"Святкування з нагоди відкриття новозбудованої вілли маркіза Мейзеля?"
Маркіза Марія Кулькова задумливо нахилила голову, прочитавши надісланого їй листа. Її управитель і керівник адміністрації Екхарт ввічливо кивнув у відповідь. "Так".
Лорд Мейзель був одним з п'яти наймогутніших людей в Імперії і походив з великого шляхетного роду. Він не був ні прихильником, ні противником імператора. Його високий ранг і нейтральна позиція дозволяли йому зберігати ідеальну дистанцію від політики і будувати стосунки з багатьма іншими аристократами. Відверто кажучи, його зв'язок з лінією Кулькової був у кращому випадку слабким.
Через власне бажання уникати глибоких зв'язків з імперськими аристократами, особливо з великих родами, Марія не була особливо близькою з Мейзелем. Звичайно, вона формально віталася з ним на офіційних заходах імператорської родини. Однак... інакше кажучи, це все, до чого зводилися її стосунки з маркізом.
Тож у світлі всього цього, чому чоловік запросив її на свою вечірку?
"Всі знають про грандіозну віллу, яку маркіз Мейзель будує в передмісті столиці."
"Хм, включаючи мене."
"Ходять чутки, що він збирається присвятити споруду імператорській родині, і я чув, що на відкритті буде присутній сам Його Імператорська Величність."
"Цікаво... Я починаю розуміти, чому він запросив таку людину, як я, з якою за звичайних обставин він би не спілкувався. Він хоче показати імператора якомога більшій кількості вельмож."
Марія весело хихикнула. Не те, щоб вона ненавиділа цього лорда. Вона просто не бажала мати справу з могутніми вельможами, які стояли в центрі політики імперії, і до яких належав маркіз Мейзель. Не зважаючи на те, що рід Кулькових також був одним з найвизначніших в імперії за багатством і рангом...
Того дня вона влаштувала менший, ніж зазвичай, салон у своєму столичному маєтку. Зазвичай там збиралося щонайменше п'ятнадцять осіб, плюс-мінус кілька. Але сьогодні були запрошені лише дві шляхетні жінки. Це був не стільки салон, скільки інтимна зустріч.
Після того, як вони втрьох трохи поспілкувалися, Марія порушила тему, яка її хвилювала.
"Я чула, що Його Величність відвідає вечірку лорда Мейзеля з нагоди відкриття його вілли?"
"Завжди першим дізнаєшся про те, що говорять. Чому я не здивована, Маріє?" - відповіла леді Берта Ілкнер, дружина віконта Шондри. Хоч молода і жвава, вона була досить освіченою, і Марія вважала цю привітну жінку однією зі своїх близьких подруг.
"Так, чутки про те, що Мейзель презентує віллу як подарунок імператорській родині, схоже, правдиві. Візит імператора з цією метою також вже остаточно узгоджений. Відтоді, як ця інформація просочилася, багато аристократів, використовуючи свої зв'язки, намагаються отримати запрошення."
"Ми й самі отримали багато таких запитів", - зауважила Елла Кеттлер, дружина барона Ройтера, м'яким голосом, навіть зітхнувши, зауважила вона.
"Це тому, що ваш чоловік - імперський секретар, Елло. Я впевнена, що люди тягнуться до тебе, оскільки лорд Мейзель був головним секретарем", - замислилася Берта, твердо кивнувши головою.
"Мабуть, ти маєш рацію... Але всупереч очікуванням, ми не маємо такої влади."- Елла знову тихо зітхнула.
"Аха-ха-ха..."- Берта випустила напружений смішок.
Марія з посмішкою спостерігала за їхнім обміном думками. Вона добре ладнала з ними обома і вважала обох жінок своїми близькими подругами. Саме тому вона іноді влаштовувала з ними чаювання, щоб просто поспілкуватися, або запрошувала їх до себе, щоб запитати поради на різні теми.
***
На Оскара вілла справила враження радше розкішної, ніж помпезної. Можливо, це було пов'язано з вишуканим дизайном триповерхової кам'яної споруди та багатьма-багатьма вікнами. Це було безперечно красиво. Він також був приголомшений її величезними розмірами.
"Вона... така велика."
