Пролог

Друга головна дорога Королівства пролягала від королівської столиці Кришталевого палацу через Вінгстон, найбільше місто східного регіону, до міста Редпост на східному кордоні країни. Редпост межував з Герцогством Інверей та Федерацією Хандальє.

Рьо, принц Віллі, Родріґо, їхні чотири охоронці та шестеро Авантюристів на чолі з Коном рушили на захід по Другій головній дорозі до королівської столиці. Карета, в якій їхали принц Віллі та його супутники, була відносно великою і досить добре зробленою, її нещодавно придбали у Вінгстоні. Принц втратив усі свої кредитні листи під час нападу Секти вбивць на їхню групу, тому Рьо позичив йому гроші. Адже, коли вони в'їхали до Королівства, Рьо був, по суті, багатим чоловіком.

Наразі він виконував роль гіда принца Віллі.

"Що ми їли вчора ввечері? Гратен, ти так сказав? Мушу сказати, що це було дуже смачно. Ніколи не міг уявити, що в такому малому містечковому трактирі подають щось подібне... Я ще раз переконався, якою потужною силою є Королівство Найтлі." Принц Віллі вихваляв вечерю, яку вони з'їли вчора ввечері під час однієї з зупинок у дорозі.

"Я знаю, правда? І повністю згоден",- сказав Рьо, енергійно киваючи головою поруч із ним, ніби він особисто мав якесь відношення до цієї трапези.

Решта групи - Родріґо, четверо охоронців і шестеро Авантюристів, включаючи Кона, який їх очолював, - дивилися на цю пару з поблажливими посмішками.

"Насправді, я відчуваю, що готовий викластись на повну сьогодні ввечері під час нашого магічного тренування!"- захоплено заявив принц.

"Ваша Високість, будь ласка, не перенапружуйтеся..."- поспішив застерегти Рьо. Як наставник хлопця, зупиняти його, коли це необхідно, також було частиною його роботи. Якщо вам цікаво, чому, то це тому, що...

"Я знаю, я знаю. Вчора ввечері я вичерпав свою магію. Але! Я маю сильне передчуття, що сьогодні все буде добре."

"З усією повагою, я маю сильне передчуття, що сьогодні станеться те саме, оскільки ви маєте схильність надто старатися..."

Принц Віллі дуже насолоджувався тренуванням з водної магії. Навіть Рьо був здивований тим, наскільки хлопчина був завзятий. Як наслідок, найчастіше він втрачав свідомість від виснаження запасів мани через свою запопадливість.

Усі в їхній групі, включаючи Рьо і Віллі, розуміли, що з вирішенням проблеми Секти Асасинів їм більше не потрібно боятися раптових нападів. І це пояснювало, чому молодий принц тренувався до межі - ну, насправді, навіть більше, ніж до межі виснаження. Інші були раді потурати йому, оскільки найбільша загроза була усунена.

Родріґо був слугою принца з самого його народження, і йому було приємно бачити зміни, що відбулися в хлопчині. Як восьмий син герцогської династії монархії Жу, принц Віллі багато витерпів за своє життя в палаці. Його вроджена лагідна вдача, ймовірно, була причиною того, що він так довго був уважним до багатьох. В результаті оточуючі почали вважати його слабким і незначним, що, власне, було загальною думкою про Віллі аж до того моменту, як він покинув Жу для навчання за кордоном.

Однак у дитинстві він був іншим. Його доброта залишилася, але він також зберіг силу духу. Більше того, він був працьовитим і віддавав себе кожній справі. Тому Родріґо був надзвичайно радий бачити, як принц поступово відновлює сліди свого колишнього "я" під час цієї подорожі. Він добре усвідомлював, що каталізатором змін був ніхто інший, як двійник і охоронець принца Віллі, маг води на ім'я Рьо. І з цієї причини він був вдячний Рьо від щирого серця.

Тієї ночі...

"Ще трішки. Тільки трішки. Будь ласка. Трішки, ну трішечки."

"Ваша Високість, ви знаєте, що відбувається щоразу, коли ви це кажете..."

"Я в порядку... Ах..."

"Не хочу казати, що я вас попереджав... але я вас попереджав..."

Цієї ночі, як і попередніх вечорів, принц Віллі заснув, вичерпавши всю свою магію, а Рьо зітхнув, побачивши цілком очікуваний результат. Ніхто з інших не прокоментував це, бо вже звикли до такого видовища.

Проте Рьо трохи хвилювався за нього. В ідеалі хлопчик мав би зупинитися, перш ніж його мана вичерпається, і піти спати. За час, проведений разом, Рьо якось навчився розуміти, коли принц збирається перейти межу, і завжди намагався його зупинити. Однак... Віллі просто продовжував рухатися вперед. А потім, зрештою, знепритомнів від вичерпання магії.

Слузі важко мати господаря, який надто старається.

У будь-якому разі, оскільки багато їхніх проблем було вирішено, група продовжила шлях до королівської столиці.

*

У селі, розташованому приблизно за дві милі від Кришталевого палацу, столиці Королівства Найтлі, четверо Авантюристів відвідали ввечері місцеву церкву. Священик, який відчинив двері, здавався дещо здивованим, але без слів привітав їх. Він поманив одного з них, щоб той пішов за ним до його кабінету.

Священик поклав руку на бічну частину книжкової шафи, розташованої в найдальшому кутку кімнати, і промовив щось. Книжкова шафа відсунулася, відкривши стіну за нею. Там була дірка, достатньо велика, щоб пролізла одна людина. Коли чоловік проліз крізь неї, священик знову поклав руку на книжкову шафу і, повернув її на місце, вийшов зі своєї кімнати.

Чоловік, який проліз крізь дірку, одразу поклав руку на камінь поруч і промовив щось. Його слова осяяли дірку аж до самого кінця. Дуже довгий коридор простягався так далеко, що було важко оцінити його довжину.

Тихо видихнувши, чоловік почав іти по шляху.

Після тридцяти хвилин ходьби він дійшов до місця, де шлях розгалужувався на три. Він без вагань вибрав правий. Пройшовши ще трохи, він дійшов до гвинтових сходів, якими піднявся вгору. У кінці шляху стояли кам'яні двері. Він поклав на них руку і знову промовив щось. Двері відчинилися самі і чоловік увійшов. Він пройшов ще п'ятдесят метрів, перш ніж натрапив на інші кам'яні двері.

Він наполовину витягнув меч і тричі постукав по дверях руків'ям. Незабаром він почув три стуки з іншого боку. Це був сигнал для нього постукати ще сім разів.

Нарешті пролунали звуки відмикання замка і відчинення засува, після чого двері відчинилися.

"Ласкаво просимо, Альберте."

"Прошу вибачення, Ваша Королівська Високість, наслідний принц Королівства Найтлі."

Чоловік, який привітав його всередині, звертаючись до нього як до наслідного принца, виглядав на тридцять років і мав нездоровий колір обличчя. А чоловік, який увійшов до кімнати, звертаючись до нього як до Альберта, був... Абель, авантюрист класу B з Луни.

"Тут тільки ми. До того ж, я вже давно не чув, як ти називаєш мене "братом", тож потіш мене, добре?"- З гірким посмішкою принц повільно сів на ліжко.

"Як забажаєш, брате",- трохи сором’язливо сказав Абель.

Принц радісно кивнув у відповідь. "На жаль, це не дружній візит. Я попросив тебе поспішити сюди в найсуворішій таємниці, бо у нас серйозна проблема." Кронпринц говорив, важко дихаючи, ймовірно, через фізичне перенапруження.

"Його Величність відмовився від свого ключа від Залу чемпіонів."

"Що...?"- Абель не міг нічого сказати у відповідь на заяву кронпринца.

Зала чемпіонів. Відома як справжня скарбниця, вона була розташована глибоко в офіційній скарбниці королівської родини. Король Річард, який відновив долю Королівства Найтлі, побудував її кілька сотень років тому під час свого правління на крайній півночі країни. Вона була захищена всіма елементальними магіями, а також алхімічними захисними засобами.

З часів правління короля Річарда в ній зберігалися кілька скарбів, які, як вважалося, могли зруйнувати рівновагу світу. Більше того, як частину свого останнього бажання, він вимагав, щоб все, що знаходиться в Залі чемпіонів, не потрапило до рук нижчих соціальних класів. Такі неймовірні речі містилися в Залі, речі, які не можна було випустити у світ. І тільки дві конкретні особи мали право її відкривати.

"Протягом поколінь король і наслідний принц відповідали за ключі...",- сказав Абель, згадуючи інформацію, яку він колись дізнався в королівському замку.

"Саме так. І Його Величність відмовився від свого права відкривати Залу чемпіонів."

У цей момент наслідний принц встав, взяв глечик з водою з сусіднього столу і налив собі чашку. Він зробив ковток.

"Якщо одна з двох осіб, що мають ключ, відмовляється від нього або помирає, інша про це дізнається. Тож я дізнався про те, що сталося, але... не знаю, чому Його Величність вчинив так. Хоча, можливо, я маю певне припущення."

"Що ти маєш на увазі?"- запитав Абель свого старшого брата.

"Останні два роки... Не знаю, як це описати, але... ніби наш батько втратив дух, енергію... Він часто... розгублений? Мені так здається... Але бувають і моменти, коли він знову стає колишнім, жвавим. Коротше кажучи, він дуже нестабільний."

"Це не може бути... Він хворий? Це могло б пояснити ситуацію?"

Це була перша думка, яка спала на думку Абелю, коли він почув пояснення наслідного принца.

"Це можливо. Але є й інша можливість."

"Яка?"

"Отрута або магія, що контролює його розум."

Абель здивовано розширив очі.

"Не будьте смішним! Всі ми, члени королівської родини, ніколи не знімаємо наших намист спокою. Це має стосуватися і Його Величності. Ці намиста спеціально розроблені для захисту від усіх відомих людям отрут і магії, що контролює розум. Те, що він перебуває під впливом однієї з них, носячи її, є абсурдним..."

"Так, все це було б правдою, якби він носив справжнє намисто". На відміну від схвильованого Абеля, наслідний принц говорив спокійно. "Однак, на відміну від нас, Його Величність має відвідувати всілякі церемонії, деякі з яких він повинен виконувати, не носячи жодного одягу."

"Ах..."

Абелю було легко уявити сцену, про яку говорив його брат. Їхній батько точно знімав своє намисто під час таких церемоній. Тож якщо хтось підмінив його на підробку...

"Ця можливість навіть не спадала мені на думку..."

"Щоб було зрозуміло, це все ще лише можливість. Бо все ще є ймовірність, що він просто хворий. Хоча верховний жрець із центрального храму кілька разів відвідував батька, щоб застосувати заклинання "Одужання".

Заклинання "Зцілення" лікувало рани, а "одужання"- отрути та хвороби.

"Той самий, якого батько знає вже багато років...?"

"Так. Він відвідує його, незважаючи на свій напружений графік. Хоча після застосування заклинання "Одужання" великим священиком стан батька поліпшується, він повертається до попереднього стану за лічені дні. Оскільки заклинання "Одужання" не настільки потужне, як "Зцілення", важко визначити, чи це отрута, чи хвороба..."- зауважив принц, нахмурившись.

Якщо це отрута, то хтось із близьких до Його Величності несе за це відповідальність...?

З цією думкою Абель подивився на наслідного принца. Його старший брат трохи нахилив голову. Звичайно, наслідний принц уже подумав про це і зробив свій крок.

"У будь-якому разі, він очевидно віддав свій ключ під час одного зі своїх більш жвавих періодів." Наслідний принц зробив ще один ковток води. "Ось чому я попросив тебе прийти сюди, Альберте. Наразі я єдиний, хто має ключ від Залу. Тому я зареєструю тебе як другого власника."

"Мене...?"

"Так. Його Величність віддав свій, коли був у здоровому глузді. Інакше неможливо передати ключ і зареєструвати іншого власника. Я не дуже розумію механізм, що стоїть за цим, але, судячи з усього, це справа рук короля Річарда. А коли ключ віддано, той самий власник не може бути зареєстрований знову. Це робить тебе єдиним логічним вибором, оскільки ти другий у черзі на престол, Альберте. У нас немає часу на роздуми." Потім наслідний принц знизав плечима і продовжив жартома. "З моїм тілом, хто знає, коли я скину ці смертні пута, еге ж?"

"Брате, навіть не жартуй про це, чуєш мене?!"- Абель підвищив голос, його обличчя спотворилося від гніву.

"Пробач, пробач",- сказав наслідний принц, змахуючи рукою на гнів молодшого брата. Потім його вираз обличчя знову став трохи серйозним, і він продовжив. "Ще одна річ, яку я хотів обговорити... Це буде не відразу, але... тобі, можливо, доведеться повернутися додому раніше, ніж планувалося."

"Я... розумію." Абель ледь кивнув принцу. Він підозрював, що ця тема може піднятися, коли отримав виклик від брата.

"Ти вже досягнув своєї початкової мети - став відомим авантюристом. Адже в країні небагато хто не знає імені Абеля, авантюриста рангу B з Луни, еге ж?"

Кронпринц тихо посміхнувся, а Абель трохи почервонів.

"З часів правління короля Річарда Королівство було країною авантюристів. Вони є потужною бойовою силою для оборони нашої країни. У такому випадку, як той, хто колись очолить нашу армію, я повинен дізнатися, як думають авантюристи. І саме тому я хочу, щоб ти повернувся до королівської родини, бо ти маєш необхідний досвід як авантюрист. Коли ти це зробиш, я впевнений, що авантюристи Королівства з радістю присвятять себе ще більш палко заради нашої країни та її народу... Колись ти сказав мені саме це, Альберте, і я повірив тобі. Як я міг не повірити, коли мій молодший брат - геній?" Променистий, принц згадав слова, які другий принц виголосив у молодості.

"Брате, будь ласка, перестань мене дражнити..."- І другий принц сильно почервонів, коли йому повторили ці слова.

"Але я не дражню. Я справді вірю в твою мрію." Кронпринц лагідно подивився на Абеля. "Я займатимуся політичною стороною справи, а ти - військовою... Це ж була наша мрія, чи не так?"

"Так. Так, це була наша мрія..."

На деякий час між братами запала приємна тиша. Можливо, кожен з них згадував минуле.

Першим тишу порушив принц.

"Ось, тепер ти знаєш усі брудні подробиці. Зараз я хочу, щоб ти пішов зі мною до Залу чемпіонів, щоб я міг зареєструвати тебе як другого зберігача ключів."

"Ти абсолютно впевнений? Наразі я технічно не є членом королівської родини. Чи не вважаєш, що Гарольд був би кращим вибором?"

Гарольд був сином принца.

"Йому лише дванадцять років. Він занадто молодий для такого тягаря. Коли ти повернешся додому, тебе поновлять у лінії спадкоємства, Альберте. Після мене і тебе він буде третім у черзі на престол. Але він ще дитина. Логічно, що краще зареєструвати його після тебе, на випадок, якщо з нами щось трапиться."

Абель відповів після короткої, задумливої паузи. "Я розумію". Він зробить те, про що його попросив старший брат. Однак щось його турбувало. "Я не проти, щоб ти зареєстрував мене другим хранителем, брате, але я турбуюся про твоє здоров'я..."

"Сьогодні насправді відносно хороший день. Якщо ти підтримаєш мене, я зможу прокрастися до Залу чемпіонів і повернутися, не привертаючи нічиєї уваги."

У цей момент наслідний принц взяв дві мантії і вручив одну Абелю.

"Це так звана "мантія відлюдника". Вона була створена в Королівському центрі алхімії і дозволяє тому, хто її носить, пройти непоміченим, незалежно від того, скільки шуму він створює. Зрозуміло, що її зловживання суворо заборонено, еге ж?"

Потім два брати тихо вислизнули з кімнати.

Закінчивши те, що їм потрібно було зробити, Абель увійшов у підземний хід через ті самі приховані двері і пройшов дві милі назад до церкви в селі від королівської столиці Кришталевого палацу. Коли він увійшов до їдальні церкви, він побачив інших трьох членів Багряного меча, які вечеряли.

"Ласкаво просимо, Абелю",- сказала Лінн, маг повітря.

"Дякую",-відповів він.

"Вони люб'язно приготували тарілку і для тебе, Абелю",- сказала жриця Ріхія, вказуючи на порожнє крісло.

Він сів і почав мовчки їсти. Інші троє також продовжували їсти, не промовляючи ні слова. Він нарешті заговорив, коли поїв свою тарілку.

"Завтра я їду до столиці. Мені треба дещо перевірити."

"О? Ти заїдеш до гільдії?"- запитала Ріхія.

"Ні. Я деякий час буду діяти без їхньої участі",- відповів Абель, похитавши головою.

"Але всі готелі та мотелі в столиці проводять суворі перевірки. Що ти збираєшся робити?"- запитала Лін.

Вона говорила правду. Гості не могли забронювати номер без пред'явлення посвідчення особи, а охоронці часто перевіряли списки затверджених гостей. У випадку з Абелем і його групою їхні гільдійські картки служили посвідченням особи. Однак, якщо він використав би її при бронюванні номера в готелі, готель зв'язався б із гільдією, щоб перевірити його дані. Іншими словами, була велика ймовірність, що гільдія все одно дізнається, що група "Багряний меч" рангу B перебуває в королівській столиці.

"Не хвилюйся. У мене є ідея",- сказав Абель з посмішкою.

Лін відчула неприємне передчуття, побачивши його нервову посмішку...

Четверо членів "Багряного меча" без пригод увійшли до королівської столиці і дісталися місця призначення.

"Я знала..."- З цими словами Лін впала на коліна.

Це був Королівський інститут магічних досліджень, неофіційно відомий як маєток Іларіона. Як головний королівський маг Королівства Найтлі, Іларіон Бараха також керував інститутом. Як гості, так і персонал могли залишатися на ніч у дослідницькому центрі, оскільки він був обладнаний численними приміщеннями для проживання.

Люди, відомі як дослідники, настільки віддано присвячували себе роботі, що часто не хотіли йти додому... Але саме таке мислення дозволяло стати вченим найвищого рівня. І для цих людей місце, що поєднувало в собі лабораторію та гуртожиток, було справжнім раєм.

Однак цього не можна було сказати про Лін, мага повітря Багряного Меча. Вона колись допомагала Іларіону в його дослідженнях і проводила тут власні. Її час в Інституті був, м'яко кажучи, складним, що, ймовірно, пояснювало, чому вона вважала Інститут одним з найдепресивніших місць у своєму житті. Інститут був обладнаний будівлями для досліджень і експериментів, а також іншими відкритими та закритими приміщеннями для проведення експериментів. Він займав величезну площу, незважаючи на те, що розташовувався в королівській столиці.

Четверо з них попрямували на найвищий поверх дослідницької будівлі... до лабораторії Іларіона Барахи, яка дала Інституту його прізвисько. Коли вони підійшли до лабораторії, Абель відкрив двері, навіть не потрудившись постукати.

"Старий, ти тут?"

Таке невимушене привітання визначало стосунки між Абелем та Іларіоном.

"Я впізнав цей голос. Абелю, це ти? Сідай десь там."

З якоїсь причини голос лунав з іншого боку офісного столу... хоча там нікого не було. Ігноруючи вказівку, Абель подивився в бік, звідки лунав голос. Там він побачив крісло Іларіона з іншого боку столу і... дерев'яну скриньку, розміром приблизно з голову дорослої людини, з трохи заокругленими кутами, що лежала на сидінні.

Голос лунав зсередини скриньки. Коли Абель простягнув руку, щоб її взяти, двері, що з'єднували сусідню кімнату, відчинилися і з'явився літній чоловік.

"Я ж казав тобі сісти, так?"

Абель здригнувся і миттєво відсмикнув руку. Звісно, інші троє вже слухняно сіли, як їм було сказано з самого початку.

"Боже мій, хлопче. Якби я не знав тебе краще, то сказав би, що ти ніколи не подорослішав."

Похитавши головою, Іларіон Бараха сів на один із диванів у кімнаті.

"Технічно я подорослішав..."

"Та ніхто тобі не повірить."

Тоді Іларіон двічі подзвонив у дзвіночок на столі. Рівно через десять секунд у двері пролунав стукіт, і до кімнати увійшла молода дівчина.

"Чим можу допомогти, шефе?"

"У нас гості. Налий нам п'ять чашок чаю... Ні, кави, будь ласка."

"Уже, сер."- Дівчина вклонилася і вийшла.

Абель зацікавлено дивився на Іларіона. "Тож, мабуть, Інститут тепер також подає каву, еге ж?"

"Ти щойно познайомився з Сурою, вона родом з півдня. Кава, яку вона готує, дуже смачна",- відповів Іларіон, кивнувши головою.

Сура повернулася з п'ятьма чашками кави, поставила їх перед ними і знову пішла. Іларіон поклав на журнальний столик коробку розміром з долоню і натиснув на щось, схоже на вимикач.

"Це алхімічна коробка, призначена для запобігання підслуховуванню. Ми нарешті отримали власний запас таких."

"Вау. Розвиток алхімії дійсно вражає... Один з моїх друзів захоплюється алхімією, знаєш. Цікаво, чи зможе він колись зробити щось подібне." Абель виглядав враженим, дивлячись на пристрій проти підслуховування.

"Альберте, у тебе є друг? Ну, я вражений. Мабуть, ти дійсно подорослішав, еге ж? О, я пригадую, Артур згадував про мага води. Ти про нього говориш?"

