Повернімося на кілька годин назад, до того, як Рьо та Абель зіткнулися з групою фіолетововолосих. Перед будівлею "Енклави", яка надала притулок дванадцяти мешканцям маєтку віконта Вествуда, а потім зачинила свої двері, розгорнулася запекла битва. Якийсь час після цього нічого не відбувалося.
Звісно, монстри намагалися перелізти через стіни та ворота, але захисники відвернули кризу, стріляючи з вікон другого та третього поверхів. Ситуація змінилася приблизно в середині дня. До того монстри бездумно шкутильгали вперед, але тепер вони наступали групами та відступали в потрібний момент - майже так, ніби хтось вийшов, щоб командувати ними.
"Міледі, це..."- почала Сера.
"Так. Схоже, прибув хтось неприємний, здатний ними маніпулювати. Можливо, справжній організатор... Або, можливо, монстр, який може контролювати їх усіх силою..."- сказала Матріарх, нахмурившись. Вона набагато більше воліла перший варіант. Другий означав, що Енклав може не витримати.
"Навіть якщо так... З огляду на те, скільки часу минуло, я можу лише припустити, що відсутність контратаки з будь-якої частини міста означає, що бойові сили столиці, включаючи Королівський Орден, зазнали поразки...",- пробурмотіла Матріарх.
"Ми ж не можемо бути єдиними двома, хто залишився...",- сказав Зак Кулер, лицар, який евакуювався раніше, до Скотті Кобука, який також знайшов притулок.
"Якщо так, то це робить вас обох цінними вижившими",- відповіла вона з легким сміхом.
У той момент раптовий рев сколихнув околиці.
"Що, це ще в біса таке?!"- інстинктивно викрикнув Зак, а потім одразу зрозумів, звідки долинув звук. Його погляд прикувся до місця, де раніше стояли ворота, які були знесені вибухом. Сам шок від цього видовища змусив усіх завмерти.
Ну, за винятком однієї людини.
"Усі, готуйтеся до ближнього бою!"- викрикнула Сера, повертаючи всіх до тями.
Вона витягла меч і зайняла позицію там, де раніше стояли ворота. Тепер, звільнившись від заціпеніння завдяки її наказу, інші попрямували до воріт з мечами та списами в руках, хоч і з невеликою затримкою. Лучники продовжували стріляти з більшою швидкістю, ніж будь-коли раніше, у монстрів, що роїлися біля входу та стін Енклави.
Таємниче руйнування воріт свідчило про жорстокість натиску монстрів. Ні для кого не стало несподіванкою, що розпочалася запекла рукопашна сутичка.
Само собою зрозуміло, що Сера кинулася в бій разом із Заком і Скотті, які були активними членами Королівського Ордену Лицарів. Хоча вони не могли зрівнятися з ними у стрільбі з лука, їхні навички володіння мечем були набагато вищими, ніж у звичайних ельфів. Ці троє тримали центр, поки списоносці не давали істотам кинутися в атаку, а лучники стріляли з другого та третього поверхів. Вони встановили цю формацію, або спосіб ведення бою, не усвідомлюючи цього.
Але, протримавшись деякий час, вони зіткнулися з першою проблемою.
"Пані, у нас закінчилися стріли!"- крикнув лучник з другого поверху до Матріархи у дворі.
"Ааа! Який жахливий момент! Я знала, що це рано чи пізно станеться, але це все одно страшна ганьба для нас, ельфів. Якщо ми це переживемо, відтепер ми будемо зберігати вдесятеро - ні, у сто разів більше стріл! Зрозуміло?!"- суворо сказала вона Карсону, голові Енклави, який стояв поруч.
Брак стріл був незаперечним доказом некомпетентності. У такій оборонній битві стрілецькі навички ельфів були неперевершеними. Стріли просто закінчилися, бо ворогів було занадто багато.
Сера також почула крик лучника.
Відтепер нам доведеться використовувати магію, щоб перемогти монстрів... Мана - це вичерпний ресурс, так само як і стріли. З такою кількістю ворогів вона витрачатиметься набагато швидше, ніж встигатиме відновлюватися. Це буде важко.
Вона змусила себе зберігати спокій, незважаючи на своє нетерпіння. Що б там не було, вона не мала права озвучувати ці думки. Вона знала, що командир ніколи не може висловлювати сумніви, інакше це може стати самореалізуючимся пророцтвом. Слова командира, позитивні чи негативні, мають велику силу. Саме тому вона викрикувала свої накази щосили - навіть коли сама не вірила в ці слова.
"Ще трохи! Тримайтеся до заходу сонця. Тоді прибудуть підкріплення!"
Звідки вони візьмуться? Хто взагалі залишився, щоб їх посилити? Звісно, нікого не було. Сера це розуміла. Однак зараз не час висловлювати факти. Їй потрібні були надихаючі слова, що додавали б усім сили. Їхня правдивість не мала значення. Більш важлива істина полягала в тому, що були люди, яким завдяки її словам якось вдавалося витримати. Навіть якщо її слова лише відтермінували неминучу поразку, це було набагато краще, ніж померти зараз!
Після того, як захисники відбили чергову хвилю атак, вони з’явилися.
Три величезні, поважні постаті, що розсували орду монстрів, наближаючись. Той, що посередині, випромінював страхітливу ауру.
"Дияволи...",- це слово мимоволі вирвалося з вуст Матріархи. Вона билася на передовій разом з усіма іншими, щоб відкинути хвилю істот. Навіть у хаосі Сера чітко її почула.
"Це дияволи...?"- Сама Сера ніколи не зустрічала жодного, незважаючи на те, що прожила понад два століття.
