Через три тижні після заворушень королівська столиця нарешті відновила хоч якийсь вигляд спокою на своєму повільному шляху до відновлення. Двоє Авантюристів йшли Південною головною дорогою, що вела від Кришталевого палацу до прикордонного міста Луне. Поєднання меча та магії було досить звичним видовищем.
Сера та решта членів "Багряного меча вже повернулися до Луни разом із міськими лицарями з транспортного загону. Спочатку вона не хотіла, але зрештою погодилася, знаючи, що Рьо все одно скоро повернеться. Ріхія, однак, не була переконана... Проте до неї надійшло термінове прохання від храму в Луні через центральний храм, тож вона з неохотою вирушила з ними.
Викликаний своїм братом, наслідним принцом, Абель був зайнятий різними справами, що не дозволило йому приєднатися до них у подорожі додому. Хоча він знав, наскільки здібні лицарі Луни, йому все одно було неспокійно відправляти Ріхію назад саму, тому він відправив з нею Лін і Уоррена як супровід. Перед тим, як поїхати, Ріхія змусила його пообіцяти, що він обов’язково повернеться з Рьо. Вона вважала, що його присутність вирішить більшість проблем.
Тож через тиждень після решти Абель і Рьо нарешті залишили королівську столицю й вирушили у подорож назад до Луне.
"Хм… Зрештою, подорож минула без особливих пригод…"
"Ти зараз серйозно?"
Абель онімів, коли почув, як Рьо бурмоче собі під ніс, поки вони йшли пліч-о-пліч. Його реакція дала Рьо зрозуміти, що він говорив голосніше, ніж думав, тож той вирішив ризикнути.
"Давай я поясню, поки не виникли непорозуміння. Я просто мав на увазі, що це не була типова подія з ранобе, на кшталт турніру з бойових мистецтв чи шкільного сюжету, розумієш?"- обережно пояснив він.
"Так, я взагалі не розумію, про що ти говориш",- сказав Абель.
"Гаразд. Зазвичай у сюжетній лінії про королівську столицю ти б взяв участь у турнірі з бойових мистецтв і прославився або вступив до академії, і всі б захоплювалися тобою. Але цього разу нічого з цього не сталося."
"О, так, звичайно, коли ти так кажеш..."- Абель пирхнув. "Половина часу - ні, насправді, більшість часу те, що виходить з твого рота, - це повна нісенітниця, Рьо!"
"Тобі обов’язково треба бути таким злим?"- сказав Рьо, вдаючи ображеного. "На цій сторінці, шановний читачу, ти побачиш зображення пораненого Рьо."
"Чому ти зображуєш мене тут як лиходія?"
"Не турбуй свою гарненьку голівку деталями, Абеле."
"Ти справді найгірший, ти це знаєш?!"- гримнув Абель на Рьо, який загадково опинився в ситуації, коли мусив втішати друга, якого несправедливо звинуватили.
"Хааа... У будь-якому разі. У столиці ніколи не було турніру з боїв. Принаймні, не було протягом останніх ста років."
"Ооо..."- Рьо зневірився, почувши страшну правду, яку оприлюднив Абель.
"Хоча, якщо вже говорити про турніри з боїв, той, що в імперській столиці, досить відомий."
Однак у Рьо знову зажевріла надія після цього одкровення від друга.
"Імперія Дебухі?!"
"Вони проводять його раз на чотири-п’ять років. Гадаю, безліч Авантюристів з інших країн беруть у ньому участь як у пам’ятній події."
"Ого. Це означає, що він відбудеться незабаром?!"- сказав Рьо, покладаючись на проблиск надії.
"Ні, ще не скоро, адже останній був лише минулого року." На його нещастя, Абель розвіяв його надії.
Рьо знову охопила похмурість.
"Яка ж це жахлива невдача..."
"А щодо тих дурниць про академію, про які ти там говорив, ти забув, що ти вже дорослий, Рьо? Ти занадто старий, щоб вступити зараз."
"Це не має значення. Класичний підхід - вступити до академії, і щоб люди роздували, який ти сильний, дивовижний і так далі!"
"Ага, я все ще не маю уявлення, про що ти там белькочеш."
Зневажливий жест Абеля був ніби сіллю на рані Рьо.
"Я щойно згадав... Ти весь минулий тиждень проводив у Кеннета, так?"- запитав Абель Рьо, ігноруючи його пригніченість.
"Так! Він навчив мене всього - від основ до таємниць алхімії. Ми навіть разом створили кілька неймовірних зілль. Тепер я теж повноцінний алхімік!"
У мить Рьо повернувся до нормального стану, хвалиючись своїми досягненнями під керівництвом геніального алхіміка, барона Кеннета.
"Не хочу бути занудою, але хіба можливо опанувати все це за тиждень?"- сказав Абель, повністю ігноруючи його. Якби хтось третій слухав цю розмову, він би, мабуть, погодився зі скептицизмом Абеля.