Під Артуром він, мабуть, мав на увазі Артура Берасуса, спеціального радника Бюро королівських магів. Він відвідав місто Луне, щоб дослідити Велику припливну хвилю, і ледь не загинув у підземеллі разом з Абелем та його компанією.

"Зачекай, ти теж про нього знаєш, старий? Ну, а ти знаєш, що він також врятував мені життя?"

"Гм... Лін, твої очі кажуть мені, що ти маєш думки про цього мага води. Його звати Рьо, так? Скажи мені, він сильний?"

"Чому, в біса, ти питаєш її, а не мене...?"- заперечив Абель.

"Тому що ти не знаєш, що робить мага хорошим, ось чому. А Лін, навпаки, знає." Безцеремонне твердження Іларіона змусило Абеля роздути щоки від роздратування. Поруч з ним Ріхія тихо посміхнулася, побачивши це.

"Майстре, Рьо - це практично монстр, коли йдеться про магію",- заявила Лін у відповідь на запитання Іларіона

Літній чоловік злегка нахмурився. "Коли ти називаєш когось монстром, це справді серйозна справа... А тепер розкажи мені детально, що ти маєш на увазі."

"Він використовує багато оригінальних заклинань. Хоча я не знаю, як він це робить."0

Абель енергійно кивнув, слухаючи звіт Лін. І з якоїсь причини... він гордо склав руки, ніби мав якесь відношення до здібностей Рьо.

"Гм... Артур теж мені про це розповідав, але... він дійсно захоплюючий молодий чоловік, еге ж? Я б дуже хотів зустрітися з ним і поговорити."

Почувши ці слова, Абель здивовано подивився на Іларіона. "Старий, якщо колись зустрінешся з ним, обмежся лише розмовою, добре? Ніколи не дратуй його."

"А що буде, якщо я його роздратую?"

"Він заморозить село або навіть ціле місто, ніби це ніщо..." Абель ніколи не бачив такої сцени на власні очі, але випалив перше, що спало йому на думку... Якби він тільки знав, що те, про що він розповів, насправді сталося на сході Королівства.

"Ооо, маг води, який може заморозити ціле місто, еге ж? Мабуть, це було б видовище, на яке варто подивитися",- сказав Іларіон, потягуючи каву.

"Ти зовсім не сприймаєш моє попередження серйозно, так?"- зауважив Абель, дивлячись на старого з роздратованим виразом обличчя.

"Не хвилюйся, хлопче. Я тобі вірю. Це схоже на одну з тих історій про мага пекла. Як там було? Він нібито спалив цілі міста?"

"До речі, я майже впевнений, що бачив це заклинання. Гадаю, він називав його "Падіння неба і землі"."

Очі Іларіона розширилися. Це був перший раз, коли керівник Інституту виглядав справді враженим з початку їхньої невеличкої зустрічі.

"Альберте, ні, Абеле, звідки ти знаєш назву цього заклинання?" Іларіон практично накинувся на Абеля. У його відповіді не було нічого звичайного, вона була надзвичайно енергійною та інтенсивною.

Як дослідник магії, Іларіон ще багато чого не бачив на власні очі... Тож не дивно, що несподівана новина викликала його захоплення. Тим більше, що один із його учнів, який стояв перед ним, володів досі невідомими даними!

Не буде перебільшенням сказати, що Іларіон присвятив усе своє життя вивченню магії. Його завзяття було таким, що він міг би навіть розчленуватиАбеля, аби витягнути з нього інформацію... Принаймні, так, мабуть, відчував себе молодий чоловік.

"Так, ну, е-е, ми зустріли його в Вітнаші. Маг Пекла був розлючений і використав це заклинання, щоб викликати з неба безліч полум'я. Тоді його ціль була набагато меншою, але мені було очевидно, що ця магія спочатку була руйнівною і призначалася для використання на набагато більшій території, тому я вирішив, що вона може спалити місто дотла..."- відповів Абель, згадуючи інцидент у Вітнаші.

"А, ти маєш на увазі раптову атаку. Я чув про присутність імператорського принца та принцеси, але не мав уявлення, що там був і той горезвісний Маг Пекла. Чорт забирай, хлопче, не можу повірити, що ти вижив після такої атаки зблизька."

"Так, бо саме Рьо протистояв "Падінню Неба і Землі",- тихо сказав Абель.

"Що ти сказав...?"- Ошелешений, Іларіон не міг вимовити ні слова.

А потім...

"Досить. Я вирушаю до Луни. Побачимося, коли побачимося."

Іларіон встав, готовий піти. Абель та інші кинулися його зупиняти.

"Стривай, стривай, старий. По-перше, Рьо зараз навіть не в Луні."

"Що? Тоді де він, чорт забирай?"

"Перед тим, як ми приїхали сюди, ми були в Редпості, де він, як виявилося, теж був. Але він і група, з якою він подорожував, прямували до Герцогства Інверей на роботу, тож... навіть якщо все пройшло добре, він ніяк не міг вже повернутися до Луни."

"Ні. Це не може бути..."- Іларіон впав на підлогу на руки і коліна в класичній позі відчаю.

"Так, я ніколи не зрозумію вид, відомий як дослідники..."

Іларіон не почув бурмотіння Абеля.

Через деякий час Іларіон нарешті підвівся. Потім він знову сів на диван, виглядаючи абсолютно спокійним і оговтаним від шоку.

"Знаєш, я щойно згадав, що не запитав вас, молодь, чому ви тут взагалі опинилися."

"Ого, ти справді збираєшся робити вигляд, ніби нічого не сталося, еге ж... І ти запитуєш нас про це зараз?"- роздратовано відповів Абель, перш ніж продовжити. "Ну, скажімо так, у палаці відбуваються якісь події, і я хотів таємно розслідувати деякі з них. Ось чому я хочу, щоб ти дозволив нам використовувати це місце як готель, поки ми тут."

"Гм... Звичайно, я не проти. До того ж у нас є багато вільних кімнат. Щодо "подій у палаці"... Я припускаю, ти маєш на увазі раптову зміну поведінки Його Величності?"

"Так... Ти теж це помітив, старий?"- Не здивувавшись, Абель підтвердив підозру Іларіона.

"Звичайно, помітив. Я технічно є головним королівським магом, і це змушує мене часто бувати в палаці. Однак ваш батько і я вже не спілкуємося віч-на-віч, як раніше." Іларіон виглядав трохи сумним.

На відміну від Абеля, нинішній король Найтлі, Стаффорд IV, не тільки вмів користуватися магією, але й мав глибокі знання з цього питання, тому він і Іларіон вже кілька десятиліть вели жваві дискусії на цю тему. Зі зростанням їхнього політичного статусу їхні нічні дебати стали рідшими. Проте вони регулярно спілкувалися за чашкою чаю.

На жаль, ці неформальні зустрічі також зникли за останні два роки.

"Гей, старий, у мене до тебе питання. Хто став найвпливовішою людиною в столиці за останні три роки?"

Підозрюй тих, хто від цього виграє. Це фундаментальна істина світу.

"Гм... Дійсно, хороше питання, хлопче... З того, що спадає на думку, я можу назвати командора лицарів Бакаллу, великого камергера Сореля та міністра фінансів Фуку."

"Цікаво..."

Абель теж знав усіх трьох. Вісім років тому, коли Абель ще жив у королівському палаці, вони вже працювали державними службовцями. Тільки, порівняно з теперішнім часом, тоді їхній статус був нижчим...

"Дякую за інформацію."

"Не роби нічого божевільного, чуєш?"

Потім Іларіон допив решту кави.

Кришталевий палац, столиця Королівства Найтлі. Спочатку назва королівського палацу була Кришталевий палац, але в якийсь момент вона стала назвою самої столиці, перетворивши королівський палац просто на "королівський палац" або просто "палац".

У Королівстві вікна маєтків різних лордів були оснащені листовим склом. Однак королівський замок, вірний своїй назві, мав замість цього тонкі кристали, вставлені у вікна, що робило його фасад блискучим. Як центральний палац великої нації, він був пишно прикрашений кристалами, а його інтер'єр завжди залишався світлим завдяки алхімічним інструментам. Він був популярний навіть серед послів, які відвідували країну, а також тих, хто проживав у ній.

Штаб-квартира Королівського ордену лицарів розташовувалася в частині території замку. На той час до Королівського ордену належало п'ятсот лицарів. Двісті з них перебували в штаб-квартирі, а решта - у філіях, розкиданих по всій королівській столиці, або працювали в навчальних центрах.

У Центральних провінціях лицар був професією, а не членом дворянства. Герцог, маркіз, граф, віконт і барон - це були п'ять рангів аристократії. Хоча в декількох країнах існувала посада баронета, яка була трохи нижчою за барона, вона була обмежена одним поколінням і тому не вважалася суто дворянською.

Проте більшість лицарів Королівського ордену були представниками знаті, які не були главами або спадкоємцями своїх родів. Зазвичай це були треті сини або молодші. Однак серед цих людей все одно існувала ієрархія залежно від їхнього точного становища, що призводило до явної дискримінації. Коротше кажучи, навіть аристократи були різних типів і розмірів.

Командувачем Королівського ордену був Бакала Тоу, нинішній граф Уейр. Він мав імпозантну статуру і володів потужним мечем, як можна було уявити, зважаючи на його розміри. Спочатку він був другим у черзі на престол, але після того, як його батько і брат загинули у Великій війні десять років тому, титул графа перейшов до нього. З того часу він використовував успадковане багатство, щоб давати хабарі всіляким особам... Після багатьох перипетій і трохи везіння йому вдалося стати командувачем лицарів.

Звичайно, хоча він отримав цю посаду завдяки безсоромному підкупу, спочатку він був вправним фехтувальником і одним з найкращих лицарів Королівства. За його спиною люди сумнівалися, чи не погіршилися його навички після того, як він став командувачем. Однак сьогодні він тренувався у фехтуванні в кутку штабу.

Адютант командира Бакала підбіг до нього. "Командире, - сказав ад'ютант, - граф Пергінт прийшов до вас."

"Хм? У нас була домовленість?"

"Ні, він не вказаний у вашому розкладі на сьогодні."

"Розумію. Тоді я зараз піду. Поки він чекає, подайте йому келих нашого найкращого спиртного."

Витерши піт, Бакала вирушив на зустріч із гостем.

"Сподіваюся, ви не чекали надто довго, графе Пергінте."

Це були перші слова, які вимовив Бакала, коли увійшов до вітальні.

"О, ні, зовсім ні, лорде-командире. Це я наважився з’явитися до вас несподівано. Будь ласка, не турбуйтеся про це."

Граф Пергінт зробив чимало підлих вчинків, щоб заслужити свою жахливу репутацію серед королівської родини та знаті при дворі. Водночас він був відомий як людина, яка могла вирішити більшість проблем, якщо їй заплатити достатньо. Таку особистість цінували лише обрані в будь-яку епоху та суспільство. А це означало, що були й інші, які зневажали його як підступну людину. Само собою зрозуміло, що Пергінт відіграв важливу роль у тому, що Бакалла піднявся до своєї нинішньої позиції.

"То... Чим я зобов'язаний вашому візиту сьогодні?"- запитав Бакалла після того, як його ад'ютант налив йому чаю і вийшов із кімнати.

"Бачите, я маю прохання до вас, лорде-командире." Граф Пергінт поклав на край столу мішок, набитий чимось, і продовжив. Коли він це зробив, вміст сумки забряжчав. Більшість людей, безсумнівно, зрозуміли б, що там були гроші. "Справа в тому, що третій син барона Вашера шукає роботу, тому він звернувся до мене, щоб порадитися щодо можливості вступу хлопця до Королівського лицарського ордену."

"Гм."

"Що скажете, лорде-командире? Чи не використаєте ви свою владу для більшого блага?"

"Ну, це може бути трохи складно, оскільки Орден вже досяг своєї квоти"

На відповідь командира Бакалли граф Пергінт дістав другий мішок, схожий на перший, і поклав його на край столу.

"Я повністю розумію і глибоко співчуваю. Будь ласка, чи не можете ви щось зробити..."

"Ви так кажете, але, чесно кажучи, мої руки зв'язані."

Тоді граф Пергінт дістав третю сумку, схожу на дві попередні, і також поклав її на край столу. Всі три сумки були акуратно викладені в ряд. Командир Бакала кинув на них короткий погляд.

"Ну, оскільки ви просите, лорде Пергінте, думаю, я можу щось придумати",- сказав командир лицарів, похитавши головою.

"Ого, ви ніколи не розчаровуєте, лорде Командире. Я щиро вам вдячний."

І з цими словами граф Пергінт швидко підвівся, даючи зрозуміти, що не бажає затримуватися. Потиснувши руку Бакаллі, він вийшов із кімнати. Жоден із чоловіків не згадав про мішки на столі.

Переконавшись, що Пергінт пішов, Бакала підняв три сумки і недбало кинув їх у сусідню кімнату, в ящик, що стояв у кутку. Ящик був достатньо великим, щоб вмістити людину. Інші подібні сумки займали приблизно сімдесят відсотків простору всередині. Ні для кого не було сюрпризом, що всі вони містили хабарі, які він отримав до цього часу.

З моменту, як Бакала став командувачем лицарів, його становище кардинально змінилося: з того, хто давав хабарі, він перетворився на того, хто їх отримував. На якій стороні ви були? Відповідь на це питання може бути показником вашого статусу в сучасному Королівстві Найтлі.

Колись стати лицарем Королівського ордену було найпопулярнішою професійною мрією серед чоловіків у Королівстві. Насправді, за часів попереднього командира лицарів, Алексіса Гайнляйна, королівські лицарі були відомі своєю сміливістю. Однак, хоча з часу відставки колишнього командира минуло лише десять років, ядро організації вже загнивало...

Приблизно в ста метрах від штаб-квартири Королівського ордену, по прямій лінії, знаходився центр королівського палацу, де розташовувався кабінет короля Стаффорда IV. За дві кімнати від нього була кімната, де чекав великий камергер Сорел.

Йому цього року виповнилося п'ятдесят п'ять, він був лисим чоловіком, який починав набирати вагу. Згідно з чутками при дворі, король глибоко йому довіряв. До обов'язків великого камергера входило нагляд за виконанням королем своїх офіційних обов'язків.

Якби король був при здоровому глузді, великий камергер навряд чи мав би велику владу. Однак протягом всієї історії Землі, оскільки ця посада ставила людину так близько до найвпливовішої особи в країні, часто траплялися випадки, коли великий камергер помилково здобував владу... І тому нинішнє Королівство Найтлі рухалося в неправильному напрямку.

Сьогодні також на великого камергера Сореля чекала гора хабарів. Якщо хтось наважився викликати його гнів, це спричиняло всілякі проблеми: від відмови в аудієнції з королем до відмови в затвердженні документів. Сорель переслідував їх, залишаючи документи без розгляду або відмовляючись дати королю їх підписати. Але якщо невеликий подарунок міг прокласти шлях, то, безсумнівно, багато хто вибрав би цей варіант.

"Я не зміг цього зробити через гнів великого камергера."

Будь-хто посміявся б з такого виправдання.

Однак був хтось, з ким навіть великий камергер Сорел не міг зрівнятися - міністр фінансів Фука. У королівстві нагляд за міністерством фінансів був синонімом влади збирати податки. Податок стягувався з доходу, але Сорел, звичайно, ухилявся від сплати податків. Як він міг задекларувати гроші, отримані шляхом хабарництва?

І міністр Фука знав про це. Він знав, але закривав на це очі. Це було принизливо для Сореля. Проте він намагався не думати про це. Думати про це дратувало його, але поки він не думав, він міг просто вважати це справою, яка його не стосувалася... Так він змирився з ситуацією. Оскільки не завжди можна отримати те, що хочеш, доводиться йти на певні жертви. Великий камергер Сорель до цього часу в своєму житті вже не раз переконувався в необхідності таких жертв.

Перед ним стояв згаданий міністр фінансів. За ним - міністр внутрішніх справ, граф Гарольд Лоуренс. Фука привів із собою цього чоловіка.

"Великий камергере. Є щось, про що я повинен якнайшвидше повідомити Його Величність. Чи можу я отримати аудієнцію з ним зараз?"

Хоча Фука поставив це як питання, це, природно, було наказом, покликаним змусити короля зустрітися з ним. Сорел не мав іншого вибору, як погодитися.

"Звичайно, ваші високоповажності. Будь ласка, йдіть за мною."

Сорел першим підвівся і постукав у двері кабінету короля.

"Ваша Величність, графи Фука і Лоуренс прибули, щоб попросити вашого дозволу з термінового питання."

"Впусти їх."

Сорел так і зробив. Його робота на цьому закінчилася. Йому потрібно було швидко вийти з кімнати. Фука був особливо суворий у таких формальних питаннях. Проте, Сорел чув голоси за спиною, коли йшов.

"Ваша Величносте, з'ясувалося, що для ремонту зруйнованого мосту Лоу нам знадобиться більше коштів, ніж очікувалося. Тому ми хотіли б тимчасово виділити частину коштів, призначених для розвитку Ведри, на ремонт мосту..."

Це все, що Сорел почув, перш ніж зачинити за собою двері.

"Ведра"? Що це таке? Я ніколи про таке не чув...

Будучи великим камергером, він відповідав за офіційні обов'язки короля. Але це було для нього щось зовсім незнайоме, незвичайна ситуація, коли йшлося про те, що відбувалося в стінах цього замку... Це дуже зацікавило його.

Однак Сорел вирішив приховати свою цікавість. У цьому світі було багато речей, про які йому краще було не знати. Особливо це стосувалося світу аристократії. А ще більше - королівського замку, де в деяких випадках знання певних речей могло поставити ваше життя під загрозу.

Так, краще не знати про такі речі, як "Ведра".

"Наші перспективи значно покращилися завдяки вам, графе Лоуренс. Я вам дуже вдячний."

"Немає за що. Це теж заради блага Королівства. Все залежить від внутрішнього обігу товарів. Отже, відновлення мосту Лоу є нашим найвищим пріоритетом. Я також захоплююся Вашою Величністю за вашу наполегливу працю в забезпеченні фінансування."

Вийшовши з кабінету короля, міністр фінансів Фука та міністр внутрішніх справ Гарольд Лоуренс прогулювалися територією замку.

"Ви цілком заслужили свою репутацію людини з гострим розумом, графе Лоуренс. Іншим міністрам варто було б повчитися у вас."

Фука був втомлений постійними переговорами з іншими міністрами, які не хотіли скорочувати свої бюджети.

"Звичайно, дуже важливо якомога швидше розвивати Ведру, враховуючи її значення для національної оборони. Однак мирне управління королівством, включаючи життя його населення, залежить від відновлення нормальної торгівлі. Як особа, відповідальна за міністерство внутрішніх справ, що контролює розвиток Ведри, ви розумієте це краще за будь-кого іншого, і я захоплююся цим у вас."

Фука був у гарному настрої, оскільки було майже гарантовано, що вони отримають додаткові кошти на ремонт мосту Лоу.

"Ви мені лестите",- сказав Гарольд Лоуренс, злегка схиливши голову.

У порівнянні з міністром фінансів Фукою, якому вже було за п'ятдесят, міністру внутрішніх справ було лише тридцять п'ять років. Хоча різниця у віці не була такою великою, як між батьком і дитиною, вона все ж була значною. Також слід було враховувати владу Міністерства фінансів, оскільки воно мало повноваження розподіляти бюджети між міністерствами та збирати податки в країні. Це відбивалося на різниці в статусі міністра фінансів і міністра внутрішніх справ.

Звичайно, міністерство внутрішніх справ, відповідальне за внутрішню безпеку та оборону, аж ніяк не було невеликим. Насправді, за кількістю працівників його можна було вважати одним із найбільших міністерств, оскільки воно також відповідало за розвиток національної гвардії та оборонної зброї. Той факт, що Гарольд Лоуренс очолював це міністерство у свої тридцять п'ять років, свідчив про його надзвичайні здібності, з чим усі погоджувалися.

"О, добре, я радий, що знайшов вас. У нас проблема щодо справи на сході."

"Знову?!"

Після пояснення свого підлеглого веселий настрій Фуки зник, а на його обличчі з'явився гнівний вираз.

"Вибачте, графе Лоуренс. Поклик обов'язку. До наступної зустрічі."

З цими словами Фука попрямував до свого кабінету, практично біжучи, слухаючи звіт свого підлеглого. Гарольд Лоуренс потайки спостерігав за ним, ледь помітно піднімаючи куточок рота. Потім він почав йти до свого кабінету.

Абель провів кілька днів, збираючи інформацію.

"Серця чорні, як вугілля, еге ж...",- тихо пробурмотів він.

Ріхія і Лін, які розмовляли поруч із ним, зупинилися і з нетерпінням повернулися до нього.

"Командувач лицарів Бакала і великий камергер Сорель повністю корумповані, кожна їхня клітинка заплямована темрявою. Я досі не знаю, чи безпосередньо причетний до цього міністр фінансів Фука, але він, здається, мовчазно потурає їхнім злочинам." Сказавши це двом дівчатам, Абель обдумав зібрану інформацію.

Звісно, вони корумповані, але... я не думаю, що вони зайшли так далеко, щоб вчинити державну зраду проти короля.Так він відчував.

"Минуло ледь п'ять днів, а ти вже дізнався все це? Молодець",- сказала Лін, вражена, дивлячись на сторінки, що лежали на столі.

"Все завдяки кільком моїм старим знайомим."