Дияволи були ворогами богів та ангелів. Вони еволюціонували у королів демонів.
Матріарх кілька миттєвостей мовчки дивилася на них, а потім затремтіла, наче її вразила блискавка. "Ні..."- прошепотіла вона. "Невже це вони...? Неможливо..."
"Незалежно від того, хто вони, наш єдиний варіант - перемогти їх. Я з ними розберуся",- заявила Сера.
Але хтось схопив її за руку і стримав, використавши всю свою силу. Це була Матріарх.
"Сера, ні. Ні в якому разі. Я забороняю тобі вступати в бій. Навіть ти не зможеш перемогти їх."
"Міледі...?"
"Той... той, що посередині, - не просто диявол. Це, - сказала вона, - архідиявол."
"Архідиявол?"
Сера ніколи не чула цього терміна. Локслі, що слухав поруч, також виглядав здивованим.
"Дияволи еволюціонують у принців демонів, і один із них зрештою стане королем демонів. Однак існує інший шлях еволюції, наприкінці якого лежить архідиявол."
"І ти кажеш, що ці... архідияволи навіть сильніші за короля демонів?"
"Король демонів - надзвичайна істота, але архідияволи набагато сильніший за принца демонів, якого вважають дитиною короля демонів. Більше того, той, хто перед нами, володіє мечем."
"Це ж меч, чи не так..."
Архідиявол посередині трійці тримав меч у піхвах. Зріст його становив два метри, і він виглядав майже як людина. Звісно, його аура була кардинально іншою.
"Є записи про те, що ельфи перемагали тих, хто володіє магією, хоча ця перемога коштувала сотні життів."
"Тоді, мабуть, мені доведеться стати першою ельфійкою, яка переможе того, хто володіє мечем, га?"- сказала Сера, намагаючись, щоб її голос звучав оптимістично.
"Сера, дитино..."
"Не хвилюйтеся, пані. Зі мною все буде гаразд. До того ж, наш єдиний шанс на виживання зараз - це битися й перемогти тих істот. І вам буде приємно дізнатися, що я останнім часом стала трохи сильнішою."
Потім вона випила воду зі своєї фляги й попрямувала до місця, де раніше були ворота. Зовні монстри трохи відступили, утворивши коло радіусом близько п’ятдесяти метрів.
"Гм, найкраще, на що я можу сподіватися, - це бій один на один",- промурмотіла вона собі під ніс, виходячи назовні. Потім вона підняла голос. "Архідиявол, я буду твоєю суперницею."
Почувши це, істота, здавалося, ледь посміхнулася.
Подивимося... У мене не залишилося мани. Як довго я протримаюся без "Вітрової мантії"?
До цього моменту в цій жорстокій оборонній битві Сера перебувала на передовій, виснажуючи свої фізичні, магічні та розумові сили до межі. Проте вона мусила битися. Не було нікого іншого, хто міг би протистояти архідияволу.
Істота зробила крок уперед і витягла меча з піхов. Дияволи по обидва боки від неї зробили те саме й відступили.
Так розпочався фінальний етап оборони Енклави.
Архідиявол завдав першого удару. За звичайних обставин Сера кинулася б уперед зі швидкістю звуку, використовуючи свою "Вітрову мантію", але з огляду на брак мани це було неможливо. Натомість архідиявол кинувся вперед з блискавичною швидкістю, і почалася їхня сутичка на мечах.
Відбивати удари зверху вниз, ухилятися від горизонтальних ударів і відбивати випади.
Якби вона намагалася повністю блокувати атаки, її меч, можливо, і залишився б неушкодженим, але цього не можна було сказати про її зап’ястя. Вона ризикувала втратити зброю. Сера змушена була змиритися з цим після всього декількох зіткнень.
Відбивати й контратакувати, ухилятися й контратакувати, відхиляти й контратакувати.
Вона була надзвичайно ретельною у своїх контратаках. Архідиявол, мабуть, усвідомив це, коли виявив, що не може піти у повний наступ.
Раптом він відскочив далеко назад, щоб створити між ними відстань, і вхопив свій меч обома руками. Дворучна зброя була дивною для цього світу: її довге лезо було тонким і вигнутим. Але найдивнішим було те, як монстр тримав його.
Він тримав його лівою рукою близько до рукоятки, а правою - трохи нижче гарди, залишаючи проміжок між кулаками. Зазвичай користувачі дворучних мечів тримають кулаки разом. Ось чому це було так дивно.
Однак...
"Я знаю цей хват. Він такий самий, як у Рьо!"
Дійсно, адже саме так тримають японський меч або бамбуковий меч. З огляду на десятки, якщо не сотні разів, коли вона стикалася з Рьо, вона дуже добре знала його майстерність володіння мечем.
"Але робота ніг і рухи Рьо зовсім інші. Світ справді такий великий, з його безліччю різних стилів володіння мечем."
Сера була щиро вражена. І трохи щаслива. Монстр перед нею, ймовірно, не міг повністю зрозуміти, про що вона говорила. Проте, така істота, безсумнівно, витратила час і зусилля на тренування зі своїм мечем. Інакше вона не змогла б так чудово ним володіти.
Подумати тільки, що перед нею стоїть істота, яка прийшла з дивного місця і володіє дивним мечем... У ній розквітла чиста радість від можливості битися з цим супротивником. Можливо, вона була трохи бойовою наркоманкою...
Їхній поєдинок тривав понад годину. За цей час атаки на Енклаву припинилися. Щодо монстрів, то їхній бос бився один на один, тож було немислимо ігнорувати це й продовжувати атаку.