"Дійсно. Я теж багато чула, але ніколи не уявляла, що вона така велика..."
Оскар був не єдиним. Велетенська будівля здивувала і Марію. Очевидно, вона була масивною навіть з точки зору дворянської системи вимірювання.
"Леді Маріє, чому лорд Мейзель дарує її імператорській родині? Він мав би просто користуватися нею сам."
Марія посміхнулася, зачарована його нехитрим запитанням.
"Це було б нормальною річчю, чи не так, Оскаре? Але, як би це сказати... Він хоче виставити напоказ власну владу і вплив. Або... хоче показати імператорській родині, що вона його не недооцінює... По правді кажучи, я можу зрозуміти його міркування."
"Он воно як..."
Оскар відчував, що ніколи не зрозуміє, навіть якщо все життя намагатиметься це зрозуміти...
"Ну що ж, ходімо всередину? Оскаре, будь люб'язний, проведи мене."
"Так, леді Маріє."
Подія відкриття... По суті, вечірка, де чоловіки супроводжували жінку після прибуття, тому що це було хорошим тоном. Звісно, само собою зрозуміло, кому належала влада, адже жінки "дозволяли" чоловікам їх супроводжувати. Чоловіки були нічим іншим, як слугами жінок.
Добре усвідомлюючи це, Оскар супроводжував маркізу так, ніби він був рамкою для картини, що демонструє красу квітки. Його ставлення проявилося в тому, як він її супроводжував. В результаті Марія виглядала надзвичайно чарівною для оточуючих.
"Дякую, що прийшли, пані Кулькова."
" Щиро дякую, що прийняли мене, лорде Мейзель."
Сам маркіз стояв біля входу на віллу, вітаючи гостей, що прибули. Це було незвично для людини його рангу стояти в приймальній і вітати гостей. Але Мейзель був аристократом, якому подобалося спілкуватися з іншими, а не ховатися в будинку в якийсь пихатий спосіб.
Звичайно, це не обов'язково означало, що він був хорошою людиною... адже аристократи з великих родів, які були хорошими людьми, не могли вижити в Імперії. Він був хитрішим за інших і не цурався використовувати будь-які хитрощі для досягнення своїх цілей. І все ж... якби хтось описав його, то зауважив би: "Смію припустити, що він дуже доброзичливий".
Марія провела кілька хвилин, роблячи компліменти його прекрасній віллі, коли побачила, як увійшов наступний гість.
"О, Його Світлість тут. Я вибачаюсь."
Сприйнявши її слова як сигнал, Оскар провів її всередину будівлі.
Провівши її, маркіз Мейзель привітав новоприбулого - герцога Мургрунда, члена одного з найпрестижніших дворянських родів імперії.
Зал, до якого увійшли Марія та Оскар, був настільки просторим, що його можна було б назвати танцювальним. Це був відкритий простір, що сягав аж до другого поверху, з високою склепінчастою стелею з якої звисало кілька блискучих люстр.
"Оскаре, дивись. Там грифон і бегемот бються", - прошепотіла Марія до Оскара. Вона описувала, здавалося б, приємну розмову маркіза Мейзеля і герцога Мооргрунда, порівнюючи її з протистоянням легендарних істот.
"Вони не в найкращих стосунках?"
"Це ще м'яко сказано", - відповіла йому Марія з легкою посмішкою, перш ніж продовжити. "Обидва - могутні люди з великих родів, кожен з яких очолює власну зростаючу фракцію аристократів. Кожен з них скористається будь-якою можливістю, щоб переманити знатного вельможу з табору іншого."
"Якщо один з них - грифон, а інший - бегемот, тоді імператор..."
"Ммм... драконом, я б сказала."
"Зрозуміло..."
Очевидно, імператор був у своєму класі, вищому за них обох... Звичайно, оскільки всі вони були легендарними істотами, їхню силу не можна було порівнювати. Але в уяві Оскара дракон був наймогутнішим.
"Так, так, його величність сам вшановує нас своєю присутністю."
Прибуття помітно великої карети і групи імператорських гвардійців підштовхнуло її до цієї фрази.