"Орден лицарів має сильну присутність у безпосередньому оточенні Його Величності... що пояснює, чому твої старі друзі займають такі посади. І саме тому жоден з них не працює в Міністерстві фінансів, еге ж?"- дражнила його Ріхія, коли він розкрив джерело своєї інформації.

"Я маю підозру, що міністр фінансів пов'язаний і з командором лицарів, і з великим камергером."

"Але ця інформація, мабуть, походить від одного з них, так?"- Ріхія одним рухом зламала опір Абеля.

"Уггг... Ну, у мене не було вибору... Як би я не ламав голову, не можу придумати нікого, хто б так добре розбирався в цифрах, щоб проникнути в Міністерство фінансів..."

"Знаєш, Абель, чомусь я можу уявити, якими ти з твоїм оточенням були в дитинстві..." Схрестивши руки на грудях, Лін кивала головою.

Минуло ще кілька днів після того, як Абель зачитав свій звіт вголос.

"Що це означає?!"- Піднятий голос пролунав із проектного бюро Королівського центру алхімії, розташованого біля східних воріт королівської столиці.

"Директоре...",- сказав підлеглий чоловіка з розчарованим виразом обличчя. Звичайно, підлеглий знав, що його не сварили. Це був лише гнів директора через необґрунтоване повідомлення.

"Бюджет на розвиток Ведри тимчасово заморожено...",- сказав відповідальний чоловік, промовляючи ці слова крізь зуби.

"Так, пане...",- у свою чергу, підлеглий кивнув, а його вираз обличчя став ще більш похмурим.

"Хіба вони не розуміють?! Ведра - це наш козир у цій марній війні з Імперією, в якій ми перебуваємо в надзвичайно невигідному становищі!" Не витримавши, директор знову закричав.

"Директоре...",- безпорадно сказав підлеглий.

"По-перше, це підприємство перебуває під прямим контролем Його Королівської Величності!"

"До минулого року, сер, коли контроль був переданий міністру внутрішніх справ...",-спокійно зазначив підлеглий.

Директор скривився, згадуючи про цей, на жаль, правдивий факт. "Я знаю... Я знаю, але...",- пробурмотів він, все ще хмурячись. Потім він раптово встав. "Я повернуся. Я йду до Міністерства внутрішніх справ!"

І з цими словами директор вилетів із конструкторського бюро.

"Ваша світлість, бароне Кеннет Хейворд, директор Королівського центру алхімії, терміново просить про аудієнцію",-повідомив співробітник.

"Впустіть його",- відповів Гарольд Лоуренс, міністр внутрішніх справ.

Кеннет заговорив, щойно зайшов до кабінету.

"Ваша світлість, я Кеннет Хейворд, директор Королівського центру алхімії, і я прийшов сюди сьогодні, щоб обговорити тимчасове заморожування коштів на розвиток проекту "Ведра"."

"Бароне Хейворд, я саме збирався покликати вас, щоб ви пояснили ситуацію. Будь ласка, сідайте на диван." Сказавши це, Гарольд перейшов на диван навпроти Кеннета і сів.

"Ваша світлість, розвиток Ведри - це найважливіше, що ми можемо зробити для оборони нашої країни, а також для вирішення її найнагальніших проблем. Дозвольте мені висловитися відверто: без цього ми не маємо шансів протистояти Імперії."

"Бароне, хоча я з вами згоден... я б радив вам утриматися від таких висловлювань. Особливо в стінах цього замку."

"Ах..."- Навіть Кеннет усвідомив, що його слова означають пряму застарілість Королівського ордену та Бюро королівських магів.

"Я розумію, що ви хочете сказати, бароне, і я думаю так само. Однак є ті, хто перебуває в центрі політичної влади, які цього не розуміють. Ваші кошти були тимчасово перенаправлені на відновлення мосту Лоу."

"Міст Лоу..."

Кеннет також знав про обвал мосту і спричинене цим порушенням транспортного сполучення та торгівлі між південною і східною частинами Королівства. Він також знав, що прямі та непрямі збитки були настільки великими, що для їх відшкодування потрібні були значні кошти. Проте...

"Я розумію, що це не змінює факту, що національна оборона є надзвичайно важливою. Це один з головних факторів, через який розвиток Ведри був прискорений. На жаль, я безсилий у цій конкретній ситуації, тому прошу вас стримати своє розчарування." Сказавши це, Гарольд схилив голову.

Як член аристократії, Кеннет розумів серйозність вчинків графа Гарольда Лоуренса. Інший чоловік перевершував його не тільки політично, але й соціально.

"Будь ласка, підніміть голову, Ваша світлість. Я дав волю своїм емоціям і за це щиро прошу вибачення."

"Дякую, бароне. Можливо, ви розумієте, в якому скрутному становищі я зараз перебуваю?"

Коли Кеннет також схилив голову, Гарольд з посмішкою взяв його за обидві руки.

"Ваша світлість, якщо я можу підтвердити одне... Бюджет включає придбання другої одиниці магічного каменю, який мені потрібен, так?"

"Ви маєте на увазі магічний камінь віверн?"

Кеннет кивнув у відповідь на запитання Гарольда.

"Так, і я радий повідомити вам, що ми дійсно успішно придбали другий. Однак це останній. Він прибуде з Луни менш ніж за місяць."

Кеннет вирішив задовольнитися новиною про придбання другого каменю. Тепер у нього був спосіб вирішити проблему низької продуктивності, яка досі турбувала його та його команду.

"Зрозуміло. Дуже дякую, що прийняли мене сьогодні. Я піду",- сказав він і вийшов з кабінету міністра фінансів.

Гарольд Лоуренс дивився, як він відходить, з невимовним вогнем в очах..

"О, о, це ж сам Кеннет. Скільки часу минуло?!"- пролунав голос ззаду Кеннета, щойно він вийшов з Міністерства фінансів.

"Зак. Для тебе я барон Кеннет Гейворд. Б. А. Р. О. Н! Ми не такі, як ті нікчемні другорядні сини аристократів, які не можуть успадкувати титули, тож хоч раз у своєму клятому житті поводься пристойно."

"Опе, ти правий, Скотті. Барон Кеннет Хейворд, лорд Бомбаст, ми дуже давно не бачилися." Потім чоловік на ім'я Зак вклонився йому з надзвичайною ввічливістю.

"Зак, ти нахабний пес, не думай, що я не знаю, що ти навмисно мене дратуєш. Не кажучи вже про те, що ти повторюєш той самий старий жарт вже цілий рік... У будь-якому разі, ти прекрасно знаєш, що я лише вискочка, який отримав свій титул після того, як один із моїх винаходів був визнаний." Похитавши головою, Кеннет підійшов до двох чоловіків.

Зак Кулер і Скотті Кобук були другими синами своїх аристократичних родин і лицарями Королівського ордену. Вони двоє та Кеннет також були давніми соратниками по чарці, членами неофіційної організації під назвою "Альянс других синів".

"Але я теж хочу бути вискочкою",- буркнув Зак.

"Просто будь вдячний, що ти взагалі отримуєш зарплату лицаря",- відрізав Скотті.

"У будь-якому разі, досить незвично бачити тебе у внутрішніх справах, Кеннете",-байдуже зауважив Зак.

"О, зачекай, Центр алхімії тепер під їхньою юрисдикцією, так?"- згадав Скотті.

"Правильно. Я мав скаргу щодо бюджету...",- відповів Кеннет зі зітханням.

"Старшим дослідникам, мабуть, нелегко, еге ж?"- Зак поклав важку руку на плече Кеннета і енергійно кивнув на знак співчуття. Потім він знову заговорив, ніби раптом про щось згадав. "До речі, Кеннет, ти знаєш, що Абель зараз у столиці?"

"Абель?"

"Так. Президент нашого Альянсу других синів",-сказав Зак і вибухнув сміхом.

"Тепер, коли ти про це згадав, незважаючи на те, що я є членом Альянсу, я не думаю, що коли-небудь зустрічав президента..." Кеннет задумливо нахилив голову, перебираючи спогади.

"Це тому, що Абель працює в Луні, на півдні. Ти б не зустрів його, якби робота чи інші справи не привели його до столиці, як цього разу",- відповів Скотті на невисловлене запитання Кеннета.

Однак ніхто з двох інших чоловіків не очікував такої реакції алхіміка. Його очі розширилися.

"Луні?!"- практично викрикнув він. "Ти сказав "Луні"?!"

"А, тепер я пригадав. Ти ж родом з Луни, Кеннете?"- сказав Скотті, згадавши, що той колись їм розповідав.

"Гаразд, вирішено! Сьогодні ввечері ми вчотирьох вип’ємо! Ти й Абель, я впевнений, маєте безліч історій про Луну. До того ж, тобі варто хоча б раз зустрітися з президентом нашого Альянсу." Зак вирішив про зустріч без їхньої згоди.

"Гм..."- Алхімік Кеннет був розгублений через раптовий поворот подій.

"Зак, ти дурень, ти ж знаєш, що Абель - зайнята людина",- висловив своє занепокоєння лицар Скотті.

"Якщо він не зможе прийти, то ми втрьох будемо пити всю ніч!"- сказав Зак, придумуючи план Б. "Кеннет, друже, просто запий свої турботи!"- Зак щиро розсміявся.

Рівно о сьомій вечора Кеннет Хейворд, алхімік і барон, прибули до таверни "Нехай ті, хто тоне, тонуть у своїх чарках", яку завжди відвідували члени Альянсу других синів. Незважаючи на свою надзвичайно унікальну назву, заклад мав безліч приватних кімнат, де можна було насолодитися смачним алкоголем і вишуканою їжею. Не дивно, що він був популярним серед певної групи мешканців столиці. Адже приватні кімнати були необхідні, щоб забезпечити простір для представників вищих верств суспільства або тих, хто займався такими професіями, як лицарство, - які повинні були завжди дотримуватися етикету - щоб пити в спокої.

Звичайна власниця підняла чотири пальці на знак привітання, вказуючи на четверту приватну кімнату. Кеннет підняв руку на знак подяки і підійшов до вказаного місця, а потім відкрив двері.

"Ага, він тут!"

Зак Кулер першим його помітив. Щодо Скотті Кобука, то його реакція була дещо запізнілою, оскільки він був занурений у вивчення меню.

"Ви обоє прийшли раніше, так?"

"Ні, насправді ми прийшли лише за кілька хвилин до тебе",- відповів Скотті, піднявши голову від меню.

Коли Кеннет сів, майже одночасно пролунав стукіт у двері.

"Ваш четвертий прибув",- сказала власниця. За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік.

"Зак, Скотті, це ж те саме місце, де ми були три дні тому?"

Це був Абель, Авантюрист В-рангу з Луни.

"Сьогодні відбулася перша зустріч між Абелем, президентом Альянсу других синів, та бароном Кеннетом Хейвордом, членом зазначеного Альянсу, який власноруч завоював титул барона і здобув славу геніального алхіміка в королівській столиці."

"Вау, алхімік і барон? Це ж дивовижно!"- вигукнув Абель, звучачи щиро враженим.

"Зак, будь ласка",- протестував Кеннет, збентежений. "Не давай захоплюватися..."

"Та годі, Кеннет. Ти єдиний член нашого альянсу, який зараз є аристократом. Не соромся." З якоїсь причини Зак сказав це з гордістю.

"Це означає... що інші чотирнадцять ще не отримали власних титулів, так?"- запитав Абель, бажаючи підтвердити факти.

"Так, включаючи тебе, Абеле",- ствердно відповів Зак.

Потім вони обоє вибухнули сміхом.

"У будь-якому разі, давайте вип’ємо, хлопці. Почнемо з пива. Всім підходить?"- запропонував Зак.

"А не ель?"- запитав Абель, дивно нахиливши голову.

"Хе-хе-хе. Абеле, Абеле, Абеле. Зараз у столиці модно починати з пива, а потім переходити до вина, елю та іншого",- пояснив Зак, піднявши правий вказівний палець, як пихатий викладач.

"Гм. Я й не знав..."

Слова Зака змусили Абеля помітити, як швидко минає час.

"Отже. Ви троє також зустрілися тут три дні тому, так?"- запитав алхімік Кеннет.

"Саме так. Абель сказав нам передати надсекретну інформацію, тож ми саме це і зробили тут, надсекретним способом. Завдяки всім цим махінаціям я навіть мусив пропустити фразу "Почнемо з пива"... Трагічно, чи не так?"- драматично відповів Зак, ніби граючи у власному одноосібному спектаклі.

"Ти справді мусиш говорити так, ніби "Джерелом нашого болю є Абель..."? Боже."- Абель роздратовано подивився на Зака.

"Краще будь обережним, Кеннете. Абель - той тип людини, який силою забирає речі у тих, хто не хоче їх віддавати",- сказав Зак, вдаючи, що шепоче йому на вухо, хоча говорив звичайним голосом.

"Гаразд, Заку, хочеш побитися? Давай. Виклик прийнято. Вибач, Скотті, але просто уяви, що Зака ніколи не існувало. Бо після сьогоднішнього дня його не буде." У голосі Абеля відчувалася загроза.

"Ну, це прикро. Панове, підніміть келихи за нашого померлого брата, Зака. Він був хорошим чоловіком..."- Скотті безтурботно прийняв погрозу.

"Хлопці, припиніть",- сказав Зак. "Це не звучить як жарт, коли ви, дурні, це говорите, тож серйозно, припиніть."

Тим часом Кеннет істерично сміявся з цієї розмови. Відновивши дихання, він заговорив. "Абеле, я чув, ти - авантюрист у Луні".

"Так, ти правильно чув",- відповів Абель.

"На відміну від зовнішнього вигляду, він блискучий В-ранг",- сказав Зак, дивно пишаючись.

"Правда в тому, що моя родина походить з Луни."

"Ого, справді?! Який світ маленький... Я обрав Луну своєю базою, подивимося... сім років тому."

"Ааа, тоді я, мабуть, ледь не зустрівся з тобою. Я переїхав до столиці з Луни приблизно в той самий час."

Абель і Кеннет обмінялися думками про їхні спільні обставини.

"Я запросив своїх батьків жити зі мною приблизно рік тому."

"О, так, ти переселив їх до маєтку, який отримав разом із новим титулом, Кеннете",- зауважив Скотті.

"Так. Ми спочатку були фермерами, але стан ноги мого батька погіршився, і йому стало важко доглядати за нашими великими угіддями. Тож я запитав його, чи не хотів би він керувати моїм новим манором, і він погодився. Зараз він і моя мати насолоджуються життям там разом із моїми васалами." Кеннет звучав щасливим.

Простіше кажучи, манор у Королівстві Найтлі був селом, подарованим дворянину. Зазвичай вони перебували під прямим контролем королівської родини або були частиною території дворянської родини, яка вимерла. Хоча історія таких манорів була різною, загалом вони не були дуже великими. Податки, зібрані з манору, надходили до аристократа або лорда, який ним володів, тож якщо вони не вели розкішного способу життя, то могли комфортно жити лише за рахунок податків.

У випадку барона Кеннета Гейворда, окрім маєтку, він також мав дохід від своєї посади головного дослідника в Королівському центрі алхімії. Тож для новопризначеного члена аристократії його дохід був досить високим.

"Чоловіче, ти нас усіх присоромив, еге ж?"- зауважив Абель, їдячи смажену курку. Він був вражений синівською шанобливістю Кеннета.

"Будинок, який ми залишили в Луні, нарешті продали не так давно. Завдяки цьому моя тривога за майбутнє повністю зникла. Не можу передати, як я зітхнув з полегшенням."

Абель кивнув на знак розуміння, продовжуючи з апетитом смакувати різні страви.

"А, так, той будинок, про який ти нам розповідав, з грубою кам'яною кладкою в кухні."

"Саме так, Заку. Моя мати сказала, що хоче просторий стіл, бо вона любить готувати, тож мій батько попросив свого знайомого каменяра зробити для неї такий на замовлення."

Почувши це, Абель, який досі був зайнятий їжею, завмер.

"Що сталося, Абеле?"

"Зачекай секунду. Кеннет, ця твоя кухня, вона зроблена з величезного, імпозантного чорного каменю, який називається "граніт"? І в самому будинку є двері в трьох місцях...?"- Абель проігнорував Зака, який дивився на нього з подивом через те, що він раптово перестав їсти, і замість цього запитав Кеннета.

"Я не впевнений щодо назви каменю, але все інше в твоєму описі вірно. І так, у будинку є двері в трьох місцях. А звідки ти все це знаєш?"

"Е-е-е... Тому що, ймовірно, мій друг купив твій будинок..."-- З якоїсь причини Абелю було явно важко це визнати.

Кеннет широко розплющив очі. "Не може бути! Вау. Тоді, будь ласка, передай мою вдячність покупцеві. Будинок був на ринку більше шести місяців. Я майже запитав батьків, чи не варто знизити ціну, коли нарешті відбувся продаж. Не кажучи вже про те, що покупець заплатив готівкою."

"Так, ну, у нього є гроші..."

"Абель, чому ти поводишся так дивно?"- запитав Скотті, помітивши, що Абель спітнів.

"Е-е... той хлопець, який купив будинок Кеннете... трохи його переробив... Але не хвилюйся! Він виглядає так само!"

"Що?"

"Справа в тому, що у твоєму будинку не було ванни, правда, Кеннете?"

"Правильно. Поруч із будинком тече річка, тому ми всі купалися там. Хоча взимку ми ставили у дворі великі бочки і наливали в них гарячу воду...",- відповів він, згадуючи свої дні в старому будинку.

"Ну, хлопець, який його купив, не може жити без ванни. Тому він перетворив частину будинку на величезну ванну кімнату. Я вирішив повідомити тебе про реконструкцію, на випадок, якщо ти емоційно прив'язаний до цього місця..."

"А, тепер я розумію. Мене це зовсім не турбує. Я не думаю, що це погано - робити речі більш зручними у використанні".

"О, так?"- Абелю аж полегшало від слів Кеннета.

"Хм. Твій друг у Луні..."- задумливо промурмотів Скотті.

"Так. Він теж врятував мені життя. Не один раз, а двічі."- Абель продовжив їсти, рухаючи руками і ротом, поки розмовляв. Який він спритний.

"То він авантюрист?"

"Звичайно. Що робить його ще більш незвичайним, так це те, що він - маг води."

"Ого! Це рідкість!"- здивовано вигукнув Зак.

"Справді?"- запитав алхімік Кеннет, переглядаючи меню. Він не був особливо обізнаний у цій темі.

"Так, надзвичайний. Магія води, мабуть, не підходить для бою. У Бюро теж майже немає магів води. Я майже впевнений, що в столиці немає жодного авантюриста, який використовує магію води. Але магія води є найпопулярнішою магією в повсякденному житті. Це означає, що маги води навіть не мусять виходити на небезпечні поля битв або вирушати в небезпечні пригоди. Торговці та інші люди вважають їх особливо корисними",-відповів Зак, дивлячись у стелю і згадуючи те, що він знав.

"То це твій рятівник... Ну, рятівник не завжди має бути тим, хто рятує твоє життя на полі бою, еге ж? Адже всім потрібна вода, щоб жити",- сказав Скотті, висуваючи теорію про рятівника Абеля.

"Ти не помиляєшся, але... він насправді врятував мене і в бою. Це нагадало мені. Він повністю одержимий алхімією."

Почувши слова Абеля, Кеннет підвів голову від меню.

"Ми все ще обговорюємо покупця мого старого будинку, так? І ти кажеш, що він божеволіє від алхімії?! Ах, я б із задоволенням допоміг йому в усьому, що стосується цієї теми, якби міг."

Абель сумно посміхнувся, дивлячись на ентузіазм Кеннета.

"Ну, якщо колись випаде нагода, зроби це. Його звати Рьо, він маг води, а також авантюрист із Луни. Запам'ятай це."

***

Після того, як Абель попрощався з друзями і покинув таверну з унікальною назвою "Нехай ті, хто тоне, тонуть у своїх чарках", він зрозумів, що за ним стежать.

Мені байдуже, якщо вони стежать за мною, але... сподіваюся, вони не переслідують і тих хлопців.

Він турбувався про них трьох. Зак і Скотті згадували, що проведуть Кеннета до Центру алхімії, тож...

Я справді не думаю, що вони скривдять барона.

Здобуття титулу барона зробило алхіміка Кеннета Гейворда повноправним членом аристократії. Напади на дворян каралися напрочуд суворими покараннями. З огляду на це, Абель вважав, що ймовірність нападу на них була низькою.

Що стосується інших двох, то вони впораються. Він не замислювався над цією проблемою надто глибоко.

Командор лицарів Бакала, великий камергер Сорель і міністр фінансів Фука - це були троє чоловіків, яких Абель розслідував. Тож троє, які слідували за ним, могли бути підлеглими одного з них.

Спочатку я відчував п’ятьох, отже, двоє, мабуть, пішли кудись інде. Те, що троє все ще слідкують за мною, змушує мене думати, що я - їхня справжня ціль.

Абель звернув з головної вулиці і прослизнув у один з бічних провулків. У дитинстві він часто грався в цій місцевості, і його тіло все ще пам’ятало ці дороги, наче це була його друга натура, незважаючи на те, що минуло майже десять років, відколи він востаннє мешкав у королівській столиці.

Кілька хвилин по тому, у тіні бічної вулиці, Абель успішно знешкодив трьох людей, які слідували за ним, у партизанській сутичці, використовуючи всілякі випадкові предмети, такі як зламані двері, які він дивно знайшов посеред вулиці. І все це без жодної подряпини на собі. До речі, підступне тріо складалося з двох чоловіків і однієї жінки.