Іншими словами, Сера досі самотужки захищала Енклаву понад годину. На жаль, її сили починали вичерпуватися. На всьому тілі в неї було безліч порізів. Те саме стосувалося й архідиявола. Вони були рівними суперниками.
Вона та її супротивник відступили на деяку відстань, щоб перепочити. Ніхто не знав, яким буде результат. Однак одне було очевидним для всіх, хто спостерігав: наступний удар вирішить долю битви. Звісно, ніхто не розумів цього краще, ніж двоє, що билися.
Архідиявол перехопив меч. Сера підняла свій до плеча. Потім вони обоє завмерли.
Бій вирішиться в одну мить. Саме тому їм потрібно було скористатися цією єдиною, вирішальною миттю... Інакше щось могло порушити рівновагу.
Цим "чимось" виявився каталізатор далеко звідси. Вони почули звук чогось неймовірно важкого, що падало з великої висоти, і тоді настав момент, коли їм треба було діяти.
Архідиявол зробив крок вперед з блискавичною швидкістю і в ту ж мить опустив свій меч. Удар був настільки швидким, що ніхто навіть не встиг цього побачити.
Однак Сера вже не перебувала на тому самому місці. Її супротивник передбачив таку можливість. Він силою змінив траєкторію леза саме перед тим, як воно торкнулося землі, і, використовуючи все своє тіло, змахнув убік, ліворуч.
Та знову... Сери там не було. Монстр був приголомшений, і з таким виразом на обличчі його обезголовили. Потім її меч пронизав магічний камінь у його серці.
Сера використала свою техніку "Вітрової мантії", щоб миттєво обернутися на 270 градусів навколо істоти, і, з’явившись праворуч від нього, вона перемістилася в його сліпу зону. Її швидкість була поза уявою архідиявола. Вона провела останню годину, відновлюючи свою магічну енергію, і билася, навіть жодного разу не одягнувши "Вітрову мантію". І ця перемога була плодом її праці.
У ту мить, коли вона встромила лезо у магічний камінь архідиявола, магічна енергія Сери вичерпалася. Вона впала на одне коліно й намагалася з усіх сил не втратити свідомість. Вона лише перемогла архідиявола й не знала, як відреагують інші демони та монстри. Це ще не було закінчено.
Коли вона відчайдушно намагалася встати, вона помітила, що звук наближається - звук чогось важкого, що падає з великої висоти, а потім розбивається об землю. Це був той самий звук, що сповістив про останній удар по архідияволі. Туп, туп, туп. Звук повторювався знову і знову, стаючи все гучнішим, коли його джерело наближалося до Енклави з дороги, що вела до королівського замку...
Не дивно, що монстри, включаючи двох дияволів, що залишилися, також помітили цей звук. І вони дивилися в бік, звідки він долинав. Кольори заходу сонця забарвлювали небо над королівською столицею. Ці звуки долинали саме з того неба...
"Що це за шум, в ім'я небес...?"- прошепотіла Матріарх.
"Стіна... льоду?"- сказав Зак.
Лід... Ааа, тепер я зрозуміла... Ти вже на шляху сюди.
Ще одна стіна льоду впала зверху, розчавивши монстрів на вулиці. Вона помітила мага в рясі, що біг до неї по поверхні впалого льоду.
Рьо помчав вулицею, що кишіла монстрами. Абель і заступник капітана Лекс спостерігали за ним із палацу.
"Е-е... Абелю, він втік..."
"Так. Мабуть, прямує до Енклави ельфів",- відповів Абель. І на цьому все. Він не став бігти за своїм другом.
Лекс підозріло поглянув на нього. "Ти впевнений, що тобі не треба бігти з ним?"
Абель кинув погляд на Рекса, а потім знову подивився на віддалену постать Рьо. "Він не виглядає таким вже й втомленим, тоді як я виснажений. Якщо подумати, я ніколи не бачив його втомленим..."
"Але ж він маг, так?"- здивовано відповів Лекс.
Загалом, маги не мали такої витривалості, як мечники та інші, і оскільки вони безперервно використовували магію в бою, вони втомлювалися легко і швидше.
"Так. Тільки в ньому немає нічого нормального",- серйозно кивнув Абель.
Грюк. Повітря наповнив звук падіння чогось важкого. Потім він повторився… Грюк, грюк.
"О, гей, здається, це візитна картка Рьо - розчавлювати речі крижаними стінами."
Абель згадав крижану стіну, яка розчавила голема, коли він повертався з Лісу Рондо. У цей момент він почув голос одного зі своїх соратників.
"Ага! Ось ти де, Абелю!" Це була Лін, маг повітря з "Багряного Меча". Інші члени їхньої групи з’явилися незабаром після неї.
"О, Абеле... Я так рада, що ти в безпеці." І з цими словами Ріхія міцно обійняла його.
"Д-дякую. І... е-е, вибач, якщо я змусив тебе хвилюватися",- сказав він, трохи почервонівши, коли вона прийняла його обійми.
За нею з’явилася ще одна група.
"Монстри навколо центрального храму зникли",- сказав Герой Роман.
Абель швидко кивнув. "Зрозумів, дякую."
Поки вони розмовляли, звук падіння важких предметів продовжував лунати вулицями, стаючи дедалі віддаленішим. Роман нахмурився, дивлячись у тому напрямку.
"Абелю, можу я запитати, що це таке?"
Це було просте запитання. Як і слід було очікувати від Героя, його гострий зір розрізнив стіни льоду, що падали з неба.
