесами, ані дітьми з аристократичних родин, супроводжували батьки під час їхніх візитів. Аристократи, яких вони вітали, ледь пам’ятали, що зустрічали їх, але вони все одно мусили поводитися якнайкраще, щоб підтримувати стосунки та зберігати репутацію. Світ сповнений безлічі клопотів.
"Представляємо Його Імператорську Величність Імператора Руперта VI та Її Імператорську Високість Принцесу Фіону."
Увага публіки була прикута до сцени попереду. Там з’явилася Фіона у супроводі свого батька, Руперта.
"Вона така красива..."
"Яка чарівна..."
"Справжній ангел."
Натовп охопило тихе захоплення. Ось такою красивою виглядала Фіона у своїй сукні. Їй було лише десять років, і вона ще не мала чарівності дорослої жінки, але це не мало значення. Злегка опустивши очі, вона була втіленням витонченості навіть для аристократів, які вже звикли до краси.
Аристократи вірили чуткам про те, що вона постійно орудує мечем і зовсім не має жіночної краси... Але ці чутки були безпідставними. Вона була неймовірно прекрасна, наче квітка, що розквітає на небі, коштовність, що сяє на кінці веселки, або зірка, що блищить у далеких глибинах неба.
Фіона була приголомшлива.
Представлення, танець, ще представлення, ще танці... Фіона кружляла на танцювальному майданчику, з посмішкою на обличчі, виконуючи свої офіційні обов’язки. Вона досягала межі витривалості, але якось їй вдавалося витримувати це досі.
Однак кульмінацією її дня народження того дня були не привітання чи танці, а вручення подарунка від батька.
"Я дарую цей меч, “Ворон",- сказав імператор Руперт VI, - моїй улюбленій дочці, Фіоні."
З цими словами Руперт особисто вручив їй чорний як смола меч. "Ворон" був одним із двох легендарних мечів, що передавалися в імператорській родині, їх носили на поясах послідовні імператори, включаючи Руперта.
Колись давно маленька Фіона сказала йому, що хоче цей меч. Його обличчя сповнилося здивуванням - їй тоді було лише чотири роки. Проте він не віддав його їй у той момент. Це не було тим, що можна було передавати бездумно, особливо з огляду на те, як сильно він любив свою доньку.
"Ти хочеш "Ворона", еге ж? Я позичу його тобі, якщо ти будеш наполегливо тренуватися і навчишся правильно ним орудувати",- відповів Руперт - наполовину жартома, наполовину серйозно.
Це було шість років тому. Відтоді його улюблена донька вирішила краще орудувати мечем, ніж гратися в "будиночки." Як імператорська принцеса, вона вела дуже насичене життя, але не минуло жодного дня, щоб вона не тренувалася у фехтуванні. А Руперт пильнував за нею і як батько, і як імператор.
Тепер нарешті настав день, коли він мав виконати свою обіцянку. Переконаний, що вона тепер гідна володіти "Вороном", він подарував їй його. Фіона подякувала йому, багато разів затинаючись. Але її увага все ще була прикута до "Ворона", і, висловивши свою вдячність, вона міцно обійняла Руперта. Вона нарешті отримала те, чого найбільше прагнула протягом останніх шести років. Її радість була невимовною.
***
Після того як імператор Руперт подарував Фіоні “ворона” сімейну реліквію, що передавалася з покоління в покоління в імператорській династії, ця новина рознеслася по всьому палацу. Це викликало бурхливі спекуляції.
Чутки про те, що Його Величність планує призначити принцесу Фіону своєю наступницею, поширювалися так, ніби це була незаперечна правда. Першою дитиною Руперта був двадцятидворічний наслідний принц, син його покійної імператриці Фредеріки. Як і Руперт, він володів магією вогню і мав репутацію людини з бездоганною проникливістю, поведінкою та характером.
Але чутки жили своїм життям.
"Ось такі плітки останнім часом ходять",- підсумував Ганс, звертаючись до Руперта.
"Гм... Я не здивований, зважаючи на те, скільки людей живиться цими нісенітницями. Коли Імперія була лише королівством, кілька жінок правили як королеви. Але я вважаю несправедливим покладати такий важкий тягар на Фіону."