"Гаразд, тоді...",- пробурмотів він собі під ніс, а потім свиснув пальцями.

За хвилину з'явилася величезна постать.

"Уоррене, будь ласка, допоможи мені їх нести. Вибач і дякую."

Кивнувши, Уоррен підняв двох чоловіків, поклавши кожного на плече. Абель перекинув жінку через своє плече. Вони зробили два повороти на своєму короткому шляху і прибули до Інституту магічних досліджень.

"Відвезімо їх до підземного випробувального майданчика. Там ми їх допитаємо",- сказав Абель із злою посмішкою.

*

Один із чоловіків розплющив очі. Він сидів на стільці, поставленому прямо в центрі просторої кімнати. Він не міг рухатися, бо його руки і ноги були прив'язані до стільця.

"Чорт!"

Він мав стежити за ціллю, але та раптово з'явилася за його спиною і одним ударом вирубила його.

"Ніхто не казав, що він такий вправний..."

Але тепер було вже запізно про це говорити. Трьом з них було доручено викрасти ціль. Він щиро вважав, що це буде легко. Єдина проблема полягала в тому, як транспортувати чоловіка після викрадення...

На жаль для них, реальність виявилася зовсім іншою.

"Що нам тепер робити..."

"Просто виговорися, і тобі стане набагато легше."

Скутий чоловік не очікував відповіді на своє бурмотіння. Почувши її, він був шокований, бо не відчував присутності іншої людини поблизу. І замість того, щоб належати молодому чоловікові, який напав на них, голос був... старого чоловіка. Старий підійшов до нього, і коли він був достатньо близько, потенційний викрадач впізнав його.

"Неможливо... Іларіон...?"

У той момент, коли він прошепотів ці слова, старий подолав відстань між ними і сильно вдарив його по голові палицею, яку тримав у руці.

"Ай!"

"Для тебе я - лорд Іларіон. Наступного разу не забудь про це. Сучасна молодь дійсно повинна навчитися хороших манер."

Іларіон практично задихався від гніву. Цей вигляд ще більше вразив чоловіка. Потім він пробурмотів, майже сам до себе.

"Чому така велика шишка тут..."

Іларіон Бараха був головним королівським магом Королівства Найтлі. Коли йшлося про наймогутніших магів Королівства, його ім'я спадало на думку першим. Він був широко визнаний одним із наймогутніших магів Королівства.

"Гм. То ти знаєш, що я велика шишка. Тоді дозволь мені розповісти тобі те, чого ти явно не знаєш - той, на кого ти намагався напасти, має тісний зв'язок із цією великою шишкою. Я не буду говорити нічого поганого, але краще, якщо ти розповіси мені все, що знаєш."

Іларіон навмисно постукав посохом по долоні.

"Нг... Ніби я можу зрадити свого клієнта!" Це було все, що чоловік сказав, перш ніж некооперативно закрити рота.

"Гм... Той факт, що ти маєш нахабство і далі поводитися зухвало, незважаючи на те, що знаєш, що я - Іларіон, означає... ти недооцінюєш магію на свій страх і ризик."

"Що... Що ти маєш на увазі?"

"Може, я й не виглядаю так, але люди не просто так називають мене наймогутнішим магом Королівства. А тепер поглянь на себе: ти прив'язаний до стільця. Якщо не будеш співпрацювати, то сам напросишся на мою магію. Ти справді думаєш, що вийдеш звідси з усіма кінцівками на місці?"

Від переконливої погрози Іларіона чоловік почав цокати зубами від страху, а його обличчя зблідло.

"Це... це нечесно! Розв'яжіть мене!"

"О? Якщо я розв'яжу тебе, це означатиме, що я зможу використовувати свою магію без обмежень? Ти хочеш сказати, що твоє тіло витримає це?"

Вираз обличчя Іларіона був спокійним. Він використовував свою славу, щоб налякати чоловіка. У певному сенсі це можна назвати мудрістю віку.

"Я так і думав. Чому б тобі не почати з того, що назвеш мені своє ім'я?"

*

Закінчивши допит полоненого, Іларіон повернувся до свого кабінету, де з незрозумілих причин знайшов групу дівчат.

"О, ласкаво просимо, майстре."

Лін помітила його першою.

"Дякую. Чи варто мені навіть питати, що ви тут робите...?"

Дійсно, як він зазначив, у кімнаті було три молодих дівчини: Лін, Ріхія та незнайома дівчина. Він мав підозру, що незнайомка була однією з трійки, найнятої для викрадення Абеля. Хлопець, мабуть, залишив її допит двом іншим.

"Ми влаштовуємо чайну вечірку. О, дозвольте представити вам Оріану, авантюристка рангу С, яка базується тут, у столиці. За її словами, їх найняв підлеглий міністра фінансів."

Оріана встала на слова Рії.

"М-мене звати Оріана, і я рада познайомитися з вами, лорде Іларіоне." Вона глибоко вклонилася.

"Г-гаразд... Ну, розслабтеся, гаразд?"

Це було єдине, що Іларіон зміг придумати. Адже інформацію, яку він так довго збирав, ці двоє молодих людей отримали легко. Більше того, він навмисно вирубив чоловіка, перш ніж прийти сюди, щоб потім було легше його перенести... Але, на його подив, Лін і Ріхя за допомогою солодощів перетворили одного з нападників на інформатора. Він ледь стримався, щоб не впасти на коліна. Проте, невимовне відчуття поразки охопило Іларіона.

За тридцять секунд Абель повернувся до кабінету Іларіона, завершивши власний допит другого чоловіка, і, почувши той самий звіт від членів своєї групи, що й старий, він впав на коліна від шоку.

"Е-е-е, ми є членами групи рангу С "Ранкова Зірка", що належить до столичної гільдії авантюристів. Спочатку це була законна робота, яку ми прийняли через гільдію. Нас найняли, щоб захищати клієнта і усунути будь-яких підозрілих осіб",- пояснила Оріана після того, як Абель підказав їй."А сьогодні ввечері клієнт виявив місцезнаходження однієї такої особи і наказав нам викрасти її..."

"Ось чому ви слідкували за мною."

"Так...",- відповіла вона, опустивши голову.

"Ви також просили інших стежити за моїми друзями, так?"

"Правильно. Але тільки для того, щоб перевірити їхню особу."

Абель відчув полегшення, дізнавшись, що Кеннету та двом іншим нічого не загрожує.

"Мені справді дуже шкода. Оскільки робота та інструкції надійшли від помічника міністра фінансів, я, чесно кажучи, не думала, що це буде проблемою." Оріана ще більше опустила голову.

Було б нерозумно сумніватися в проханні, яке надійшло від одного з центральних політичних діячів країни. Як члени груби "Багряний меч" рангу B, вони троє розуміли це краще за будь-кого, враховуючи, скільки подібних завдань вони виконували до цього часу. Мабуть, саме тому ніхто з них насправді не звинувачував Оріану та членів її групи.

Хоча Абель тепер знав, хто стояв за планованим нападом на нього, цей організатор не повідомив Оріану та її групу про причину його викрадення. Однак його враження про міністра Фуку однозначно погіршилося. Тепер він вважав його чорносердим лиходієм.

"Гадаю... єдиний вихід - дозволити їм захопити мене, щоб я міг працювати під прикриттям",- тихо промурмотів Абель.

Лін і Ріхя відреагували миттєво.

"Заперечую, пане суддя! Я категорично проти. Це надто небезпечно. З якоїсь причини Лін розтягнула кілька слів, щоб підкреслити свою незгоду."

"Я теж проти твоєї ідеї. Абель, не кажи мені, що ти вже забув, що сталося, коли ти востаннє працював "під прикриттям"?"

"Що?"

"Гаразд, дай-но я тобі нагадаю: ти проник до контрабандистського угруповання, а потім... пам'ятаєш, як ти ледь не потонув у морі? Якби не Рьо, ти б загинув, Абелю!"

Як і сказала Ріхія, Абель погодився на роботу з викриття контрабандистського угруповання, тож пішов під прикриттям, але човен контрабандистів покинув порт раніше, ніж було заплановано. Щоб погіршити ситуацію, корабель потрапив у шторм, потім був атакований кракеном, а потім розбився на шматки біля узбережжя Рондо. Леді Удача, мабуть, посміхалася йому, бо Абель був єдиним, хто вижив після корабельної аварії. Більше того, якби Рьо не знайшов його незабаром після цього, він, безсумнівно, був би затягнутий назад в океан припливами і зазнав би тієї ж долі, що й контрабандисти.

З огляду на свій останній досвід "під прикриттям", навіть Абель розумів причину запеклого опору Ріхії щодо його пропозиції. Однак інших ефективних стратегій на думку не спадало. Цього разу він буде міцно стояти на суші... Але це аж ніяк не було втішним чи переконливим аргументом, тож краще не використовувати його... Тож Абель звернувся до Іларіона, щоб той допоміг йому знайти правильні слова.

"Гей. Сподіваєшся запозичити мудрість старого, еге ж?"- впевнено відповів Іларіон.

Незважаючи на те, що його дратував тон, з яким він це сказав, Абель не міг придумати іншого рішення. "Старий, у тебе є краща ідея?"

"В основному, ми маємо переконатися, що ти не зникнеш з лиця землі, і не наражатимеш своє життя на небезпеку, правильно?"

Потім Іларіон встав і підійшов до шафи. Він повернувся з кулькою розміром з великий палець і залізною скринькою товщиною п'ять сантиметрів, розміром з дві долоні. Вона виглядала як годинник, тільки на поверхні скриньки була вмонтована коротка стрілка.

"Цей пристрій для відстеження виготовив один алхімік. За допомогою цієї скриньки можна знайти того, хто володіє цією кулькою."

Потім Іларіон влив у кульку лише краплинку своєї магічної енергії. На мить кулька засяяла, але світло майже відразу згасло. Одночасно годинник на залізній скриньці почав випромінювати світло, а коротка стрілка рухалася в напрямку кульки. Потім світло від годинника почало швидко блимати.

Якби Рьо був тут, він би вигукнув: "GPS?!"

"Коротка стрілка показує напрямок, а швидкість миготіння світла - відстань. Він використовує повітряне магічне заклинання "Зонд". Пам'ятаєш детектор залишкової магії, який ти використовував під час розслідування підземелля? Механізм той самий. Хоча, судячи з усього, алхіміку було важко зробити коробку і приймач меншими." Коли Іларіон торкнувся кульки пальцем, з коробки пролунав відповідний звук. "Варто зазначити, що будь-який звук, який вловлює ця кулька, надсилається до коробки. Це дозволяє тому, хто має коробку, легко дізнатися, що відбувається."

Якби Рьо це побачив, він би точно сказав: "Пристрій для прослушки?!"

Іларіон поставив коробку на стіл і вручив кульку Абелю.

"Вау. Не можу повірити, що алхімія настільки просунулася, що можна створювати такі речі..." - здивовано промурмотів Абель.

"О-о-о, тут ти помиляєшся",- відповів Іларіон."Просто так вийшло, що алхімік, який винайшов це, є генієм. Навіть у нашій величезній столиці лише двох алхіміків можна назвати геніями. А може, зараз лише одного."

"Чи, бува, його звати Кеннет?"- запитав Абель.

"Ну-ну. Ти його знаєш, еге ж? Влучно. Барон Кеннет Гейворд",- відповів Іларіон, енергійно кивнувши головою.

"Справа в тому, що... решта групи Оріани була відправлена стежити за ним." Абель поглянув на аванюристку класу С. Вона згорнулася в кріслі, намагаючись стати якомога меншою від розпачу.

"Ви жартуєте, правда? Його Величність сам надав Кеннету титул барона, а ви кажете, що за ним стежили...? Якщо про це дізнаються вищі чини, все піде шкереберть."

Іларіон навмисно не добирав слів, і Оріана зблідла у відповідь. Незважаючи на те, що їхні накази були видані підлеглим міністра фінансів, якщо щось трапиться з дворянином, якого сам король підняв до цього статусу... він неодмінно про це дізнається. І хто захистить просту авантюристку після того, як вона накликає на себе гнів монарха? Ніхто. Її відкинуть і стратять разом з рештою її групи.

Іларіон дивився на Оріану, яка, здавалося, сама дійшла цього висновку.

"Якщо ти згодна співпрацювати з нами, я готовий втрутитися на твою користь",- запропонував він.

"П-правда?!"- вигукнула вона, одразу ж погодившись на його пропозицію.

"Звичайно. Клянуся ім'ям Іларіона Великого. То що скажеш?"

"Так! Безумовно!" Оріана енергійно кивала головою.

Тим часом Абель спостерігав за їхньою розмовою. Серйозно, який хитрий старий пердун... говорили його очі.

Іларіон і Абель попрямували до (тимчасової) підземної кімнати для допитів. Там вони мали б знайти непритомного члена "Ранкової Зірки", але... він знову прийшов до тями.

"Що, вже прокинувся, молодий чоловіче? Швидко ти оговтався."

"Гад ти вирубив мене без попередження! Розв'яжи мене вже!"

"Ти справді думаєш, що я розв'яжу тебе тільки тому, що ти про це попросив? Мрій далі, хлопче."

Абель байдуже спостерігав за їхньою сваркою. За кілька хвилин увійшли Ріхія і Лін. Вони привели з собою Оріану.

"Оріано! Ти в порядку? Вони ж не зробили тобі нічого страшного, правда?"

Скутий чоловік перестав сваритися з Іларіоном, повністю зосередивши свою увагу на ній. Він явно турбувався про неї.

"Я в порядку, Гекторе."

Тоді увійшов Уоррен, несучи третього і останнього з полонених "Ранкової зірки".

"Ісая..." Все, що міг зробити чоловік на ім'я Гектор, - це вимовити ім'я свого соратника напруженим голосом. Адже було видно тільки голову Ісаї, який лежав на плечі Уоррена, обмотаний мотузкою від шиї до ніг. Чесно кажучи, він виглядав як мішок з черв'яками.

Уоррен мав нести його з самого початку.

"Гаразд, члени групи "Ранкова Зірка" рангу С із королівської столиці. Гектор - лідер, потім йдуть Оріана та Ісая. Ми вже знаємо, що вас найняв підлеглий міністра фінансів. О, так, я забув представитися. Ну, я не думаю, що це потрібно, але все одно зроблю це. Головний королівський маг Королівства Найтлі, Іларіон Бараха, до ваших послуг." Потім він вказав на Абеля і продовжив."А той, кого ви намагалися викрасти, - це Абель із групи "Багряний меч" рангу B з Луни." Таким чином, Іларіон розкрив особистість Абеля.

"Ранг B..."

"Не дивно..."

"Грнг..."

Виявилося, що один з них не тільки був підвішений, як гусениця, але й мав кляп у роті.

"Тепер найбільша проблема, з якою ви зараз стикаєтеся..." Іларіон навмисно зробив паузу, щоб глибоко вдихнути."Ваша підтримка міністра фінансів, якого підозрюють у державній зраді."

Його слова викликали шок у всіх трьох. Вони виглядали так, ніби їх щойно сильно вдарили по голові і вони ось-ось знепритомніють. Державна зрада - це злочин, що полягає у повстанні проти королівської родини. Королівство вважало цей злочин набагато тяжчим, ніж зрада проти самої країни, тому покарання за нього було набагато суворішим. Більшість засуджених за державну зраду отримували або смертну кару, або довічне ув'язнення. І якщо їх визнають винними у допомозі міністру фінансів, вони отримають одне з цих двох покарань...

Гектор, лідер групи, заговорив першим."Не може бути...",- сказав він.

"З огляду на те, що ви допомогли йому, нічого не знаючи, цілком очевидно, що вони без вагань кинуть вас на поталу вовкам, що робить ваше становище дуже сумним. Але якщо ви вирішите співпрацювати з нами, я не проти втрутитися від вашого імені з роз'ясненням до Його Величності. Що скажетк?"

"Ви... Ви серйозно?" - запитав Гектор. Він, здавалося, відчував найбільшу відповідальність, оскільки був лідером групи.

"Звичайно, серйозно. Клянуся ім'ям Великого Іларіона Барахи",- відповів Іларіон, енергійно кивнувши головою.

Гектор подивився на Оріану та Ісая. Обоє мовчки кивнули головою на знак згоди.

"Гаразд. Тоді ми покладаємося на ваше милосердя, Іла... лорде Іларіоне."

Іларіон задоволено посміхнувся, почувши це.

"Чудово. О, так, є ще одна річ, про яку я повинен вам сказати, молодь. Двоє інших членів вашої групи пішли за друзями Абеля, чи не так?"- запитав Іларіон.

"Так",- відповів Гектор.

"Ну, один з них - барон Кеннет Гейворд, чий титул був наданий самим королем. Це, а також той факт, що він є повноправним аристократом, означає великі неприємності, якщо з ним щось трапиться."

"Вони... Вони повинні лише перевірити їхні особи! Ми не маємо жодного наміру робити щось з аристократами Його Величності!"- вигукнув Гектор у відчаї.

"Гм. Заради вашого ж блага, я молюся, щоб це була правда. Гаразд, давайте перейдемо до суті справи. Ми хочемо, щоб ви допомогли Абелю піти під прикриттям."

"Під прикриттям?"- Гектор нахилив голову в розгубленості.

"Так, щоб ми могли отримати докази державної зради міністра фінансів. Це особливо важливо, враховуючи, що мова йде про злочин, скоєний національним лідером. Ваша група захопить Абеля, як і планувалося, і відведе його до підлеглого Фуки. Це, по суті, ваша роль у цій справі."

"Це дійсно все, що ми маємо зробити?"- Гектор звучав майже розчарованим. До цього моменту старий безжально погрожував йому, тож він готувався до нерозумної вимоги. Але все, що від них вимагали, - це виконати своє початкове завдання.

"Ви все зрозуміли. То ви нам допоможете чи ні?"

"Допоможемо. Якщо ви не порушите свого слова",- відповів Гектор, рішуче кивнувши головою.

"Вони проводять суворі перевірки безпеки. Неможливо буде взяти тебе з собою озброєним",- сказав Гектор, побачивши, як Абель ховає кинджал. Усі проводили останні перевірки після завершення підготовки.

"А ще, та кулька... Думаю, тобі слід покласти її в місце, яке важче знайти."

Він мав на увазі передавач, кульку розміром з великий палець. Абель поклав її в кишеню, вважаючи, що той, хто буде його обшукувати, подумає, що це камінь. Але тепер... Гектор вказав на недолік його ідеї.

"Хм, мабуть, ти правий...",- Абель майже пробурмотів собі під ніс."Тоді проблема в тому, де її сховати."

"А що, якщо вшити його в одяг?"- розсудливо запропонував Гектор.

"А чому б не тримати його весь час у роті?"- уїдливо зауважила Ріхія.

"Так, а потім просто проковтнути і носити в шлунку!" Лін довела уїдливе зауваження подруги до крайності, а потім одразу сховалася за Уорреном.

"Чи справді я повинен довіряти цим дурням своє життя..."- бідкався Абель, дивлячись у стелю.

Схованка "Ранкової зірки", десь у королівській столиці. Гектор, Оріана та Ісая несли Абеля, зв'язаного і засунутого в мішок.

"Боже, Гекторе, ти запізнився."

Кенджі та Таару впустили їх. Вони двоє повернулися першими.

"Так, ну, скажімо, нас затримали",- сказав Гектор із глибоким зітханням.

"Що стосується трьох, за якими ми стежили, то один зайшов до Королівського центру алхімії, а інші двоє - до помешкання Королівського ордену лицарів. Оскільки нам потрібно було лише дізнатися, куди вони пішли, ми повернулися, щойно отримали відповідь. Це ж достатньо, правда?"- запитав Кенджі Гектора.

"Так, цілком. Надалі не чіпайте жодного з цих трьох."

"Що?"- Здивований, Кенджі нахилив голову у відповідь на наказ Гектора.

"Ми дізналися, що вони - дворяни, а один з них отримав цей статус завдяки тому, що сам Його Величність особисто надав йому титул. Тож. Ні пальцем не чіпайте. І клієнту про них не повідомляйте. Ми нічого не бачили. Зрозуміло?"

"Зрозумів."- Кенджі автоматично кивнув, побачивши рішучість Гектора.

"Клієнт хотів тільки цього чоловіка. Як тільки ми його передамо, їм буде начхати на все інше. Він пив сам, а ми схопили його, коли він повертався. Це наша версія, і ми будемо її дотримуватися. Зрозуміло?"

"Так, зрозуміло",- відповів Кенджі. Таару кивнув.

Коли Гектор говорив такі речі, вони обоє знали з довгої дружби зі своїм лідером, що щось пішло не так. І вони також знали з досвіду, що в таких випадках найкраще було почекати, поки Гектор вирішить проблему. Тому вони без вагань робили те, що він просив.

Приблизно за півгодини вони випустили Абеля з мішка. Він чув п'яні голоси, що сміялися за дверима ліворуч.

"Казарми для найманих авантюристів",- прошепотів йому Гектор.

У цей момент відчинилися ліві двері, і звідти вийшов чоловік.

"Це він?"

"Так, це він",- відповів Гектор.

"Я заберу його. Ви відпочиньте там. Добре попрацювали."

Потім чоловік покликав ще одну людину зсередини, і вони двоє взяли Абеля між собою, перш ніж провести перевірку його безпеки. І, як і сказав Гектор, вона була дуже ретельною і суворою.

"Гаразд, йди."

Закінчивши, вони повели Абеля вперед. Кинувши короткий стурбований погляд у його бік, Гектор відкрив двері ліворуч і увійшов до казарми найманих авантюристів разом зі своїми товаришами.