"Гаразд, добре, можливо, я трохи перебільшив щодо таємниць. Однак я можу однозначно стверджувати, що тепер я - просунутий учень алхімії!"
"Ні, з цим теж не погоджуюся."
"Ні, ні, ні, ні... Це все, що ти можеш сказати, Абелю? Такий негатив не сприятиме вихованню твоїх учнів, ти ж знаєш."
"Тільки от у мене їх немає. І в тебе теж, Рьо. Не бреши."
Рьо посміхнувся: "Абелю, Абелю, Абелю. Тобі справді треба знайти кращі джерела інформації. Ти так відстаєш від життя! Повідомляю тобі, що в мене вже є п’ятеро учнів!"
"Ні... Не може бути..."- Абель був шокований, почувши гордість у голосі Рьо. Звісно, що був шокований. Адже для Рьо було просто неможливо мати учнів.
"П’ять учнів-торговців із Герцогства Інверей. Так, Абеле, п’ять. І принц Віллі, принц із Монархії Жу. Ой, який я дурний, я не вмію рахувати. Шість. Хе-хе-хе."
З невідомих причин самовдоволений вираз обличчя Рьо страшенно дратував Абеля.
"Щоб бути чіткими... вони вчаться магії у тебе?"
"Звісно. Я ж маг. А ким ти мене вважав?"
"Не знаю... Магічним мечником, напевно?"
"Справді?! Це ж так круто! Досить кмітливо, особливо як для тебе, Абелю! Може, відтепер я буду називати себе “Магічний мечник Рьо” ",- захоплено сказав Рьо. - "Ой-ой! Як то кажуть, хто за двома зайцями ганяється, той жодного не зловить. Отже, думаю, я зосереджуся на магії і... відмовлюся від шляху меча."
"Не зважай на те, що ти й так робиш кляті успіхи на шляху меча."
"Ха! Ніби я на це куплюся! Ти змусиш мене спробувати обидва, а потім, коли я не зможу опанувати жодного, ти зневажливо подивишся на мене і скажеш, що я сам на себе натягнув пастку. Хіба не так, Абелю?! Твоя жорстокість не знає меж!"
"Ну, за твоїми словами, я - монстр, тож я навіть не розумію, чому ти більше дивуєшся власним маренням."
У хорошій компанії дорога не здається довгою, як каже прислів’я. Подорожувати з кимось веселіше, ніж подорожувати самому. Принаймні… тобі ніколи не буде нудно.
У першу ніч своєї подорожі вони зупинилися в Деофамі, містечку біля окраїни королівської столиці. Це було найбільше містечко на південь від Кришталевого палацу, яке слугувало містом-заїжджим двором. Звідти мандрівники могли вирушити або Третьою головною дорогою, або південною. Перша вела до Акрая, найбільшого міста на півдні, а друга - до Луни.
"Який чудовий готель, еге ж! Мені подобається, що тут є спільна лазня!"
"Я знаю, що ти любиш лазні, Рьо, і саме тому я вибрав це місце. Воно відоме в Деофамі. Першокласне й безпечне. Тут ти спатимеш, як немовля."
"Абель, ти... ти неймовірний! Сьогодні ввечері я пригощу тебе вечерею. Їж, що завгодно."
"Нууу. Я заплатив заздалегідь, і вечеря входить у вартість."
"Бууу... Провал..."
План Рьо змусити Абеля залишитися у боргу провалився.
Другий день.
Залишивши Деофем, вони йшли Південною дорогою в напрямку Луни.
"Абелю, ти не помітив чогось дивного?"
"Так, у мене таке моторошне відчуття, ніби за нами стежать. Так було з самого моменту, як ми вийшли з готелю."
"Саме такі інстинкти я й очікував від авантюриста рангу В. “За нами стежать”. Я б із задоволенням міг говорити такі речі",- з сумом сказав Рьо.
"То для тебе це інакше, Рьо?"
"Правильно, оскільки я використовую магію..."
"Чоловіче, це набагато точніше, ніж інстинкти!"- роздратовано сказав Абель.
"Тепер питання в тому, чому вони за нами стежать? Якби їм потрібне було щось цінне, вони б обрали за ціль купця, чи не так? Південна дорога - одна із найважливіших торгових шляхів королівства, тож там повно купецьких караванів, на які можна націлитися. З іншого боку, скоїти крадіжку на такій жвавій дорозі - це все одно що самогубство."
"Усе це слушні зауваження. То чому ж націлилися на двох авантюристів, один із яких виглядає як вправний мечник? Може, наші переслідувачі сліпі...?"
"Ні-ні, нізащо."
"Але іншого пояснення немає. Коли ти виключаєш неможливе, те, що залишається, хай як би це було й малоймовірним, мусить бути правдою! Якийсь великий детектив колись так сказав!"