"Крижана стіна Рьо. Та сама, що раніше відокремлювала монстрів від нас під землею. Він створює її в повітрі й скидує, щоб розчавити свою ціль. Просте, але жахливе заклинання."
Абель добре знав про надзвичайні здібності свого друга, тож не був особливо здивований.
"Ось так він і може розчавити їх цілу купу одразу, але цікаво, чи міг би він використати це під землею. І поглянь, як він біжить по тому скинутому льоду. Стривай, що? Як? Як він це робить? Хіба зазвичай людина не посковзнулася б і не впала?"
Питання Абеля відрізнялися від запитань звичайної людини, ймовірно, через його стосунки з Рьо.
Коли Рьо прибув перед Енклавою, усі погляди, включаючи погляди монстрів, були прикуті до нього. Серед них він помітив платинову блондинку, що стояла на одному коліні, опустивши голову. Звідти він стрибнув із надзвуковою швидкістю й обійняв дівчину, підтримуючи її вагу.
"Серо!"
"Рьо... Ти прийшов."
Вона була притомна. Наскільки він міг бачити, у неї не було серйозних травми - але стільки дрібних порізів!
Рьо дістав зі своєї сумки спеціальне зілля і підніс його до її рота.
"Серо, ось. Пий."
У той момент монстри почали рухатися. Їхній ватажок, архідиявол, був переможений, а багатьох з них розчавило крижаними стінами Рьо. Хоча вони були на мить оглушені, вони нарешті прийшли до тями.
Двоє дияволів почали віддавати накази.
"Замовкніть",- тихо сказав Рьо, намагаючись не налякати дівчину, яка трималася. А потім - "Водяний струмінь 256."
У мить відпало 256 голів, включаючи голови дияволів. Потім ще 256, а за ними - ще 256... Він обезголовлював монстрів група за групою, перш ніж ті навіть зрозуміли, що сталося.
До того часу, як Сера випила зілля, всі монстри в полі зору впали, їхні голови відокремилися від тіл. Ніхто не видав жодного звуку, побачивши це шокуюче видовище. Єдиним винятком була Сера, яка спостерігала за цим з обіймів Рьо.
"Дякую",- тихо прошепотіла вона йому на вухо. "Дякую."
Навіть після того, як усім монстрам відрубали голови, Сера продовжувала триматися за Рьо, який міцно обіймав її. З її точки зору, всі їхні проблеми були вирішені, тож не було потреби відпускати його. З його точки зору, хоча він відрубав голови всім монстрам, яких бачив, йому все одно потрібно було переконатися, що більше ніхто не наближається.
Зрештою, після цього нічого не сталося, і, переконавшись, що ситуація під контролем, Рьо зазирнув у очі Сери.
"Зараз у Енклаві, здається, все гаразд. Більшість монстрів у королівській столиці теж зникли. Тож... може, тобі варто трохи перепочити, Серо?"- запропонував він із посмішкою.
"Хм... Гадаю, це гарна ідея",- погодилася вона.
Матріарх, мабуть, почула їхню розмову, бо підійшла і сказала: "Молодець, дитино. Про решту я подбаю сама, тож прошу тебе відпочити. Вибач, що прошу, Рьо, але чи не допоможеш ти Сері дістатися її кімнати?"
"Звісно." Кивнувши, він відпустив її - лише для того, щоб просунути ліву руку під її коліна, а правою обхопити її за спину й підняти на руки, як наречену.
"Ах...!"- вигукнула вона з подивом.
"Е-е-е, Рьо, я... Це..."- заїкаючись, промовила Сера, червоніючи від сорому.
"Ти, мабуть, дуже втомилася після всього, що пережила, Серо. Я, може, й маг, але трохи тренувався. Тож не хвилюйся ні про що, просто довірся мені."
"Гаразд."
Сором’язлива, але щаслива... вона обійняла Рьо за шию. Вони попрямували до однієї з будівель на території Енклави.
Непомітно для них, Матріарх захоплено кивнула собі, дивлячись, як вони відходять...
*
"Чорт, Рьо просто феноменально з ними впорався",- Абель звучав враженим.
"Багряний Меч" та група Героя рухалися по імпровізованій крижаній дорозі, що тягнулася від палацу до Енклави.
"Гадаю, якщо не думати про те, що під льодом, то це цілком приємна дорога",- сказала Лін, твердо ступаючи по ній.
Група Героя мовчала. Лише Роман, який мав гострий зір, зміг чітко побачити, як падає лід, оскільки інші перебували на значній відстані. Члени "Багряного меча" знали Рьо досить добре, тож їх переконало пояснення Абеля. Однак члени групи Героя залишилися непереконаними. Хоча вони знали, що Роман не брехатиме, і бачили лід, що вкривав дорогу, на власні очі, вони все одно не могли прийняти те, що їхній розум вважав неможливим.
Проте обидві групи прибули до Енклави. В одній зі стін була величезна дірка... І Гордон, маг вогню, дуже зацікавився руйнівною силою, яка її спричинила.
"Пані Матріарх, я радий, що ви в безпеці",- звернувся Абель до Матріарха, яка очолювала свій народ у дворі.
"О, привіт, Абелю. Так, мені вдалося вижити. Гм, гм... Схоже, ти привів когось дуже незвичайного",- сказала вона, хмурячись, пильно розглядаючи Романа.
"Зачекай, тільки не кажіть, що ви знаєте, хто він?"
"Звісно, знаю. Герой, так? Твоя присутність тут, у Центральних провінціях, несподівана."
Її невимушене припущення викликало подив у членів групи Героя.