Оскар відчув непереборне відчуття присутності, що виходило від імператора, коли вперше побачив його. Ніхто не міг відвести погляду від цієї людини, але його імператорська аура також ускладнювала наближення до нього. Оскар ніколи раніше не відчував чогось, що поєднувало б у собі обидва ці відчуття. Наче метелик, притягнутий до вогню вночі... його приваблює полум'я, але коли він підходить надто близько, то обпікає себе.
Оскільки це було лише відкриття вілли, а імператор подорожував інкогніто, то, природно, не було жодних офіційних оголошень чи церемоній. Однак тут не було жодного, хто не знав би Руперта VI в обличчя, тож кожен взяв на себе ініціативу привітати його. Сам імператор відповідав на привітання ледь помітною посмішкою.
Минуло небагато часу, перш ніж чоловік помітив Марію. Коли він це зробив, його очі трохи розширилися, і він швидко підійшов до неї.
"Маріє, яка несподіванка. Давно не бачилися."
"Ваша Величносте, ви добре виглядаєте."
Марія елегантно привітала його, зробивши реверанс. Праворуч від неї формально вклонився Оскар.
"Коли ми востаннє бачилися... Здається, одного разу, після її смерті?"
"Так, Ваша Величносте. Її Величність добре ставилася до мене за життя."
"Я пам'ятаю, з якою радістю вона говорила про те, як ви росли. Це справді навіює спогади, еге ж? До речі, розвиток маркізату виглядає досить дивовижним. Я чув, що він перетворився на академічний центр, де кожен може навчатися, і туди з'їжджаються талановиті люди з усієї Імперії."
"І все це завдяки допомозі імператорської родини."
"Ми зробили все, що могли для розвитку певного корабля. Не думай про це."
Руперт посміхнувся Марії, а потім перевів погляд на Оскара, який непорушно стояв за її спиною.
"Цікаво... Бездоганні манери для охоронця. Де ти його знайшла? В одному з тих салонів?"- запитав Руперт, оглядаючи Оскара, який спокійно чекав, його постава була граціозною і гідною.
Про господаря судять по тих, хто поруч з ним... Це ніколи не зміниться, незалежно від епохи чи світу.
"Ні, він авантюрист і його звуть Оскар. Колись він допоміг мені з проблемою в маркітантстві. Всупереч зовнішньому вигляду, він насправді досвідчений шукач пригод третього рангу."
"І це при тому, що він такий молодий? Скільки тобі років, хлопче?"
"Цього року мені виповнилося п'ятнадцять, Ваша Величносте."
"Третій ранг у п'ятнадцять років?! Неймовірно! Не кажучи вже про твою поведінку... Я не очікував меншого від проникливого ока Марії."
"Дякую за похвалу..."
У цей момент Руперт притиснув руку до щелепи і поринув у задумливе мовчання. Через кілька хвилин він знову заговорив.
"Маріє, це не обов'язково має бути прямо зараз, але чи не могла б ти дозволити Фіоні відвідати один з твоїх салонів найближчим часом?"
"Принцесі Фіоні?"
Принцесі було дев'ять років. Молодша донька Руперта та одинадцята імператорська принцеса. Вона також була останньою дитиною, яку народила Фредеріка, його дружина, перш ніж невдовзі померти.
Навіть у цьому світі з такими заклинаннями, як "Зцілення" і "Лікування", які вважалися чудодійною магією, деякі люди все ще помирали молодими... І однією з них була його перша імператриця.
"Фіона нічого не знає про характер Фредеріки. Ти, Маріє, її остання учениця... принаймні, я б так тебе описав. Отже, я думаю, що Фіона може щось отримати від зустрічі з тобою. У всякому разі, дівчинка віддала свою безроздільну увагу способу володіння мечем і поводиться зовсім не як, ну, дівчинка. Звісно, це не проблема сама по собі. Оскільки... я вирішив, що дозволю їй робити все, що вона хоче, і тільки те, що вона хоче."
Вираз обличчя Руперта був не імператора, а батька. Принцеса Фіона вже була відома своєю любов'ю до меча.
Марія кивнула.
"Я розумію, адже я теж була енергійною і часто не слухняною дівчинкою у свої молоді роки... Тож, можливо, у нас з Її Високістю більше спільного, ніж ви думаєте. Але чи впевнені ви, що дозволите їй відвідувати мої салони? Це може ускладнити ваші з нею стосунки..."