"Так, я не знаю, хто цей "великий детектив", але він, мабуть, має рацію. Хоча ти, очевидно, не маєш. Ти навіть не виключив жодного з неможливих варіантів!"
Рьо широко розплющив очі від подиву: "І саме ти, з-поміж усіх, вказуєш на чиїсь недоліки",- пробурмотів Рьо.
"О, так, чудові манери. Грубий дурню." Абель похмуро поглянув на нього.
"У будь-якому разі, жарти вбік. Можливо... вони нас з кимось переплутали?"
"Цілком можливо. Вони можуть думати, що ми - члени якоїсь королівської родини на таємній місії."
"Т-так, можливо."
Абель був другим сином нинішнього короля. Рьо цього не знав. Однак...
"Абелю, ти щось від мене приховуєш."
"Що?"- Абель здивувався тихим словами Рьо.
"Ти трохи здригнувся, коли я щойно згадав про королівську родину."
"Н-Невже?"
Холодний піт пробіг по спині Абеля.
"Абелю... Я не хочу думати про найгірше, але ти ж не прокрався до кімнати королівської особи й не вкрав скарб, правда? Якщо так, то мені прикро повідомляти, що я не маю іншого вибору, як заарештувати тебе й здати владі. А потім я отримаю свою винагороду..."
"Та нізащо!"
Незважаючи на те, що вони відчували на собі зловісні погляди, пара спокійно продовжувала свою подорож.
Третій день.
Вони знову були на Південному шосе, прямуючи до Луни.
"Я так і знав... за нами знову стежать сьогодні."
"Так... Я відчуваю чийсь погляд."
І Рьо, і Абель мали сьогодні однакове відчуття.
"Абелю... Чи можливо, ти накликав на себе гнів когось могутнього?"
"Рьо... Ти, бува, не зв’язався з якимись страшними людьми?"
Кожен притиснув руку до грудей, висловлюючи свої думки вголос. А потім вони зітхнули майже одночасно. Мабуть, вони обоє думали про одне й те саме.
"Чому вони взагалі чекають, щоб зробити свій хід на цьому етапі? Нехай вже щось роблять."
"Повністю згоден. Хотів би я, щоб вони просто взялися до справи й позбавили нас цих мук."
"Е-е-е, мені здається, ти сам мрієш позбавити їх цих мук, і це мене лякає, тож припини, гаразд?"- Абель скривився, уявивши, як Рьо відрубує їм голови.
"Не хвилюйся. Я захищу тебе, Абелю! Хіба що наш супротивник буде неймовірно сильним, і тоді ти зможеш захищати мене, поки я втікатиму!"
"Ого. Це просто неправильно з багатьох точок зору."
"Боже. Та коли вони на нас нападуть?"
"То ти вважаєш, що вони справді це зроблять? І що їм не вистачить просто спостерігати за нами?"- Абель розумів, що це лише марні сподівання. Та все одно не зміг втриматися від того, щоб озвучити цю думку.
"Ну, у радіусі п’ятисот метрів завжди перебуває троє з них. До того ж, якби вони лише спостерігали, то вже давно б збанкрутували, як гадаєш?"
"Тобто навіть злодії думають про прибуток і збитки, так?"
"У певному сенсі вони дійсно ведуть невеликий бізнес. Якщо вони не будуть економити, то дуже швидко збанкрутують."
"Гм. Якщо ти так кажеш". Абель на мить був приголомшений незвично палкою промовою Рьо.
"Абелю, де ми зупинялися вчора, - це останнє велике місто в столичному регіоні. Ті, в яких ми плануємо зупинитися сьогодні та завтра, набагато менші. Звісно, це означає, що на дорозі буде менше людей. Але це Південа дорога, тож їх все одно проїде чимало."
"А, тож тому ти вважаєш, що вони незабаром на нас нападуть. Можливо, вночі, коли особливо небезпечно, бо всі сплять!"
"Так. Чому ти посміхаєшся з цього приводу?"
"Абель, це не те, що ти думаєш. Я просто вважаю, що краще, щоб вони якомога швидше показали себе, щоб ми могли швидко їх убити, замість того, щоб чекати, не знаючи, коли вони прийдуть. Адже ми не можемо просто напасти на людей, які за нами спостерігають, тому що думаємо, що вони можуть бути злодіями... Правильно?"
"Правильно."
Четвертий день на Південному шосе.
"Вони тут!" - прошепотів Рьо Абелю.
"Що нам робити?"
"Давай йти далі, як і раніше. За моїми підрахунками... ще п’ять хвилин, і ми зіткнемося з ними. Вони підійдуть з усіх боків, щоб оточити нас.
"Не скажеш скільки їх?"- запитав Абель, нахмурившись.
Рьо порахував кількість людей за допомогою пасивного сонара. "Двадцять".
"Це досить велика група для бандитів."