З глибоким зітханням Руперт фактично заявив Гансу, що не має наміру робити Фіону своєю наступницею.
"Я віддав їй Ворона, - пояснив він, - бо вона набагато краще підходить для цього меча."
"Невже?"
"Так. Я, звісно, теж можу ним користуватися. Але проблема в тому, що я просто... я ніколи не міг повністю злитися з ним. Легенда про "Ворона" каже, що якщо меч визнає свого власника, він не лише буде бити швидше, а й збільшить швидкість того, хто ним володіє."
"Якщо я правильно пам’ятаю, "Ворон" володіє атрибутами вогню та вітру..."
"Правильно. У цьому сенсі це дуже рідкісний магічний меч. І саме вітер є проблемою. Зброя відмовилася визнати мене в цьому плані, тому я ніколи не міг максимально використати її потенціал. Не знаю, чи Фіона зможе досягти успіху там, де я зазнав поразки, але, на відміну від мене, дівчина має талант до магії."
Говорячи це, Руперт, здавалося, згадував свою покійну дружину Фредеріку...
"Ви підозрюєте, що вона зможе використовувати магію світла, так само як наша дорога покійна імператриця."
"Так. Зрештою, я не можу з упевненістю сказати, у чому полягає її потенціал. Меч -моя сфера, а не магія."
***
Успішно виконавши замовлення гільдії на півночі Імперії, Оскар вирушив до імперської столиці разом із членами своєї тимчасової групи.
"Я так і знав. З тобою, Оскаре, в бою набагато легше",- сказав Елмер. Він був мечником і лідером групи.
"Переїзд до столиці був правильним рішенням",- додала Заша, яка володіла двома мечами.
Група з шести осіб називалася "Стрілецька Лихоманка."
Коли Оскар базувався в Хемлебені, у південно-східній частині Імперії, ці авантюристи класу С кілька разів утворювали з ним тимчасову групу. Вони навіть перемогли імператорського тигра, якого називали кошмаром цієї землі.
Члени "Стрілецької лихоманки" не мали нічого проти Оскара. Насправді вони його любили, і сам Оскар волів би об’єднуватися саме з ними, коли йому доводилося працювати з кимось іншим. Але після його переїзду до імперської столиці, щоб зібрати більше інформації про чоловіка зі шрамами, у них стало менше можливостей працювати разом.
Однак дев’ять місяців тому "Стрілецька лихоманка" переїхала до столиці через Велику війну між Федерацією та Королівством. Сама Імперія ще не зазнала руйнівних наслідків конфлікту, але вплив на решту світу був величезним.
Оскільки виробничі потужності як Королівства, так і Федерації були паралізовані, їм довелося імпортувати багато товарів з Імперії. В результаті економіка Імперії пережила бум. Водночас, однак, сюди хлинули біженці з обох країн, і громадська безпека в прикордонних районах погіршилася.
Хемлебен, де базувалася "Стрілецька лихоманка", був одним із таких імперських міст, що постраждали. Він розташовувався в південно-східній частині Імперії, неподалік від Федерації та Королівства. Багато представників вищого класу покинули свої домівки, щоб переїхати ближче до географічного центру Імперії. Багато авантюристів, які заробляли собі на життя, також залишили місто, серед них були й члени "Стрілецької лихоманки." Чим досвідченішим був авантюрист, тим більше грошей він заробляв, і саме вони першими покинули місто, тож більшість тих, хто залишився, мали рейтинг D або нижче.
До того часу, як "Стрілецька лихоманка" остаточно оселилася в столиці, Оскар працював на маркізу Марію Кулкову як її особистий охоронець, що мешкав у неї вдома. Робота тримала його настільки зайнятим, що він ніколи не з’являвся в місцевій гільдії авантюристів. Звісно, ці завдання з супроводу організовував Моріц Бахманн, голова гільдії, тож ніхто не дорікав Оскару за те, що він не з’являвся в гільдії цілих шість місяців.
Саме стільки часу знадобилося, щоб члени "Стрілецької лихоманки" та Оскар знову об’єдналися. Це був їхній третій випадок тимчасового об’єднання.
"Я вдячний за винагороду, але до столиці ще далеко, еге ж?"
"Особливо коли монстри нападають навіть під час подорожі на півночі"
Близнюки-лучники Юш і Руш жували абблс, делікатес півночі.