"Так, я впевнений. Я розчавлю кожного, хто хоча б подумає завдати їй шкоди. В тому числі і тих, хто посміє поскаржитися. Як я вже казав, вона не відразу почне брати участь. Вона може почати після свого десятого дня народження, тож обміркуй цю ідею до того часу, добре?"
"Зрозуміло, Ваша Величносте."
І тоді це сталося. Земля сильно здригнулася. За мить згори почувся скрипучий звук. Коли Оскар підняв голову... він побачив, що вілла руйнується.
Коли люди опиняються в ситуації, коли їм доводиться готуватися до смерті, їхнє мислення прискорюється. Вони ніби потрапляють у своєрідну "зону". Звісно, це явище не є унікальним для Фі, адже воно притаманне й людям на Землі.
Мабуть, спортсмени високого рівня можуть входити в цю "зону" свідомо... Але так само можуть і звичайні люди, які опиняються у смертельно небезпечних ситуаціях. Хоча ваші думки прискорюються, а час ніби спливає повільніше, насправді рухи вашого тіла не прискорюються. Тіло рухається так само, як і завжди, тільки розум мислить швидше.
Якщо говорити конкретніше, ви миттєво розумієте ситуацію, в якій перебуваєте. Ви розумієте, чому ви ось-ось помрете, і таким чином можете зрозуміти, як вирватися з таких обставин.
Деякі люди знаходять відповідь одразу. Інші думають про це, задаючи собі питання на кшталт: "Це не спрацює. Це теж не спрацює. А може це...?" У кожної людини це відбувається по-різному. Але у всіх них мислення прискорюється.
Розум Оскара також рухався в прискореному темпі. Як би він не дивився, він був би придавлений на смерть падаючим дахом. Або він негайно вибіжить на вулицю, або... Ні, він не встигне. Що, якби він розгорнув фізичний бар'єр...? Це могло б спрацювати, але якщо третій поверх і стеля теж обваляться, вага буде занадто великою, щоб витримати, і його все одно розчавить.
Може, спалити уламки за допомогою магії вогню...? Це зайняло б багато часу, а будівля була надто великою, щоб згоріти до того, як вона повністю впаде. Йому потрібен був спосіб миттєво розплавити його... заклинання, яке змусило б його випаруватися в ту ж секунду, коли він увійде в контакт з віллою...
"Пронизливий вогонь, розсіяний, серійний."
Пронизливий Вогонь був надзвичайно гарячим, плазмоподібним станом, що досягав трохи менше ста мільйонів градусів за Цельсієм... достатньо, щоб випарувати більшість речей в одну мить. Зазвичай він використовував його як надзвичайно тонку голку. Цього разу, однак, він випустив його на якомога більшу площу. Якби його сила зменшувалася в міру поширення, він би просто вистрілив у швидкій послідовності!
Кожного разу, коли вогняна стріла влучала в ціль, вона створювала сліпуче світло. Це повторювалося знову і знову, поки він не спалив третій поверх вілли, що падав донизу. Це було так, ніби саме сонце з'явилося на землі... і цю сцену, ймовірно, можна було спостерігати здалеку.
За часом минуло лише п'ять секунд.
"Нгх."
Оскар несвідомо впав на одне коліно після того, як все закінчилося.
"Оскаре!"- закричала Марія і кинулася до нього.
"Зі мною все гаразд. Просто використав забагато мани. Ви не поранені, леді Маріє?"
"Ні. Зі мною все гаразд. Його Величність теж. Ніхто з тих, хто був у центрі зали, не постраждав".
Поки вона говорила, Марія оглянула край зали і територію за межами будівлі. Все було в жахливому стані. Якби не Оскар, ця основна частина зали могла б виглядати так само, і від цієї думки у Марії похолола кров у жилах.
Оскар простежив за нею поглядом, оцінюючи ситуацію.
"Моєї сили вистачило лише на захист цієї частини..."
"Зупинись тут. Ти молодець, Оскаре. Дякую, що врятував нам життя", - вдячно сказав імператор Руперт.
На жаль, хаос продовжувався безперервно.
"Га-а-а-а!!!"
"Ви, виродки, що... Нгх!"
Вони почули ці голоси ззовні вілли.
"Схоже, це ще не кінець", - пробурмотів Руперт.
