У центральному храмі королівської столиці чоловік у білій мантії священника спустився сходами у величезне підземне кладовище. Там спочивали найвидатніші і найвідоміші первосвященики та святі храму. Чоловік продовжив спускатися до п'ятого, найнижчого рівня, а потім відчинив двері. Зазвичай для відкриття цих дверей був потрібен спеціальний ключ, але він виявив, що вони не зачинені.

Дійшовши до призначеного місця, він дістав з-під шат щось схоже на кришталеву кулю розміром з кулак. Однак при ближчому огляді можна було побачити, як всередині неї кружляє чорний дим. Він поклав її на підлогу, а потім наповнив магією намисто, одноразовий талісман для відлякування нежиті, що висів у нього на шиї. Незважаючи на неймовірну дорожнечу, його дія тривала дві години. Це був чудовий предмет, який дозволяв користувачеві уникнути атак більшості нежиті. Звичайно, це не було щось, що міг отримати звичайний священик.

Проте чоловік без вагань активував намисто, продовжуючи вливати свою магічну енергію в кришталеву кулю. За мить у приміщенні пролунав звук, схожий на дзвін розбитого скла. Але кришталева куля не розбилася. Натомість чорний дим всередині вирвався назовні, ніби його ніколи й не було, і поширився всюди.

Через деякий час із диму з'явилися неживі істоти, переважно скелети. Їх було тисячі. Вони розмножувалися, заповнюючи весь п'ятий підземний рівень.

"Раніше, ніж я планував, але в мене немає іншого вибору. Хе-хе-хе. З цим руйнування Храму гарантоване. А столиця порине в хаос",- пробурмотів чоловік, скрививши губи в посмішці.

Потім він завмер. Почала з'являтися інша істота.

"Як... Як це можливо? Мала бути тільки нежить..."

Це були його останні слова, перш ніж рука істоти блиснула, відрубавши чоловікові голову від плечей.

Наступного ранку після того, як Рьо зупинив кровопролиття в центрі столиці, Абель відвідав посольство монархії Жу. Рьо вже чекав на нього, тож вони одразу ж вирушили до Королівського центру алхімії. Оскільки Абель домовився про зустріч ще вчора, алхімік барон Кеннет Гейворд уже був на місці. Рьо та Кеннет одразу ж відкрилися один одному, і незабаром вони вже розмовляли про алхімію.

Виконавши свій обов'язок, Абель повернувся до Інституту магічних досліджень.

Абель зайшов до кабінету Іларіона на найвищому поверсі Інституту і побачив, що там було набагато більше людей, ніж коли він йшов зранку. Точніше, на сім більше.

"О, привіт, Абелю. Вибач за вторгнення",- привітався з Абелем Герой, побачивши його.

"Е-е-е, привіт." Це було єдине, що Абель зміг сказати. Його погляд шукав Лін, яка тримала оборону в Інституті. Він запитав її, чому тут так багато людей.

"Е-е-е... тому що вони, мабуть, покинули маєток герцога Флітвіка."

Вона продовжила розповідати, що за вчорашніми неприємностями стояла Ненсі, секретарка віконта Отніеля Флетчера, чоловіка, який керував столичною резиденцією герцога. Вона прикинулася, що Абель її поранив, що спонукало Гордона напасти на нього. Потім, коли все закінчилося, вона зникла з місця події. Лін сказала, що Роман і його група шукали її по всій окрузі, але не знайшли.

Коли вони повернулися до резиденції герцога, то дізналися, що Ненсі була шпигункою Федерації, відправленою до столиці. Провівши там ніч, Герой вирішив, що не може довіряти віконту Флетчеру, тож уся група покинула маєток. До речі, Гордон залишився жалюгідно скорчившись у кутку кабінету Іларіона.

"За словами священика Грема, "потужна інтуїція Романа" відповідає тому, хто є Героєм."

"Зрозумів. Це пояснює, чому тут раптом так багато людей."

Хоча кабінет Іларіона був досить просторим, збільшення кількості людей з трьох - спочатку Абель, Лін і Уоррен - до десяти, безумовно, викликало у Абеля відчуття клаустрофобії. Ріхія все ще перебувала в центральному храмі, а Іларіон ще не повернувся після свого від'їзду три дні тому.

"Чорт, де ж той старий?"- пробурмотів Абель собі під ніс.

"О, це нагадало мені",- сказала Лін, слова Абеля викликали спогади про день від'їзду Іларіона. "З Стоун-Лейку приїхав вершник із терміновим повідомленням для нього. Пам'ятаю, він щось бурмотів про "Рьо", коли побачив його."

"Це все, що він сказав?"

"Так. Але Рьо тут, у столиці, тож..."

"Правильно, саме зараз він жваво розмовляє з Кеннетом у Центрі алхімії..."

Поки вони розмовляли, з одного кутка кімнати долинув дивний звук. Щось на зразок механічного виття. Якби Рьо його почув, він би, мабуть, сказав щось про лондонські сирени повітряної тривоги. Однак ніхто з присутніх ніколи не чув нічого подібного.

"О Боже, що це таке?"

"Що за чорт?"

І Лін, і Абель звучали збентеженими. За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшла Сура, секретарка Іларіона. Вона швидко підійшла до кутка офісу і натиснула кнопку на коробці, що там стояла. Сирена замовкла.

"Ви зателефонували до Інституту магічних досліджень. Чим можу допомогти?"- сказала Сура до коробки, пристрою, що нагадував йому алхімічну кулю, яку він мав під час свого таємного завдання і яка передавала його голос до ідентичних пристроїв в інших місцях.

"Це центральний храм, - відповів голос. - У нас надзвичайна ситуація. З підземних рівнів храму вириваються монстри. Якщо так триватиме, вони прорвуться до самого міста. Просимо негайної допомоги."

Абель повернувся до Сури і відразу кивнув. Потім він подивився на героя Романа, який кивнув йому у відповідь.

"Лорд Іларіон відсутній у справах. Однак група В-рангу "Багряний меч" і група Героя, які зараз перебувають у резиденції, нададуть підкріплення."

Ще до того, як Сура закінчила говорити, вони всі вибігли з офісу. Абель залишив їй повідомлення, коли вибігав.

"Зв'яжися також з Рьо. Він у Королівському центрі алхімії."

Гордон підхопився зі своєї ембріональної позиції і вибіг за ними.

Центральний храм у Кришталевому палаці, королівській столиці, був центром поклоніння Богині Світла в Королівстві Найтлі. Розташований майже в самому центрі міста, це було місце, яке відвідували як прості люди, так і дворяни та члени королівської родини, щоб молитися вдень і вночі.

А в найпівнічнішій частині центрального храму знаходилося Святилище Тиші - овальна кімната радіусом п'ятдесят метрів з високою куполоподібною стелею. У центрі кімнати сходи вели вниз, до катакомб храму.

На даний момент перед сходами, що вели з першого підземного рівня на другий, точилася битва.

"Нгх! Це не працює."

"Ченці, відступайте! Решта, надайте вогневу підтримку!"

Озброєні до зубів, ченці Королівства знали, як воювати як послідовники Богині Світла. Деякі священики та жриці, такі як Ріхія з Багряного Меча та Ето з Кімнати 10, виходили на поле бою як авантюристи, але вони завжди були частиною ар'єргарду. Але ченці носили обладунки, мали при собі святі, благословенні посохи і були авангардом, який воював на передовій. Хоча деякі з них іноді ставали авантюристами, більшість проводили своє життя на службі в храмі. Тому ніхто не міг сказати, що вони мали великий бойовий досвід. Проте вони все одно були цінною бойовою силою на передовій у захисті центрального храму.

"Бомбардуйте їх!"

"Світловий спис."

Десяток світлових списів пролетіли по повітрю, пронизуючи по кілька цілей кожен. Кожен спис вбивав свої цілі ефективно, не перетинаючись, що свідчило про здатність ченців спілкуватися навіть під час відступу з четвертого рівня на перший. Але в душі Ріхія, яка командувала військами, панікувала.

Ми мали значно зменшити їхню чисельність. А проте... їхня сила анітрохи не зменшилася.

Скільки б монстрів вони не знищили, ті продовжували наступати. Майже як... велика припливна хвиля.

Перший підрівень знаходиться прямо над нами... Якщо ми не зможемо їх стримати і вони дістануться до Святилища Тиші, ситуація стане набагато складнішою, бо той простір занадто великий.

Вони змогли стримати істот, скориставшись вузькістю катакомб і сходами, щоб зменшити площу контакту. Але якщо монстри проникнуть до Святилища Тиші, також відомого як Овальна кімната, вона та інші піддадуться чисельній перевазі ворога. Але шанси перемогти потік нежиті, перш ніж вони дістануться до кімнати, були...

Неможливими.

Незважаючи на такі думки, що пролітали в її голові, Ріхія не дала їм проявитися на обличчі.

Якщо командир втратить дух, його війська миттєво розбіжаться. Якщо командир засумнівається у своїй здатності перемогти, він майже напевно програє битву. Якщо командир виглядає нерішучим, то його швидко перемагать. Ось наскільки важлива роль командира.

Ріхія очолювала цю битву, бо її призначив верховний жрець Габріель, відповідальний за центральний храм королівської столиці. Як найвища особа серед духовенства Королівства, верховний жрець зазвичай очолював наступ, і всі, хто був пов'язаний із центральним храмом, підкорялися йому.

Однак Габріель знав, що не має ані здібностей, ані досвіду, щоб командувати в бою. Він ніколи не був сильним у бою і не мав великого досвіду ризикувати своїм життям. Тож така людина просто не могла спокійно командувати... особливо з огляду на те, що вони боролися з великою армією монстрів.

У той момент, коли верховний жрець Габріель усвідомив це, він раптово поглянув убік. І там стояла Ріхія, спостерігаючи за наступом монстрів, з гідним і рішучим виразом обличчя. Він знав, що колись її називали святою. Адже саме Габріель призначив її такою. Він міг тільки думати, що це була воля Богині, що така жінка була тут у цей момент.

Тому він призначив її командувачем битви. А сам очолив магічну стрілецьку частину під командуванням Ріхії, повністю підкоряючись її наказам. Цей вигляд змусив навіть тих, хто був здивований його рішенням, погодитися воювати під її командуванням. Завдяки її репутації святої, підтримці верховного жерця Габріеля та повній підтримці капітана ченців Гавейна, вони змогли вести оборонну битву, не піддаючись натиску монстрів.

"Приготуйтеся до вогню. Ченці, будьте готові знову розпочати наступ."

"Так!"

Вона не очікувала від воїнів нічого іншого. Їхній бойовий дух залишався високим.

"Бомбардуйте їх!"

"Світловий спис."

Вони знищили чималу кількість монстрів, переважно скелетів. Але з якоїсь причини серед них були й гобліни...

Чому... Чому серед них є гобліни? Я можу зрозуміти присутність скелетів і привидів, враховуючи, що це катакомби, але гобліни? Я ніколи не чула про подібне раніше, але це просто не має сенсу... Звідки вони взагалі взялися? Або може бути...