"Кількість духів, що витають у повітрі, надзвичайна. Навіть ельф із найменшим досвідом одразу б це зрозумів",- сказала вона зі сміхом.
"Приємно познайомитися. Я - Роман, Герой Західних Провінцій."
"Справді? Я - Рюн, Велика Старійшина Західного Лісу Королівства. Мене також називають Матріархом, і ти можеш звертатися до мене саме так."
"То ось яке у вас ім’я, так?"- промовив Абель до себе настільки голосно, що навіть Матріарх це почула.
"Якщо Герой представляється, то було б нечемно з мого боку не відповісти тим самим, еге ж?"
Тоді, посеред усього цього, Абель почув знайомий голос.
"Абелю?"
Коли Абель поглянув у бік, звідки пролунало запитання, він здивувався, побачивши, хто там стоїть.
"Заку? І Скотті теж. Що, в біса, ви тут робите? Не те щоб я не радий бачити вас цілими й неушкодженими, але все ж."
"Ага, щодо цього. Ми просто випадково опинилися в маєтку віконта неподалік і потрапили в цю метушню. Сера нам допомогла",- відповів Зак, злегка кивнувши.
Рін озирнулася. "До речі, я її ніде не бачу."
"Рьо теж немає... Хоча він мав би бути тут",- втрутився Абель.
"Вона билася до межі своїх сил, тож я попросила Рьо віднести її до ліжка",- відповіла Матріарх, дивлячись на кут будівлі. Вони здогадалися, що саме туди він її відніс.
"Ну, я впевнений, що Сера не дозволила б нікому взяти над нею гору, незалежно від того, з ким вона билася",- сказав Абель, кивнувши.
Однак Рюн у відповідь похитала головою. "Ні, цього разу битва була надто рівною. Що, власне, не дивно, зважаючи на те, що вона зіткнулася з архідияволом, коли була вкрай виснажена, як фізично, так і магічно... Смію сказати, що перевага була мінімальною."
"Архідияволом?!"- вигукнула Ріхія.
"Що це таке?"- Абель, який нічого не знав про цю тему, з цікавістю нахилив голову.
Він був не єдиним. Насправді, ніхто, крім Матріархи, Ріхії та Грема, священика із Західних провінцій, не мав уявлення, про що йдеться.
"Дияволи еволюціонують у королів демонів, але архідияволи знаходяться на кінці іншого еволюційного шляху",- пояснила Матріарх.
"Кажуть, вони сильніші навіть за принців демонів",- сказала Ріхія.
"Архідияволи займають позиції, подібні до генералів в армії короля демонів",- сказав Грехем.
"Хм. Тоді цілком зрозуміло, що нікому не варто з ними зв’язуватися... Зачекайте секунду. Пані, ви сказали, що у Сери закінчилася мана?"
"Так. Абелю, ти дивуєшся щодо її Вітрової мантії, так? Твоє припущення правильне. Вона билася з архідияволом без неї."
"Та ви жартуєте..."
Абель не знав, наскільки потужним був архідиявол, але він знав, наскільки сильним був принц демонів. Він згадав гіркий спогад про те, яким безпорадним він був, коли бився з одним із них. Уявити, що Сера бореться з чимось сильнішим за принца демонів, маючи лише свій меч, було неймовірно, незалежно від того, наскільки сильною вона була.
"Я не жартую. Наприкінці вона провела весь поєдинок, відновлюючи невелику кількість мани, а потім використала її, щоб огорнути себе Вітровою мантією і перемогти його. До того моменту ніхто з нас не усвідомлював, наскільки неймовірно покращилися її навички володіння мечем." Матріарх щасливо посміхнулася здивованому Абелю.
"Тож, гей, Абель. Ти добре знаєш Серу?"- раптом втрутився у розмову Зак, королівський лицар.
"Так. Ми обоє - авантюристи, що базуються в Луні",- відповів Абель.
"О, справді? Розкажи мені більше",- наполягав Зак.
Лін, спостерігаючи за їхньою розмовою, все зрозуміла. "Мені здається, він закоханий у Серу",- прошепотіла вона Абелю.
"Не може бути..."
Звісно, краса Сери не мала собі рівних. Навіть під час облоги вона, мабуть, весь час перебувала на передовій, наражаючи себе на небезпеку, командуючи іншими. З огляду на все це, легко було зрозуміти, чому люди її шанували. Для лицарів, які заробляли на життя на полі бою, вона була не менш ніж богинею перемоги. Але... Тут було величезне "але".
Абель знав чимало людей у Луні, які намагалися загравати до Сери або вже загравали і опинилися в скрутному становищі. Статус чи походження людини для неї не мали значення. Зрештою, спадкоємцю маркграфа Луни зламали плече і встромили в нього меч...
Єдиним винятком був Рьо. Абель вважав, що його друг теж мав почуття до Сери. Лін на сто відсотків погоджувалася з ним. Це було також загальною думкою в "Багряному мечі".
У такому разі іншим краще не заважати їхнім стосункам. Заради власного блага інші повинні триматися подалі від Сери... І ось, прямо на його очах, його старий друг по чарці ось-ось мав стати саме такою людиною. Абелю не залишалося нічого іншого, як зупинити його з усіх сил!
"Так, отже... Заку, Сера - відома авантюристка рангу B. І, о, так, я мало не забув! Вона також інструкторка з фехтування для лицарів Луни. Вона не зверне уваги на жодного чоловіка, який не є сильним."
"Так, я знаю, що вона сильна. Я мав би бути сліпим, щоб не зрозуміти цього після того, що я побачив. Ось чому я вирішив - починаючи з сьогоднішнього дня - я житиму мечем! Більше ніякого лінощів для Зака Кулера!" З якоїсь причини пояснення Абеля ще більше розпалило його.