"Я накрию нас бронею, яку вони не зможуть побачити. Крижана броня 2". Коли Рьо промовив заклинання, на поверхні його та Абеля одягу з’явилася невидима крижана броня.
"Як кажуть, сила - у чисельності. Навіть якщо це бандити, ми можемо постраждати, якщо вони нас перевершать."
"Я ціную, що ти такий обережний у таких речах, Рьо",- сказав Абель, вражений.
"Навіть великого Асассина й алхіміка застала зненацька величезна кількість прийомів певної особи. Я не хочу, щоб це сталося з тобою, Абелю."
"Я здивований, що ти взагалі знаєш Ассасина, до того ж ще й алхіміка."
"У кожного є минуле, Абелю. Я колись розповім тобі про нього."
Чоловік, про якого думав Рьо, був, звісно, Хасан, лідер Секти Ассасинів.
Через п’ять хвилин Рьо й Абель опинилися в пастці ворога. З’явилися троє чоловіків.
"Отже, ви нарешті вирішили показатися. Минуло чимало часу, відколи ми залишили Деофам. Ви не з тих, хто спішить, панове?"- глузував з них Абель.
Чому він їх провокував? Просто так.
"То ви нас помітили",- сказав чоловік посередині.
Зі своєю поголеною головою він виглядав суворим, але його високе чоло наводило Рьо на думку, що він розумний...
"Ми вас оточили. Опір марний",- продовжив лисий чоловік.
"Е-е-е, це нам вирішувати. Давайте спочатку трохи поговоримо. Скажіть, чого ви хочете. Не можна ж звинувачувати людину в цікавості, правда?"- Абель говорив невимушено, ніби мав цілу вічність. Але це зовсім не проблема, бо він хотів отримати інформацію.
"Ми хочемо той меч, що у тебе є."
"Що?"- Абель схилив голову, здивований.
"Це ж магічний меч, так?"- запитав лисий чоловік риторично. Він явно вже знав відповідь.
"Ні",- категорично заперечив Абель.
"Ти справді думаєш, що можеш нас обдурити?"- гримнув короткострижений чоловік поруч із лисим.
Рьо не вважав, що лоб того бандита робив його розумним...
"Тобі не пощастило, але ми знаємо правду. І ми дуже хочемо його. Звісно, ми могли б забрати його силою, але якщо ти готовий домовлятися, ми можемо запропонувати тобі за нього золото, коштовності чи що завгодно. Що скажеш?"- запропонував лисий чоловік, однією рукою стримуючи короткостриженого.
"Він не продається",- різко відповів Абель.
"Тоді чому б нам не показати кілька речей, які у нас є, але які не продаються?"- запропонував лисий чоловік.
У цей момент Абель і Рьо зацікавилися. Про які "речі" він говорив? І де було золото, коштовності та "що завгодно"? Чи мали вони спонсора, чи вони вели переговори від чийогось імені? Якщо так, то від чийого?
І Рьо, і Абель не могли не заінтригуватися цією загадкою, власне, постановка цих питань могла бути сама по собі технікою переговорів...
"Рьо, що ти думаєш?"
"Мені цікаво багато чого. По-перше, цікаво, чи поведуть вони нас кудись."
Це був їхній єдиний обмін думками, що відбувся тихим шепотом.
"Буду з вами чесним: я не планую це продавати. Але я також не заперечуватиму, що мене цікавлять речі, які у вас є, але які теж не продаються. Мабуть, у нас тут справжня головоломка, еге ж?"- сказав Абель діловим тоном.
Усе, що він сказав, було правдою. З якихось причин дотримання сухих, твердих фактів могло бути надзвичайно переконливим.
"Тоді ми відведемо вас до нашого села. Там ви отримаєте свої відповіді. Ідіть за нами." Сказавши це, чоловік рушив уперед.
Рьо та Абель обмінялися поглядами. Вирази їхніх облич свідчили, що вони розуміють: у них немає іншого вибору, як піти за ним, тож вони так і зробили.
Пройшовши майже дві години, вони нарешті дісталися місця призначення.
"Нарешті... Хааа, нарешті... Хааа, ми дісталися... Хааа, це була чимала відстань",- сказав Рьо Абелю, задихаючись.
Абель не зміг вичавити з себе відповіді. Натомість він сподівався, що його погляд передасть те, що він знає: Рьо ніяк не міг втомитися від такої відстані.
"Гм, мабуть, це була важка дорога для кволого мага",- сказав знущально чоловік із поголеною головою, йдучи за ними. Він, здавалося, не усвідомлював, що цей маг виставляє його дурнем. Рьо це зрозумів і, продовжуючи важко дихати, прошепотів Абелю.
"Я ж просто геніальний у цій акторській грі, так?" Абель чомусь відчув зневіру, коли почув це.