"Це огр!"- вигукнули ченці, кидаючись у бій.

Вони мають рацію! Огр. Що, в біса, ця величезна істота тут робить? Прохід має висоту ледь два метри!

Огр заввишки близько двох з половиною метрів ходив, згорбившись, що означало, що він не міг використовувати свій розмір і силу. Однак огри володіли неймовірно високою витривалістю, тому одного було достатньо, щоб серйозно вплинути на швидкість, з якою люди знищували своїх ворогів. Зосередитися на огрові означало дозволити решті, що знаходилися позаду нього, наблизитися до них.

Ми не можемо рухатися вперед, тому відступ є неминучим... Монахи та стрілецький загін мають високий бойовий дух, але їх витривалість і магія не безмежні... Найкраще було б замінити їх свіжою кров'ю. І чому королівського лицарського ордену взагалі тут немає? Ми мали б спочатку зв'язатися з ними, чи не так? Боже милостивий, їх казарми ж прямо там...

Ріхія подивилася на верховного священика Габріеля. Він зрозумів, чого вона хоче, але міг лише похитати головою. Іншими словами, лицарі ще не прибули.

Вона стиснула зуби, заплющила очі і глибоко вдихнула, що було ефективним способом заспокоїтися. Потім вона розплющила очі і віддала наказ.

"Як тільки ми переможемо огра, я хочу, щоб ченці відступили. Страфе, відкрийте вогонь, як тільки ворог вийде з укриття."

Навіть якщо це був відступ, вони виграли б якомога більше часу між першим і другим поверхами, поки не прибуде підкріплення. План Ріхії був надійним.

Порівняно з битвою, яку вони вели під третім поверхом, вони стримували ворога протягом значного часу перед сходами між першим і другим. Однак вони нарешті досягли своєї межі.

"Покиньте другий поверх. Ченці, затримайте ворога на сходах. Страфе, відступіть до центру першого підземного поверху і приготуйтеся до вогню. Як тільки це буде зроблено, я хочу, щоб ченці також відступили туди."

"Зрозуміло!"

До цього моменту було чимало поранених, переважно серед ченців, але дивом ніхто не загинув. Оскільки всі вони були цілителі, їхні рани швидко загоювалися, тож вони могли битися практично без втрат. Зазвичай така битва була б неможливою, але вигідне розташування та велика кількість цілителів зробили це можливим. Не кажучи вже про стратегію Ріхії, яка полягала у виграші часу та мінімізації втрат, що значно сприяло їхньому успіху.

Однак вона знала, що витривалість ченців і магічна сила стрілецького підрозділу були близькі до межі. На жаль, вона нічого не могла вдіяти. У них не було іншого вибору, як продовжувати вигравати час і чекати підкріплення від Королівського ордену лицарів.

"Стрілецький підрозділ, відступ завершено. Ченці, відступайте до центру першого поверху."

На цей наказ ченці, які стримували ворога на сходах, відступили, на чолі з капітаном Гавеном, а віце-капітан Чейз замикав колону. Обидва дали все, що могли, на передовій, а це означало, що вони втратили найбільше фізичних і психічних сил.

Капітан Гавейн практично спотикався, прямуючи до місця призначення. Однак ззаду одна людина раптово зникла з поля зору. Віце-капітан Чейз впав.

Доки Ріхія це помітила, гоблін уже майже накрив його. Коли вона вже збиралася кинути Світловий спис, хтось схопив її за руку ззаду, щоб зупинити. І тоді вона почула це.

"Вітре, за твоєю волею, стань мечем, що розсікає моїх ворогів. Повітряний удар".

Мечник промайнув повз, коли заклинання Лін безхибно розсікло шию гобліна. Майже в той самий час, коли голова монстра відлетіла, Абель дістався до Чейза, підняв його на плечі і повернувся до Ріхії.

"Абелю..."

Її очі наповнилися сльозами.

"Вибач, що ми запізнилися, Ріхіє."

Підкріплення, на яке так відчайдушно чекали клірики, нарешті прибуло.

*

Абель і Герой билися на передовій. Тим часом Лін, Алісія, Берлок, Грехем і Гордон, маг вогню, який був у шоці через раптове зникнення Ненсі, бомбардували ворога магією. Священики використали цей час, щоб відпочити і відновити сили, оскільки вони билися без перерви.

Хоча ця магічна ударна група складалася лише з п'яти осіб, всі вони були винятковими особистостями - Лін, авантюристка рангу B і маг вітру, а також маги з групи Героя. У порівнянні зі священиками та жрицями, які з самого початку не були пристосовані до бою, їхня вогнева потужність була більш ніж достатньою, щоб підтримати двох геніальних мечів на передовій, Абеля і Романа. Вони створювали героїчну картину, борючись таким чином.

"Неймовірно..."

Ніхто не знав, хто це сказав, але це одне слово відображало почуття всіх відпочиваючих цілителів. Жоден з них, включаючи верховного священика Габріеля, не міг змиритися з тим, що сам Герой зараз був тут, з ними. Тож зрештою вони відмовилися від спроб зрозуміти це і вирішили, що це божественна воля, так само як і присутність Ріхії на початку. У такі часи ті, хто служить Богу, можуть мати перевагу. Бо Бог може взяти на себе всю відповідальність.

"Боже, це надто схоже на Велику припливну хвилю",- зауважила Лін до Ріхії.

"Я повністю згодна",- відповіла інша жінка.

Вони продовжували магічне бомбардування весь час. Завдяки неперевершеній витривалості двох чоловіків, які билися на передовій, інші не відчували такого тиску від натиску. Тож не дивно, що Ріхія нарешті видихнула з полегшенням, звільнившись від напруги, яку вона відчувала, командуючи кліриками під час відступу з четвертого підземного рівня.

"Це явище, коли з підземелля виходить нескінченний потік монстрів, так?"- втрутилася Алісія, підслухавши їхню розмову.

"Саме так. Приблизно півроку тому таке сталося в підземеллі Луни. Це місто, яке ми використовуємо як свою базу. Попереднє сталося за десять років до у Луниі Але це ж не підземелля, правда?"- відповіла їй Лін.

"Звичайно, ні. Це просто п'ятирівневі катакомби, де лежать останки відомих первосвящеників і святих",- пояснила Ріхія.

Там були мумії, але вони суттєво відрізнялися від усього, що виходило з підземелля.

"Тоді, можливо, ці монстри пов'язані з іншим місцем...?"- сказала Алісія, задумливо кивнувши головою.

"Але чи це взагалі можливо?"- здивовано запитала Лін.

"Принаймні для людей це не повинно бути можливим, і я ніколи не чула про предмет, здатний на таке, але... Щось подібне сталося з нами",- сказала Алісія, згадавши образ Леонори, акуми. "Ми створювали вівтар, щоб викликати короля демонів, коли раптом з'явився хтось. Вона могла спілкуватися з нами, хоча й не була людиною. Я просто думаю, що якщо це можливо, то, можливо, це місце також може бути пов'язане з якимось іншим."

Хоча Лін і Ріхія не могли уявити собі те, про що говорила Алісія, вони якось відчували присутність неймовірної істоти в цьому світі. Тоді, без будь-якої логічної причини, Ріхія згадала щось і обернулася, щоб запитати у верховного жерця Габріеля, який відпочивав за її спиною.

"Ваша Святосте, чому королівський орден лицарів ще не прибув?"

У момент початку спалаху ця організація була першою, з якою зв’язався центральний храм. Однак жоден з її членів ще не прибув. Їхня відсутність не мала сенсу, враховуючи, що їхні казарми знаходилися всього за три квартали. Навіть в обладунках м знадобилося б не більше тридцяти хвилин, щоб дістатися до цього місця після зв’язку.

"Я теж вважав це дивним, тому спробував з'ясувати причину затримки. Виявляється, вони офіційно відмовилися мобілізувати своїх людей, щоб допомогти нам",- сказав верховний жрець, кривлячись.

"Що?!"- вигукнула Ріхія, її голос був істеричним і роздратованим. "Що вони собі думають?!"

"Якась нісенітниця про те, що захист країни - це обов'язок лицаря. Королівський орден впав до жалюгідного стану, відколи той чоловік став командувачем лицарів",- Габріель звучав так само роздратованим, як і вона.

Тим часом дивні речі почали відбуватися за межами підземної крипти центрального храму. До командної кімнати столичної гвардії надійшли повідомлення про скелетів та гоблінів, яких бачили по всьому місту.

Відправивши своїх людей, Лекс, заступник капітана столичної гвардії, стояв, переглядаючи карту королівської столиці. "Що це?"- промурмотів він, вивчаючи шпильки, прикріплені до карти. Кожна з них позначала місце появи монстра. "Всі вони з північної частини міста..."

Появи обмежувалися північною частиною, позначеною кварталом аристократів у північній частині району та центральним храмом на півдні. Було очевидно, що хтось навмисно організував це явище. Однак, навіть знаючи це, Лекс мав небагато варіантів.

По-перше, столична гвардія була набагато гірше озброєна, ніж Королівський орден. Зазвичай це не було б проблемою, оскільки вони мали справу лише з п'яницями та бешкетними мандрівниками... Ранги D і вище рідко створювали їм проблеми, тож, відверто кажучи, вони мали справу лише з рангами E і нижче, які не були особливо сильними.

У порівнянні з п'яницями та E-рангом, ці вороги були зовсім іншими тваринами. Зрештою, у звітах навіть згадувалося про появу огра. І саме тому Лекс попросив Королівський орден про допомогу. Однак... вони відмовилися.

"Що це все означає?"- стогнав він. Скільки разів він повторював ці слова?

Щоб погіршити ситуацію, посада капітана столичної гвардії залишалася вакантною навіть у цій надзвичайній ситуації. Попередній капітан був визнаний винним у хабарництві і звільнений, тому протягом останніх кількох місяців цю роль виконував міністр внутрішніх справ. Але, звичайно, граф Гарольд Лоуренс був зайнятою людиною, враховуючи, що він очолював таке величезне міністерство Королівства... Іншими словами, віце-капітан Лекс фактично керував столичною гвардією. Тоді, мабуть, це пояснювало, чому Королівський орден відхилив його прохання.

У цей момент його підлеглий увірвався до кімнати.

"Сер, ми щойно отримали повідомлення з палацу."

Чоловік вручив йому аркуш паперу.

Лекс застогнав, прочитавши його.

"Сер?"

"Судячи з усього, Королівська рада незабаром збереться. Лорд Лоуренс буде звітувати перед Його Величністю, а я маю йому допомагати."

"Незважаючи на те, що зараз триває криза?"

"На жаль, так, адже мова йде про Королівську раду. Можливо, вони зможуть виділити частину вільних військових сил Королівства для забезпечення безпеки в місті... Я просто повинен думати про це позитивно. Я вирушаю до палацу."

Командна кімната та казарми столичної гвардії знаходилися поруч із королівським замком. Лише кілька хвилин бігу. Але з огляду на нагальну ситуацію, він вважав за краще залишитися тут, ймовірно тому, що це було місце в королівській столиці, де збиралася найточніша інформація.