"Припиніть говорити таке, інакше накличете біду…"- почав Елмбар.
"Аааааа!"- пролунав чоловічий крик здалеку.
"Серйозно?"- Заша поглядала то на близнюків, то на Елмера.
"Н-не звинувачуйте нас!"
"Ц-це не наша вина!"
Елмер похитав головою, слухаючи протести близнюків.
"Я раніше бачив щось схоже на віверну, що літало в небі",- сказав Оскар.
"Серйозно?"- повторила Заша.
"Звісно, я не знаю, чи це має якийсь стосунок до крику, який ми щойно почули..."- продовжив Оскар.
"Якщо це справді була віверна, то це, мабуть, пов’язано. На нас можуть чекати неприємності." Елмер нахмурився, занурившись у глибокі роздуми. "Чорт, це буде мене гризти, якщо ми це проігноруємо. Ми не маємо жодних шансів проти віверни, тож ось план: спостерігатимемо здалеку. Якщо хтось ще живий, ми допоможемо, коли віверна піде."
Решта шестеро кивнули на рішення Елмера. Кидати виклик віверні лише у всьомерох було б відверто безрозсудним, але повністю покинути потенційних жертв було б жахливо. Якщо загиблі залишили після себе якісь пам’ятки, вони могли б принаймні принести їх назад… Елмер вважав, що це, реалістично, найкращий компроміс у цій безвихідній ситуації.
Група наблизилася до джерела крику, ховаючись серед кущів і спостерігаючи за розвитком подій.
"Ось воно",- тихо вказала Енн, їхня розвідниця.
Попереду них стояли дві перевернуті карети, одна з них без коней. Поруч стояли троє чоловіків, схожих на купців, і шестеро, які, судячи з усього, були мандрівниками, що працювали охоронцями. Усі дивилися в небо. Коли Оскар і члени "Стрілецької лихоманки" зробили те саме, вони побачили величезну істоту, яка повільно кружляла, пожираючи коня.
"Так, це точно віверна",- сказав Елмер, і його голос, і вираз обличчя були похмурими. Він сподівався, що Оскар помилився, але те, що вони побачили над собою, зруйнувало цю надію.
"Стріли не діють на віверн",- сказав Юш.
"Магія теж ні",- додав Руш.
"Авантюристи поранені",- сказав Месальт, цілитель.
"Це, мабуть, “Повітряний удар” віверни. Його удари набагато сильніші за людські..."- гірко зауважив Елмер.
Тільки-но він це вимовив, як віверна пішла у піке на карету й за мить злетіла, тримаючи в лапах ще одного коня. Піднявшись у повітря, вона вправно кинула коня до своєї пащі, схопила його і почала жувати.
Вони замовкли. Це був перший раз, коли вони бачили віверну наживо. Вони були приголомшені її силою.
Усі, крім одного.
"Якщо ми розтрощимо йому голову...",- промурмотів хтось.
"Один із цих людей може стати наступним",- зумів сказати Заша. Незважаючи на розчарування в голосі, він розумів, що нічого не може вдіяти. Те, що їм доводилося стояти й дивитися на це, викликало в усіх гіркоту.
"Чорт забирай..."- сказав Елмер.
Тим часом...
"Гм, є дещо, що я хотів би спробувати",- сказав Оскар.
"Гм?"- Елмер з цікавістю нахилив голову.
"Якщо нам вдасться, ми зможемо втекти. Але якщо ми провалимося, поранена віверна кинеться на нас."
Шестеро членів "Стрілецької лихоманки" переглянулися, почувши слова Оскара.
Його талант був незаперечним. Як мечник він уже перевершив Елмера, який був професіоналом, і всі шестеро знали, що він також був видатним магом. Але навіть попри це важко було уявити, що він зможе самотужки протистояти віверні. Віверни - це просто монстри, з якими мало хто з людей може розраховувати впоратися.
Та в якийсь момент група почала сподіватися. Тепер, коли вони про це замислилися, саме маг, що стояв перед ними, завдав останнього удару імператорському тигру, кошмару суші. Кажуть, що віверни - це жахи неба. Тож, можливо...
Шестеро знову обмінялися поглядами й усі кивнули.
"Оскаре, роби це",- сказав Елмер від імені всіх.