Як і сказав той чоловік, їхнім пунктом призначення виявилося село. Там було близько двадцяти будинків, а в центрі - площа та будівля з вівтарем. Однак Рьо відчував, що щось не так. Він не знав, у чому справа, і це лише посилювало його тривогу.
Абель, здавалося, відчував те саме занепокоєння.
"Це дивно. Хіба це не дивно?"- прошепотів він дуже тихо.
Рьо мовчки кивнув. Хоча він і досі не знав, що саме викликало це відчуття, він усвідомив, що вже колись відчував щось подібне. Але де саме? Перше, що спало йому на думку, - це нейтралізація магії, але це не пояснювало того відчуття.
Нейтралізація магії...? Одноокий яструб-вбивця, Бехе-чан, Хасан... А! Село Секти Асассинів! Це відчуття таке саме, як у тому селі!
Рьо нарешті зрозумів справжню природу свого занепокоєння. Штаб-квартира Секти Асассинів також була майстерно замаскованим селом, яке справило на Рьо таке саме враження.
Але що саме викликало в нього таке відчуття? Це не була відсутність жінок. Тут були жінки, так само як і в селі Секти Асассинів. Багато з них мали грізний погляд, що, мабуть, було цілком логічно для цієї групи людей. Тож це було не те...
Відсутність дітей?
Так, відсутність дітей тут і в селі Секти Асассинів. У будь-якому селі було хоча б кілька дітей. Можна було чути, як вони граються, їхні високі голоси пронизували повітря. Але...
Я думаю, що Секта Асассинів, ймовірно, мала й інші села, крім цього. Села чи заклади, що спеціалізувалися на вихованні дітей... щоб вони стали асассинами. Ось чому їх тут не було. То що ж щодо цього села? Я не впевнений... Чи воно лише має виглядати як село? А є окреме, де люди насправді живуть...? Хм, це теж не здається правильним...
Він вирішив пошепотіти Абелю те, що помітив. "Немає дітей".
Як тільки він це почув, Абель трохи розширив очі. Потім він злегка нахилив голову на знак згоди.
Їх привели на сільську площу, де вони побачили старого чоловіка в чорній мантії, з білим волоссям, що сягало йому до пояса. Його супроводжували ще троє, також у чорних мантіях. Усі, крім старого, мали на собі каптури, що створювало дещо моторошну атмосферу.
Однак увага Рьо була зосереджена на довгому посоху, який старий тримав у руці. Він уже бачив таке поєднання декоративного шнура та кам’яної різьби, прикріпленої до нього. Це було те саме, що й те, яке бабуся в селі Нільса прикріпила до свого посоху. Ето назвав це різьбленою статуеткою, але...
Форма різьби була іншою.
Декоративний шнур був той самий, з переплетеними сімома кольорами. Рьо, не будучи священиком, як Ето, природно, не мав уявлення, що символізувала різьба. Тож, покладаючи надію на останній вихід, він вирішив запитати авантюриста рангу B, що стояв поруч.
"Абелю, ти щось знаєш про ту кам’яну різьбу на посоху сивочолого старого?"
"Ні... Але райдужний шнур гарний."
На цьому його знання вичерпувалися. Окрім жерців Богині Світла, всі інші, хто знав про різьблення, зникли з літописів історії Центральних Провінцій. Тож не дивно, що Абель теж не знав.
Першим заговорив сивочолий старий.
"Ласкаво просимо, шановні гості. Я перейду відразу до справи. Ми хочемо той магічний меч. Звісно, не задарма. Що ви готові взяти в обмін? Ви вже придумали справедливу ціну?"
"Як я вже казав тому хлопцю, я не планую віддавати його так легко. По-перше: я хочу знати, навіщо він вам",- впевнено сказав Абель. Навіть Рьо був вражений його поведінкою в такі моменти.
"Хм. Гаразд, я скажу вам. Ми хочемо присвятити цей магічний меч Богу."
"О? Я думаю... не Богині Світла. Я правий?"
"Не ставте нашого Бога в один ряд із тим фальшивим божком!"- прогарчав він, різко змінивши свою дещо зверхню, розслаблену поведінку.
Рьо приховав своє здивування від такого різкого повороту в поведінці чоловіка.
"Вибачте за мій спалах гніву. Я покажу вам святилище і все поясню. Ідіть за мною."
Сивочолий старий і шестеро інших у чорних мантіях попрямували до пагорба за селом. Рьо й Абель обмінялися поглядами й пішли за ними. Чоловік із поголеною головою та його соратники йшли слідом за ними.
Вхід до храму становив тунель, проритий у схилі пагорба. Тунель закінчувався глухим кутом, але коли сивочолий старий штовхнув його рукою, він розсунувся майже без опору.
"Заходьте."
Старий та його люди увійшли першими. Абель, Рьо та троє чоловіків, які їх привели, пішли слідом. Всередині було набагато просторіше, ніж уявляв собі Рьо - розміром приблизно з футбольне поле. Стеля також була висотою понад десять метрів.