Однак також було необхідно надавати точні звіти своїм начальникам. Якщо вони видавали неправильні накази на основі неточних даних або припущень, страждали б його підлеглі. Лекс обдумав ситуацію і вирішив, як діяти, а потім вирушив до палацу.

*

"Чесно кажучи, ніщо не зрівняється з розмовою з справжнім алхіміком! Я так багато дізнаюся!"

"Я завжди поруч, тож звертайся, коли захочеш."

Рьо був на сьомому небі від щастя, і Кеннет теж виглядав задоволеним. Адже однодумці любили обговорювати спільні інтереси.

Раптом з'явився гість, який порушив спокій Королівського центру алхімії.

"Вибачте, Рьо, але до вас прийшов посланець з Інституту магічних досліджень",- сказав Раден, підлеглий Кеннета і заступник керівника Центру, у супроводі іншого чоловіка.

"Що?"- Рьо нахилив голову, зацікавившись. Тільки Абель знав, що він тут, і Рьо знав, що Абель перебуває в Інституті. "До мене? Що Інститут хоче від мене?"

"Нещодавно Багряний Меч і група Героя відреагували на повідомлення про раптовий масовий спалах монстрів у катакомбах під центральним храмом. Перед тим, як вони вирушили, пан Абель попросив зв'язатися з вами як з підкріпленням і зазначив, що ми можемо знайти вас тут, щоб передати повідомлення."

"Монстри?"- Хоча він розумів слова, він не мав уявлення, що насправді означало це повідомлення, тому Рьо знову нахилив голову в розгубленості. Проте відмовитися допомогти їм не було варіантом.

Рьо встав. "Кеннете, я повернуся до того, як ти..."

Раптом через двері вбіг вартовий Центру. "Бароне Гейворд, у нас надзвичайна ситуація!"- викрикнув він. " У місті помітили огра! І інших монстрів теж!"

Ця новина здивувала трьох людей у кімнаті.

"Н-не може бути...",- задихався Раден.

"Схоже, ця дивна ситуація не обмежується центральним храмом. Вся столиця під атакою",- спокійно сказав Кеннет, аналізуючи ситуацію.

"Огр у столиці...",- замислився Рьо, занурившись у свої думки. "Це може бути початком дивовижної сцени... Наче хтось кричить: “Троль у підземеллі!”..." Потім він схаменувся. "Якщо в місті блукає огр, чи не краще евакуюватися в більш укріплене місце?"

"Ти правий",- сказав Кеннет, негайно вживаючи заходів. "Радене, видай наказ про евакуацію. Скажи всім, щоб зберегли тільки найсекретнішу інформацію, а потім втекли."

"Так, мілорде!"- Раден поспішив виконати наказ і натиснув зелену кнопку на стіні.

Пролунав попереджувальний сигнал, а потім зелене світло огорнуло кімнату і коридор.

"Це наказ про евакуацію. Повторюю: це наказ про евакуацію. Всім алхімікам наказано евакуюватися після збереження всієї секретної інформації першого рівня."

За допомогою якогось пристрою або техніки слова лунали по всій будівлі.

"Вау... Це... дивовижно."

Цей вигляд здивував Рьо. Це було схоже на щось із фантастичного сюжету.

"Під час свого правління король Річард запровадив досить детальні протоколи для Центру на випадок надзвичайної ситуації",- пояснив Кеннет із гірким посмішкою, помітивши реакцію Рьо.

"Той самий, який повернув королівству колишню славу?"- запитав Рьо з подивом у голосі.

"Саме так. Це сталося століття тому, але він був, фактично, першим керівником Королівського центру алхімії",- відповів Кеннет, збираючи необхідні речі. Потім він запитав Рьо, чи є у нього ідеї щодо підходящого місця для укриття. Хоча вони розмовляли лише годину, обоє знали, на що здатний кожен з них.

"Насправді, є. Вчора я бачив маєток маркграфа Луни, і думаю, що вона буде ідеальною. Вона майже як фортеця. Я вірю, що вона витримає все і будь-що."

"Логічний вибір, враховуючи, що вона також знаходиться тут, у східному районі. Але в Центрі працює сорок співробітників. Я не впевнений, що вони зможуть так легко прийняти нас усіх..."

"Залиш це мені. Я займуся переговорами. Хоч по мені і не скажеш але я - авантюрист з Луни",- відповів Рьо з посмішкою.

"Радий це чути. О, я повинен взяти це з собою на всяк випадок."- Кеннет подивився на два пристрої, що стояли поруч у кутку кімнати. Кожен з них був розміром з чотирилітровий термос і мав форму гармати. "Якщо ми в кінцевому підсумку забарикадуємося, вони стануть у нагоді."

Дивно, але порох не мав би бути поширеним тут, на Фі...

"Якщо ми їх залишимо, вони будуть знищені, тож я краще візьму їх, тим більше, що обидва є лише прототипами",- продовжив Кеннет зі сміхом.

"Прототипи... Це слово звучить так дивовижно. Викликає безліч ідей."

Ніхто не почув бурмотіння Рьо. А навіть якби хтось і почув, то, мабуть, не зрозумів би...

Через п'ять хвилин після того, як пролунав сигнал тривоги, всі сорок співробітників Королівського центру алхімії зібралися перед входом до будівлі. Алхіміки, асистенти, охоронці та інші помічники.

"Рьо, ми розраховуємо на тебе, що ти врятуєш усіх."

"І я вас не підведу. 5-шарова крижана стіна."

Він оточив їх усіх крижаною стіною, додавши трохи синього кольору, щоб зробити її непрозорою. Якби вона була повністю прозорою, вони могли б поранитися, врізавшись у неї...

"Крижана стіна...? Я знав, що ти маг води, але ніколи раніше не бачив нічого подібного. Неймовірно!"

"О, це нічого, справді."

Похвала Кеннета збентежила Рьо. Інші, навіть ті, хто не були алхіміками, пробним чином постукали по крижаній стіні. Він не був здивований, побачивши, що ті, хто працював у Центрі, цікавилися не тільки алхімією, а й самою магією.

"Гаразд, всі, вирушаємо. Резиденція маркграфа знаходиться менш ніж за кілометр звідси. Думаю, дістатися туди займе не більше десяти хвилин. Крижана стіна має три метри в ширину, тож, будь ласка, йдіть за мною.."

І з цими словами Рьо рушив уперед. Поруч із ним Кеннет тримав сумку з одним із "прототипів". За ним Раден ніс іншу сумку з іншим "прототипом". Решта йшли слідом за ними.

З Рьо і Кеннетом попереду, здалеку група, мабуть, виглядала так, ніби рухалася вперед у блідо-блакитному крижаному тунелі. Незважаючи на повідомлення про появу огра, на них не напали. Звичайно, навіть якби це сталося, крижана стіна захистила б їх.

Коли вони прибули до маєтку маркоафа Луни через десять хвилин, то виявили, що місце вже перебуває під посиленою охороною. Ворота були зачинені, а двох вчорашніх вартових ніде не було видно. Натомість на високих стінах стояли лучники.

"Ну... ти не жартував, коли казав, що це фортеця. Мушу визнати, що захист тут навіть більш вражаючий, ніж я уявляв." Кеннет поглянув від воріт до валів, а потім до лучників, що стояли на них. За його спиною Раден енергійно кивнув на знак згоди.

Рьо зупинився перед воротами і крикнув: "Вибачте!"

З іншого боку пролунав голос: "Хто ви?! Повідомте про свою справу!"

"Мене звати Рьо, я - авантюрист D-рангу з Луни. Всі інші тут працюють у Королівському центрі алхімії. Через дивні події в місті ми прийшли сюди шукати притулку. Будь ласка, передайте це повідомлення капітану Едену!"

"Зачекайте хвилинку."

Рьо відчув певне полегшення, коли зрозумів, що їх не відправлять геть. Він не думав, що Еден або будь-який інший лицар з Луни, якого він знав, зробив би таке, але це була королівська столиця, і він не знав людей маркграфа тут, тож...

Після хвилини очікування він почув, як хтось гукнув з верху стіни.

"Рьо?"

Він впізнав цей голос. Коли Рьо підвів погляд, він побачив Едена, командира взводу і лідера лицарів, які транспортували магічні камені з Луни.

"Це я, Едене. Вітаю."

"Так, вітаю... Е-е-е. Тоді решта з вас, мабуть, люди з Центру. Тут ще небагато скелетів і гоблінів, але... О, вибачте за мої манери. Будь ласка, заходьте. Відкрийте ворота!" Останнє Еден вигукнув як наказ.

На щастя для них, виявилося, що капітан Еден був високопоставленим лицарем навіть серед персоналу столиці маркграфа. Так група людей з Королівського центру алхімії змогла потрапити на територію маєтку маркграфа Луни. З огляду на те, що мало статися в королівській столиці, ця евакуація виявилася чудовим кроком з боку Рьо.

*

Минула година з моменту прибуття Абеля та інших до центрального храму. Вони по черзі змінювали дещо оговтаних священиків і продовжували відбивати навали монстрів у середині першого підземного рівня. Тепер, коли вони мали необхідну бойову силу, вони могли на деякий час припинити відступ.

На жаль, монстри продовжували наступати. Абель і герой Роман знищили чималу кількість на передовій, але інші монстри заміняли мертвих, навіть не помітивши цього. Надія Абеля вбити багато ворогів і тим самим утворити стіну з трупів була наївною.

"Їм кінця і краю не видно, еге ж? Романе, ти в порядку? Думаєш, зможеш протриматися ще трохи?"

"Так, я ще в порядку. Але я турбуюся про магів і їхні запаси мани",- відповів він.

Абель поглянув на вираз обличчя Лін. Її магія не вичерпається відразу, але він відчував, що вона наближається до межі. Він знав це, бо вони довго воювали разом. Він і Роман помінялися місцями з ченцями, тимчасово відступивши. Він скористався нагодою, щоб поговорити з Лін.

"Лін, я хотів би сказати тобі, щоб ти зберегла свою магію, але, думаю, для цього вже запізно."

"Так, без жартів. Боротися так довго - це неможливе завдання для мага. Ти це знаєш. Що гірше, маги в групі Героя перебувають у ще гіршому становищі, ніж я",- відповіла вона тихим голосом.

Абель подивився на згаданих людей. Навіть він міг сказати, що вони наближаються до межі своїх можливостей.

"Це погано. Боже, я дуже сподіваюся, що хтось зміг зв'язатися з Рьо."

"Що ти маєш на увазі?"

"Ну, я попросив одного з людей Іларіона повідомити йому, коли ми пішли. З ним поруч було б трохи легше впоратися з цією халепою, не думаєш?"- зітхнув Абель.

У цей момент він почув голос ззаду.

"Водяний струмінь 256".

Раптом їхні голови одна за одною полетіли в повітря.

"Вічна мерзлота."

Далі територія аж до сходів, що вели до другого підземного рівня, перетворилася на крижаний світ. Несподіваний поворот подій зупинив усіх, включаючи ченців.