Абель у відчаї схопився за голову, а потім... Поруч із ним Лін, Ріхія та Уоррен похитали головами.
"Але все одно, яка катастрофа там, зовні..."- сказав Герой Роман, дивлячись на дорогу, що вела до Енклави.
Абель обернувся, щоб подивитися. Він не помітив цього, коли вони увійшли кілька хвилин тому, але тепер нарешті звернув увагу на трупи, яких там лежало понад тисячу.
"Вони всі... безголові...?"- Навіть він ніколи не бачив нічого подібного.
"Так... Це сталося раніше, без попередження. Після того, як Сера перемогла архідиявола, з неба впав шматок льоду. Потім з’явився маг у рясі, обійняв Серу, і за мить усі монстри впали мертвими",- пояснив Зак, у його виразі обличчя промайнула нотка заздрості.
Абелю все стало зрозуміло. "О, так. Це був Рьо."
Усі погляди зосередилися на ньому.
"Що-що? Що я сказав?"- Абель звучав збентежено.
"Це... Ти кажеш, що Рьо відповідальний за все це?"- запитав Герой Роман.
"Я... майже впевнений. Я бачив, як він обезголовлював монстрів тонким струменем води. Тоді було лише троє, але... тепер, коли я про це думаю, він тоді теж обезголовлював демонів",- відповів він, згадуючи інцидент на сороковому поверсі підземелля.
"Абеле, ти кажеш, що він обезголовив усіх цих монстрів? Понад тисячу? Практично в одну мить? І ти впевнений, що ми говоримо про того самого мага в рясі?"
"Так. Тобто, ніхто інший не міг цього зробити",- зробив висновок Абель. "Було б набагато страшніше, якби був хтось інший, хто міг би це зробити." У його виразі обличчя не було ніякого сумніву. Однак того ж самого не можна було сказати про інших, які виглядали напруженими.
"Я скажу це на всяк випадок, якщо ви ще не здогадалися, але не дратуйте Рьо",- продовжив Абель. "Гаразд?"
Усі енергійно кивнули у відповідь.
Поспілкувавшись деякий час, вони почули, як на дорозі зупинилася карета. На ній красувався герб маркграфа Луни. З карети вийшли двоє чоловіків. Один із них - Еден, командир взводу транспортного підрозділу лицарів Луни. А інший був...
"Кеннете! Ти живий!"- радісно вигукнув Абель, побачивши їх.
Це був геніальний алхімік, барон Кеннет Хейворд.
"Абелю! Зак, і Скотті теж тут! Я радий, що ви всі також у безпеці",- радісно сказав Кеннет.
"Оскільки ти з ними, це означає, що ти ховався в маєтку марграфа?"- запитав Абель, дивлячись на герб на кареті та на грудях Едена.
"Саме так. Рьо супроводжував мене та моїх співробітників туди."
"О, так, він згадував про це. Молодець, Рьо",- весело кивнув Абель.
"Я вражений, що вам усім вдалося вижити, ховаючись там. Бо, як бачиш, маєтки навколо...",- сказав Зак.
"Не витримали так само добре",- додав Скотті, закінчуючи думку.
"Ну, маєток маркграфа Луни в столиці - це, по суті, фортеця... Інакше вони б не вижили",- зауважив Абель, уявляючи собі це місце.
"Алхімічні інструменти, які привіз із собою барон Гейворд, дуже нам допомогли",- сказав капітан Еден, який привів сюди Кеннета.
"Ми зробили їх як прототипи зброї для оборони міста... Вони набагато менші за справжні, але я радий, що вони стали в нагоді",- сказав Кеннет із сором’язливою посмішкою.
Еден озирнувся. "До речі, пані Сера в безпеці?"
"Так, з нею все гаразд. Рьо, здається, відвів її до її кімнати."
"О! То він теж тут. У такому разі я повідомлю персонал маркграфа в його маєтку, що всі в безпеці. Гарного вечора."
Сказавши це, Еден сів у карету й поїхав назад тим самим шляхом, яким приїхав.
"Тож..."- Абель оглянув місто за межами території Енклави й глибоко зітхнув. "Навести лад у столиці буде нелегко, еге ж?"
*
У Центральних провінціях існувало три великі держави: Імперія Дебухі на півночі, Королівство Найтлі на півдні та Федерація Хандальє на сході. Федерація Хандальє межувала з Королівством на південному заході та з Імперією на північному заході.
Імперія перевершувала інші дві країни в усіх відношеннях, але Королівство та Федерація тривалий час підтримували рівновагу. Однак ця рівновага була серйозно порушена Великою війною між цими двома країнами десять років тому.
Результат? Переконлива перемога Королівства. Федерація віддала частину своєї території Королівству Найтлі та визнала повну незалежність кількох малих держав, які вона контролювала як васальні держави. Однією з них було Герцогство Інверей, яке розташовувалося на півдні від Федерації та межувало з Королівством на сході. Хоча Інверей було невеликим, воно володіло багатьма важливими ресурсами, і його повна незалежність стала серйозним ударом для Хандальє.
Хе-хе-хе-хе-хе. А-ха-ха-ха-ха! Ва-ха-ха-ха-ха-ха!
Сміх у Джеклер, столиці Федерації Хандальє, лунав по всьому кабінету канцлера.
"Ваша Світлість..."
Коли господар кімнати натішився, до нього підійшов помічник із доповіддю в руках.