Троє чоловіків, що йшли позаду, закрили вхід і зайняли там позиції. За підказкою сивочолого старого, Рьо та Абель пройшли до передньої частини приміщення. Рьо відчув щось у той самий момент, коли увійшов у цей простір.
Приховане святилище?
Воно мало ту саму ауру, що й у селі Нільса. У самому задньому кутку лежало щось, схоже на досконалу, цілу кулю. Та, що була в селі Нільса, мала відколи. Ця - ні.
Хоча вона відрізнялася за кольором і розміром, прозора куля, що стояла перед ними, чомусь нагадувала чорні кулі, які він знайшов у підземеллі 40-го рівня Луни та на п’ятому підрівні центрального храму. Якби хтось сказав Рьо, що це кришталева куля, він би повірив.
"Підійдіть сюди",- сказав старий, покликавши їх до вівтаря.
Коли вони наблизилися, він прошепотів щось тихим голосом.
Тоді Абель опустився на одне коліно. Рьо зробив те саме.
"А тепер підкоряйтеся мені",- наказав він.
Але вони не рухалися.
"Е?"
Старий запідозрив щось. Тоді він знову прошепотів тихим голосом: "Раб. Підкоряйся мені."
"Та пішов ти!"- виплюнув Абель, все ще стоячи на одному коліні, не в змозі підняти голову.
"Обурливо! Заклинання "Раб" не діє? Я ж промовив його у храмі! Легенда стверджує, що навіть короля демонів можна підкорити, тож це… Це неможливо."
"Якщо щось подібне діє на короля демонів, то, мабуть, король демонів не такий вже й особливий, еге ж?"- Пот стікав по чолі Абеля, але він опирався магії старого.
"Магія контролю над розумом... Темна магія... У наш час це надзвичайно рідкісне явище, знаєш. Якщо цей храм її підсилює, то ти, мабуть, є жерцем Бога Темряви у Пантеоні Семи."
Абель розкусив його.
"Оскільки ти знаєш стільки... ти не звичайний авантюрист."
"Я лише В-ранг, який ненавидить магію контролю над розумом!"
Абель нарешті підвівся на ноги. Його обличчя залишалося блідим, а на лобі все ще блищали великі краплі поту, але він подолав дію заклинання завдяки намисту спокою, яке завжди носив. Воно дозволяло своєму власникові оговтатися навіть від найпотужніших станів і магії контролю над розумом за лічені секунди, але той факт, що подолання магії зайняло у Абеля так багато часу, доводив силу темної магії сивочолого старого.
"Проклятий ти...! Але твій супутник потрапив до моїх рук, і я змушу його битися з тобою. А тепер слухайся мене!"
"Я відмовляюся",- сказав Рьо, встаючи.
"Що?"
Біловолосий старий і Абель вигукнули в унісон - перший тому, що хвилювався, що його магія не спрацювала, а другий тому, що був приголомшений незрозумілою силою Рьо.
"Рьо, ти в порядку... Але як?!"
"Те, що не діє на тебе, точно не діятиме на мене, Абеле!"
"Це не має ніякого сенсу."
Причина, через яку це не спрацювало на Абеля, полягала в предметі рівня національного скарбу, який він носив. Але чому темна магія не вплинула на Рьо?
"Сера сама мені сказала, що я маю щось, що виганяє зло. Отже, заклинання "Раб" має бути якоюсь злою магією. Ось чому воно не діє на мене!"- Рьо випромінював впевненість.
Абель не мав уявлення, як той може бути таким впевненим. Але... він був.
"Чорт забирай. Швидше, покличте підмогу!"- крикнув старий до лисих чоловіків, які спостерігали з входу. Вони швидко відчинили кам’яні двері й вибігли виконувати його наказ. Двері залишилися відчиненими навіть після прибуття підкріплення.
"Що ви тепер зробите проти нас усіх? Віддайте магічний меч, і я пощаджу ваші життя",- запропонував сивочолий старий.
До храму увійшло ще близько тридцяти людей. Такі пропозиції, підкріплені військовою силою, рідко були чимось більшим, ніж формою залякування.
"Неважливо, скільки вас тут, це нічого не змінить. Я відправлю вас усіх до пекла, тож давайте!"- крикнув Абель щосили.
Він виглядав настільки грізно, що навіть Рьо був вражений.
"Гаразд, Рьо, твоя черга проявити себе. Давай."
"Яка зухвалість, Абеле..."- Рьо пошкодував, що був вражений.
Але тоді сталося щось дивне. Вхід до храму раптом став чорним як смола. Там тепер стояв квадрат, п’ять метрів заввишки й чотири метри завширшки. Рьо був єдиним, хто це помітив.