Потім двері вилетіли, а вікна розбилися, коли бандити увірвалися всередину.
"Це помста за нашу батьківщину!"
З цим вигуком розбійники накинулися на вельмож, які перебували на віллі. Хоча гості в центрі зали не постраждали, цього не можна було сказати про тих, хто стояв біля дверей. Багато з них були поранені, тож було неминуче, що в ослабленому стані вони не змогли б дати відсіч нападникам.
"Батьківщину?"- тихо пробурмотів Руперт.
"Ваша Величносте, герб на їхніх плащах - це герб князівства Монті."
"А, тепер все зрозуміло."
Руперт кивнув з розумінням після коментаря Марії.
"Що це?"
Оскар був єдиним з трьох, хто не зрозумів.
"Країна, яку наша імперія анексувала три роки тому. Ти здивуєшся, як часто громадяни колишніх держав приїжджають сюди в пошуках помсти."
"Ох..."
"Це природно, коли твою батьківщину зруйновано. Хотілося б тільки, щоб ці пристрасті вони спрямували на користь Імперії... На жаль, це не так просто. Розумієте, така прикрість, як емоції, завжди ускладнює людські справи. Іноді нам щастить здобути нових союзників для Імперії з тих, кого ми завойовуємо, але частіше за все нам дістаються ось такі месники. З цим нічого не поробиш."
У виразі обличчя Руперта зачаївся відтінок смутку. Ще з моменту його сходження на престол Імперія окупувала військовою силою більше десятка країн, як великих, так і малих. Стільки ж країн вона анексувала без застосування військової сили.
Звісно, до новозахоплених територій ставилися так само, як і до тих, що вже входили до складу імперії. Не було ніякої дискримінації в законодавстві, оподаткуванні чи будь-чому іншому. Але це не було проблемою для тих, хто служив своїм колишнім суверенним державам.
Справа була не в логіці. Чи віддавати шану тим, хто боровся і впав, чи переборюючи свій жаль, чи з відчаю. Дехто був змушений воювати з різних причин... тому що так ставалося, коли країна була зруйнована.
Руперт все це розумів. Він знав, що існування таких людей було неминучим. І що це був своєрідний обряд посвячення.
"Але це не означає, що ми повинні змиритися з цим."
З цими грубими словами він витягнув з піхов меча, що висів у нього на поясі. Потім він зарубав найближчого повстанця з Монті, відібрав у нього клинок і кинув його Марії.
"Маріє, візьми його."
"Так, мій володарю!"
Вона прийшла на вечірку без зброї через свою гарну сукню, тож він здобув для неї клинок.
На таких заходах, як цей, чоловікам дозволялося носити мечі. Багато вельмож прикрашали себе декоративними мечами, але Руперт завжди носив свою улюблену зброю - меч-реліквію "Ворон". Гордість імперії, це був один з двох легендарних мечів, якими володіли наступні імператори. Його лезо було чорним, як і випливає з назви.
Руперт володів Вороном і рубав повстанців з князівства Монті одного за одним. Те, як він рухався, привернуло увагу навіть Оскара, адже він робив те саме, захищаючи Марію.
"Який дивовижний фехтувальник..."- Оскар був вражений.
"Більше того, Його Величність також може використовувати магію вогню", - додала Марія.
На жаль, неймовірна майстерність Руперта з мечем привернула увагу лиходіїв.
"Ось він! Імператор!"
"Так вони мене називають. Нападайте на мене, якщо наважитеся!"
Руперт виглядав дуже бадьорим, посміхаючись і замахуючись мечем ще швидше. В той час як його страхітливий показ майстерності приковував до нього погляди повстанців, він також привернув погляди його союзників, які шукали його.
"Ваша Величносте, дозвольте нам допомогти!"
"А, Гартмуте. Дивно зустріти тебе тут. Гадаю, ти тут замість свого батька?"
"Так і є."
Мечі пари безперервно блимали, навіть коли вони розмовляли. Юнак на ім'я Гартмут, що приєднався до них як підкріплення, був таким же вправним і страшним володарем клинка, як і імператор.
"Він теж дивовижний..."- зауважив Оскар.