"Зрозумів".- Він рішуче кивнув.
Це сталося, коли віверна знову пішла у піке. Цього разу, ймовірно, цілилася в когось із людей, але ніхто цього напевно не знав.
Бо в ту мить Оскар підняв праву руку. З блискавичною швидкістю вистрілило крихітне полум’я, яке влучило у голову віверни.
Бах.
У мить, коли полум’я влучило, голова віверна вибухнула зсередини, наче її вразила бомба для знищення бункерів. Віверна ще деякий час ширяла у повітрі, перш ніж впасти на землю.
Ніхто з людей у купецькому каравані не ворухнувся. Якраз коли вони змирилися з тим, що хтось із них неодмінно стане наступною жертвою віверни, істота раптово впала без голови на землю поруч із ними. Вони вважали цю ситуацію абсолютно незрозумілою.
Шестеро членів "Стрілецької лихоманки" відчували те саме, що й вони.
"Е?"- сказав Елмер, озвучивши ту саму думку, що промайнула в головах усіх шести. Що сталося? Вони знали, що голова віверни вибухнула. Вони знали, що це сталося завдяки магії Оскара. Але як? Відповідь на це питання у них теж була: Оскар просто використав правильне заклинання. У такому разі, все добре, що добре закінчується?
"Бути не може!"- вигукнув Елмер, не чекаючи на відповідь. Ніхто не знав, з ким він сперечається.
Тіло віверни постійно генерувало захисну повітряну мембрану, яка відбивала всі магічні та фізичні атаки. Чи означало це, що бар’єр не покривав його голову? Неможливо. Це була перша ціль, на яку націлювалися люди, особливо слабкі. Багато магів раніше випускали незліченні заклинання на голови віверн, але ніхто ніколи не чув, щоб хтось збив їх одним ударом.
І все ж саме це щойно сталося прямо на їхніх очах.
То як саме люди реагували в такій ситуації? Здебільшого вони відсторонювалися.
"Ого",- сказав Елмер. -"Сьогодні чудова погода, еге ж?"
"Т-так, справді",- погодився Заша. -"Сонце так приємно гріє шкіру."
Інші, як-от Енн, воліли дивитися правді в очі. Вона похитала головою і дала Елмеру та Заші по голові.
"Ай!"
"Ой!"
"Змиріться і подивіться правді в очі",- тихо сказала вона.
Елмер і Заша переглянулися. Потім вони обоє кивнули, подивилися на Оскара і сказали:
"Молодець, Оскаре."
"Ходімо до карет."
"Гаразд!"
***
"Маріє, ще раз дякую, що вибрали мене."
"Досить формальностей."
Повернувшись до імперської столиці, Оскар виявив, що на нього чекає пропозиція від маркізи Марії Кулкової стати її охоронцем. Термін контракту становив близько шести місяців, як і минулого разу. Звісно, він не мав жодних заперечень.
Вибачившись перед членами "Стрілецької лихоманки", які планували святкувати, Оскар одразу ж вирушив до маєтку Кулкових. Пізніше, на вечірці, близнюки Юш і Руш перебрали з алкоголем і почали п’яно бурмотіти, що їхній улюблений Оскар пішов додому - але це було таємницею.
Хоча він прийшов до неї незабаром після того, як закінчив звіт для гільдії шукачів пригод, Марія вже знала про їхні подвиги.
"Оскаре, це правда, що ти самотужки переміг віверну?"
"Не самотужки. Я був разом з усіма з "Стрілецької лихоманки"."
"Але я чула, що ти відірвав їй голову одним ударом вогняної магії."
Вона була як завжди добре поінформована. Навіть він не міг не посміхнутися іронічно. Побачивши цей вираз, Марія зраділа. Хоча вона раділа його успіхам, ще більше її тішило те, наскільки виразнішим він став.
Це була м’якість, яку вона ніколи не уявляла собі в Оскарі рік тому. Потроху вона відчувала, що замерзлі глибини його серця тануть. Більше за все вона любила спостерігати, як люди зростають. Ця прихильність лише поглибилася після того, як вона спостерігала за його прогресом протягом останніх шести місяців. Звісно, Марія розуміла це про свою особистість. Причина, через яку вона взагалі почала влаштовувати свої салони, полягала в тому, що їй приносило радість бачити, як люди зростають завдяки взаємодії з іншими.