Оточений двома чоловіками, Абель деякий час йшов коридором, а потім дійшов до порожньої кімнати. Він оцінив, що вона була розміром з два шкільні класи, які він пам'ятав зі шкільних років. Троє чоловіків стояли навколо стільця, поставленого в центрі кімнати.

"Сідай."

Вони змусили його сісти на стілець. Тільки його руки були зв'язані мотузкою. Чи означало це, що чоловіки були впевнені у своїх силах? Або вони просто втратили пильність...

У той момент, коли чоловік попереду, який, здавалося, був ватажком групи, заговорив, відчинилися інші двері, і ще двоє чоловіків увійшли, несучи бочку. Побачивши її, п'ятеро в кімнаті почали панічно кричати.

"Ви, ідіоти! Це не сюди!

"Несіть її в кімнату в кінці коридору. Швидше!

Двоє чоловіків, що несли бочку, вибачливо схилили голови і вийшли з кімнати.

Ну, вони точно злякалися... Цікаво, що там усередині?

Абель відчув, що знайшов те, що потрібно для розслідування.

"Отже...",- сказав чоловік, який, здавалося, був ватажком."Ми хочемо запитати вас про дві речі. По-перше, на кого ви працюєте? І по-друге, скільки ви знаєте?"

Це перше питання я б теж хотів задати вам, дурні. А друге питання було б: "Що ти, в біса, замислив?"

Абель відповів, але тільки про себе. Кілька хвилин він таємно оглядав їхній одяг та інші речі, намагаючись з'ясувати їхню особу або організацію, до якої вони належали. На жаль для нього, ніщо з того, що вони носили, не давало йому жодних підказок.

"Краще відповідай, поки не опинився у світі болю."

Почувши ці слова, один із чоловіків, що стояв поруч із лідером, дістав ніж, навмисно демонструючи свою агресивність і загрозливість. Побачивши це, Абель відкрив рота.

"Гаразд. Я буду говорити."

"Ого, виявляється, у тебе все-таки більше мізків, ніж яєць, еге ж?"

"Біль - це не моє. Мене найняв командир лицарів",- без роздумів відповів Абель.

Він знав, що чоловіки, які його оточували, були пов'язані з міністром фінансів. Він також знав, що цей чиновник закривав очі на злочини командира лицарів Бакалл та великого камергера Сореля. Тож, природно, мала бути причина, чому він закривав очі на їхні незаконні дії. Також було можливо, що він отримував послуги. У будь-якому разі, що стосувалося цих трьох чоловіків, міністр фінансів був найвпливовішим, оскільки міг викрити інших двох, коли забажає, залишивши Бакаллу і Сореля безсилими.

Це викликало питання - що ж зробить ця пара? Абель міг придумати два варіанти. Перший - нічого не робити і залишатися задоволеними статусом-кво. Або другий - дізнатися про слабкість міністра фінансів і, якщо можливо, отримати докази його провин, щоб він не міг легко викрити їхні.

Це пояснювало, чому заява Абеля про роботу на командира лицарів здавалася правдивою. Звичайно, з його точки зору, фізичних доказів не було, і все це було лише припущеннями з його боку.

Цікаво, що лідер майже бурхливо відреагував на його слова.

"Що ти сказав...?!"- Це було все, що він сказав, перш ніж замовк.

Його реакція шокувала не тільки його підлеглих, але й Абеля, хоча він приховав своє здивування.

Ого, цього я не очікував. Він фактично натякнув, що міністр фінансів вже підозрює, що лицарський командир щось замишляє... О, боже, це чудова зачіпка, на додачу до тієї бочки раніше. Я справді сподіваюся, що моя удача триватиме і надалі! Зрештою, піти під прикриттям було розумним рішенням.

Абель безліч разів кивнув головою, задоволений тим, що його рішення було правильним.

.

.

Деякий час минув у мовчанні, під час якого лідер, здавалося, упорядковував свої думки. Потім, закінчивши, він подивився на Абеля і поставив йому ще одне запитання.

"То ти кажеш, що тебе найняв командир лицарів? Тоді чому ти нишпорив навколо?"

"Щоб отримати докази незаконної діяльності міністра фінансів, про всяк випадок."

Він не брехав, незважаючи на причетність командира лицарів. Крім того, на думку Бакалли, навіть якщо Фука зараз був його союзником, це не означало, що так буде завжди. Тобто не було б дивно, якби командир лицарів провів власне розслідування, шукаючи ту саму інформацію на випадок, якщо міністр фінансів колись зрадить його.

"Розумію. Ти знайшов те, що шукав?"

"Можна так сказати",- відповів Абель, вдаючи, що він чесний.

"Де воно?"

"Я передав її людині, якій можу довіряти. Якщо вони не отримають від мене регулярних звісток, я сказав їм переконатися, що інформація потрапить до рук слідчих з внутрішніх справ."

Почувши його слова, вираз обличчя лідера не змінився, але вираз обличчя його підлеглих змінився, і їхні обличчя затьмарило здивування. Слідчі з внутрішніх справ належали до департаменту внутрішніх справ і були відповідальні за розслідування злочинів урядових чиновників. Залежно від ситуації, іноді королівським указом їм навіть надавали прямі повноваження над дворянами.

"Цікаво. Чому саме вони, а не командир лицарів?"

"Звичайно, для самозахисту. А для чого ж іще?" Зрозумілий тон Абеля натякав: "Потрібно бути таким самим, щоб зрозуміти такого." З огляду на те, як довго він був авантюристом, йому легко вдалося зіграти цю роль. Однак, на відміну від його зовнішності, в його голові крутилися тривожні думки.

Цей хлопець точно не такий, як інші... Він точно не звик до цих черепів і кинджалів. Можливо, всередині він і є хорошим хлопцем, але це йому тут не допоможе. Якщо дійде до того, його треба знешкодити і викрасти. Інша проблема - що робити з рештою цих клоунів.

Реалістично кажучи, ця ситуація - без зброї, зі зв'язаними руками, в оточенні п'яти чоловіків - була неідеальною. Йому потрібно було трохи зменшити їхню кількість...

"Гм. Що скажеш, якщо продаси нам цей доказ, який у тебе є? Звісно, якщо ти цього не зробиш, ми не проти взяти його силою." Лідер кинув значущий погляд на чоловіка з ножем, що стояв поруч.

"Хіба я не казав, що не люблю болю? Якщо ви дасте мені достатньо грошей і допоможете втекти з країни, то, думаю, ми зможемо домовитися."

"Гаразд. Домовилися. А тепер розкажіть мені про цей доказ детальніше."

Абель запнувся, шукаючи відповідь. Очевидно, що він ніколи не мав такого доказу.

"Е-е-е, так, щодо цього..."

Він раптом почав кашляти, його обличчя скривилося від болю.

"Ти в порядку? Хтось принесіть йому води."

Один із бандитів негайно вийшов із кімнати, щоб виконати наказ ватажка. Тим часом Абель продовжував кашляти, впавши зі стільця на підлогу.

"Сучий син, що з ним таке? Гей, хтось із вас приведіть сюди священика."

Інший чоловік вийшов з кімнати, щоб виконати його наказ.

Я думаю, що зможу впоратися з такою кількістю.

Коли один з чоловіків підійшов до нього, щоб перевірити, як він, Абель, все ще лежачи на підлозі, він схопив його за ногу руками і потягнув до себе. Одночасно він перевернувся і притиснув лівою ногою шию чоловіка, вирубивши його. Потім він взяв ніж з пояса чоловіка.

Решта лакеїв кинулися на нього, побачивши, що сталося з їхнім соратником. Абель тримав ніж руками, які все ще були зв'язані. Він заблокував удар чоловіка зовнішньою стороною рук, а потім, повернувши ніж боком, встромив його під пахву.

"Гаааа!" Жалюгідно кричачи, чоловік корчився на підлозі. У районі пахви розташована купа нервових закінчень. Залежно від людини, деякі втрачають свідомість, якщо їх поранити в цьому місці... Як фехтувальник, Абель знав це з власного досвіду.

Врешті-решт залишилися тільки Абель і ватажок.

"Я думав, ти хотів гроші і спосіб втекти з країни...?" Ватажок повільно відступав. Він явно мав намір втекти через двері за собою.

"Я збрехав. Вибач." Це було все, що сказав Абель, перш ніж кинутися на чоловіка.

"Гнггг...!" Не встигнувши ухилитися від Абеля, лідер звалився в агонії від удару ліктем у сонячне сплетіння. Для впевненості Абель вдарив його ногою по голові, збивши з ніг. Тепер він нарешті міг перерізати мотузку, що зв'язувала його руки, ножем.

У цей самий момент двері кімнати відчинилися, і до неї влетіли люди - троє членів "Багряного меча" та Іларіон. Вони знали з "кульки", вшитої в його одяг, що він уже вчинив, тому кинулися до будівлі.

"Привіт. Ви бачили кімнату, схожу на казарму, біля входу? Там має бути купа авантюристів. Вони вас помітили?"- Абель запитав їх дуже невимушено.

"Я стер усі сліди нашої присутності за допомогою магії, тож у нас усе гаразд",- гордо відповів Іларіон.

"Боже, Абеле! Припини нас турбувати, гаразд?!"- Ріхія сварила його, тримаючись за руку.

"Т-ти права, це моя провина",- він смиренно вибачився.

"То ти знайшов якісь докази, хлопче? Судячи з того, що ми чули, думаю, що ні."

"Можливо, а може й ні. Почнемо з цього хлопця." Абель вказав підборіддям на непритомного ватажка. "Схоже, він багато знає, тож ми заберемо його з собою. Уоррене, вибач, що постійно на тебе звалюю все, але чи не міг би ти знайти там мішок, щоб його перенести? Також раніше двоє хлопців прийшли з бочкою, і ці хлопці злякалися, коли її побачили. Це мене зацікавило, тож я хочу це перевірити."

"Гм. Він сказав їм віднести її в кімнату в самому кінці, так? Абелю, ти, я і... Ріхія підемо. Уоррен, Лін, займіться цими чоловіками."

Тож Абель, Іларіон і Ріхія прослизнули через двері в глибині кімнати.

За дверима простягався широкий коридор. Оскільки кімната, в якій допитували Абеля, була в одному кінці коридору, вони вирішили пройти по ньому, щоб подивитися, що є в іншому кінці. По дорозі вони знешкодили чоловіка, який ніс воду, чоловіка, який привів священика, і самого священика, перш ніж продовжити.

"Мабуть, це воно."

Вони дійшли до подвійних дверей. Абель притулив вухо до одних із дверей, щоб прислухатися до будь-яких звуків, але чув лише тишу.

"Дай мені спробувати. Принеси мені пульс і ознаки життя. Зондуй." Іларіон промовив заклинання повітряної магії. Однак... швидкість, з якою він промовив заклинання, була жахливо високою. Це зайняло в нього лише секунду.

"Скільки б разів я це не чув, все одно не можу повірити. Я знав, що ти не просто базікало, старий." Абель звучав одночасно здивованим і підозрілим щодо швидкості.

"Припини нести нісенітниці, дурню. Це просто природний результат довгих років тренувань і навчання. Всередині нікого немає."

Погодившись із словами Іларіона, Абель відчинив двері і увійшов до кімнати. Вона була вдвічі більшою за ту, в якій його допитували. П'ятдесят бочок, таких самих, як та, яку він бачив, стояли в ряд у глибині приміщення.

"Гм",- промурмотів Іларіон, легенько постукуючи по бочках і уважно прислухаючись до звуку."Це точно не вино."

"Звісно, що ні",- сказав Абель, роздратований байдужістю літнього чоловіка. Оглянувши кілька з них, він помітив речовину, схожу на чорний пісок, що прилипла до верхньої частини кришок, ніби вміст вилився.

"Чорний пісок?" - зауважив Абель, нахиливши голову в подиві.

"Не вірю..."- Іларіон на мить загубився в словах, доторкнувшись до чорного піску і понюхавши його. "Абель, ми маємо вибратися звідси. Негайно."

"Д-добре, зрозумів."

Іларіон майже ніколи не хвилювався. Але зараз він порадив їм виходити, з краплями поту на лобі і змученим виразом обличчя. Абель теж зрозумів, що ця речовина, хай там що вона була, була до біса небезпечна. Тож троє поспішили назад до кімнати, в якій він перебував, об'єдналися з Уорреном, який ніс лідера в мішку, і Лін, а потім швидко пішли до дверей, що вели назовні.

"Дайте мені секунду. Я теж їм повідомлю." Іларіон прочинив двері до казарми, де зібралися і співали авантюристи. "Вітер, шепотіння. Неси мій голос. Шепочи. Гекторе, це Іларіон. Виведи себе і свою групу звідси якнайшвидше. Потім відійди якнайдалі."

Передавши своє повідомлення, п’ятеро поспішили вийти з будівлі.

Багряний Меч і Іларіон повернулися до Інституту магічних досліджень за п’ятнадцять хвилин, оскільки від схованки до Інституту було лише кілометр. Абель, Уоррен і Іларіон одразу ж спустилися під землю, оскільки ватажок був зв’язаний у мішку. Вони пішли до кімнати, де допитували Гектора, лідера "Ранкової Зірки."

Коли Уоррен поклав непритомного чоловіка на підлогу, Абель запитав Іларіона: "То що саме було в тих бочках, старий?"

Що б це не було, цього вистачило, щоб налякати людину калібру Іларіона. Абель збрехав би, якби сказав, що йому не цікаво.

"Це речовина, яку називають Чорним пилом."

"Чорним пилом?"

Ну, він дійсно був чорним... але більше схожим на пісок, ніж на пил.

"Її взагалі не повинно бути в такому місці. А це означає, що я дуже хочу почути, що цей чоловік має сказати." Іларіон зробив паузу. Він щойно вперше добре роздивився обличчя лідера і... виявилося, що він його знає."Це молодший зведений брат лорда Фуки. У них один батько, але різні матері..."

"Брат?" Абель здивовано відреагував на шок Іларіона. Залучити власного брата до змови... якщо про це стане відомо, Фуку теж запідозрять у причетності до неї. Він думав, що будь-хто, хто має хоч трохи здорового глузду, дійде того самого висновку.

"Так, це він. Технічно, у Фуки є щонайменше п'ятнадцять інших зведених братів. Скажімо так, його батько був сповнений життєвої енергії. Я майже впевнений, що цей наймолодший з них... Між ним і Фукою більше тридцяти років різниці у віці."

"Чорт, ти дійсно багато знаєш про родинне дерево Фуки." Абель був щиро вражений багатим знанням Іларіона з цього питання.

"Тому що його старший брат, який стоїть над ним, працює тут."

"Що?"

"Він дослідник. Колись, коли він добирався з родинного маєтку, цей молодий чоловік іноді супроводжував його. Гадаю, його звати... Сіка? А старшого брата - Сака."

Тож це було не стільки як роками нажиті знання, скільки той факт, що цей чоловік був молодшим братом одного із співробітників Іларіона.

"Гаразд, то Фука - найстарший син, Сака - чотирнадцятий, а Сіка - п'ятнадцятий... правильно?"

Абель упорядкував інформацію, яка здебільшого складалася з імен братів...

Сіка, той самий лиходій, прокинувся завдяки Іларіону.

"Нг... Де я?"- пробурмотів він.

"Ти прокинувся, еге ж?"- зауважив Іларіон.

"Л-лорде Іларіоне..."- Чоловік одразу зрозумів, хто стоїть перед ним.

"Давно не бачилися, Сіка."

"Чому ви тут..."

"Чому б тобі не поглянути на нього? Це допоможе тобі отримати відповідь на твоє запитання." Іларіон покликав Абеля, щоб той став поруч із ним.

"Ти... З того часу..."- Сіка не знав, що ще сказати.

"Зрозумів, хлопче? І, чорт забирай, Сіка, ти краще за всіх знаєш, що Сака працює на мене. Ну, якщо вже заглиблюватися в семантику, то він працює в цій будівлі."

"Тоді це... маєток Іларіона."

"Так. І мені буде дуже боляче сказати твоєму братові, що ти зрадив нашу країну",- сказав Іларіон, похитавши головою.

"Зачекайте, будь ласка! Я нічого такого не робив..."

"Як ти можеш так говорити після того, як ми побачили, що ти сховав у своїй схованці?! Я прекрасно знаю, що це був Чорний пил!"

"Це..."- Сіка замовк, не в змозі продовжувати.

"Ти точно знаєш, що це таке, і ти також знаєш, що це не можна залишати десь так."

Сіка похилив голову у відповідь на слова Іларіона і пробурмотів: "Ми просто намагаємося покласти край чорному ринку..."

"Що ти сказав? Поясни, хлопче."

Замість того, щоб відповісти Іларіону, Сіка лише занурився в похмуру тишу. Абель не міг терпіти мовчання, тож висловив підозри, які не давали йому спокою з того часу, як він побачив бочки.

"Гей, старий, а ти не хочеш мені щось розповісти, поки Сіка приходить до тями? Що саме це за Чорний Пил був у бочках?"

"Гм... Я думаю, його почали масово виробляти після того, як ти став авантюристом, Абеле. Можливо, тому ти і не знаєш. Це... порошок, який вибухає під дією вогню",- серйозно відповів йому Іларіон.

"Вибухає... Як заклинання "Вогняна буря" мага пекла?"

"Саме так. Східна частина Королівства - єдине місце в усіх Центральних провінціях, де його масово виробляють. Ну, я використовую термін "масове виробництво", але насправді його кількість не така вже й велика. Але залежно від того, як люди його використовують, Чорний пил може змінити саму суть війни. Саме тому ми не експортуємо його, і його існування є суворою таємницею навіть у межах країни. Він зберігається в спеціальних сховищах виключно тут, у королівській столиці, та в Лландеві під юрисдикцією Міністерства внутрішніх справ. Барон Кеннет Гейворд і я знаємо про сховище тут, бо ми його разом створили, але... цей матеріал потрібно зберігати обережно. Незважаючи на те, що бочки піддаються алхімічній обробці, сам порошок є надзвичайно нестабільним."

Сіка кілька разів похитав головою під час пояснення Іларіона. Він, здавалося, розривався внутрішньою суперечкою. Побачивши це, літній чоловік лагідно звернувся до нього.

"Сіка. Те, що ти так хвилюєшся, говорить мені про те, що до цього може бути причетний твій брат, еге ж?"

Ці слова, мабуть, сильно вразили його, бо за мить Сіка підвів голову і широко розплющивши очі, дивився на Іларіона.

"Що?" - сказав Іларіон."Ти думав, я не знаю, як всі твої старші брати тебе обожнюють? Навіть Фука, найстарший, який на тридцять років старший за тебе." Він навмисно зробив паузу, очевидно, здогадуючись про ситуацію, що склалася."Абель. Я даю тобі своє слово, тож чи можу я сказати йому, хто ти насправді?"

"Що?"- Абель був шокований раптовою пропозицією літнього чоловіка.

Його погляд, спрямований на Іларіона, говорив: "Тут? Зараз?" Але він вагався лише кілька секунд.

"Так, добре",- погодився він, знизавши плечима.

"Дякую. Сіка, цей мандрівник - Абель, а його справжнє ім’я - Альберт Бесфорд Найтлі. Він другий син Його Королівської Величності Стаффорда IV."

Очі Сіки розширилися ще більше, і цього разу він відкрив рота від подиву.

"Ти розумієш, правда? Найкраще, що ти можеш зараз зробити для себе,- це розповісти нам усе. Поки не стало запізно. Я, Іларіон Бараха, і він, принц Альберт, будемо свідками твоїх свідчень. Якщо ти хочеш, щоб були враховані пом'якшувальні обставини, ти не можеш знайти кращих союзників, ніж ми, ти ж знаєш."

А, ось чому він хотів розкрити мою особу. Пом'якшення покарання на випадок, якщо один з його братів причетний до цього. І навіть якщо це неможливо, принаймні таким чином Сіка може уникнути знищення всієї своєї родини. Бо старий знав, що він зробить усе, щоб уникнути найгіршого сценарію.

Так подумав Абель.

"Гаразд..." Минуло цілих двадцять секунд, перш ніж Сіка знову заговорив."Як ви вже здогадалися, лорде Іларіоне, я намагаюся допомогти своїм братам." Потім він нервово прикусив губу.

"І лорд Фука, міністр фінансів, причетний до цього, так?"

"Так, сер... Він опікун усіх нас, молодших братів..."

Батьки Фуки та Сіки вже не були в цьому світі. Можливо, це було однією з причин, чому Фука так дбайливо піклувався про своїх чотирнадцяти молодших братів. І, можливо, цього разу він використав ситуацію своєї родини на свою користь...

"Хтось із вас отримував погрози?"- тихо запитав його Іларіон.

Сіка кивнув і відповів: "Лука... Його викрали. Викрадачі змусили Фуку продавати Чорний пил на чорному ринку..."

"Ага. Подивимося... Лука - четвертий син, так? Незважаючи на це, Фука - міністр фінансів Королівства. До того ж найвпливовіший міністр. Усі в країні знають, як сильно він піклується про своїх братів і сестер, а це означає, що викрадачі хлопчика... не є співгромадянами. Тоді це іноземна держава?"

"Лука не в Королівстві. Ми дізналися це під час розслідування. Щодо людини, яка стоїть за всім цим..." Сіка на цьому зупинився. Незважаючи на все, що він розкрив до цього моменту, він все ще вагався, чи говорити далі.