"Його Величність сказав “Гартмут”?"- запитала Марія. "Тоді це має бути Гартмут Бартель... старший син графа Бартеля. Наразі є два вакантних місця у Дванадцяти Лицарях Імператора, і кажуть, що він найближчий до того, щоб зайняти одне з них. Я вперше бачу його майстерність володіння мечем, і це справді вражає."
Якщо слово "жорсткий" описує роботу Руперта, то слово "елегантний" описує роботу Хартмута. Юнак не блокував меч супротивника, а дозволяв йому зісковзнути зі свого, тим самим виводячи їх з рівноваги, і тоді він рубав свого ворога, не зупиняючи руху власного меча. Стилі Руперта і Гартмута були полярними протилежностями, але вони утворювали разючий контраст. Можливо, тому й краса виділялася набагато сильніше.
Ситуація швидко загострилася після того, як Гартмут приєднався до Руперта, а решта імператорських гвардійців почали битися навколо нього. Можна назвати дії повстанців імпульсом, приведеним у рух божевіллям... Як тільки Руперт і його союзники відновили контроль над сценою, і імпульс, і божевілля зникли з ворожого фехтування. Залишився лише відчай.
Але ніхто з них не зробив жодного кроку, щоб здатися. Звісно, вони не здавалися. На розробку та реалізацію цього плану вони витратили три роки. Не було жодного способу, щоб такі люди могли думати про продовження свого життя в цей момент. Невдовзі решту членів опору Монті було знищено.
"Я хотів би запитати їх про справжню причину, але припускаю, що є те, що є."
"То ви вважаєте, що хтось смикав за ниточки за лаштунками, Ваша Величносте?"
"А вам взагалі потрібно питати? Неможливо уявити, щоб залишки загиблої нації могли змінити дизайн вілли, яка належить маркізу, щоб зробити її більш схильною до руйнування."
"Я так розумію, ви не вважаєте лорда Мейзеля головним винуватцем?"
"Ні. Вони не стали б робити щось настільки очевидне. Хоча я не можу залишити його безкарним як організатора цієї події, враховуючи всі смерті, але справжній винуватець - той, хто повинен бути покараний."
Руперт і Марія розмовляли так тихо, що навіть Оскар і Гартмут не чули їх, хоча знаходилися зовсім поруч.
"Підозрюй тих, хто наживається на злочині, Маріє. Враховуючи, що майже всі в будівлі загинули б, якби не швидка реакція Оскара, я сумніваюся, що злочинець серед нас..."
"Зрозуміло."
Через візит імператора тут зібралося багато впливових вельмож. З тих, хто був відсутній, лише деякі бажали йому смерті.
"У будь-якому випадку, ми не можемо робити тут ніяких висновків. Я залишу це Гансу. Він добре розбирається в таких речах."
"Граф Ганс Кірхгоф? Так, я чув, що він багато чого вміє і навіть більше."
"Особливо в інформаційній війні. На цьому фронті йому немає рівних."
Руперт тоді щиро розсміявся. Марія знала, що цими словами він був лише скромним. Хоча Руперт був широко мислячим і сміливим, він все ж таки мав талант до інтриг. Однак, схоже, він не був задоволений таким талантом і часто вважав за краще розбивати своїх опонентів в лоб силою... Принаймні так казала покійна імператриця Фредеріка.
***
"Ваша Величносте, я виявив організатора засідки на віллі."
"Що ж, це було швидко. Не минуло й трьох днів."
Вони були в кабінеті імператора. Його права рука, граф Ганс Кірхгоф, робив доповідь з підтверджуючими документами.
"Якщо говорити прямо, то це був герцог Вільгельмсталь."
"А-а-а... Досить легко собі це уявити."
Руперт похитав головою з глузливою посмішкою. Герцогська лінія Вільгельмсталь була престижною, пов'язаною з імператорською родиною, а нинішня перша герцогиня була двоюрідною сестрою Руперта. І Руперт знав нинішнього герцога, тридцятишестирічного, як людину з потужними амбіціями піднятися у світі. При цьому єдиною посадою, вищою за герцогську, на яку він міг претендувати, був... сам імператорський трон.
Родина герцога володіла величезними багатствами та військовою силою, що робило їх складним супротивником навіть для імператора. Це добре усвідомлювали і вони, що може пояснити цей останній інцидент.