"Абелю, Абелю, Абелю. Хіба ти не знаєш, що ніколи не станеш кращим мечником, якщо будеш постійно байдикувати?"

Хто ж інакше міг з'явитися, як не Рьо, найсильніший маг води, якого знав Абель.

"Ти запізнився, друже."

"Знай, що це не моя провина. Я мусив спочатку допомогти Кеннету та його співробітникам евакуюватися до маєтку маркграфа Луни. Відомий філософ колись сказав: "Добрі воїни стародавніх часів спочатку унеможливлювали свою поразку, а потім чекали нагоди, щоб перемогти ворога". Це означає, що ти повинен спочатку не дати ворогу перемогти, навіть якщо він на тебе нападе",- базікав Рьо, обговорюючи свою заплутану тактику, ніби це були сухі факти.

"Ага..." Абель не зрозумів більшості з того, що він сказав, але зрозумів, що Кеннет і його люди в безпеці. Однак у цей момент у нього в голові виникло питання. "Зачекай, це означає, що ці істоти з'явилися і в інших місцях?"

"Схоже на те, так. Хоча в східному районі їх небагато..."

Люди, що стояли поруч, слухали розмову Рьо і Абеля.

"Ваша Високопреосвященство...",- почала Ріхія, підслухавши їхню розмову.

"Я знаю, Ріхія",- відповів Габріель. "Королівський орден лицарів і столична гвардія, мабуть, займаються цими спалахами, тому вони не надіслали сюди підкріплення."

Його вираз обличчя був особливо похмурим, бо тепер він точно знав, що їм доведеться продовжувати цю битву без допомоги і не знаючи, коли вона закінчиться. Тому раптова байдужість Абеля здивувала його.

"Ні, з нами все буде гаразд. Рьо тепер тут",- сказав Абель, дивлячись на Габріеля.

Рьо трохи похитав головою, коли це почув. Потім він озирнувся і сказав: "Наскільки я розумію, маги ось-ось вичерпають свою ману, так? Як нам діяти далі? Мені створити крижану стіну, щоб заманити їх по одному, і Абель сам їх усіх переможе?

"Чому завжди я повинен робити всю роботу? До того ж, у Романа ще залишилося багато сил."

Рьо також подивився на Романа і кивнув. "Ти правий. Він такий повний життя."

"Е-е-е, це ти вчора втрутився, так? Я висловлюю тобі свою глибоку вдячність." З цими словами Роман схилив голову.

Можливо, це було не те місце і не той час, щоб дякувати, але трохи вдячності завжди не завадить.

"О, ні, не думайте про це",- скромно відповів Рьо.

"Хлопці, чи не вважаєте ви, що ця розмова може почекати на пізніше?"- пожартував Абель.

"У будь-якому разі, на даний момент, я думаю, ми повинні... Як називаються ті люди на передовій? Воїни храму? Давайте дамо їм відпочити. Їхні сили явно вичерпуються."

Ченці зробили так, як запропонував Рьо.

"Гей, Рьо, що нам робити з тими, кого ти заморозив?"

"Що ти маєш на увазі?"- відповів він, не розуміючи питання Абеля.

"Ну, вони ж мертві, правда?"

"А, зрозуміло. Так, гобліни й орки мертві. А щодо неживих істот, таких як скелети... Я не впевнений, чи "мертві"- це правильне слово для них."

"Немає різниці. Не варто зараз чіплятися до слів. До того ж, я впевнений, що з другого рівня і нижче з'явиться ще більше таких істот..."

Абель виявився правий. У цей момент з сходів, що вели до підземного поверху, виринули ще більше скелетів.

"Скелети, що марширують крізь світ льоду... Яка сюрреалістична картина",- пробурмотів Рьо, майже до себе.

"Тебе це зовсім не турбує, еге ж? Мабуть, приємно бути тобою."- Абель важко зітхнув.

"У будь-якому разі, ми не повинні витрачати тут занадто багато часу, враховуючи інші події в місті. Я використаю "Крижану стіну", щоб їх відбитм. Абелю, ти і Роман знищіть їх спереду. Я подбаю про тих, кого ви пропустите. Тим часом інші маги повинні зосередитися на відновленні своїх магічних сил. Як вам такий план?"- запитав Рьо, дивлячись запитливо на Ріхію і верховного жерця Габріеля. Звичайно, він не знав цього чоловіка, але Рьо припустив, що він був найвищою особою тут, судячи з його одягу, найвишуканішого з усіх.

"Якщо ти вважаєш, що це спрацює, Рьо, то будь ласка, продовжуй",- сказала Ріхія, кивнувши головою.

Абель і Роман сприйняли це як сигнал до дії і продовжили знищення.

"Оооо, яке чудове видовище. Вони обидва дивовижні."- Рьо спостерігав за ними ззаду, вражений їхніми рухами.

Вони знищили більшість монстрів, що атакували. Рьо обезголовив тих небагатьох, яким вдалося втекти, перш ніж вони змогли далеко втекти. Струмені води були майже непомітно тонкі, тому більшість людей бачили лише голови, що раптово відпадали від тіл монстрів. Один за одним Абель, Роман і Рьо знищили ворога, принісши глибоке почуття полегшення тим, хто спостерігав. Боротьба тривала так довго, що вони нарешті дозволили собі відчути проблиск надії.

Через деякий час Рьо раптово повернувся до Ріхії та верховного жерця Габріеля. "Чи є тут якийсь прохід або щось, що з'єднує це місце з іншим?"

"Не повинно бути..."

"Як каже Ріхія. Чому ти питаєш?"

"Просто здається, що їх стає менше... Можливо, тому що ми зменшили їхню кількість?"- пробурмотів Рьо.

"У такому разі, сподіваюся, це скоро закінчиться",- радісно відповіла Лін.

"А!"- вигукнув Габріель.

Рьо, Ріхія і Лін подивилися на нього.

"Третій підрівень з'єднаний з підвалом старого монастиря. Однак на шляху є три двері, кожна з яких захищена святою печаткою".

"Я й гадки не мала...",- здивовано сказала Ріхія.

"Звісно, що ні. А звідки тобі знати? Цей прохід ніколи не використовується. Не кажучи вже про те, що, напевно, ніхто навіть не перевіряв, чи він ще там після перенесення монастиря",- відповів Габріель, кивнувши головою.

"А що зараз знаходиться всередині того старого монастиря?",- запитав Рьо.

"Дай подумати... Другий тренувальний майданчик Королівського ордену."

"Тож навіть якщо вони прорвуться і скористаються проходом, Королівські лицарі зможуть впоратися з ними, так?"

Відповідь Габріеля заспокоїла Рьо, тож він вирішив зосередитися на поставленому завданні. Однак, на жаль, стандартом Рьо для лицарського ордену були лицарі маркграфа Луни. Колишній Королівський орден - це одне, але що стосується нинішнього...

*

Коли це сталося, на другому тренувальному майданчику було шістдесят лицарів. Тридцять перебували зовні, а решта тридцять - у критій залі. Вся будівля затремтіла, і якби вони були пристойними людьми, то тридцять лицарів у залі зацікавилися б, що сталося. Але більше половини з них були п'яні. Лицарі, які пили вдень... Гниль нагорі завжди досягала низу. Це було неминуче, незалежно від світу, епохи чи організації. Єдиними, хто пішов перевірити, були десять тверезих лицарів.

Вони побачили орду скелетів, привидів, гоблінів, хобгоблінів, орків і огів, що виринали зі складу в кінці коридору. Лицарі дивилися на наближаючуся орду, повністю охоплені відчаєм. Вони навіть не витягли мечі. Не кажучи вже про двадцятьох п'яниць. Монстри увірвалися в зону відпочинку і миттєво поглинули їх.

Складське приміщення в кінці коридору... Коли ця будівля була монастирем, ця кімната була з'єднана з центральним храмом через підвал. Звичайно, лицарі цього не знали. Знали вони це чи ні, це, мабуть, не мало б жодного значення.

Монстри вилилися з будівлі і попрямували до тридцяти лицарів, які тренувалися зовні. Єдиним принципом, що керував рухом орди, був напрямок до найближчої живої людини. Тридцять лицарів зовні чинили певний опір у порівнянні з тими, що були всередині, але їх поглинули менш ніж за дві хвилини.

Лицарів супроводжували їхні зброєносці, які раніше допомагали їм одягати обладунки та сідати на коней. Хоча технічний прогрес тепер дозволяв лицарям одягати обладунки без допомоги, вони продовжували брати зброєносців як певну традицію. Ці слуги все одно стали жертвами.

Сотні, а може й тисячі монстрів рушили далі на північ. До першого тренувального майданчика Королівського ордену. Тридцять лицарів, які проходили там базову підготовку, були поглинуті без будь-якого опору. Навіть з огляду на те, що це була раптова атака, важко було повірити, що це була еліта Королівства. Потім монстри рушили ще далі на північ. До казарм лицарів.

Казарми лицарів були однією з найважливіших оперативних баз Королівського ордену поряд із його штаб-квартирою в палаці, а також місцем проживання багатьох високопоставлених офіцерів. З цієї причини на різних входах були розміщені вартові.

Як і слід було очікувати, вони не були п'яні. Їм доводилося мати справу не тільки зі своїми колегами-лицарями, а й з людьми ззовні організації, тому вони не могли дозволити собі бути дурними. З огляду на те, що іноді їх відвідували члени королівської родини та важливі особи країни, вартові біля входів, мабуть, були найрозумнішими з присутніх членів Королівського ордену.

І, як і слід було очікувати, вони швидко зреагували. Побачивши наближення монстрів, вони, згідно з протоколом, забили дзвін, сигналізуючи про надзвичайну ситуацію.

Принаймні тепер лицарі в казармах не будуть захоплені зненацька - або, принаймні, не повинні були бути. На жаль, вони були настільки розслаблені, що навіть не напружилися, почувши дзвін. Більше того, орда набрала такого розгону, що вартові біля входу не змогли чинити жодного опору. Їх і дзвін поглинула орда, загасивши його сигнал. Все сталося так швидко, що розслаблені лицарі вирішили, що це була помилкова тривога, і продовжили свою роботу.

Огр легко розтрощив ворота, які охороняли вартові. Це була королівська столиця, а не прикордонна територія, тому не буде перебільшенням сказати, що це було останнє місце, де хтось міг очікувати побачити таку істоту. Ворота було б важко прорвати людині, але вони не мали жодних шансів проти огра.

Лицарі в казармах помітили, що щось не так, лише коли монстри вторглися в саму будівлю. Тільки тоді почався опір. У коридорах і на сходах одна-дві людини могли чинити опір. Однак їх одного за одним знищувала переважна чисельність орди.

До того часу, як орда очистила коридори і кімнати першого поверху, сходи на другий поверх були покинуті на півдорозі. Це був чистий збіг, що лицар-командир Бакала, який зазвичай перебував у штабі всередині королівського замку, взагалі був тут. Він прийшов, щоб забрати деякі особисті речі зі свого кабінету на четвертому поверсі казарми. Однак його відпочинок і дегустація висококласного віскі, яке він зберігав у своєму кабінеті, обернулися проти нього. До того часу, як Бакала помітив, що щось не так, другий поверх вже перетворився на поле бою. Тільки тоді лицар нарешті прийшов до свого кабінету, щоб повідомити про це.