"Сіка, якщо ти не розповіси нам усе, що знаєш, ми не зможемо тобі допомогти",- сказав Іларіон. Його слова були суворими, але тон - лагідним. Він не міг навіть уявити, як бояться хлопчик і його брати та сестри, коли їхнього улюбленого брата викрали і вивезли кудись за кордон.

"Я розумію. Спочатку Чорний пил мали транспортувати лише до..." Здавалося, він мусив витиснути решту відповіді з горла: ."..до Карлайла."

"Що?! Ти..." Іларіон замовк, не знаходячи слів. Те саме можна було сказати про Абеля, що стояв поруч. Карлайл - місто на півночі Королівства. Воно було столицею герцогства Флітвік і достатньо великим, щоб претендувати на звання другого за величиною міста півночі.

Більшою проблемою - і причиною їхнього шоку - був сам герцог Флітвік. Нинішнім герцогом був Реймонд, молодший брат короля Стаффорда IV. Коротше кажучи, Сіка щойно засвідчила акт зради королівського принца.

"Це за межами..."- Пригнічений серйозністю ситуації, навіть Іларіон не міг знайти потрібних слів, щоб продовжити.

Мовчання тривало деякий час, і Абель першим його порушив.

"Давайте все це розберемо. Чорний пил зі спеціального сховища столиці переправляється на чорний ринок, а потім транспортується до Карлайла на півночі. Все це сталося тому, що молодшого брата міністра фінансів, Луку, викрали люди, які намагалися шантажувати Фуку. Луку вивезли з країни. Поки що все зрозуміло?"

"Так." Сіка слабо кивнув у відповідь на запитання Абеля. Він почав розуміти не тільки розумом, але й серцем, що єдиний варіант, який у нього залишився, - це розкрити все йому та Іларіону.

"У такому разі, є ще кілька речей, яких ми не знаємо. По-перше, чому Чорний пил все ще залишається в столиці, хоча він уже мав би потрапити на чорний ринок?"

"Хоча ми були змушені вивозити його контрабандою, Фука розумів, наскільки небезпечна ця речовина і що вона може стати надзвичайно потужною зброєю, якщо потрапить до рук тих, хто готує повстання. Тому більшість того, що ми відправили Карлайлу, було підробкою, яка лише виглядала як справжня. Ми додали трохи справжнього, щоб кілька разів обдурити їх. Інформація про спеціальне сховище також просочилася, тому нам не залишилося нічого іншого, як зберігати кількість, яку мали вивезти контрабандою, десь інде, і саме там вона опинилася...",- відповів Сіка.

"Зрозуміло. Тоді моє наступне запитання стосується Карлайла, а саме герцога Флітвіка. Якщо він дійсно зрадник, а Лука схований десь за кордоном, то це означає, що він об'єднався з іноземною державою. Правильно?"

"Так..."

"Яка це країна?"- Тихий голос Абеля свідчив про те, наскільки важливою була відповідь на його запитання. Яка країна була в союзі з герцогом Флітвіком, а також принцом Раймондом, і планувала діяти проти ключових фігур Королівства? Залежно від відповіді, можлива була навіть війна.

"Мого брата викрала Федерація Хандальє."

Федерація Хандальє була однією з трьох найбільших країн Центральних провінцій, поряд з Королівством Найтлі та Імперією Дебухі. Її територія межувала зі східною частиною Королівства та південно-східною частиною Імперії.

Десять років тому вона вела велику війну з Королівством і програла. В результаті сусідні васальні держави, такі як Герцогство Інверей, здобули повну незалежність. Крім того, частина території Федерації була передана Королівству, що завдало країні значного удару.

З огляду на це, відносини між двома країнами, природно, були не найкращими. Однак було підписано мирний договір, відновлено дипломатичні відносини, і люди та товари вільно переміщалися між ними. Вони аж ніяк не перебували у стані війни.

"Хм? Федерація і герцог Флітвік?"- пробурмотів Іларіон."Тільки не кажіть, що ці чутки правдиві."

"Так, вони правдиві",- підтвердила Сіка.

"Які чутки?"- запитав Абель.

"Що герцог і лорд Обрі з Федерації уклали таємний пакт",- пояснила Сіка.

"Зачекай, таємний пакт? З лордом Обрі, нинішнім фактичним лідером Федерації, який став її канцлером після Великої війни?"

"Так. Це людина, з якою не варто розслаблятися",- попередив Іларіон.

Під час Великої війни Абель все ще жив у королівському палаці, тому мав доступ до великої кількості інформації про справи інших країн. Хоча він не був на тому ж рівні, що й його старший брат, який на той час вже завоював репутацію кмітливого та розумного, хоч і кволого, принца, він все ж дізнався все, що міг, про інші нації.

"Тоді... герцог Флітвік хоче трону, а лорд Обрі хоче повернути території, які Федерація втратила під час конфлікту?"- виклав Абель ймовірний сценарій.

"Так припускають люди. Дипломат, який висунув звинувачення, наклав на себе руки в комплексі, де перебував під захистом після першого слухання, тож багато що в цій справі досі залишається загадкою."

"То ти кажеш, що його змусили замовкнути."

Вбивство, замасковане під самогубство, щоб змусити когось замовкнути... Таке явище, мабуть, існує в будь-якому світі.

"Але... якщо хтось настільки впливовий дійсно причетний до операції такого масштабу, то... це лише питання часу, коли вони зрозуміють, що Чорний пил, який ви контрабандою перевозили, є підробкою." Гіларіон звучав стурбовано.

"Так, ми готові до такої можливості. Окрема оперативна група саме зараз повинна рятувати Луку. Вона складається з найкращих з найкращих під безпосереднім командуванням Фуки. Зрештою, справа з Чорним Пилом була лише стратегією, щоб виграти час для порятунку... Кількість, яку ми вкрали, може бути використана як доказ, але ви також повинні пам'ятати, що Чорний Пил є надсекретним продуктом, і багато людей не знають, скільки його насправді має Королівство. Це означає, що ніхто не може відкрито розслідувати цю справу."

Відповідь Сіки лише підтвердила занепокоєння Іларіона.

Отримавши назад свого брата, міністр Фука, можливо, планує протистояти герцогу Флітвіку, використовуючи як доказ справжній Чорний пил, який він вивіз. Звичайно, він може робити це для блага Королівства. Однак водночас він не дозволить нікому уникнути покарання за те, що той підняв руку на його дорогого молодшого брата, навіть якщо ця людина - молодший брат короля... Тож, можливо, він висловлює цей намір через свої інтриги.

Але серйозно... Дядько Реймонд...?

Адже з точки зору другого сина короля Стаффорда IV, Абеля, герцог Флітвік також був його дядьком Реймондом.

По-перше, Стаффорд IV і його молодший брат Реймонд ніколи не були в хороших стосунках. Однією з причин цього могло бути те, що вони були зведеними братами, синами першої та другої королеви попереднього короля відповідно. Крім того, оскільки Стаффорд IV досконало володів магією та фехтуванням, не кажучи вже про видатні здібності державного діяча, його молодшому братові, мабуть, було важко жити в його тіні.

Реймонд аж ніяк не був некомпетентним, але йому не вистачало відкритості та чарівності Стаффорда, до того ж він був дещо інтровертом. Однак для королівської родини така ситуація була цілком прийнятною. Молодший брат був просто молодшим братом. Запасним спадкоємцем. Якби він перевершив свого старшого брата, в родині зчинився б великий галас. А в найгіршому випадку - громадянська війна... Якби Імперія чи Федерація втрутилися, Королівство опинилося б під загрозою розпаду.

Але навіть якщо королівська родина була задоволена статусом-кво, Реймонд був людиною. Він мав свої почуття та гордість. Складні почуття могли виникати між братами навіть у звичайних сім'ях. А це особливо стосувалося членів королівської родини...

Фука - найстарший, Лука - четвертий син, Сака - чотирнадцятий, а Сіка, що стоїть переді мною, - п'ятнадцятий... Треба запам'ятати всі їхні імена, - подумав Абель і подумки похитав головою.

Він виглядав зануреним у глибокі роздуми, і насправді думав про молодшого брата короля, Раймонда... Одночасно, оновлюючи в голові список імен братів, Абель, можливо, також піддався впливу мислення одного відомого йому мага води...

"Проводь час з мудрими, і ти станеш мудрим, але друзі дурні будуть страждати." Дійсно влучне висловлювання.

Як тільки вони закінчили перевіряти всю інформацію, земля затремтіла.

"Землетрус? Досить рідко трапляється в столиці, еге ж?"

"Не думаю, що це був землетрус..."- Іларіон вибіг із кімнати.

"Сіка, Уоррене, ви двоє залишайтеся тут. Буде погано, якщо люди побачать саме тебе, Сіко."

Це було єдине, що сказав Абель, перш ніж теж вибіг з кімнати і піднявся сходами на перший поверх. Двоє чоловіків вийшли з будівлі майже одночасно. Вони оглянули околиці і побачили стовп диму, що піднімався зі сходу.

"Це, мабуть, воно." Тоді Іларіон промовив заклинання."Вітре, неси мене на своїх руках. Лети."

Одразу після його швидкої інкарнації тіло Іларіона піднялося над землею. Десять метрів, двадцять метрів... потім він піднявся вище за Інститут.

"Старий, що відбувається?"- крикнув Абель знизу.

Іларіон скористався нагодою, щоб знову спокійно спуститися."Це будівля, в якій ми були. Я майже впевнений, що вибух спричинив Чорний Пил. Вся навколишня територія пошкоджена."

"Чорт. Наші докази зникли."

Вони не знали, хто в цьому винен. Можливо, це був нещасний випадок, але для цього момент був надто зручним. Тому було цілком природно думати, що вибух спричинив хтось.

"Я пізніше перевірю місце події. Абелю, я хочу, щоб ти зосередився на захисті Сіки."

"Ти маєш на увазі, що є ймовірність, що вони його теж знищать?"- Абель відповів Іларіону кивком голови.

"Саме так. Щодо цього, сподіваюся, "Ранкова Зірка" встигла втекти..."

Іларіон закликав Гектора, лідера групи під назвою "Ранкова Зірка", якомога швидше втекти з схованки, коли він і Багряний Меч відправлялися...

"Я думаю, з ними все гаразд. Може, вони й не святі, але все одно є авантюристами рангу С. До того ж, сам знаменитий Іларіон попередив їх. Тож навіть вони, мабуть, зрозуміли, що там щось небезпечне витає в повітрі."

Будь-який авантюрист, який досяг рангу С, мав би вміти уникнути такої небезпеки. Як авантюрист, Абель високо цінував своїх колег.

*

Солдати, які прибували на місце, зазвичай мали завдання не підпускати до місця події цікавих глядачів. А в таких ситуаціях, як ця, коли в королівській столиці було багато неспокою, кількість глядачів була надзвичайно великою. В результаті навіть солдати, які мали бути у відпустці, були мобілізовані на місце події. Але навіть тоді цікавих глядачів було більше, ніж солдатів.

З цієї причини для огородження місця події було використано алхімічний пристрій - червону мотузку, що забороняла вхід. Дотик до неї викликав удар струмом по всьому тілу людини. Мотузка була призначена для запобігання проникненню глядачів далі.

Однак літня людина схопила цю мотузку, підняла її і пройшла під нею в зону. Прямо на очах у солдатів.

"Гей, старий, ти не можеш сюди заходити", - сказав один із солдатів. "Зачекай, чому мотузка тебе не вражає?"

"Хм. Тому що я допомагав її виготовляти, дурню. Я знаю, як вона працює, краще за будь-кого".

"Що?"

"Я - Іларіон Бараха, головний королівський маг. А тепер будь хорошим хлопчиком і приведи до мене того, хто тут головний".

Усі на кілька секунд завмерли, почувши його слова. Потім один із солдатів нарешті зрозумів, що він сказав, і побіг виконувати наказ Іларіона. Решта солдатів мовчали, неспокійно переглядаючись між собою. Жоден із них не мав впевненості, щоб адекватно реагувати на раптову появу однієї з авторитетних фігур країни. Тим більше, що єдиний із них, хто заговорив до нього, звернувся до нього "старий"...

Цей самий солдат був смертельно блідий. Його блідість було легко помітити навіть у темряві ночі.

За хвилину солдат, відповідальний за розслідування, поспішив до них.

"Вибачте, що змусили чекати, лорде Іларіоне. Я Лекс, заступник капітана столичної залоги", - представився Лекс, віддаючи честь.

"Дякую, що прийшли. Я знаю, що ви зайняті, але чи не могли б ви розповісти мені, що відбувається? Тим більше, що вибух раніше струсонув і мою лабораторію. Не кажучи вже про те, що всі дослідники не можуть працювати, бо переймаються димом та іншими речами. Як керівник Інституту, я маю обов'язок дати їм пояснення. Тож чому б вам не розповісти мені, що ви знаєте?"

"Розумію. Наразі на місці події працює наш слідчий. Однак, чесно кажучи, нам поки що не надали багато інформації..."

"Дозвольте мені втрутитися", - сказав хтось, втрутившись у розмову.

"Сам граф Гарольд Лоуренс, еге ж? То міністр внутрішніх справ уже тут? Швидко зреагували."

"Ну, це ж не був дрібний вибух, чи не так? З огляду на хаос, що спалахнув у королівському палаці, я знав, що не маю іншого вибору, як поспішити сюди якомога швидше", - пояснив Лоуренс у відповідь.

Але ж не минуло багато асу, подумав Іларіон. Мені здається, він прибув сюди надто швидко, щось тут не сходиться.

У той момент, коли в куточку свідомості Іларіона зародилася підозра, Лоуренс продовжив. "За словами слідчого, якесь вогняне заклинання вийшло з-під контролю."

"Я не знаю жодного вогняного заклинання, здатного спричинити вибух такого масштабу",- відповів Іларіон, виглядаючи абсолютно непереконаним у висновках слідчого.

"Мені, наприклад, важко повірити, що існує заклинання, про яке ви не знаєте, лорде Іларіоне. Проте існують й інші можливості. Можливо, злочинець не зміг виконати заклинання, що поєднує алхімію, або кілька з них активували якусь магію одночасно і втратили контроль."

"Гм. Поєднання алхімії з магією, еге ж..."

Іларіон замислився. Звичайно, він знав, що вибух насправді був спричинений Чорним Пилом. Однак нещодавно оголошена "алхімічна магія злиття" сама по собі була темою дослідження, яка його також цікавила. Тому він вивчав її набагато глибше, ніж звичайні маги. Завдяки цьому Іларіон знав, що сучасний стан магії алхімічного злиття не міг би спричинити таку руйнівну силу. Але не було сенсу продовжувати цю дискусію. Зараз у нього було щось важливіше, що потрібно було перевірити.

"Гадаю, я зрозумів суть. А як щодо травм чи жертв? Ця будівля виглядає в жахливому стані. Я бачу пошкодження й інших будівель поблизу."

"Справді, стан жахливий. На першому поверсі цієї будівлі було виявлено останки десяти людей. Судячи з розкиданих речей, ми вважаємо, що це були авантюристи. Це саме по собі є одним із доказів нашої теорії про магію алхімічного злиття."

Тільки от ще немає жодного клятого авантюриста, який би міг її використовувати! Тож це буквально неможливо! - розлютився Іларіон у думках.

"Авантюристи, так? Ви знаєте, хто вони?"

"Ні, поки що ні. Вам цікаво дізнатися їхні особи?"

На мить поведінка Гарольда Лоуренса змінилася... принаймні так здалося Іларіону. Занадто втручатися в справи було б небезпечно, тож він вирішив діяти обережно.

"Так. Я намагався набрати талановитих авантюристів, щоб вони спробували свої сили у магії в Інституті після виходу на пенсію. Особливо якщо вони вже привернули мою увагу в минулому... На жаль, оскільки вони загинули, мені потрібно якомога швидше знайти їм заміну",- весело відповів Іларіон.

"Розумію, про що ви. Співробітники гільдії авантюристів ідентифікують їх прямо зараз. Незабаром вони мають подати звіт..."

У цей момент до них підійшов чоловік. Іларіон також його знав: це був Джосая Онсагер, заступник голови гільдії авантюристів королівської столиці.

"Пане міністре, ми закінчили ідентифікацію тіл. О, пане Іларіоне. Як справи?"

"Добре, добре, Джосая. Давно не бачилися, еге ж?"

"Скажіть нам, хто вони були, пане Онсагер",- попросив Лоуренс.

Джосая скривився. "Ці авантюристи точно базувалися тут. Шість членів групи "Драконячий кіготь" рангу С і чотири члени групи "Чорна тінь" рангу D".

Джосая був явно засмучений смертю своїх друзів. Щодо Іларіона, то він відчув полегшення, дізнавшись, що "Ранкова Зірка" не потрапила під вибух.

Шестеро, мабуть, були авантюристами з казарми. Тож четверо, ймовірно, повернулися після того, як ми пішли. Просто жахлива невдача для них усіх...

Іларіон сумував за бідними душами.

"Невже? Як жахливо. Дякую за вашу службу. Як тільки ми завершимо розслідування та оформимо всі формальності, ми повернемо тіла до гільдії. Будь ласка, зачекайте трохи."

"Зрозуміло. Я також дякую."

Закінчивши розмову з Гарольдом Лоуренсом, Джосая пішов у бік гільдії.

"Гадаю, мені теж час повертатися. Вибачте за турботи, лорде Кортезі."

"Пусте."

Натовп глядачів природно розступився, коли він підійшов до них. Потім він вирушив назад до Інституту.

У Лоуренса в очах на мить промайнула загадкова іскра, коли він дивився, як йде Іларіон. Потім він повернувся до своїх обов'язків на місці вибуху.

*

Наступного дня після вибуху в королівській столиці принц Віллі, пан Родріґо та їхня свита, до якої входив і Рьо, продовжували свою подорож до столиці по Другій головній дорозі Королівства. Оскільки ця національна дорога пролягала через багато міст і містечок, вони зазвичай ночували в якихось заїжджих двориках. Було чудово, коли не доводилося чергувати вночі під відкритим небом. Натомість вони мусили добре просуватися дорогою протягом дня.

З часу перебування у Вінгстоні, найбільшому місті сходу, Коен зазвичай виконував функції візника. Цей чоловік був не тільки вправним мандрівником, а й виявився чудовим кучером. Рьо безпідставно припускав, що Коен з дитинства тренував себе психічно. Такі здібні працівники були на вагу золота. Хоча Рьо зарозуміло думав про такі речі, технічно він був підлеглим Коуна.

І, можливо, саме тому, що Коун був таким вправним чоловіком, він почув і звуки зіткнення мечів, що доносилися з вітром, і неспокійне іржання коней.

"Гей, щось відбувається в лісі, на півночі",- крикнув він трьом особам всередині, відсунувши перегородку з водійського сидіння. Охоронці та авантюристи навколо транспортного засобу одразу ж перейшли в режим підвищеної готовності.

"Так, я теж це чую. Мені здається, це недобре. Ваша Високосте, що Ви пропонуєте робити?" Рьо вже здогадувався, якою буде відповідь принца, але все одно запитав його.

"Якщо хтось зазнає нападу, я дуже хотів би їм допомогти..."

Коли вони потрапили під обстріл, ніхто не прийшов їм на допомогу. Це не дивно. Адже ніхто не хотів добровільно наражатися на небезпеку. А може, просто ніхто інший не проїжджав тоді по шосе... Однак, якщо інші дійсно потрапили в біду, як і вони самі кілька днів тому, він хотів допомогти... Так думав принц Віллі.

Існувала ймовірність травм або втрати життя, але він, мабуть, не думав про це. Проте дорослі, які оточували молодого принца, дивувалися його турботливій натурі, що пояснювало, чому вони не хотіли, щоб він виріс людиною, яка вважає, що має право на обслуговування та забезпечення лише тому, що є членом монаршої родини.

"Зрозуміло. Тоді ми, шестеро авантюристів, подивимося. Рьо та охоронці залишаться з Вами, Ваша Високість", - сказав Кон, віддаючи накази, що відображали його абсолютну довіру до Рьо.

Найважливішим було забезпечити безпеку принца Віллі. І тільки Рьо міг це гарантувати. Тому Кон залишив Рьо доглядати за молодим принцом, а сам разом з іншими мандрівниками вирушив у невідоме лісове царство.

"Я захищатиму Його Високість. Безвідмовно", - пообіцяв Рьо Кону.

Коли Рьо активував пасивний сонар, щоб дослідити місцевість, він виявив близько десяти людей, які рухалися за чотириста метрів від них. Пасивний сонар ледь працював на такій відстані в таких місцях, як це, густо зарослих деревами. Можливо, саме тому Кон, з його гострим слухом, першим почув шум, оскільки сидів зовні карети, а Рьо був усередині. Який неймовірний слух у цього чоловіка! Почувши відстань і кількість людей, Кон кивнув, а потім разом з іншими мандрівниками побіг у їхньому напрямку.

Карета зупинилася в тіні дерева вздовж шосе. Рьо чекав на даху, а принц Віллі та майстер Родріґо залишилися всередині. На основі інформації, отриманої за допомогою пасивного сонара, Кон почекав і поспостерігав за групою незнайомців, перш ніж кинутися на них. Але це не турбувало Рьо.

Схоже, десь ще є п'ятеро людей...?

Вони тихо підкралися до місця, розташованого за двісті метрів від місця бою. Однак п'ятеро не рухалися. Можливо, вони спостерігали.