"О, Оскаре, є хтось, кого я хотіла б тобі представити. Будь ласка, супроводжуй мене післязавтра."
"Зрозуміло."
У імператорському палаці Оскар йшов за Марією у своєму парадному вбранні, яке було замовлено в терміновому порядку. Лише за рік він виріс до понад 175 сантиметрів, перевершивши зріст Марії та перерісши минулорічний одяг.
Але це була маркіза Кулкова. Для неї було дрібницею викликати найкращого кравця в столиці, щоб встигнути пошити йому новий одяг. Зрештою, не можна ж одягати будь-які старі лахміття, щоб відвідати імператорський палац.
"Радий знову бачити тебе, Оскаре."
"Ваша Величносте, сподіваюся, ви були в найкращому здоров’ї з часу нашої останньої зустрічі..."
"Припини бути таким клято скутим, хлопче. Ми ж не чужі."
Оскар замислився, чи інші великі вельможі Імперії так само ненавидять формальності, як Марія та імператор... Він, чесно кажучи, був здивований. Хоча, насправді, Руперт і Марія були просто ексцентричними.
"Я чув, ти збив віверну лише одним заклинанням."
"Мені соромно, що ви навіть знаєте..."
"Та годі, не соромся. Тобі ж лише шістнадцять, чи не так? Бути таким досвідченим у такому юному віці - це фантастика! Я надзвичайно радий, що у нас є хтось такий надійний, як ти."
Імператор Руперт був сповнений похвали. Він мав репутацію набагато більш меритократичного правителя, ніж його попередники. Хоча дух Імперії сам по собі був суто меритократичним, він надавав надзвичайно великого значення індивідуальним здібностям.
Теоретично меритократія звучить добре, але на практиці її досить важко реалізувати. Це завдання особливо складне у великій організації. У чому ж полягає проблема, запитаєте ви? В оцінюванні. Як і в більшості випадків, судити складніше, ніж бути судимим... Зазвичай оцінювач є причиною більшості проблем, як правило, змінюючи критерії оцінювання. Результати постійно змінюватимуться залежно від того, хто проводить оцінювання.
Немає жодної організації, де оцінювач залишається незмінним... Людей завжди замінюють, і це стосується також оцінювачів. Коли це трапляється, проблеми стають особливо очевидними. Оцінювач просто не може проводити оцінювання так само, як його попередник. Усі люди - люди. Але це лише призводить до незадоволення співробітників, яких оцінюють.
"Раніше я отримував позитивну оцінку."
"Але я робив саме те, що мені казали."
"За якими критеріями мій новий начальник оцінює мене?"
Найімовірніше, неможливо, щоб існувала меритократія, яка задовольняє всіх. Але в Імперії імператор був найвищим арбітром. Його судження були абсолютними. Парадоксально, але це, можливо, було навіть краще.
"Виконуй свою роботу настільки добре, щоб не розчарувати Його Величність."
Таке ставлення стало керівним принципом. Хіба це не означало підлабузнюватися імператору? Так, це було нормально. Зрештою, Імперія належала йому. У будь-якому разі, меритократ Руперт мав високу думку про Оскара, і ця інформація порадувала Марію.
"Маріє, бачу, ти цього разу привела Оскара. Щоб познайомити його з Фіоною, еге ж?"
"Ви маєте рацію. Він також братиме участь у салоні, тож я подумала, що було б непогано, якби він і Її Високість спершу познайомилися."
"Розумне рішення. Гм, де ж вона може бути... Швидше за все, зараз розмахує мечем у прибудові. Я сам вас до неї проведу."
Імператор Руперт підвівся.
"Ваша Величносте, будь ласка, ми самі знайдемо дорогу...",- збентежено сказала Марія. Навіть вона не очікувала, що імператор особисто поведе їх.
"Все гаразд, все гаразд. Хіба батькові потрібна причина, щоб провести трохи більше часу зі своєю дочкою?"
Зі щирим сміхом Руперт рушив уперед.
Марія й Оскар обмінялися поглядами, а потім поспішили за ним.
***
В Оскара пробігли мурахи по спині, коли він ступив на територію прибудови Фіони.