"Сер, казарми атакують скелети та велетні."

Якби хтось знав всю історію, він не зміг би стриматися від сміху, почувши це повідомлення. Спочатку він би сказав: "Ви мені це зараз розповідаєте?". Потім додав би: "З усіх істот у світі, чому саме скелети та велетні?". Нарешті, з останнім сміхом, він сказав би: "Ну, зараз ми нічого не можемо вдіяти."

Поки він доповідав, битва на другому поверсі закінчилася, і звуки бою було чутно з третього поверху, що знаходився трохи нижче. У цей момент командир Бакала розглядав можливість втечі через вікно. Думка спуститися на третій поверх, щоб взяти на себе командування битвою, навіть не спала йому на думку. Однак стрибок з четвертого поверху неминуче призвів би до серйозних травм, навіть якщо падіння не вбило б його. Більше того, зовні будівлі були монстри, які дивилися вгору...

Поки він вагався, звуки бою наближалися, до самого нього, з коридору четвертого поверху. Саме тоді він нарешті витягнув меч. У той самий момент двері розлетілися, і щось влетіло всередину. Бакала інстинктивно змахнув мечем, вбивши гобліна одним ударом.

Хоча він аж ніяк не був некомпетентним лицарем, він втратив пильність, ставши командувачем Королівського ордену. Доказом цього було те, що його меч зупинився після того, як він зарубав гобліна.

Відразу ж полетіла сокира і влучила йому в груди. З рота хлинула кров. Рефлекторно він впав на коліна. Він швидко підняв голову, але було вже запізно. Останнє, що він побачив, - це хобгоблін, який замахнувся мечем. Бакала Тоу, граф Уейр, помер у віці тридцяти восьми років.

Монстри, які захопили казарми Королівського ордену, вирвалися на свободу і приєдналися до інших, що вже напали на місто, з'явившись не тільки в підземних рівнях центрального храму, а й по всьому місту...

*

Енклава була посольством в королівській столиці для ельфів, які жили в Західному лісі. П'ять років тому її перенесли в куток кварталу знаті на північному заході міста, і зараз там перебувало близько тридцяти ельфів. Серед них п'ятнадцять вважалися найелітнішими постійними співробітниками і з учорашнього дня проходили навчання у жінки, яка там проживала. Хоча минув лише один день, очі співробітників були сповнені страху і поваги... Неважливо, що обидва слова мають схоже значення.

Сьогоднішнє тренування було ще важчим, ніж вчорашнє, але група якось зуміла пообідати. Вони знали, що якщо не поїдять, то не витримають післяобіднього тренування. Після обідньої перерви вони вийшли у двір і побачили жінку, Серу, яка стояла на дорозі перед головним корпусом Енклави.

Локслей, якого вона перемогла, скориставшись його помилками, підійшов до неї. Звичайно, він не був винятком, і ті самі страх і трепет, що охопили інших, заповнили і його очі. Але водночас він почав захоплюватися її силою. Чи це було причиною його підходу, було незрозуміло.

Сера помітила, що він наближається, і гукнула: "Локслей, такі події зараз популярні в столиці?" Вона дивилася вперед на істоту заввишки близько трьох метрів, яка йшла до них, тримаючи в руці палицю. Придивившись, вона зрозуміла, що це, мабуть, огр.

"Зовсім ні. Однак... я дійсно вважаю, що це огр. Але чому він тут...?"

Монстр на вулицях королівської столиці був, м'яко кажучи, незвичайним видовищем. Саме тому Сера і запитала про це, але навіть Локслі був здивований тим, що побачив.

"Якщо він нападе, то вбити його не буде великою проблемою. Але все одно..." Вона звучала майже бадьоро, хоча в її словах не було нічого бадьорого.

Локслі чітко почув її слова. Однак він зробив вигляд, що не почув. Бо відчув небезпеку.

Раптом вона обернулася і подивилася на дорогу за собою. Там вона побачила людей, які відчайдушно бігли, наче їх переслідували. Коли вона придивилася уважніше...

"Орки?"

Вони були такі ж високі, як люди. Ці монстри з свинячими головами були трохи сильніші за гоблінів.

"А, тепер я розумію. У місті щось не так",- промурмотіла Сера. Потім вона витягла меч. "Локслей, врятуй людей, що тікають, і відведи їх у безпечне місце всередині Енклави. Я займуся ограми". Далі вона повернулася до двору і підняла голос. "У нас надзвичайна ситуація! Команди 1 і 2, захищайте дорогу і допомагайте цивільним. Команда 3, винесіть усю зброю зі складу у двір. Негайно покличте Матріарха."

Вона навіть не почекала, щоб переконатися, що ельфи виконали її вказівки, а відразу ж кинулася на огра. З огляду на те, що він був майже три метри заввишки, його зріст сам по собі ускладнював завдання відрубати йому голову.

Помітивши, що вона мчить на нього, огр підняв у повітря свою палицю і замахнувся нею. Сера пробігла повз його правий бік і рубанула по колінах. Коли монстр впав на землю, а його голова похилилася вперед, вона відрубала йому голову ззаду.

Образ того, як вона з такою легкістю вбила огра, закарбувався в пам'яті всіх ельфів з першої та другої команд, які встановлювали лінію оборони на дорозі. Жоден з них не промовив ні слова. Коли Сера повернулася до них, Матріарх вибігла з двору.

"Що це я чую про надзвичайну ситуацію, дитино?"- запитала вона, оглядаючи околиці.

Вулиці були завалені трупами огів та орків, а також розчленованими кістками скелетів.

"Не можу повірити, що це відбувається в столиці..."

Мабуть, саме це мала на увазі тривожна присутність, про яку попереджало пророцтво.

"Пані, всі ці люди, які рятуються втечею, мабуть, були на прогулянці, коли почалася навала, тому я пропоную надати їм притулок тут, в Енклаві. Я не бачу, щоб це скоро закінчилося."

"Я згодна. Оскільки це квартал знаті, більшість аристократів сховаються у своїх маєтках... Але було б жахливо, якби вони зіткнулися з цим, перебуваючи на вулиці, тому ми повинні їх захистити. Оскільки ми не знаємо, скільки часу знадобиться, щоб вирішити цю ситуацію, ми повинні якомога менше використовувати магію." Матріарх кивнула головою на знак згоди.

"Ми будемо використовувати дистанційні атаки, щоб тримати їх на відстані, і зосередимося на вбивстві їх за допомогою луків і стріл. Скелетів і огів не можна вбити таким методом, тому з ними доведеться боротися в ближньому бою або за допомогою магії."

"Так. Давайте діяти за цим планом."

І так, в Енклаві розпочалася довга оборонна битва. Але це була лише частина хаосу, що спалахнув по всій королівській столиці.

*

В іншому місці, в резиденції віконта Вествуда в аристократичному кварталі міста, Зак Кулер і Скотті Кобук з Альянсу Других Синів були в гостях, щоб доставити деякі документи від свого ордену. Зазвичай для такого завдання не потрібно було залучати лицаря Королівського ордену, а тим більше двох. Але обоє часто охоче бралися за такі завдання. І це точно не тому, що їм подобалося перекусити після доставки, зайти в кафе, яке привернуло їхню увагу, або просто побродити містом...

"Не будьте дурними",- міг би сказати Зак, якби хтось на це вказав. Їхні об'їзди лише трохи затримували їх, а крім того, дозволяли патрулювати місто, тож це було нормально! Нехай навіть за безпеку Кришталевого палацу відповідала столична гвардія, організація, окрема від Королівського лицарського ордену.

Однак того дня було ще одне пояснення запізнення двох лицарів із резиденції віконта. Шеф-кухар попросив їх скуштувати його нові страви. Родина Вествудів була відома як гурмани протягом багатьох поколінь.

Нинішній глава родини, Гарві, був шеф-кухарем державних гостьових будинків країни і відповідав за їжу, що подавалася в трьох містах по всьому Королівству, включаючи столицю. Ці заклади були призначені для прийому високопоставлених гостей. Іншими словами, віконт Вествуд був ім'ям і титулом, які часто асоціювалися з вишуканою їжею.

Було цілком природно припустити, що шеф-кухар у резиденції віконта був винятковим. Якщо дружина Вествуда просила вас спробувати його нові страви, ви просто не могли відмовити. Більше того, шеф-кухар добре знав імена цих двох завдяки своїй сестрі, власниці пабу "Нехай ті, хто тоне, тонуть у своїх чарках", який, як виявилося, був закладом, який часто відвідували члени Альянсу других синів.

Насправді, навіть серед постійних відвідувачів таверни члени Альянсу були відомі як молоді люди з хорошим смаком. Можливо, це було тому, що вони розважалися тим чи іншим чином з підліткового віку і розвинули вишуканий смак... Тож коли шеф-кухар дізнався, що вони приїдуть, він благав віконтесу дозволити їм скуштувати його страви. Звичайно, вона не заперечувала. Вони теж. І ось так вони опинилися в їдальні віконта, насолоджуючись справжнім бенкетом, вже після того, як виконали своє завдання з доставки.

Якраз коли Зак і Скотті захоплено обговорювали новий десерт, який шеф-кухар приніс як останнє блюдо, з саду пролунав жіночий крик. Вони переглянулися, швидко схопили мечі і вибігли назовні. Там на землі сиділа приголомшена покоївка, дивлячись на ворота маєтку, зроблені з тонких залізних прутів.

Коли вони подивилися в тому ж напрямку, то побачили скелета, який дивився ззовні. Враховуючи, що в королівській столиці ніхто б не очікував побачити справжнього скелета, двоє одразу ж запідозрили, що це жарт. Але тоді з'явився другий скелет - скелет-лучник, який почав стріляти в них стрілами...

Стріла скелета-лучника могла поранити, якщо влучила в ціль, і, звісно, вбила б, якщо влучила б в неправильне місце. Ніхто не був би настільки жорстоким або дурним, щоб влаштувати такий жарт. У цей момент вони мусили визнати, що щось не так.

Вони відбивали стріли мечами і побігли до воріт. Зак просунув меч крізь щілину в залізних гратах і проколов лоб монстра. Скотті зробив те саме, встромивши меч у лоб останнього скелета. Обидва скелети впали на місці.

Тупі зброї, такі як палиці та молоти, були найефективнішими проти скелетів. Якщо вдалося розтрощити їм череп, вони переставали рухатися. Однак мечники та списоносці воліли вбивати їх, проколюючи їм череп. Звичайно, це було складніше, ніж здавалося. Якщо меч не влучав під ідеальним кутом, вигин черепа відхиляв меч убік. Те, що Зак і Скотті змогли це зробити, свідчило про їхні навички як мечників вище середнього рівня.

Вбивши скелетів, вони подивилися на дорогу крізь щілини в воротах. Там вони побачили не тільки скелетів, а й гоблінів, хобгоблінів, орків і навіть огів.