Чи це просто випадкові люди, які не мають нічого спільного з оригінальною групою і прийшли подивитися? Намагаються побачити, як розвиватиметься ситуація? Це можливо. Не хочуть втручатися в щось неприємне, але все одно відчувають цікавість... Люди є люди, хм?

Тим часом, здавалося, що справа вирішилася. Всі шість Авантюристів були неушкоджені. Крім них, живими залишилися тільки двоє.

"Ваша Високосте, вони повертаються з двома особами, які вижили."

"Справді?! Я так радий, що вони в безпеці. І що їм вдалося допомогти..." Потім принц Віллі замовк.

"Мій пане?"

"Рьо, чи було моє рішення неправильним?"

Він вирішив поставити під загрозу життя своїх людей, щоб врятувати інших. Ймовірно, саме ця реальність його турбувала.

"Ваша Високосте, у таких складних ситуаціях немає правильних чи неправильних відповідей. У деяких випадках ваше рішення буде правильним, а в інших - вас за нього критикуватимуть. Однак, який би вибір ви не зробили, ви повинні бути готові нести за нього відповідальність до самого кінця. І на випадок, якщо щось трапиться, ви також повинні бути готові вжити заходів."

"Що ти маєш на увазі?"

"Наприклад, припустимо, що Коен та інші загинули цього разу. Що б ви зробили тоді? Особливо для їхніх родичів, які, можливо, живуть за кордоном? Або що, якби вони були серйозно поранені? Ви б залишили їх і продовжили шлях до столиці Королівства? Залежно від тяжкості їхніх поранень, ви, можливо, були б змушені так і вчинити. Або... якщо люди, яким вони пішли на допомогу, напали б на нас... як минулого разу."

Принц Віллі трохи здригнувся, почувши все це. Після того, як Рьо врятував його від Секти Асассинів, він пояснив, чому вони взагалі взяли його на приціл: їхній лідер хотів крові принца. На той момент Віллі не боявся, але шок від того, що його тіло було мішенню, не зник так легко.

Знаючи все це, Рьо поставив йому всі ці гіпотетичні питання. Це було те, що молодий принц мав подолати. І Рьо вирішив, що він зможе.

"Що б ви зробили, якби вони були лиходіями? Навіть якщо ми переможемо їх тут, що ви зробите, якщо інші продовжать переслідувати вас? Вам є над чим подумати. Надалі, я вважаю, що вам дуже важливо думати про такі речі, щоб ви могли приймати необхідні рішення."

"Таке складне становище..."

"Це безперечно. Ви не мусите відразу стати здібним. Просто почніть поступово усвідомлювати такі речі..."

Передбач результат, а потім приймай рішення. Незалежно від того, в якому світі, в якій ситуації чи в якому становищі ти перебуваєш, ти завжди будеш стикатися з цим.

У шістнадцять років принц Віллі був ще молодим, але для нього не було поганою ідеєю набути цього досвіду саме зараз. Рьо вірив у це.

Як тільки Кон і його група авантюристів, а також двоє інших, з'явилися в полі зору тих, хто був у кареті, група з п'яти осіб, яка спостерігала і чекала, рушила переслідувати Кона та решту.

Рьо встав на дах карети, зосередивши погляд на вісьмох. Двоє врятованих були поранені і не могли швидко бігти.

"Крижана стіна 8".

Він збудував крижану стіну, щоб захистити їх на випадок, якщо п'ятеро незнайомців дійсно нападуть. У межах лісу будь-яка атака на великій відстані, чи то стрілами, чи то магією, була б надзвичайно складною... Але не неможливою.

Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати. Краще було зробити перший крок.

І, як і очікував Рьо, з групи п'ятьох полетіли дві стріли. Вони летіли прямо в шиї двох людей, яких врятували Кон і його авантюристи...

Клан. Клан. Крижана стіна відбила стріли, перш ніж вони влучили в ціль.

Двоє, на яких напали, здавалися приголомшеними гучним звуком чогось, що впало на тверду поверхню за ними. Коли вони обернулися, то побачили стріли, що впали на землю.

"Сюди!"- крикнув Рьо з верху екіпажу.

Не гаючи ні хвилини, вони побігли до нього. Кон та інші прибули майже одночасно.

"Рьо?"

"Є ще п'ятеро, крім тих, кого ви знешкодили", - відповів Рьо на невисловлене запитання Кона.

Його відповідь здивувала всіх, включаючи принца Віллі та Родріґо, що були всередині екіпажу.

"Ті дві стріли, які вони випустили, летіли з відстані двохсот метрів, прямуючи прямо в шиї цих двох. Лучники мають жахливу вправність."

"Цілитися в шиї з такої відстані...? Це ставить їх у ряд найкращих у будь-якій країні...", - сказав Кон, похитавши головою. Це був справді складний постріл.

Поки група розмовляла, ворог рушив уперед.

"Четверо з них розділилися, двоє пішли ліворуч, а двоє - праворуч. Вони наближаються. Тільки один з них не зрушив з місця. Я перехоплю їх своєю крижаною стіною. Всі, займіть позиції навколо карети."

На його слова всі вісім стали спиною до карети. Віллі висунув голову з вікна.

"Коен, я тебе прикрию. Всі інші, займіть оборонну позицію. 10-шаровий пакет крижаної стіни".

За винятком Коена, стіна льоду оточила групу з усіх боків.

"Захищайте цих двох", - гримнув він на інших Авантюристів. Було очевидно, що він мав намір самотужки впоратися з нападниками. Їхня оборона була бездоганною. Залишалося тільки...

"Я зупиню двох, що наближаються справа, тож двох, що наближаються зліва, залишу вам, Коне".

"Зрозуміло", - відповів Коне на вказівки Рьо.

Враховуючи, що серед нас тепер двоє незнайомців, я не повинен використовувати занадто ефектну магію. Це означає... Крижана стіна, щоб зупинити їх!

"Що за чорт? Тут невидима стіна",- пролунав здивований голос з їхнього правого боку.

Рьо вдалося знерухомити їх, оточивши дует крижаною стіною. Далі на черзі двоє зліва.

"Вони майже на нас наскочили!"

За сигналом Рьо, Кон підняв меч, готовий до бою.

Ревучи, двоє нападників кинулися вперед.

"Грррааррр!!! Ого!"

Але перш ніж вони змогли наблизитися до Кона... перший послизнувся.

Крижаний Бан.

"Гаааааа... Двааа!"

А потім... другий теж, драматично перекинувшись.

На мить Кон не міг збагнути, що сталося. Проте, побачивши впалих чоловіків, він відреагував майже рефлекторно. Він кинувся до них і вдарив одного з них ногою по голові, вирубивши його. Те саме він зробив з іншим чоловіком, коли той спробував підвестися.

"Гаразд, тепер двоє з правого боку!" - одразу ж вигукнув Рьо.

"Залиште це мені!" - Коен перейшов на правий бік карети і знову приготував свій меч.

Крижана стіна, випуск.

Майже миттєво інша пара нападників кинулася вперед.

"Хаааа!!! Хрнгх!"

Так само, як і його товариші, перший послизнувся і впав перед Коном, який без зволікання виконав вибуховий удар ногою.

"З'їж це...! Ні..."

Останній також послизнувся і впав, а потім також отримав удар ногою в голову.

Так закінчилася битва.

Зачекайте хвилинку, а що з п'ятим...? Коли він взагалі зник?

Рьо не міг виявити його присутності у межах дії свого пасивного сонара.

"Четверо, які на нас напали, були екіпіровані для ближнього бою, а це означає... що п'ятий, мабуть, був лучником, здатним стріляти поспіль з високою швидкістю і точністю", - зауважив Рьо, вивчаючи їхнє спорядження.

"Це... дуже логічний висновок. Який неймовірно талановитий лучник", - відповів Кон, злегка похитавши головою.

Він та інші мандрівники зв'язали чотирьох чоловіків мотками мотузки, які взяли з карети. Тим часом Рьо роздав зілля, яке купив у місті, двом людям, яких переслідували.

"Я вам дуже вдячний."

"Дякуємо."

Кожен з них подякував йому.

Тим часом принц Віллі та Родріґо вийшли з карети.

"Дозвольте представити Його Високість Віллі з монархії Жу",- сказав останній.

Очі незнайомців розширилися від подиву. Судячи з їхніх виразів обличчя, вони припустили, судячи з його вишуканого одягу, що він належить до аристократії... але хто б міг подумати, що він насправді принц.

"Я - Метью, а це Лука", - сказав один з них, після чого вони обоє вклонилися Віллі.

Родріґо відповів на їхні вітання і представив усіх інших членів своєї групи, включаючи Рьо.

Після представлення, природно, наступним питанням було: "Чому ви билися з ними?" Метью подивився на Луку, який кивнув, даючи мовчазну згоду. Тож Метью поставив запитання.

"Правда в тому, що ми були частиною оперативної групи, відправленої на порятунок Луки, якого викрала Федерація Хандальє".

Слова "викрадений" і "рятувати" дали Рьо зрозуміти, що вони вплуталися в неабияку халепу. Він тихо зітхнув. Родріґо і Кон, мабуть, відчували те саме, але, як і слід було очікувати від їхнього вишколу, обличчя жодного з них не видавало їхньої зневіри.

"Ми прямували до королівської столиці, але наші переслідувачі пересилили нас, і тепер я єдиний, хто залишився з моєї групи..."

Тоді... в очах Королівства ці двоє, ймовірно, не є злочинцями.

Рьо таємно відчув полегшення від цієї думки. Федерація, можливо, вважала їх порушниками закону, але принаймні ці чоловіки могли без проблем увійти до королівської столиці Королівства Найтлі.

"Пане Родріґо, я хотів би поговорити з вами наодинці".

Потім Кон і Родріґо відійшли від карети, щоб поговорити. Мабуть, вони обговорювали, що робити з двома незнайомцями. Якщо їх вважати додатковою охороною, то чим більше, тим краще. Хоча Секта Асассинів перестала на них нападати, вони не були єдиною групою, яка переслідувала Віллі. Однак факт залишався фактом: їх також переслідували іноземці. Якщо їх прийняти до складу свити Віллі, то є велика ймовірність, що виникнуть проблеми.

Наступним містом на цій дорозі було Стоун-Лейк, за дві години ходьби звідси. Звідти потрібно ще два дні, щоб дістатися до Кришталевого палацу, столиці королівства.

Якщо справа дійде до жеребкування, то, враховуючи почуття Віллі, це, мабуть, означатиме... що ми візьмемо обох.

Подумавши про це, Рьо вирішив.

І врешті-решт Родріґо та Кон запропонували двом супроводжувати їхню групу в подорожі до столиці.

"Ми, звичайно, вдячні за пропозицію. На жаль..."

"Нас переслідують. Є велика ймовірність, що вони знову нас наздоженуть".

Незважаючи на вдячність, і Метью, і Лука висловили свої побоювання.

"Давайте розберемося з цим, коли настане час".

Принц Віллі радісно кивнув у відповідь на пропозицію Родріґо.

*

Тепер у них був план дій. Залишалося тільки вирішити, що робити з чотирма полоненими.

"Вони не схожі на авантюристів", - пробурмотів Рьо, не звертаючись до когось конкретно.

"О? Невже?" - зауважив принц Віллі, з цікавістю нахиливши голову.

Рьо сказав це, хоча їхнє спорядження нагадувало спорядження авантюристів, що спеціалізуються на ближньому бою...

"Не знаю, як це описати, але... я просто не відчуваю в них характерної для авантюристів суворої аури."

Потім Рьо поглянув краєм ока на Кона.

"Чорт забирай, Рьо", - буркнув Кон. "Чому ти щойно поглянув на мене?"

Рьо відвернув погляд. "Без причини..."

"Розумію..." - задумливо промурмотів пан Родріґо, порівнюючи чотирьох полонених з Коном.

"О, та ну, тільки не ви, пане Родріґо!"- поскаржився Кон.

"Різниця в щетині, так?"- прокоментував Родріґо, не відриваючи погляду від нападників.

"Ооо... Дуже слушна заувага. Я тільки зараз усвідомив, що багато авантюристів не голять свою п'ятиденну щетину, так само як і Кон. На відміну від них, ці четверо явно доглядають за собою належним чином. Майже як лицарі..."

Усі лицарі Луни завжди приділяли велику увагу своєму зовнішньому вигляду. Рьо уявив собі обличчя декількох з них, яких він знав завдяки частим тренувальним боям із Серою на тренувальному майданчику ордену.

"Вдають авантюристів, хоча мають вигляд лицарів... Щось тут нечисто",- відверто сказав Кон.

Їхній екіпаж був припаркований на узбіччі шосе. Само собою зрозуміло, що перехожі з цікавістю витріщалися на зв'язаних полонених, навіть коли ті мовчки йшли своєю дорогою. Ті, хто втручався у явно неприємні справи, були рідкістю.

Тоді один із чотирьох нарешті розплющив очі.

"Добре відпочив, друже?"- звернувся до нього Кон.

Коли чоловік зрозумів, що його руки і ноги зв'язані, а його товариші перебувають у такому ж стані, він стиснув губи. "Хм".

"Мабуть, ти розумієш ситуацію, так? То чому б тобі не розповісти нам, хто ти такий?"

Він, звичайно, мовчав.

"Знаєш, я не дуже добре вмію це робити... Гей, Рьо, ти ж звик до важких речей у житті, правда?" Тон Кона був таким, ніби він казав: "Ти ж любиш алкоголь, правда?"

"Я справді не розумію, чому ти раптом втягнув мене в це, але гаразд, я куплюся. Правда в тому, що мені теж важко дається така роль. Як це називається? Допитчик? Кат? Нещодавно я спробував застосувати льодоруб до іншого полоненого, але... скажімо так, я не дуже добре впорався."

Говорячи це, Рьо згадав час, проведений з Абелем, коли вони проникли до Великого герцогства Вольтуріно і змусили полонених солдатів зізнатися в правді. Він говорив лише про свою невдачу, то чому ж той чоловік тремтів? Кон теж хмурився.

Можливо, вони інтерпретували його розповідь як "катування, що пішло не так". З загальної точки зору це означало, що він дозволив об'єкту померти, не витягнувши необхідну інформацію. Було надзвичайно важливо обережно підбирати слова.

"Однак я навчився на своїх помилках, тому цього разу я хотів би спробувати інші методи. Наприклад, встромити тонку крижану голку в око або вирвати з грудей замерзле серце і показати його... Так, я вірю, що це спрацює".

Звісно, Рьо лише готував грунт. Він не планував насправді катувати чоловіка, а лише обговорював, як найкраще це представити. З якоїсь причини він говорив достатньо голосно, щоб об'єкт почув його... Але це було лише необережним недоглядом з його боку.

"Е-е-е, Рьо, я думаю, це може бути занадто..." Коен, мабуть, неправильно зрозумів і насправді повірив, що Рьо збирається катувати чоловіка.

Що стосується самого чоловіка, то він зблід як смерть.

"Гаразд, я визнаю, що з серцем це трохи занадто, але я твердо вірю, що встромивши йому в око крижану голку, ми отримаємо результат. Лише невеликий укол, і людина на все життя травмована, не в змозі забути цей досвід".

У цей момент у чоловіка застукали зуби, а м'язи обличчя застигли - і не через магію води Рьо. Він ніколи не зміг би зробити щось настільки нелюдське! Боронь Боже!

"Гей, я теж не люблю завдавати людям болю, тож чому б тобі просто не сказати нам, хто ти і за чиїм наказом ти дієш? Якщо ти це зробиш, я майже впевнений, що він, знаєш, не встромить тобі нічого в око",- лагідно сказав Кон, присівши, щоб опинитися на рівні очей чоловіка.

"Я-я не можу вам сказати..." Ці слова, перші, які він промовив, здавалося, вирвалися з горла чоловіка.

Тим часом Рьо створював, а потім стирав тоненьку крижану голку з кінчика свого пальця. Раз за разом. Чоловік спостерігав за цим краєм ока, і його зуби клацали все голосніше.

"Ну, це дуже шкода. Рьо!"

Рьо зробив крок ближче.

"С-Стривайте, будь ласка!"- викрикнув чоловік.

"Що таке? У тебе небагато часу, поки він не підійшов до нас."

"Я-я хочу вам сказати, але не можу... Тож, будь ласка, зачекайте, поки наш капітан - тобто наш ватажок - прокинеться".

Він сказав "капітан", а це означає... Я, мабуть, не помилявся, що вони лицарі чи щось подібне.

Рьо вирішив промовчати, керуючись самурайським милосердям.

"То ви, хлопці, лицарі, а не авантюристи, так?"- Однак Кон не був самураєм.

Чоловік розширив очі, не знаючи, що сказати.

Саме в цей момент їхній капітан - ні, чоловік, якого інші, очевидно, вважали своїм лідером - прийшов до тями. Майже в той самий момент принц Віллі помітив групу вершників, що наближалася до них по дорозі із заходу. Він підняв голос, щоб попередити інших.

"До нас наближаються вершники."

Навіть здалеку було ясно, що це солдати міського гарнізону. Мабуть, хтось із перехожих повідомив їм про групу Рьо.

Або ж їх викликав втікач-лучник...? У такому разі вони були б ворогами... Існувала навіть ймовірність, що вони корумповані, як у Лландеві...

Рьо гірко згадав Лландеві, місто, де караван Гекко зупинився на ніч і потрапив у засідку. Заступник капітана лицарського ордену вже був у кишені Секти Асассинів і забрав членів Секти, яких вони захопили.

"Ми солдати з Стоун-лейка, - вигукнув один з вершників, - і ми тут, бо отримали повідомлення про бій на дорозі."

"Яка нечемність! Це Його Високість Віллі, принц монархії Жу. Як ви можете ставити йому запитання, сидячи верхи на конях! Це вважається хорошими манерами в Королівстві Найтлі?!"- Різке зауваження Родріґо вразило солдатів, як удар батогом.

"Що...?"

"Приносимо свої вибачення!"

З цими словами восьмеро з них злізли з коней.

"Будь ласка, пробачте нас. Ми не знали, що перед нами королівська особа з Жу. Вибачте, але чи не могли б ви пред'явити документи, що підтверджують вашу особу?" Той, хто, здавалося, був командиром, цього разу звернувся до них ввічливо, що було повною протилежністю попередньому.

"Ось."

Віллі простягнув йому намисто, що висіло на його шиї. Командир перевернув його, потім дістав з-під одягу прилад розміром з візитну картку і підніс його до намиста.

"Я підтвердив вашу особу", - сказав він через мить. "Дозвольте ще раз вибачитися за те, що сталося раніше". Потім він повернув намисто молодому принцу.

"Що було те було, головне, що ви все зрозуміли." Віллі звучав спокійно.

Навіть у таких ситуаціях він зберігав гідність. Як і слід було очікувати від людини, вихованої як принц. Рьо був вражений.

"Коротше кажучи, ці люди наважилися підняти руку на королівську особу. Я правильно зрозумів?" - запитав командир, дивлячись на чотирьох полонених, що сиділи на землі.

"Ні...! Зачекайте. Ми не знали... Ми не хотіли!" - крикнув у паніці лідер нападників, який прокинувся кілька хвилин тому.

І це не дивно. Незалежно від розміру країни, великої чи малої, замах на життя одного з членів королівської родини карався смертною карою. У деяких випадках страчували також родини винних.

"Те, що ви не знали, не змінює факту, що ви все одно напали на нас, а отже, і на нього", - наголосив Кон.

Двоє чоловіків зблідли.

"Зачекайте, будь ласка. Подивіться на герб на моїх піхвах", - благав лідер чотирьох полонених.

Капітан із Стоун-Лейка мовчки кивнув підлеглому, який підняв піхви і приніс їх йому. Його вираз обличчя змінився, щойно він її побачив.

"Це герб герцога..." Потім, здивовано зітхнувши, він замовк.

Герб герцога? То вони лицарі, які служать якомусь герцогу?- подумав Рьо. Звичайно, він не знав, якому герцогу. Навіть якби він почув ім'я, то був упевнений, що не впізнав би його.

"Бачите? Тепер ви розумієте, чи не так? Ми не підозрілі люди. Це просто помилка, непорозуміння. Як солдати Стоун-Лейк, ви розумієте значення цього герба, чи не так?" Захоплений чоловік, здавалося, був досить вправним у словах, бо капітан виглядав надзвичайно стурбованим гербом герцога.

Це теж не було несподіванкою. Хоча Віллі був принцом, монархія Жу була крихітною країною, яка межувала з Королівством Найтлі. Було неминуче, що баланс сил між принцом далекої країни і тими, хто мав герб герцога власної країни гарнізону, почав зміщуватися на користь полонених.

"Лорде-капітан. Дозвольте мені оглянути ці піхви?"- принц Віллі ввічливо звернувся до вагаючогося чоловіка.

"Що? О, так, звичайно."

Він передав її принцу, який коротко оглянув піхву, а потім повернув її.

"Я розумію, чому ви стурбовані, капітане. Я не можу багато чого зробити в цій ситуації, враховуючи, що ці чоловіки служать герцогу Флітвіку."

"То ви теж знаєте цей герб, Ваша Високосте",- відповів капітан гарнізону, а велика крапля поту скотилася по його обличчю. Ймовірно, він не очікував, що принц із такої далекої країни впізнає герб аристократії Королівства Найтлі, а тим більше герб герцогського дому.

"Так. Він належить лорду Реймонду, молодшому брату короля, чи не так?"

Слова Віллі викликали шок у всіх присутніх. Лука був найбільш схвильований. На його обличчі не було страху, а щось схоже на... ні, це був гнів.