Щось не так.
Він не знав, що саме, але відчував, ніби відбувається щось дивне.
"Щось не так. Ідіть сюди, ви двоє."
Руперт, здавалося, відчув те саме й побіг попереду. Як імператор, він побував на десятках полів битв. Його гострі чуття вловлювали навіть найменші зміни в повітрі.
Вони побігли до внутрішнього двору в центрі прибудови, де Фіона завжди тренувалася у володінні мечем. Руперт, який прибіг першим, застиг від подиву, побачивши те, що побачив: тонкі язички вогню виривалися з усього її тіла, коли вона стискала меч "Ворон" у правій руці.
"Що це, в біса, таке?"- Марія, яка наздогнала його, замовкла.
Оскар нахмурився, уважно оглядаючи сцену. За мить він ледь кивнув. "Цей меч контролює її розум."
"Що?!"
Він шукав потік магічної сили і знайшов його джерело в мечі, який тримала Фіона. Окрім них трьох, там також були слуги Фіони, але жоден з них не рухався.
Незабаром вона почала розмахувати мечем. Вона била з дикою розгубленістю, сповнена божевілля чи екстазу. Однак це був не звичайний меч... Десятирічна дівчинка з тілом, що ще не повністю розвинулося, не могла так нестримно розмахувати мечем, не завдавши собі непоправної шкоди.
"Я мушу це зупинити",- пробурмотів Руперт, але не міг знайти слушного моменту, щоб втрутитися.
Не тільки траєкторія меча була непередбачуваною, але й з зброї виривалася наступальна вогняна магія. Якщо він необережно втрутиться, його спалить.
"Я це зроблю",- сказав Оскар. Не вагаючись, він кинувся до дівчинки.
Звісно, Фіона, чий розум і тіло перебували під контролем Рейвена, замахнулася мечем на Оскара й випустила вогняне закляття. Оскар відбив магію за допомогою Бар’єру, майже миттєво скоротив відстань між ними, ухилився від її удару і влупив кулаком їй у сонячне сплетіння.
"Нгх!"
Вона випустила приглушене хрипіння, а потім знепритомніла. Ворон вислизнула з її рук і впав на землю.
"Фіоно!"- Руперт у паніці кинувся до неї.
"Я намагався бути обережним, але... Вибачте",- сказав Оскар.
Хоча у нього не було вибору, він знав, що жоден батько не зможе зберігати спокій, побачивши, як його доньку б’ють на його очах. Принаймні, так він думав... Однак Руперт мав інстинкти і батька, і імператора.
"Не вибачайся. Ти зробив це, щоб мені не довелося. Я тобі вдячний." Руперт схилив голову, тримаючи Фіону в обіймах.
У той момент Оскар був глибоко вражений чеснотами чоловіка, що стояв перед ним. Правителю нелегко так легко принизити себе перед своїми підданими...
Було викликано придворного лікаря, який негайно прибув, щоб надати допомогу Фіоні. Коли він сказав, що вона лише втратила свідомість, а інакше не постраждала, Руперт, Оскар і Марія з полегшенням зітхнули.
"Чорт забирай... Я ніколи не думав, що Ворон зможе так нею керувати... Чи я помилився, віддавши його Фіоні лише тому, що вірив, що вони будуть гарною парою?"
Оскар злегка похитав головою. "З усією повагою, Ваша Величносте, я думаю, що все навпаки."
"О?"
"Ворон і Її Високість дивовижно добре підходять одне одному, саме тому так і сталося. Ймовірно, вона намагалася розкрити весь потенціал меча, а ворон, перебуваючи з нею на одній хвилі, відгукнувся на її бажання. Але, можливо, Її Високість не звикла витрачати стільки мани, скільки потрібно для повного розкриття сили Ворона..."
"Твоя логіка бездоганна. Я добре знаю, як сильно моя дочка любить тренуватися у володінні мечем. Вона не зупиниться, якщо її не змусити, але... Якщо подумати, я ніколи не чув, щоб вона тренувалася у магії. Ймовірно, це тому, що вона завжди вміла користуватися магією вогню та світла, ніби це її друга натура. Так було майже з самого її народження." Руперт звучав переконаним, почувши теорію Оскара.
І це здивувало самого хлопця.