"Гей... що це все таке?"

"Звідки я, чорт забирай, маю знати, чувак? Але це погано. Дуже, дуже погано."

Зак і Скотті були збентежені цією ситуацією, з якою вони ніколи раніше не стикалися.

"Тоді підемо на другий поверх і подивимося, що відбувається в решті району."

"Так, гарна ідея."

Потім вони перенесли покоївку, яка все ще лежала без руху в саду, назад до маєтку.

Тим часом у королівському замку.

"Іншими словами, квартал знаті знаходиться в епіцентрі спалаху монстрів",- пробурмотів король Стаффорд IV.

На круглому столі, який використовувався для засідань Королівської ради, була розстелена досить велика карта столиці. Місто мало приблизно круглу форму, а в його центрі знаходився центральний храм. Казарми Королівського ордену лицарів розташовувалися безпосередньо на північ від храму. Оскільки палац був побудований на північній стороні міста, в цій місцевості знаходилося багато маєтків багатих купців і аристократів, і вона була широко відома як "квартал аристократів". І саме там монстри зараз сіяли хаос.

"Що ж це таке відбувається...?"- пробурмотів міністр фінансів Фука.

Граф Гарольд Лоуренс, міністр внутрішніх справ, підняв руку. "Дозвольте мені пояснити, використовуючи інформацію, яку мені вдалося зібрати."

За його спиною стояв віце-капітан Лекс із столичної гвардії.

"Монстри були помічені в декількох місцях на півночі міста",- продовжив Гарольд. "Серед них було підтверджено, що велика кількість з них з'явилася саме в підземних гробницях центрального храму. Однак, завдяки допомозі авантюристів, храм, здається, зможе продовжувати відбивати їхні атаки."

Звісно, багато хто з полегшенням сприйняв цю новину. Центральний храм був не тільки центром столиці, а й центром віри. Якщо монстри захопили б його, віра в храм різко впала б, що неминуче призвело б до політичної нестабільності. Присутні знали, що релігія може бути потужним інструментом управління, якщо її правильно використовувати. Позитивні перспективи оборони центрального храму були першою гарною новиною з початку цієї серії нещасних подій.

Але на цьому хороші новини закінчилися.

"На жаль, монстри змогли вибратися на поверхню на другому полігоні Королівського ордену, який був пов'язаний з підземною гробницею храму. Потім вони атакували перший полігон і казарми, а потім поширилися на квартал знаті і з'єдналися з іншими монстрами."

"Чи маєте ви якесь уявлення, чому було атаковано казарми?"- запитав король Стаффорд IV, вислухавши пояснення Гарольда Лоуренса.

"Ми не знаємо точної причини. Однак наші експерти припускають, що їх може приваблювати густонаселені райони. Іншими словами, місця, сповнені життєвої сили. Як ви знаєте, це характерна риса нежиті, якої зараз багато, включаючи скелетів і привидів. Це може бути природним наслідком того, що монстри походять з підземної гробниці. Однак така ж тенденція спостерігається у гоблінів та орків, оскільки є повідомлення про те, що вони нападають і вбивають живих людей, а потім їдять їх."

Після того, як Лоуренс закінчив свою доповідь, ніхто не промовив ні слова, ніби боячись, що навіть одне слово може сполохати орду... Деякі з присутніх на цьому засіданні Королівської ради насправді боялися таких марень.

"Я чув, що лицарі в казармах були знищені. Це правда?"- запитав міністр фінансів Фука.

"На жаль, так",- відповів Гарольд Лоуренс із похмурим виразом обличчя.

"Єдині вцілілі члени Королівського ордену - це близько двохсот осіб у штабі палацу, який вони зараз охороняють."

"А що з Бюро королівських магів і Другою королівською гвардією?"

"Перші вчора виїхали зі столиці для проведення навчань. Щодо других, то вони супроводжують наслідного принца як його охорона до посольства монархії Жу."

"Отже, по суті, єдиною військовою силою, що залишилася для боротьби в палаці, є..."

"Правильно. За винятком вцілілих королівських лицарів, залишилася тільки Перша королівська гвардія."

Учасники Королівської ради були вражені такою відсутністю бойової сили. Ніхто не міг заперечити, що Перша королівська гвардія складалася з елітних солдатів, але їх було лише близько ста. Разом із двома сотнями вцілілих членів Королівського ордену, загалом було триста лицарів. Навіть з урахуванням присутності деяких зброєносців, ця кількість була просто занадто малою.

Як окрема сила, Столична гвардія не була сильною. Проте, були повідомлення про те, що її члени переміщалися в різні частини міста і вели бої за допомогою місцевих дворян.

"Лорде Лоуренс, що ви пропонуєте робити далі?"- запитав Фука.

"Ми повинні мобілізувати Столичну гвардію до королівського замку. У казармах залишилося лише п'ятсот осіб, оскільки решта вже розійшлася по всьому місту",- відповів міністр внутрішніх справ.

Стоячи за ним, віце-капітан Лекс нахмурився. Столична гвардія була створена для підтримання порядку в королівській столиці, як випливає з її назви, а не в палаці. Замість того, щоб захищати громадян, як вони повинні були, тепер вони захищатимуть королівський замок... Хоча Лекс розумів необхідність такого наказу в такій надзвичайній ситуації, він все одно відчував себе безпорадним.

Однак вони стикаються з ще більшою проблемою. Справа в тому, що Королівські лицарі, найпотужніша бойова сила міста, були знищені без особливого опору. Багато хто з присутніх чули чутки про незаконне збагачення командира лицарів Бакалли, але ніхто його не викривав. Ймовірно, тому що деякі з них робили подібні речі... більш-менш. Деякі з них навіть отримали бажані посади завдяки його клопотанням до їхнього імені... Дехто також вважав, що якщо вони збережуть цю інформацію та докази, то, можливо, колись зможуть ними скористатися.

Усі в цій залі розуміли, що все це призвело до корупції Королівського ордену та спричинило нинішню ситуацію. Звичайно, ніхто не хотів цього визнавати вголос. Навіть зараз, коли ситуація була безнадійною, ніхто цього не робив.

Країна була на межі краху.

*

Нація повинна витримувати безперервний тиск ззовні. Незалежно від того, наскільки мирною може здаватися нація всередині, вона може продовжувати існувати тільки тому, що є люди, які справляються з цим зовнішнім тиском.

Це як перебувати в підводному човні глибоко під водою. Якщо ви нехтуєте тиском або не справляєтеся з ним, вода безжально розчавить вас. Навіть одна слабка точка буде використана.

Займатися цим питанням - завдання адміністративного органу. Однак, коли ця організація стає занадто великою, як, наприклад, національний уряд, її окремі члени втрачають з виду цю місію. Хто може їх за це звинувачувати? Тож бюрократи застрягають, роблячи одне й те саме, разом із міністрами, які ними керують, і нація гине. На жаль, жодна нація не є імунною до цього процесу.

Наразі двоє нещасних лицарів були на межі того, щоб стати жертвами бюрократії своєї країни: Зак Кулер і Скотті Кобук.

Вони точно не були жертвами власної ліні. Ні, точно ні. І вони точно не потрапили в цю халепу тільки тому, що того дня були занадто зайняті байдикуванням, щоб встигнути додому вчасно... Ні, це зовсім не так. Вони були просто ще двома нещасними жертвами своєї країни!

"Ми єдині, хто може битися. Віконтеса, її дочка, шеф-кухар, дворецький і покоївки - всі десятеро з них, зрештою, не є бійцями...",- сказав Зак.

"Ти маєш рацію. У колекції віконта є близько двадцяти списів, якими ми можемо скористатися. Ми можемо використовувати їх для атаки з відстані, щоб нас не атакували біля воріт. Господиня будинку також дала нам дозвіл на їх використання."

"Зараз не так багато монстрів зосереджено на цій садибі. Вони просто повільно рухаються по дорозі праворуч."

"Тоді щось, мабуть, привертає їхню увагу в тому напрямку. Давай спочатку знищимо монстрів біля воріт, а потім подивимося. Вони не протримаються довго, бо не призначені для бою."

Визначившись із планом дій, вони взялися захищати маєток. Обоє коротко пошкодували, що залишилися насолоджуватися спокійною вечерею, а не пішли прямо додому після зміни. Однак якби вони так зробили, люди тут стали б жертвами монстрів... і це залишило б у них почуття провини.

Двір ельфів Енклави став притулком для людей по сусідству. Мешканці трьох маєтків по обидва боки Енклави втекли туди, побачивши першу лінію оборони ельфів. Багато людей з кварталу аристократів намагалися захищатися, але монстри швидко захопили територію, що призвело до жертв.

Вулиця перед входом до Енклави була однією з головних доріг, що простягалася від центрального храму королівської столиці. У сучасній Японії вона б легко вміщувала три смуги руху в кожну сторону, загалом шість. Вона перетиналася з проспектом, що простягався від палацу, роблячи цю ділянку досить широкою.

Наразі монстри заполонили всю ширину вулиці з усіх боків. Якби це була звичайна садиба аристократа, її б захопили за п'ять хвилин. Однак лінія оборони Енклави з ельфів-лучників була надзвичайно сильною.

Якби Рьо побачив цю сцену, він, мабуть, сказав би: "Як я і думав! Ельфи не можуть обійтися без луків!" Можливо, це була расова особливість, але зброєю, в якій ельфи досягли досконалості, були не мечі, списи чи сокири, а луки. Звичайно, були виняткові випадки, як-от Сера, яка особливо вправно володіла мечем. Але таких було небагато.

І хоча вона могла похвалитися чудовою майстерністю володіння мечем, вона також була першокласною лучницею, і її вміння повною мірою проявилися в цій оборонній битві. Її стріли, як і стріли інших ельфів, що брали участь в оборонній битві, майже ніколи не промахувалися. Єдина різниця полягала в тому, чи влучали вони в життєво важливу частину тіла, чи в місце поруч із нею. Жодна стріла не була витрачена даремно.

"Серо, нам вдалося прийняти більшість сусідів, які шукали тут притулку. На жаль, ті, хто не зміг цього зробити, мабуть, змирилися зі своєю долею. Давайте молитися, щоб кожен зміг вистояти."

"Я теж на це сподіваюся, пані."

"Настав час зосередити наші зусилля на захисті території, а не дороги. Адже наші ресурси - час, люди, зброя та інше – обмежені."

Матріарх мала рацію. Хоча вони намагалися економити магію та боєприпаси, на цей момент це була битва за час і ресурси.

Але Сера помітила дещо. Маєток, розташований навпроти Енклави, все ще вперто чинив опір. Його мешканці відбивали монстрів біля воріт, проколюючи їх списом зсередини. І це лише двоє людей. Однак їхня ефективність за останні кілька хвилин знизилася. Вони втомилися.

"Міледі, той будинок у протилежному куті. Це єдиний, який зумів уникнути навали. Вони відбиваються списами, але скоро вичерпають свої сили."

"О? Якщо я правильно пам'ятаю... то здається він належить віконту Вествуду."