Якби тут були якісь вцілілі члени дослідницької групи Центрального університету, вони б вказали, що це те, що президент Клайв Стейплс назвав "Воротами". Якби тут був хтось із групи Героя, вони б упізнали в цьому той самий портал, що з’явився біля їхнього штучного вівтаря, з якого...
"Хе-хе-хе. Нарешті воно моє. Раніше я отримувала лише слабкий відгук, тому ніколи не могла точно визначити місцезнаходження. Але... я розумію. Храм, висічений у скелі, з кам’яними дверима. А де ж священний самоцвіт..."
З воріт вийшла акума Леонора з рогами та тонким чорним хвостом.
Гучний монолог Леонори привернув увагу майже сорока присутніх. Не зважаючи на свою імпровізовану аудиторію, вона попрямувала до задньої частини храму. Шукаючи свою ціль, вона виявила щось інше.
"Гм? Гм-м-м? Чи може це бути... Рьо? Це ж Рьо! Яке ж незвичайне місце для зустрічі."
"Ви мене з кимось сплутали. Я не той, за кого ви мене прийняли."
"Ні, я не вірю, що це саме я, але я вірю, що це точно ти."
Її вираз обличчя був таким, як у хижака, що радіє, знайшовши свою здобич.
Поки вони розмовляли, вона знайшла кулю, що зберігалася в самих глибинах святилища. Вона наблизилася зі швидкістю, яку можна було б сприйняти за телепортацію.
"Так, так, справді артефакт. Тепер він мій."
Вона підняла праву руку, і священний самоцвіт миттю зник.
Саме тоді старий і його посіпаки нарешті кинулися в бій.
"Хто ти, в біса, така?"
"Що ти зробила з кулею?"
"Ти одна з них?!"
Леонора пішла геть, ігноруючи всі запитання, спрямовані на неї. А потім вона промовила заклинання.
"Сталагміт."
Навколо неї з’явилися незліченні кам’яні стовпи, які з точністю пронизали горлянки чоловіків. За лічені секунди понад тридцять людей, включаючи їхніх перших викрадачів з поголеними головами, перетворилися на мовчазні трупи. Тепер, окрім неї, Рьо та Абеля, у храмі залишилися лише сивочолий старий і шестеро чоловіків у чорних мантіях.
Старий вже деякий час тихо промовляв щось. Нарешті він закінчив і грізно поглянув на неї. Миттєво тонкий чорний дим огорнув Леонору.
"Хм, темна магія. Але слабка. Не здатна контролювати навіть муху."
Помахом руки вона розігнала чорний дим. Ось так просто.
"Якщо подумати, темні маги, мабуть, рідкість у наші дні... А вони хочуть одного як зразок. Ти чудово підійдеш для цього. Інші мені не потрібні. Сталагміт."
Знову гострі кам’яні стовпи пронизали горлянки шести чоловіків у чорних мантіях. Після цього кам’яний камінчик влучив у живіт старого, збивши його з ніг.
"Гадаю, я вже достатньо барилася, Рьо. Вибач. Час битися."
Під час цих слів на обличчі Леонори з’явилася посмішка. Вона була настільки інтенсивною, що єдиним словом, яке могло її описати, було "моторошна".
"Я цього і боявся..."- глибоко зітхнув Рьо.
"Ти мав передбачити нашу сутичку. Хіба гострі відчуття від бойових подій не змушують тебе радіти, що ти живий?"- з радістю сказала Леонора.
"Ні, думаю, це твоє непорозуміння..."- незадоволено відповів Рьо.
"Е-е, Рьо?"- нарешті озвався Абель.
"Абелю, навіть не думай кидати виклик цій істоті. Пам’ятаєш ту, яка дала прочухана Роману? Ось це вона. Леонора."
Абель онімів. Він не думав, що зараз зустріне таку істоту. Це був вдалий чи невдалий момент?
Роман перевершить його. Він зрозумів це в ту мить, коли їхні мечі зіткнулися. Те, що вона "дала йому прочухана", означало, що, ймовірно, вона зробить те саме й з ним. Боже мій, вона весь цей час стріляла в супротивника кам’яними бурульками. І жоден з них навіть не побачив, як летять снаряди.
"Тоді я можу сміливо припустити, що Герой став твоїм учнем, Рьо? Чудово. Мені потрібно, щоб він став сильнішим, щоб став гідним свого статусу",- Леонора радісно кивнула.
"А тепер розкажи мені про того мечника. Він твій знайомий, Рьо?"- запитала вона, дивлячись на Абеля. "Я так і припускала, тому й залишила його живим."
"Так. Але піднімати на нього руку - це порушення правил. Якщо Абелю заподіють шкоду, я помру, і тоді ти ніколи більше не зможеш битися зі мною".
Його слова шокували Леонору.
"Н-Ні!"- вигукнула вона, панікуючи. "Ти ж не можеш мати це на увазі! Я відмовляюся в це вірити!"