"Ах, вибачте. Але ти ж теж це читав, так, Ламбере? Звіт про повстання в королівській столиці. Про знищення Королівських лицарів і величезні збитки, завдані дворянам та їхнім родинам. І про некомпетентність лідерів, які не змогли вжити ефективних заходів проти всієї цієї ситуації. Як можна не сміятися з усього цього?"- Сказавши це, лорд Обрі знову вибухнув сміхом.
Однак через деякий час його сміх стих, і він продовжив говорити, злегка нахмурившись. "Але тепер все ясно. З Його Величністю щось не так". Він мав на увазі Стаффорда IV, короля Королівства Найтлі.
"Це, безперечно, дивна поведінка для короля Стаффорда, якого зазвичай хвалять за його мудрість." Ламбер злегка кивнув.
"Цікаво, чи щось його турбує? Або..."
"Або, мій лорде...?"
"Або це справа рук когось іншого, а не наша..." Лорд Обрі кілька разів похитав головою. "Нещастя для народу Королівства... Хоча вони мало що можуть з цим вдіяти."
"І в цьому полягає проблема централізованої влади."
"Розподіл влади спричиняє занадто багато затримок у прийнятті рішень. Централізація означає, що наслідки набагато серйозніші, коли система дасть збій. Такі виклики виникають при управлінні будь-якими організаціями, керованими людьми",- висловив свою думку лорд Обрі.
Помічник Ламбер тоді показав канцлеру документи, які тримав у руках. "Ваша Світлість, я підтвердив смерть віконта Флетчера під час заворушень."
"Розумію... Ну, мабуть, не все піде за планом. Гадаю, я поки що відмовлюся від Флітвіка, оскільки ми досягли своєї мети - посіяли хаос у самому серці Королівства. Чи втручається Імперія у справи самого герцогства?"
Ламбер кивнув. "Схоже, вони мають на меті якусь важливу мету і вже зв’язалися з самим герцогом Флітвіком."
"Герцог Флітвік... Реймонд, молодший брат короля. Він уклав таємний пакт з нашою Федерацією і навіть зараз підтримує зв’язок з Імперією... Хм. Розпорошуйся надто сильно, і неминуче постраждаєш. Дурню",- пробурмотів лорд Обрі. "О, це нагадало мені... Шпигунка, яку ми відправили до Флетчера, була... Ненсі, так? Які новини про неї?"
"Вона покинула столицю до того, як ситуація змінилася."
"Чудово. Надішліть її до західної частини королівства."
Ламбер завагався, стурбований: "Ви впевнені, мілорде?"
"Ти боїшся, що вона може бути у змові з Імперією?"
"Так, Ваша Світлість..."
"Дуже добре. Я використаю її, знаючи це. Очевидно, генерал Ранціус, командир Двадцятого імперського полку, відомого також як Полк Тіней, увійшов у західну частину Королівства. Тож я не маю сумнівів щодо його причетності до, скажімо так, безлічі справ."
Лорд Обрі посміхнувся з розумінням, передбачивши занепокоєння Ламбера. "Проте і кількість монстрів, і подальші погроми були більшими, ніж я очікував... Цікаво, що стало причиною..."
"Вибачте, мілорде, але ми досі не знаємо."
"Ех, нічого не поробиш." Лорд Обрі й так не очікував, що відповідь буде знайдена за такий короткий час. По-перше, "самоцвіт" було отримано з підозрілого джерела.
"Як воно там називалося... Ах так, "священний самоцвіт". Чи зможемо ми придбати ще один?"
"Я передбачав це, тому спробував зв’язатися з нашим контактом з минулого разу, але не отримав відповіді." Помічник Ламбер схилив голову.
"Гм, зник, еге ж? Ну, нам вдалося спричинити хаос у Королівстві, і цього мені цілком достатньо. Зі знищеними лицарями вони не зможуть надсилати підкріплення до інших країн. Нарешті..."
"Дійсно, наші війська зможуть вирушити через чотири місяці."
"Тобто... наприкінці весни або на початку літа". Лорд Обрі посміхнувся. "Ти знову станеш на коліна перед Федерацією, Інверей."
***
"Дякую всім за ваші зусилля",- сказав Віллі, восьмий принц Монархії Жу, до персоналу та лицарів, які захищали посольство.
Хоча будинки багатьох аристократів були зруйновані монстрами, що раптово з’явилися, посольство Монархії Жу не дозволило себе захопити. Звісно, велику роль у цьому відіграло його розташування в кварталі аристократів. Найбільших руйнувань зазнала саме ця частина столиці, особливо між північно-західним районом, де стояв королівський замок, та північно-західним районом.
Натомість посольство Жу було розташоване на схід від центрального храму, поблизу північного краю східного району. Велика країна не побудувала б тут своє посольство, але для них все склалося добре, тож досить про це. Проте огляд місцевості показав масштаби руйнувань. Оскільки посольство знаходилося в північній частині східного району, їм довелося мати справу зі значною кількістю монстрів. Те, що посольство залишилося цілим, свідчило про зусилля його персоналу.
Принц Віллі сам випадково був там того дня, щоб зустрітися з гостем із королівської родини Найтлі. Спочатку це мав бути його перший день у школі, але його дебют без попередження перенесли на два дні пізніше. Як йому пощастило.
Академія розташовувалася в північному районі королівської столиці. Якби він був там замість цього... Лише думка про цю моторошну можливість змушувала його щиро радіти, що він залишився в посольстві. До того ж, саме завдяки гостю з королівської родини він не пішов... і в душі він був йому вічно вдячний - наслідному принцу Королівства Найтлі, який щойно повернувся до палацу в кареті під охороною Другої королівської гвардії.