"Я не можу коментувати принца та його оточення, але ці двоє - злочинці. Ми повинні відвезти їх до столиці герцогства Карлайл", - сказав ватажок полонених командиру гарнізону. Під "цими двома" він, очевидно, мав на увазі Метью і Луку.

Реакція принца Віллі була майже бурхливою.

"Я відмовляюся це дозволити. Зараз вони мої слуги. Як принц монархії Жу, я офіційно відхиляю цю вимогу."

Принц практично горів від люті. Ріо і Кон вперше бачили його таким. Втім, в деякому сенсі вони не були здивовані. Він ризикнув життям Кона та інших Авантюристів, щоб врятувати цих двох чоловіків, тож відмовитися від них зараз означало б змарнувати їхні зусилля. А така перспектива була явно неприйнятною для Його Високості.

"Ваша Високосте, я розумію, що ви маєте на увазі, але..."

Командир гарнізону, здавалося, все ще схилявся до того, щоб повірити полоненим, людям герцога Флітвіка.

Такі люди, як він, підкоряються або владі, або насильству. Хоча, мабуть, і те, і інше є формами влади... Хотів би я теж знати когось важливого, хто міг би допомогти нам вибратися з цієї халепи... На жаль, я не знаю нікого в Стоун-Лейку або в королівській столиці.

Рьо шкодував про відсутність зв'язків. Але майже відразу він згадав про щось.

Ні, зачекайте! Я ж знаю декого у столиці!

Він підійшов до капітана і прошепотів йому. "Пане капітане, чи не найкращим рішенням у цій ситуації було б викликати вищих чинів і дозволити їм винести вирок?"

Якби їм випала така нагода, багато хто скористався б нею, щоб уникнути тягаря складного рішення.

Рьо скористався своєю перевагою. "Це проблема, що стосується принца і герцога. Будь-яке необережне рішення, прийняте зараз, може призвести до більших проблем у майбутньому".

"Я-я розумію. Я вважаю, що ви маєте рацію", - погодився капітан гарнізону.

"Гей, ми нізащо не дозволимо цього!"

"Злочинці повинні мовчати. Крижана труна 4".

Перш ніж лідер полонених встиг сказати ще щось, Рьо помістив усіх чотирьох у труни з льоду.

"Що це таке...?"

"Ми не можемо дозволити нашим нападникам втекти. Не хвилюйтеся, вони живі."

"О-о, ну, в такому разі..."

Командир гарнізону був повністю вражений проявом "насильства" з боку Рьо.

Зараз залишилася тільки влада.

"Гаразд, перейдемо до питання, кого саме викликати. Ви погоджуєтеся, що це має бути хтось на рівні національного лідера?"

"Т-Так, звичайно... Однак вони всі неймовірно зайняті люди, тому..."

"З вашого дозволу, я пропоную пана Артура Берасуса, спеціального радника Бюро королівських магів. Якщо прохання надійде від мене, я вірю, що він негайно приїде зі столиці. Що скажете?"

"Ви... Ви знаєте... тобто... Ви знайомі з радником Берасусом?"

Вони повернулися разом із 40-го рівня підземелля Луни.

"Так. Скажіть йому, що це прохання від Рьо, авантюриста з Луни, щоб пришвидшити процес."

"Неймовірно! Але... а що, якщо він зараз не проживає там? Що тоді?"

Я більше нікого не знаю... тому мені не залишається нічого іншого, як покластися на зв'язки Абеля.

"У такому разі, будь ласка, попросіть майстра Іларіона. Ви можете сказати йому, що це прохання від Рьо, друга Абеля".

"Що?! Ви знаєте і лорда Іларіона?! Не кажіть більше нічого. Слухайте! Вирушайте негайно до столиці. Один з вас нехай іде до радника Берасуса, а інший - до лорда Іларіона".

Хм... Мабуть, цей Іларіон, який надіслав Абелю стільки листів, насправді є великою шишкою?

"А тим часом прошу вас усіх вирушити до Стоун-Лейка. Там ви будете чекати на прибуття радника Берасуса або лорда Іларіона. А щодо цих замерзлих людей..."

"Залиште їх мені". І з цими словами Рьо підготував чотири свої вози, щоб перевезти їх.

*

Кон і Метью сиділи на водійському сидінні карети, а принц Віллі, Родріґо, Лука і Рьо сиділи в салоні. Чотири вози з трунами з льоду їхали позаду карети. Охоронці принца, мандрівники та солдати на конях оточували карету з обох боків, захищаючи її. У такому порядку група вирушила до Стоун-лейку.

"Дякую тобі, Рьо, що погодився на моє прохання. У запалі я зміг сказати лише, що ти мій слуга..." - вибачливо сказав Віллі.

"Немає проблем, Ваша Високосте. Ви відправили своїх людей рятувати цих двох, знаючи про потенційну небезпеку. Я впевнений, що ви вважали, що просто віддати їх без обговорення було б великою образою для Кона та інших авантюристів, чи не так?"- Рьо розумів, що хлопець мав добрі наміри.

"Мені дійсно шкода, що я завдав усім стільки клопоту",- цього разу Лука говорив, схиливши голову.

"Пане Лука, той факт, що вас переслідували навіть після втечі з Федерації, а крім того, ви стали мішенню для молодшого брата короля, змушує мене думати, що ви дуже важлива особа, еге ж?" - м'яко зауважив пан Родріґо. Він не сказав вголос: "Можливо, настав час розповісти нам, хто ви насправді і яка правда про вашу ситуацію."

Лука злегка нахилив голову на знак згоди і почав говорити.

"Я молодший брат Фуки, міністра фінансів Королівства Найтлі."

Міністр фінансів Фука! Яке нещасливе ім'я...

Коли прозвучало це ім'я, перше, що спало на думку Рьо, - це ім'я персонажа з роману Олександра Дюма "Романи про д'Артаньяна". А саме Фуке, міністр фінансів. Трагічно, але він стає маріонеткою Рене д'Ербле, колись Араміса з "Трьох мушкетерів", і його плану захопити владу у Франції. Звичайно, Фука насправді існував у реальному житті.

Навіть коли в голові Рьо крутилися грубі думки, Лука продовжував пояснювати.

"Принц Раймонд уклав таємний пакт з канцлером Обрі з Федерації Хандальє. І, на жаль для мене, я дізнався про це чисто випадково. Щоб змусити мого старшого брата приєднатися до них, вони взяли мене в полон до Федерації. Скажімо так, я не планую найближчим часом знову переживати це гірке випробування."

Якщо Фука є міністром фінансів, то, можливо, тут є його аналог, ідентичний генеральному контролеру фінансів Кольберу... Говорячи про Кольбера, він є відомою особою, яка згадується жирним шрифтом у шкільних підручниках з світової історії у зв'язку з меркантилістською політикою...

Хоча уява Рьо розігралася ще більше, він тримав рот на замку. Тим часом Віллі та Родріґо уважно слухали розповідь Луки.

"Метью і його команда працюють безпосередньо під керівництвом мого брата. Саме вони мене врятували."

"З того, що я чув, стосунки між королем Стаффордом IV і принцом Раймондом напружені. Тож чи не було б розумно звернутися до Його Величності з приводу цієї ситуації через вашого старшого брата?"- запропонував принц Віллі Луці.

"Не можна заперечувати, що Його Величність перебуває у поганих стосунках зі своїм молодшим братом. Але... палац зараз має свої власні проблеми...",- відповів Лука, похитавши головою.

"Хм...",- замислився Віллі. Потім, раптово піднявши голову, він побачив, як Рьо тихо киває головою, явно про щось розмірковуючи. "Рьо, у тебе є ідея?"

"Що?"

Думки Рьо блукали до історії про арешт Фуке д'Артаньяном... Звичайно, він не показав цього на обличчі. Він швидко прокрутив у голові щойно відбуту розмову і запропонував альтернативний варіант.

"Е-е-е, може, ми можемо попросити поради з цього приводу у майстра Артура Берасуса?"

"Ключова авторитетна особа, яка прибула з королівської столиці, га? Дійсно чудова ідея." Принц Віллі енергійно кивнув.

Уф, я якось зумів викрутитися з цієї ситуації. Рьо відчув полегшення.

"Ви справді знаєте спеціального радника Берасуса, пане Рьо? Ви не просто збрехали, щоб взяти ситуацію під контроль?"- запитав Лука.

"Я справді його знаю. Якщо можна трохи перебільшити, я б сказав, що ми бойові побратими."

"Вау". Принц Віллі першим відреагував на заяву Рьо. "Незважаючи на свій юний вигляд, ти маєш багатий досвід, чи не так, Рьо!" І він чомусь звучав надзвичайно схвильованим. Він продовжив: "Цікаво, чи я теж зможу розширити свій досвід після додаткового навчання та дисципліни..."

"Я думаю. Це можливо..."

"З сьогоднішнього дня солдати міста захищатимуть наше житло, так? Принаймні до появи лорда Берасуса. Це означає, що нам не доведеться турбуватися про засідку, тож я зможу практикувати магію, поки моє тіло не вичерпає свої сили!"

"Я-я так думаю. Напевно..."

До вчорашнього дня молодий принц практикував магію до того, що знепритомнів від виснаження мани. Очевидно, він планував почати нове життя з сьогоднішнього дня, практикуючи до межі своїх можливостей, а не перевищуючи їх, як раніше. Але Рьо знав краще. Він знав, що хлопець, безсумнівно, буде практикувати, поки його мана знову не вичерпається. Адже учень мага води був дуже відданий навчанню. ..

Через два дні після прибуття групи до Стоун-лейку капітан міського гарнізону та спеціальний радник Бюро королівських магів Артур Берасус увійшов до кімнати принца Віллі. Спочатку Артур привітав Його Високість, а потім звернувся до Рьо, радіючи зустрічі з ним. З довгою білою бородою, сірою магічною мантією та великим посохом він виглядав як справжній могутній маг.

"Добре виглядаєш, Рьо, - весело сказав Артур. - Хоча мушу зізнатися, що твоє прохання про допомогу, яке є досить незвичайним, мене здивувало. Звісно, я поспішив сюди, не гаючи ні хвилини."

"Дуже дякую, лорде Берасус",- вдячно відповів Рьо з посмішкою.

"Хіба я не казав тобі називати мене “Артуром”, хлопче? - Тоді він раптом оглянув оточення. - "До речі, я чув, що це має щось спільне з герцогом чи кимось таким. Але... я не бачу тут нікого, хто б підходив під цей опис..."

"Щодо цього. Привести їх сюди було б складно, тому вони в саду", - пояснив капітан гарнізону.

"О? Чому ж?"- Артур з цікавістю нахилив голову і підійшов до вікна, з якого відкривався вид на сад. "Ага, тепер я бачу... Чудове замороження, еге ж? Рьо, це твоя робота, чи не так?" Радник посміхнувся йому.

"Ну, вони ж напали на нас, тож я просто подбав, щоб вони не втекли..."

"Руки й ноги зв'язані мотузкою й заморожені в льоду... і, як на мене, вони ще живі... Особисто я ніколи не хочу бачити, що всередині тих крижаних трун, дякую". Остання частина прозвучала ледь чутним шепотом.

Вони по черзі розповіли Артуру все, що сталося, як це сталося і на який результат вони сподіваються. Одного із заморожених людей розморозили і привели до кімнати. Він представився як Бадер.

"Гм, думаю, я зрозумів суть."

Коли всі закінчили говорити, Артур попросив долити йому чорного чаю. Він мовчав, поки його чашка знову не наповнилася. Випивши ковток, він знову заговорив.

"По-перше, Метью і Лука поїдуть до королівської столиці з принцом Віллі як його супровідники. Будь-яке втручання там неминуче призведе до дипломатичних проблем. Щодо нападників... Бадер, так? Ти і твої люди повернетеся і повідомите свого господаря про розвиток подій. Але спочатку ви повинні заплатити за свій злочин. Враховуючи, що ваш напад провалився і все, що вам вдалося, - це виставити себе дурнями, ковзаючи і падаючи, я думаю, що двадцяти днів у в'язниці буде достатньо. Ви відбудете покарання тут, у Стоун-Лейку. Я сам повідомлю про це місцевого магістрата."

Принц Віллі та його люди отримали практично все, про що просили. Рьо не був надто здивований. Адже коли він просив про спеціального радника, він сподівався саме на такий результат. Три рази "ура" за сфальсифікований суд. Гіп-гіп-ура!

"Я розморожу їх безпосередньо перед від'їздом завтра",- пообіцяв Рьо капітану гарнізону та Артуру.

До речі, Бадера знову заморозили, і він знову стояв у саду у своїй крижаній труні...

"О, так, я майже забув згадати. Я випередив своїх людей, але кілька співробітників Бюро повинні прибути сьогодні до Стоун-Лейку. Вони хотіли б особисто супроводжувати вас і свиту принца Віллі до столиці, Рьо."

"Що?!"- Здивоване вигук було єдиним, що він міг вигукнути у відповідь на несподіване оголошення радника.

"Так вони хочуть подякувати вам за те, що ви врятували їх у Луні. Ось так, Ваша Високосте. Чи має Бюро королівських магів ваш дозвіл супроводжувати вас?"

"Так! Так, звичайно. Дуже дякую!"

Ну... у нас є тільки одна карета, тож, мабуть... не завадить, якщо з нами буде більше людей, і ми влаштуємо справжнє шоу з нагоди урочистого в'їзду іноземного принца до королівської столиці.

Ось так Рьо переконав себе погодитися.

Наступного ранку, розморозивши чотирьох нападників, як і обіцяв, Рьо попрямував до карети, що стояла перед готелем. Там він побачив довгу чергу магів з Бюро...

"Е-е-е, їх... дуже багато". - прошепотів він Артуру, який підійшов до Рьо, щойно той прибув. - "Їх, мабуть, щонайменше п'ятдесят".

Артур, мабуть, теж не очікував такої абсурдної кількості, бо його голос звучав трохи напруженим, коли він відповів. "Я... я чесно думав, що прийде лише п'ять-шість..."

Видовище п'ятдесяти магів, які супроводжували екіпаж принца пішки, безперечно, було б вражаючим.

"Рьо... Я й гадки не мав, що ти врятував стільки людей..." - тихо промурмотів Коен, як завжди сидячи на сидінні візника.

"Я теж не знав..."

Зрозуміло, що коли група прибула до Кришталевого палацу через два дні, вони стали предметом обговорення в столиці.

Того дня Іларіон був у справах. Він не повертався до Інституту з учорашнього дня саме через ці справи. Він повернувся о третій годині пополудні і не здивувався, побачивши групу молодих дівчат, які зібралися в його кабінеті навколо столу з солодощами.

"Чому ви, дівчата, завжди маєте їсти тут?"

"Тому що ці дивани просто божественні",- весело зауважила Ріхія.

Навіть Іларіон не зміг нічого відповісти на її сонячну посмішку.

"Майстре, вчора приїхав вершник із Стоун-Лейка із повідомленням, а потім так само швидко поїхав. Я поклала його на ваш стіл",- повідомила Лін.

"Справді?"

Це було все, що він сказав, перш ніж підійти і прочитати повідомлення.

"Рьо? Справді?"

Лін почула його тихе бурмотіння. "Ви сказали "Рьо"?",- запитала вона.

Іларіон повернувся до реальності, коли почув, як Лін промовила це ім'я. "Е-е, я щойно згадав, що маю дещо зробити. Я повернуся, але не сьогодні ввечері, тож скажи Абелю, добре?"

"Звісно, без проблем. Щасливої дороги", - сказала Лін, здивована.

Він викликав одну з карет Інституту і попросив водія їхати всю ніч і до ранку наступного дня без зупинок. Його пунктом призначення було Стоун-лейк.

"Цей Рьо, мабуть, той самий маг води, про якого розповідав Абель. І він хоче моєї допомоги в Стоун-лейку? Чому б ні? Тепер я нарешті зможу побачити його! Не кажучи вже про те, що зможу зблизька подивитися на його численні оригінальні заклинання. Хе-хе-хе. Пані Удача посміхається мені, еге ж? Я не можу пропустити таку нагоду!"

На жаль для Іларіона, на вікнах карети були запнуті штори. Не бачачи дороги, він зовсім не помітив, що повз проїжджав той самий транспортний засіб, який супроводжували маги Бюро. Таке нещастя спіткало його.

Звісно, доки він дістався до Стоун-Лейка, Рьо вже давно зник.

Це сталося за кілька днів до того, як Рьо та решта свити принца Віллі прибули до Кришталевого палацу, столиці Королівства. Двоє Авантюристів стояли перед маєтком Його Величності в Луні, найбільшому прикордонному місті країни - лідер і мечник групи С-рангу "Світчбек" Рах та його розвідниця Сью. Представившись і пояснивши свою справу вартовому, вони тепер чекали на людину, до якої прийшли. Минуло десять хвилин.

"Ра, Сью, вибачте за затримку. Сподіваюся, ви не довго чекали?"

Це була Сера, авантюристка рангу B і інструкторка з фехтування для лицарів міста.

"Ні, зовсім ні. Якщо вже на те пішло, то ми вибачаємося за те, що прийшли сюди без попередження."

Сью схилила голову. Тим часом Рах стояв, застиглий на місці.

Жінка, відома як "Сера Вінд", вже стала легендою серед членів гільдії авантюристів завдяки своїм страхітливим талантам і не менш вражаючій красі. Оскільки вона була ельфом, вона не тільки володіла потужною магією повітря, але й була висококваліфікованою фехтувальницею.

Тож реакція Рах була цілком нормальною, враховуючи, що він опинився в присутності живої легенди. Сью, однак, розмовляла з нею без жодних труднощів. Насправді, це було нормальним явищем для більшості жінок-авантюристок, які зустрічали Серу.

"Е-е-е, насправді ми працювали з Рьо в Герцогстві Інверей, але він потрапив у халепу, тому трохи запізниться з поверненням до Луни. Він попросив нас передати тобі листа, і ми прийшли саме для цього." Тоді Сью передала Сері лист від Рьо.

"Я-я розумію. Він не повернеться ще деякий час, так...? Ні, неважливо. Дякую за лист, Сью. Я піду до своєї кімнати і відразу його прочитаю."

"Будь ласка. Тоді вибач нас",- сказала Сью, перш ніж потягнути за собою застиглого Раха. Черговий вартовий нахилив голову в розгубленості, задаючись питанням, навіщо вона взагалі привела Раха.

Як тільки двоє авантюристів пішли, Сера відразу ж відкрила лист. Незважаючи на те, що вона сказала, що прочитає його у своїй кімнаті, її цікавість уже пожирала її з середини, вона не могла чекати довше. Вона пробігла його очима... потім прочитала уважніше... і її коліна підкосилися.

"П-пані Сера?!" - вигукнув охоронець з подивом і занепокоєнням.

"Я в порядку, я в порядку. Не хвилюйтеся."

Вона підняла праву руку, щоб зупинити його, і повільно підвелася. Потім, хитаючись, почала повільно йти до зали маєтку. "Королівська столиця... Королівська... столиця... Королівська...", - повторювала вона знову і знову.

Кілька хвилин ходьби, і вона опинилася перед будівлею. Раптом, виглядаючи дуже рішучою, Сера різко розвернулася, і її кроки стали енергійними. Її новою метою був кабінет командира лицарів.

Як завжди, двоє лицарів стояли на варті перед кабінетом командира лицарів.

"Я хотіла б поговорити з Сером Невіллом."

Лицар ніколи раніше не бачив такого сталевого виразу на її обличчі.

"Т-так, пані, зачекайте, будь ласка". Один з них постукав у двері. "Командире, пані Сера прийшла до вас."

Зсередини пролунав глибокий чоловічий голос. "Впустіть її".

Вона увійшла до його кабінету.

"Пані Сера, чим можу вам допомогти?"- весело запитав її Невілл Блек, командир лицарів Луни.

Вона мовчки підійшла до його столу, з силою вдарила по ньому обома руками і агресивно нахилилася до його обличчя.

"Сер Невілл! Чи є у ордені якісь причини найближчим часом відвідати столицю? Має бути, так? Має ж бути, має ж бути! Я права, чи не так?!"

"О-ой, пані Серо, що вас так розхвилювало? Заспокойтеся."

Невілл сам не відчував особливого спокою, оскільки його охоплювала моторошна аура, яку вона випромінювала.

"Отже. Ви питаєте про майбутні плани відвідати столицю? Е-е-е... Так, маємо. Ордену доручено транспортувати додаткові магічні камені, які придбала королівська родина. Вісім з нас вирушають завтра. Список персоналу вже визначено, хоча..."

"Справді? Тоді я хотіла б, щоб ви додали мене до цього списку. Я відшкодую вам додаткові витрати на подорож пізніше. Адже як їхній інструктор з фехтування, я зобов'язана стежити за тим, щоб мої учні добре виконували свої обов'язки, і контролювати доставку замовлених товарів."

"Але ви ж ніколи раніше не робили нічого подібного..."

"Сер Невілл! Я сподіваюся, що немає жодних проблем з тим, щоб включити мене в цю подорож, так?"

"Е-е-е, ні, - поступився Невілл. - Зовсім немає."

"Дуже добре. Дякую за співпрацю. Я сама повідомлю про це Його Світлість."

Потім, з сяючою посмішкою, Сера покинула кабінет командира лицарів.

"Звісно, немає жодних проблем, але... що, в біса, змусило її про це попросити..."

Навіть високоповажний, надзвичайно здібний і відомий командир лицарів Невілл Блек не міг придумати причину її дивної поведінки.