*

"Справа йдуть кепсько, Скотті. Я вже ледве можу підняти руки."

"Мабуть, ми нарешті бачимо результати лінощів під час тренувань, еге ж?"

Зак і Скотті були на межі виснаження. До цього моменту їм вдавалося захищати ворота, але з ростом втоми зростала і кількість монстрів біля воріт. Сама кількість монстрів поступово руйнувала ворота. За такого темпу ворота неодмінно впадуть, і істоти вторгнуться.

Вони обоє знали, що всі мешканці навколишніх будинків уже мертві. А їхня остання надія, Королівський лицарський орден, ніде не була видна. Звісно, вони краще за будь-кого розуміли, наскільки корумпованою була ця організація, а також наскільки вона втратила свою силу в результаті. Проте вона все одно залишалася одним із найпотужніших бойових ресурсів, якими володіла королівська столиця. Тож те, що його ряди були знищені, було неймовірним...

Наскільки вони могли бачити, єдині хто вижили поблизу були в Енклаві ельфів за сто метрів від них. На жаль, між ними і тим місцем блукало занадто багато монстрів. Якби були тільки вони двоє, у них могла б бути шанс. Але вони і десять цивільних? Вони ніколи не впораються.

"То що нам тепер робити?"

Саме коли Зак вирішив, що йому треба підготуватися до найгіршого, він раптом поглянув у бік Енклаву і побачив жінку з довгим платиновим волоссям, яка виглядала як командир. Вона підняла руку, німо даючи команду "Ідіть сюди!".

Він не мав галюцинацій. Він знав, що це не так. У той момент Зак прийняв рішення.

"Скотті, ми йдемо до Енклаву."

"Н-ні, я не проти, але... як? Як ми це зробимо?"

"Я думаю, все буде добре. Капітан там нас підтримає."

Скотті був трохи здивований пропозицією Зака, але нічого не сказав. Принаймні, залишатися тут було рівнозначно смертному вироку, враховуючи погіршення обставин. Якщо вже на те пішло, нова рішучість Зака в цей непевний момент дала йому необхідну мужність.

Тож вони вирішили, що Скотті піде першим, потім десять цивільних, а Зак закриватиме колону на їхньому шляху до Енклаву. Залишалося тільки чекати на відповідний момент, щоб втілити свій план у життя.

Здалеку Сера побачила людей, які виходили у двір маєтку.

"Схоже, вони готові",- прошепотіла вона. Потім поглянула на перший загін. "Все як ми і планували."

І з цими словами вона підняла руку в бік іншої садиби. Один із чоловіків у відповідь помахав їй рукою.

"Гаразд, починайте операцію! Загін перший, вогонь!"

До цього моменту вони стріляли тільки по монстрах, які потрапляли в зону досяжності. Тепер, за командою Сери, вони випустили залп за залпом по тих, хто знаходився між Енклавою і будинком віконта Вествуда. У мить ока вони проклали шлях, повністю позбавлений будь-яких живих істот.

Коли ті, хто вижив у маєтку Вествуда, переконалися, що шлях вільний, ворота маєтку відчинилися, і вони побігли до Енклави. Чоловік, що йшов попереду, прибув першим і допоміг пропустити тих, хто йшов за ним. Але тоді чоловік, що йшов позаду, далеко від решти, спіткнувся і впав.

"Чорт!"- вигукнув Зак. Його ноги нарешті відчули втому від усіх цих боїв. Перед тим, як впасти, він помітив орка, який був занадто близько, щоб почуватися комфортно. Потім він впав, розуміючи, що більше не зможе пробитися... Навіть якщо він був оптимістом, це було єдине, про що він міг думати.

За мить між ним і орком промайнуло срібне блискання... Потім голова орка відлетіла.

"Ти можеш стояти?"- запитала жінка з платиновим блондом, не дивлячись на нього.

"Т-так."

"Добре. Тоді вставай і біжи."

Він зробив, як вона сказала, і побіг до Енклави. Зазвичай він би відмовився залишити жінку, але ця думка навіть не спала йому на думку. Було очевидно, що вона порівняно з ним була неперевершеною як мечник.

Коли Зак увійшов у двір Енклави, наказ жінки пролунав вулицею.

"Відступайте."

Ельфи, що утворювали оборонну лінію, негайно відступили на територію Енклави. Жінка увійшла останньою. Як тільки вона це зробила, ворота за нею зачинилися. Вони не були схожі на ворота резиденції віконта. Ці були міцними, довговічними.

"Зак... Ти живий." Скотті звучав трохи заплаканим. Коли він побачив, як його друг впав, він побоявся, що це кінець. Тож було цілком природно, що його сльози потекли від такого повороту подій.

"Звичайно. Нам пощастило, дуже пощастило." Його погляд залишався прикутим до жінки, яка врятувала його. Він знав, що вона була командувачем тут. А ще була її жахлива демонстрація майстерності з мечем лише кілька хвилин тому.

Скотті прослідкував за поглядом Зака. "Я чув, що всі ельфи прекрасні, і чоловіки, і жінки, - сказав він, - але вона виділяється навіть серед них, еге ж?"

"Безумовно." На обличчі Зака промайнув рішучий вираз, і він рішуче попрямував до неї.

"Гей, зачекай, Заку."

"Вона врятувала мене, тож найменше, що я можу зробити, - це подякувати їй і запитати, як її звати",- відповів він, не зупиняючись. Коли він підійшов до неї, Зак схилив голову.

"Дуже дякую, що впустили нас. Я Скотті Кобук, лицар Королівського ордену."

"Дякую, що врятували мене раніше. Зак Кулер, також з Королівського ордену."

"О, не думайте про це",- легковажно відповіла Сера, повертаючись, щоб піти далі.

"Зачекайте, можна запитати, як вас звати? Робота з Енклавою означає, що нам доведеться скласти звіт про інцидент, тому..." Зак трохи викривив правду. Так, існували правила щодо звітів про інциденти, але... він не писав їх роками.

"Розумію. Ну... правда в тому, що я насправді не є співробітником Енклави. Просто я опинилася тут у потрібний момент. Мене звати Сера, і я інструктор з фехтування лицарів маркграфа Луна."

"Інструктор з фехтування лицарів маркграфа Луни..." Зак замовк.

Луне було найбільшим містом на кордоні і, окрім столиці, одним з найбільших у всьому Королівстві. Крім того, лицарі Луни славилися своєю силою. З огляду на занепад Королівського лицарського ордену, їх вважали одним з найпотужніших орденів у країні. Тож якщо вона була їхнім інструктором з фехтування... її вражаюча майстерність, продемонстрована раніше, мала цілковитий сенс.

"Боже... Не дивно..."- пробурмотів Зак, згадуючи, як блиснув її меч, коли вона врятувала його.

"Наразі я пропоную вам усім відпочити. Ми не знаємо, коли закінчиться ця ситуація." З цими словами Сера попрямувала до Матріарха.

*

"Рьо. Гей, Рьо. Я вже втомився, знаєш... Може, скоро поміняємося...?"

"Про що ти говориш, Абелю?! Якщо це все, що потрібно, щоб ти почав скиглити, як дитина, ти ніколи не станеш першокласним мечником!"

"Але... я впевнений... що я вже... першокласний мечник... гадаю."

Наплив монстрів у першому підземному рівні центрального храму не вщухав. Рьо коригував свою Крижану Стіну, щоб продовжувати направляти монстрів у їхню пастку. Наразі Абель і Герой рубали ворогів своїми мечами.

"Візьми приклад з Романа! Подивись на нього. Він не скаржиться, коли рубає монстрів. Романе, як ти себе почуваєш?"- запитав Рьо.

"Я в порядку! Я точно можу продовжувати",- відповів Роман з посмішкою.

"Ти чув його, Абелю! Ось таку відповідь я очікую від мечника. Тому, коли я порівнюю твою поведінку з його, ти сильно відстаєш."

"Гей, це нечесно! Роман - це ж герой з великої літери! Герой - це вершина людства. Звичайно, я не можу з ним зрівнятися."

Навіть під час розмови Абель і Роман продовжували безперервно махати мечами.

"Таке відчуття, що ми вже вічно воюємо",- буркнув Абель.

"Погоджуюся. Цікаво, коли це закінчиться",- відповів Роман з гіркою посмішкою.

"Я там не був, тому не знаю, але чув, що битва в підземеллі Луни під час останнього Великого припливу тривала досить довго",- зауважив Рьо. "Це правда, Абелю?"

"Так, правда. Кілька тисяч монстрів - це багато в "нормальних" обставинах, але цього року їх було більше тридцяти тисяч. Скільки б ми їх не знищували, вони просто продовжували приходити і приходити... ",- відповів Абель, згадуючи ту подію.

"Зачекай, - здивовано запитав Роман, - то щось подібне трапляється й в інших місцях?"

"Звісно. Ну... монстри і справді заповнюють місто, але це єдине, що спільного між цими двома випадками, оскільки явище в Луні трапляється періодично. Це означає, що ми маємо безліч способів впоратися з ситуацією. Але що стосується того, що відбувається тут зараз... Ні Ріхія, ні верховний жрець Габріель раніше не чули про щось подібне, тож це не можна порівняти з Великою припливною хвилею в Луні",- пояснив Абель, продовжуючи бій. Незважаючи на свої скарги, він не давав відпочинку руці, що тримала меч, чим вразив героя Романа.

"Ти справді надзвичайний, Абелю... Я не очікував нічого меншого від авантюриста рангу В."

"Хе-хе-хе. Давай, не скупися на похвалу."

"Романе, Абель має схильність захоплюватися, тому не хвали його занадто. Ти знаєш ті знаки, які застерігають людей годувати диких тварин? Це той самий принцип."

"Кого ти, чорт забирай, називаєш дикою твариною?!"- розлючено відрізав Абель. "Принаймні, я думаю, що мої результати говорять самі за себе, навіть якщо порівнювати їх із вершиною людства."

І все ж Абель продовжував рубати. Але на обличчі Романа промайнула тінь від цих слів.

"Вершина людства, еге ж..."

"Бачиш, що ти наробив? Ти шокував Романа, заявивши, що ти йому рівний",- пожартував Рьо.

"Я що, чорт забирай!"- заперечив Абель.

"О, ні, це зовсім не так. Оскільки я народився Героєм, я не заперечую, що мій потенціал значний. Однак, є ще багато тих, хто набагато сильніший за мене, тож... я точно не вершина чогось",- сказав він з напруженою посмішкою.

"Ого, ого, ого. Звідки це взялося? Хто сильно тебе побив?"

"Ну, насправді... так."

"Ти ще молодий. Не переймайся цим. Ти точно станеш ще сильнішим відтепер."

"Дякую. Розумом я це розумію, але... я на власному гіркому досвіді переконався, що меч абсолютно марний проти того, хто володіє магією. Тож..."

"А, в такому разі, і я це пережив, і так, це жахливо." Абель пильно подивився на Рьо. На мить він перестав махати мечем.

"Абелю, хто сказав, що ти можеш зробити перерву? Якщо ти збираєшся продовжувати базікати, то, будь ласка, переконайся, що твої руки теж продовжують рухатися",- одразу ж зауважив Рьо.