"Його накази були такими точними..."
Принц Віллі знав, що може багато чого навчитися у наслідного принца та з того, як той роздавав свої стрімкі вказівки.
"Як тільки все вгамується, я мушу відвідати королівський замок і належним чином висловити свою вдячність."
Тоді йому спала на думку думка: безпека його знайомих, хоч їх і небагато, тут, у столиці.
"Гадаю, мій наставник… буде в порядку. Навіть якби його оточили легіони ворогів, я уже бачу, що він знищив би їх в одну мить."
Віллі думав про Рьо, якого вважав своїм наставником. Для Віллі, маг води, Рьо був справді найкращим вчителем, про якого він міг мріяти. Хоча він ніколи не бачив, як його наставник насправді знищує ворога, він міг це легко уявити.
"Тож я впевнений, що з ним усе буде гаразд",- сказав він, кивнувши. "А ще є... Кон."
Кон був лідером групи авантюристів, які супроводжували його та Родріґо з Князівства Інверей. Віллі сказав їм, що вони можуть вільно користуватися посольством Жу, але з того часу він їх більше не бачив. Можливо, вони вже не в столиці.
"Тоді я можу лише сподіватися, що це означає, що їм вдалося уникнути цієї трагедії." З цією думкою у голові Віллі похитав головою й подивився у вікно.
***
На момент спалаху епідемії монстрів Кон уже покинув столицю. По-перше, він був авантюристом С-рангу з Герцогства Інверей. По-друге, він мав дуже тісні зв’язки з урядом Герцогства.
Коли він з’явився в гільдії авантюристів у столиці, там на нього чекав лист.
"Негайно приїжджайте до посольства."
Стислість повідомлення надавала йому терміновості. У посольстві Герцогства Інверей його особу підтвердили, і він отримав інструкції безпосередньо від уряду. Він нахмурився, прочитавши деталі, а потім кинув папір у камін. Переконавшись, що той згорів дотла, він вийшов із кімнати.
"Звісно, гроші хороші, але, як завжди, місія небезпечна...",- пробурмотів він собі під ніс, залишаючи королівську столицю. У результаті він уникнув майбутнього хаосу.
Простіше кажучи, його завданням було шпигунство. Герцогства було ще дуже молодою країною, яка здобула незалежність лише десять років тому. Не враховуючи бюрократію, розвідувальна організація країни мала добру репутацію, хоча й була невеликою за масштабами.
Однак для виживання країни такого розміру збір інформації був надзвичайно важливим. Тому уряд залучив своїх найвідданіших авантюристів до розвідувальної діяльності. Це було досягненням, яке міг здійснити лише Інверей, зважаючи на його ресурси та багатство порівняно з іншими невеликими країнами.
Інверей вибрав ветеранів, які працювали за лаштунками під час Великої війни десять років тому - ветеранів, чиї зусилля успішно завдали удару по Федерації. Цей незамінний персонал був однією з причин, чому Інверей здобув значну владу лише за десятиліття.
Кон був одним із таких авантюристів. І тепер його пунктом призначення був Джеклер, столиця Федерації Хандальє.
***
Якби Королівству Найтлі довелося обрати мага, який би його представляв, це був би Іларіон Бараха.
У Найтлі королівські маги мали довічне призначення, адже лише ті, хто володів високим рівнем майстерності в магії, могли обіймати цю посаду. Ці сто королівських магів, еліта серед еліти, виконували функції магічних вартових. А очолював цю групу Іларіон, головний королівський маг, який служив на цій посаді вже тридцять років.
Незважаючи на високий статус Іларіона в Королівстві, він покинув королівську столицю під час хаосу, вирушивши трохи на схід, щоб відстежити певну особу. Звісно, він був здивований драматичними змінами в місті після свого повернення. Він одразу пішов до палацу, і після кількох зустрічей та розмов, коли він повернувся до Інституту магічних досліджень, вже стемніло. Його кабінет був на верхньому поверсі. Він чув голоси всередині навіть у коридорі.
"О, так, я забув, що Абель та інші тут."
Тоді він відчинив двері, зробив крок усередину й завмер. У кімнаті тіснилося більше десяти людей. Якби не Абель і його компанія, кабінет зазвичай був би порожнім. А зараз… Ну, кабінет не був таким переповненим уже кілька десятиліть.
"О, пане, ласкаво просимо",- Першою його привітала Лін, маг повітря й учениця Іларіона.
"А, дякую",- вимовив Іларіон, все ще перебуваючи в шоці.
"Гей, старий. Роман і його люди не мають де зупинитися, тож ми привели їх сюди. Сподіваюся, ти не проти",- сказав Абель, кивнувши підборіддям у бік згаданих людей.
"Ага... І я так розумію, це вони, еге ж?"
"Ага, Герой Роман і його група."
"Що ти сказав?"
На думку Абеля, він просто констатував факт. Але в той момент Іларіон не міг змиритися з цією новиною. Якби ти повернувся додому після тривалої відсутності, а там виявив якогось клятого Героя та його команду... ти б теж був збентежений.
"Радий познайомитися. Я - Роман, Герой Західних Провінцій. Я глибоко вдячний за честь бути гостем у вашому домі, лорде Іларіоне",- ввічливо сказав Роман.
"З-Зовсім не проблема. Розслабтеся та відпочиньте."
З першого погляду Іларіон зрозумів, що молодий чоловік щирий, і він не був настільки жорстоким, щоб прогнати його.
І так, група Героя влаштувалася на нічліг у королівській столиці.