Я можу використати це для переговорів, оскільки забезпечення безпеки Абеля - це моя найбільша турбота зараз...
Тож Рьо спробував саме це.
"Я пообіцяв одній жінці, що приведу його до неї цілим і неушкодженим. І якщо я не зможу дотриматися обіцянки, я віддам своє життя в обмін. Ось чому він не може постраждати, Леоноро."
"Гм... Але якщо я його пораню, я отримаю те, чого хочу. Це викличе в тебе сліпу лють, Рьо. Це викличе справжнього тебе, і саме з ним я хочу битися",- Вона підперла підборіддя рукою й обмірковувала ситуацію.
"Леоноро, ти хочеш битися зі мною, використовуючи все, на що здатна, чи просто хочеш мене перемогти?"
"Хіба це не одне й те саме?"
"Ні, це абсолютно різні речі. Якщо Абелю заподіють шкоду, моє життя втрачене, незалежно від того, що станеться. Наш бій буде безглуздим, скільки б сили я не застосував, правда? Але якщо ти пообіцяєш не піднімати на нього руку, я обіцяю битися з тобою з усією своєю силою."
"Ти клянешся... дотриматися свого слова?"- Вона звузила очі.
"Так. А ти, Леоноро?"
"Гаразд. Той чоловік... Абель, так? Я клянуся, що не підніму на нього руку."
Уф. Тепер Абель у безпеці. Я знаю, що це лише усна обіцянка, але у мене є відчуття, що Леонора не з тих, хто порушує свої обіцянки.
"Ось і все, Абелю. Будь ласка, спостерігай за нами здалеку. Ні в якому разі не втручайся. Навіть якщо здаватиметься, що я на межі смерті. Зрозумів? Пообіцяй мені, що не втручатимешся."
"Гаразд. Обіцяю",- сказав Абель, зляканий зловісною промовою друга.
"Леоноро, перш ніж ми почнемо, я хотів би тебе про дещо запитати."
"Гм? Я відповім, якщо зможу. Продовжуй."
"Сфера, яку ти забрала раніше, - чи це вона спричинила Великий приплив Луни?" Рьо не ходив навколо да навколо.
"Ааа, ти задаєш таке складне питання. Ми називаємо це "священним самоцвітом", але так, це одна з його функцій. Але якщо ти питаєш, чи ця подія сталася природним чином, мушу сказати, що це не так. Це важко пояснити. Я б сказала, що його призначення - усунення відходів. Мм, можливо, "відбір" - краще слово... Щось таке."
Її відповідь була неймовірно розмитою, але слово "відбір" здавалося, що збігається з гіпотезою Рьо.
"Іншими словами, цей священний самоцвіт з’єднує місце, де популяція монстрів стала надмірною, з підземеллям Луне. Монстри переміщуються зі свого початкового місця до підземелля через цей прохід. Коли вони вириваються з підземелля, люди полюють на них у явищі, відомому як Велика Припливна Хвиля. Я правильно все зрозумів?"
"В основному, так. Молодець. Чи то в Луні, чи деінде, це явище викликає лише таку кількість монстрів, з якою місцеві жителі можуть впоратися. Ми намагаємося якнайкраще регулювати їхню кількість, хоча цього року їх було трохи більше, ніж зазвичай..."
"Це стосується й того хаосу в королівській столиці кілька тижнів тому?"
"Ні, це не ми." Леонора вперше нахмурилася. "Хоча й було використано священний самоцвіт... це було щось інше. Більше я нічого не можу сказати". Мабуть, навіть у акум були свої ієрархії та міжособистісні стосунки, з якими доводилося мати справу, так само як і в людства.
"Це наводить мене на іншу думку. Під час Великого припливу на 40-му рівні підземелля Луне були демони. Чи можу я припустити, що ваші люди теж були до цього причетні, чи...?"
"Ти сказав сороковому? Гм... Наскільки мені відомо, наш апарат встановлений на одинадцятому рівні. Можливо, це справа рук демонів. На відміну від гоблінів та інших відправлених істот, вони відносно розумні. Тож вони могли діяти самостійно, а могли й ні. Я не знаю."
"Розумію." Рьо наразі був задоволений, оскільки дізнався те, що хотів. "Дуже дякую за відповіді на мої запитання. Тепер настав час виконати мою частину угоди. Ти готова до бою?"
"Будь ласка! І я більш ніж готова!"
Запекло посміхаючись, Леонора дістала меча з нізвідки.
Це точно нескінченне сховище чи інвентар, чи що там ще, таке сховище, яке використовує підпростір у ранобе... Я так заздрю!
Навіть коли ця думка промайнула в його голові, Рьо витягнув Мурасаме з пояса на талії й створив його крижане лезо.
"Тоді почнемо, гаразд?"
Слова Леонори ознаменували початок їхньої битви.