"Тому що мій меч не матиме ніякого ефекту на того так званого мага, який гавкає там свої накази." І з цими словами він знову почав рубати ворогів перед ними.

"Розумію",- сказав Роман, швидко поглянувши на Рьо.

"Гей, повертаючись до того, про що ти говорив... Ти мав на увазі Мага Пекла?"- запитав Абель Романа, рубаючи монстрів своїм мечем.

"Так, він теж до цього причетний. Я не був йому рівним. Під час нашого першого тренувального поєдинку він одночасно створив магічний бар'єр і фізичний бар'єр. Обидва були настільки міцними, що навіть цей святий меч, Астарта, не зміг їх пробити."

"Я не здивований, враховуючи, який він жахливий маг вогню. Це точно те, що він би зробив!"- сказав Рьо, енергійно киваючи головою.

"Як би ти вчинив у такій ситуації, Рьо?"- запитав Абель.

"Рішення очевидне: я б оточив Романа крижаною стіною. Немає потреби покладатися на сумнівні заклинання, такі як магічний бар'єр чи фізичний бар'єр."

"Ти сам такий, а на інших нарікаєш, чи не так? Якщо вже на те пішло, твоя крижана стіна ще жахливіша - вона навіть не дає жертвам атакувати!"

"Абсурд! Смішно! Обурливо!"- Очі Рьо були широко розплющені, а вираз обличчя говорив: "Як ти смієш так говорити?!"

Тоді Роман вибухнув сміхом. "Оскар насправді чудова людина. Навпаки, я отримав шок свого життя від іншого супротивника..."

"Єдине, що, на мою думку, могло б шокувати Героя, - це якась нелюдська потвора". Абель звучав заінтригованим.

"Як не дивно, я не думаю, що той ворог був людиною. Вона виглядала як красива жінка і могла розмовляти, як ми, але також мала роги і тонкий хвіст."

"Ага. У такому разі, це точно не людина. Але я ніколи не чув про расу з таким зовнішнім виглядом, яка також вміє говорити... Вона сказала тобі, до якої раси належить і як її звати?"

"Так, перед тим, як піти. Леонора."

"Романе..."- Рьо ахнув. "Ти щойно... сказав "Леонора"...?"

Роман спочатку здивувався збудженню Рьо, але потім йому спала на думку одна можливість.

"Так, сказав. Рьо, можливо, я помиляюся, але ти, бува, не бився з нею?"

Роман згадав, що вона казала про когось, хто в десять тисяч разів сильніший за нього. Його інтуїція підказувала, що ця людина - це маг води, на якого він зараз дивився.

Роман був Героєм. Через свою недосвідченість він іноді відчував приниження, коли програвав у двобоях один на один. Однак не буде перебільшенням сказати, що його потенціал не мав собі рівних, а це означало, що його інстинкти значно перевершували інстинкти звичайної людини. Насправді, саме ці інстинкти - результат аналізу, заснованого на минулому досвіді та підсвідомій інформації - підказали йому, що він ще має простір для зростання.

"Я-я-я не маю уявлення, про кого ти говориш. Я не знаю цю Леонору..."

Будь-хто міг побачити, як підозріло поводився Рьо.

"Рьо, - роздратовано сказав Абель, - навіть не намагайся. Ти нікого не обдуриш."

"Урк..." Рьо не мав що відповісти. "Чесно кажучи, - зітхнув він, не маючи іншого вибору, - я не хочу про неї думати."

"Леонора сказала мені, що є людина, яка в десять тисяч разів сильніша за мене, і я повинен її перевершити. Тепер я майже впевнений, що вона мала на увазі тебе, Рьо." Весь час, поки він говорив, герой Роман продовжував перемагати монстрів.

"Ну-ну-ну",- посміхаючись, глузував Абель. Його рука з мечем продовжувала рухатися. "Хтось високо тебе цінує, еге ж, Рьо?"

"Як ніби мені є до цього діло. Ще одна битва з цією штукою? Ні, дякую. А що важливіше, як ти взагалі її зустрів, Романе?" Рьо запитав його про те, що турбувало його з того моменту, як Роман вперше згадав про неї. Його захопили в полон у місці, яке вона називала "монастирем", тож він був змушений битися з нею. А що ж Герой...?

"Правда в тому, що в Західних провінціях у нас є ритуал для виклику короля демонів. Ми планували перемогти його, коли викличемо, але замість нього з'явилася Леонора."

"Це... божевілля",- здивовано сказав Абель.

"Її метою був предмет, який використовувався в ритуалі."

"Я знаю, що вбивати королів демонів - це твій обов'язок і все таке, але, люди, вам, героям, важко, еге ж?"- сказав Абель.

"Оскільки ти зовсім не знаєш Леонору, дозволь мені попередити тебе, Абелю. Якщо ти зустрінеш її, ні в якому разі не кидай їй виклик. Зрозумів? Навіть якщо ви всі четверо з "Багряного меча" кинетеся на неї, вона вб'є вас в одну мить."

"Гаразд. Добре. Але що мені робити, якщо вона нападе першою?"

"Доки ти не зробиш першого кроку, вона тебе ігноруватиме... мабуть. Що ти думаєш, Романе?"- запитав Рьо, нахиливши голову в знак здивування.

Інтуїція Рьо підказувала йому, що природа Леонори така, що їй просто байдуже до людства. Це було схоже на те, як люди не відчувають нічого до каменів, які лежать навколо.

"Я згоден. Тому що ми вирішили перейти в наступ, оскільки думали, що вона - королева демонів, і..."

"Ааа..."- одночасно сказали Рьо і Абель.

"Розумію... Тоді я радий, що ти вижив, щоб розповісти цю історію, Романе."- Рьо підсумував все цим коментарем.

*

"Здається, хвиля монстрів слабшає",- зауважив Рьо.

"Погоджуюся",- сказав Роман.

"Ще трохи, так?"- відповів Абель.

"Абелю, саме в такі моменти ти повинен бути особливо пильним."

"Так, так. Але чому ти виділяєш саме мене?"

"Один погляд на Романа, і я розумію, що він не з тих, хто втрачає пильність. А от ти..."

"Я так не роблю!"

"Як би там не було, ти є ти, Абелю, тому я подумав, що тобі все одно не завадить порада."

"Ага. Єдина порада, яка мені потрібна, - це як впоратися з твоєю нерозумністю."

Саме в цей момент вони нарешті побачили останніх монстрів, що піднімалися з другого підземного рівня.

"Я думаю, це все",- сказав Роман.

"Абель, чому б тобі не кинутися вперед, щоб переконатися? Що скажеш?"- запропонував Рьо.

"Я скажу: ні за що!"- відповів Абель.

"Величезні з'явилися в самому кінці під час Великої припливної хвилі Луни, так?"

"Так. Три генерали і король."

"Але цього разу нічого, так?"

"Ну, так, бо це схоже, але не те саме."

"Сподіваймося, що так. Тоді чому б нам трьом не просунутися трохи вперед? Крижана стіна, розвійся."

Всі його крижані стіни зникли під заклинання Рьо.

"Зачекай!"- сказав Абель, зупинивши інших двох, коли вони вже збиралися рухатися вперед. "Як щодо того, щоб випити трохи води і перепочити? Якщо ми відпочинемо п'ять хвилин, цього часу має вистачити, щоб побачити, чи з'явиться щось ще."

"Чудова ідея!"

"Ти геній, Абелю!"

"Хм. Мені це здається, чи ти це сказав щиро, Рьо. А що далі, свині почнуть літати?"

Після п'ятихвилинної перерви вони повели групу сходами, що вели до другого підземного поверху, і переконалися, що більше монстрів не з'являється. Вони продовжили свою обережну подорож аж до п'ятого підземного рівня, найнижчого. І там вони знайшли почорнілу кришталеву кулю розміром з кулак.

"Хіба ми не бачили це... у підземеллі Луни...?"- сказав Рьо, стоячи поруч з Абелем.

"Так. Ідентична",- відповів Абель, маючи таку ж думку.

Потім він покликав верховного жерця Гавриїла, що стояв за ним, і запитав: "Ви маєте хоч якесь уявлення, що це може бути?"

"Я не маю ні найменшого уявлення... Принаймні, я не бачив цього в храмі і не чув про таке в наших переказах."

"Шкода."

Абель і Рьо обоє вважали, що хтось приніс цей предмет сюди і використав його, щоб викликати цей псевдо-Великий приплив. Крім того, прохід, що вів до старого монастиря на третьому підземному рівні, був зруйнований. З цього вони могли припустити, що монстри пройшли через нього, щоб дістатися до другого тренувального майданчика Королівського ордену. Підтвердивши це, група вирішила повертатися назад.

Тоді...

Бум.

"Пакет із 5-шаровою крижаною стіною."

Бум, бах, гуп...

У той момент, коли він почув перший гучний звук, Рьо оточив усіх крижаною стіною. Відразу ж пролунав другий гуркіт, а за ним і третій. Ще більше, ніж звуки, турбувало те, що земля під ними тремтіла.

"Землетрус? Це рідкість для столиці",- сказав Абель, випаливши перше, що спало йому на думку.

Обдарований інстинктами, гострішими за звичайні, герой Роман заперечив йому. "Ні, я дуже сумніваюся, що це землетрус. Найкраще я можу описати це так... Ну, відчуття, ніби щось величезне падає?"

Через двадцять секунд і звуки, і тремтіння припинилися.

"Крижана стіна, розвійся."

Переконавшись, що на першому підземному рівні немає обвалів чи інших пошкоджень, Рьо розвіяв Крижану стіну. Потім він і Абель подивилися один на одного, кивнули і побігли до сходів, що вели на поверхню. Роман кинувся за ними.

Тим часом члени їхньої групи йшли пішки. Вони були втомлені і не мали безмежної витривалості, як інші троє...

Рьо, Абель і Роман з'явилися на поверхні в такому порядку і пробігли через північні ворота центрального храму на площу, що простягалася перед ним. Звідти найширша алея в королівській столиці простягалася на північ прямою лінією. У самому кінці лежав палац. Завдяки його ширині, навіть звідси можна було побачити майже весь величезний замок.

І видовище, яке їх зустріло, було...

"Цей острів пронизав палац",- промурмотів Рьо.

Для стороннього спостерігача ці слова були б абсолютно незрозумілими. Але Абель і Роман мовчки кивнули. Будь-хто, хто бачив цю сцену, зрозумів би. Іншого способу описати це не було.

Острів - набагато більший за споруду, над якою височів, - пронизав фундамент королівського замку під кутом сорок п'ять градусів. Як острів міг пронизати палац?

"Він впав з неба...",- голос Рьо залишався тихим.

"Ти думаєш, це шматок одного з тих плавучих континентів чи що? Та бути не може."-Абель намагався знайти логічне пояснення.

"Я чув про цю легенду",- сказав Роман. "Крім самого головного континенту, нібито є й менші острови, що дрейфують у небі."

Одне було ясно: сталося щось надзвичайне.