"Ваша Величносте, чи правильно я припускаю, що Її Високість використовує магію без заклинань?"
"Так. У цьому плані Фіона схожа на тебе, Оскаре."
"Розумію..." Оскар злегка кивнув, дійшовши висновку. "Ваша Величносте, я впевнений, що ви знаєте: заклинання регулюють чари, гарантуючи, що вони не виходять за межі намірів користувача. Однак магія, застосована без заклинання, може вийти з-під контролю того, хто її застосовує, якщо він не може сам її регулювати."
"Гм, гм."
"Я думаю, саме це й сталося цього разу."
"Іншими словами, якщо Фіона не буде більше практикувати магію, вона не зможе повністю розкрити силу Ворона."
"Так. Інакше кажучи, якщо вона досягне майстерності у використанні магії та потроху практикуватиметься у контролі сили Ворона, зрештою вона стане чудовою мечницею та магом..."- зробив висновок Оскар.
"Дякую, що просвітив мене, Оскаре. Мушу сказати, я вражений твоїм розумінням теми сумісності."
"Мій прийомний батько розповідав мені про подібний випадок, що стався давно",- сказав Оскар. Старійшиною справді передав йому багато знань.
"Марія казала мені, що всі називали його "старійшиною." Він був відомим вченим?"
"Ні, він був бароном на пенсії."
"Ого. Імперський громадянин?"
"Ні, Федерації. Барон Люк Ротко, колишній лорд Машу."
Руперт завмер, на його обличчі з’явився ностальгічний вираз, але він швидко опанував себе. "То лорд Люк був твоїм прийомним батьком, еге ж, Оскаре..."
"Ваша Величносте, можливо, ви знали його...?"
"Так. Давним-давно... Насправді, дуже давно, він опікувався й мною. Розумієш, він був не просто старцем. Він був відомий як найерудитіший фольклорист на півночі."
"Фольклористи спеціалізуються на вивченні історії та фольклору, чи не так?"
"Правильно. Дослідження лорда Люка були ґрунтовними як за глибиною, так і за широтою. Його праці завжди були захоплюючим читанням. Не дивно, що ти так багато знаєш, Оскаре, адже ти навчався у нього!"- Руперт усміхнувся.
Лише Марія помітила нотку самотності в його сміху.
"Це нагадало мені. Він загинув під час нападу бандитів. Це правда?"
"Так..." Оскар замовк, заплющивши очі. За мить він широко розплющив їх. "Вони вбили його прямо на моїх очах."
"Що...?" Руперт ніколи не міг уявити, що таке може статися. Він у шоці дивився на хлопця.
"Я помщуся."
Хоча голос Оскара був тихим, рішучість, що палала в його очах, була очевидна для всіх.
***
"Маріє",- сказав Руперт, повернувшись до неї. "Мені треба щось у нього запитати."
Вона посміхнулася й кивнула. "Звісно, Ваша Величносте. Не турбуйтеся про мене."
"Вибач",- Потім Руперт звернувся до Оскара. "Ти навчатимеш Фіону магії?"
"Прошу вибачення?"
Здивування Оскара було цілком зрозумілим. Адже імператор щойно попросив звичайного авантюриста навчити принцесу магії. Руперт міг звернутися до будь-якого з численних палацових магів.
"Завдяки твому інтелекту, величезним знанням, які ти успадкував від лорда Люка, та такому власному досвіду, я вірю, що лише ти розумієш нинішню ситуацію Фіони. Тож, будь ласка, я хочу, щоб ти навчав мою дочку користуватися магією і, зрештою, Вороном, якнайкраще. Що скажеш?"
Руперт схилив голову.
Імператор принизив себе не один, а два рази. Це було не просто шокуюче - це було страшно.
"Ваша Величносте, будь ласка, вам не треба цього робити! Звісно, я зроблю все, що зможу!"- сказав Оскар.
"Чудово! Я у тебе в боргу. Маріє, ти теж, приходь до Фіони, коли захочеш. У неї немає друзів її віку. Я буду щасливий, якщо ти станеш для неї тим, з ким вона зможе поговорити."
"Так, звичайно",- відповіла Марія з посмішкою.
І так молодий авантюрист Оскар став особистим слугою принцеси Фіони. Йому було шістнадцять, а їй - десять.