"Само собою зрозуміло, що їхньою метою було вбити вас, Ваша Величносте. Але в якийсь момент, здається, вони додали ще декого... і саме так я зміг простежити шлях до натхненника."
"Я припускаю, що ця додаткова ціль не має нічого доброго, так?"
"Правильно. Вторинною метою герцога було приєднати землі маркітантства Кулькова та графства Латімор."
"Обидва? Жадібна сволота..."
Герцогство Вільгельмсталь простягалося на величезній території. Частина його межувала з графством Латімор. Поглинувши графські землі, герцогство мало б межувати з маркграфством Кулькова.
"Це нагадало мені. Я чув, що на Марію напали кілька днів тому?"
"Так, хтось, кого найняв сам Латімор. Але він зробив це лише після того, як його підбурили..."
"Вільгельмсталь, так? Зрозуміло. Не дивно, що Марію запросили на відкриття. Після того, як нас обох тут вб'ють, а провину за її напад покладуть на Латімора, герцог отримає і маркітантство, і графство... Який цікавий хлопець."
Руперт ледь помітно посміхнувся.
"Скільки у тебе доказів, Гансе?"
"Жодного."
"Скажи мені, що ти жартуєш."
Руперт не втримався від роздратованої репліки на пряму відповідь Ганса. Без вагомих доказів навіть у імператора були зв'язані руки. Не кажучи вже про те, що його опонентом був герцог Вільгельмсталь, член одного з найвідоміших великих будинків імперії.
"Якби ми мали докази, можна було б довести справу до суду. На жаль... герцог не залишив після себе жодного речового доказу. Я очікував від нього більшого. Все, що ми маємо - це непрямі докази..."
"Яких недостатньо, щоб звернутися до імператорського суду."
Простіше кажучи, імператорський суд головував на судових процесах за участю аристократії. Рада проводила засідання, коли справи стосувалися вельмож або імператорської родини, але не простолюдинів. Навіть проведення слухань вимагало значної кількості доказів - і матеріальні докази були першочерговими.
"Тому ми не можемо розслідувати цей інцидент офіційними каналами."
"Зрозуміло. Тоді... що ти скажеш, якщо ми скористаємося іншими, неофіційними каналами?"
Руперт уже здогадувався, що Ганс має власний план. По-перше, в нинішньому імперському уряді не було некомпетентних людей, які б зверталися до начальства без плану дій.
"Що ж, результат, якого ми прагнемо, полягає в тому, щоб нинішній герцог Вільгельмстальський, іншими словами, лорд Стефан, пішов у відставку. Його син, Зіґард, стане новим герцогом, а дружина Стефана, леді Крістіна, буде призначена опікуном хлопчика. Що скажете?"
"О-хо..."
Надзвичайно розумне... точніше, досить м'яке покарання для того, хто планував вбивство імператора. З іншого боку, людина, з якою він мав справу, була одним з наймогутніших вельмож Імперії. Якби він використав свою військову міць для повстання проти імператорської родини, це могло б призвести до громадянської війни, яка розколола б Імперію навпіл.
Руперт пильно вдивлявся в обличчя Ганса, ніби намагаючись щось витягнути з нього.
"Гаразд. Залишаю це тобі."
"Дуже вам дякую. Я хотів би позичити у вас кілька речей, Ваша Величносте."
"Бери все, що хочеш, включаючи Дванадцять Лицарів".
Руперт уже бачив, як усе розгортатиметься, тож цілком природно, що він довірив усе Гансу, який бездоганно виконає план.
"Ваша воля буде виконана, мій володарю." Ганс шанобливо вклонився.
***
У вітальні столичного будинку герцога Вільгельмсталя.
"Дякую, що знайшли час зустрітися зі мною, Ваша Світлосте."
"Та це дрібниці, коли я можу насолоджуватися приємним товариством самої правої руки Його Імператорської Величності. Звичайно, я знайду час для вас, графе Кірхгоф. Бачу, ви також привели з собою двох з Дванадцяти Лицарів."
Двоє чоловіків стояли позаду Ганса. Один з них був Арно Ерцбергер, третій з Імператорських Дванадцяти Лицарів. Він стояв абсолютно мовчазний і з абсолютно невиразним обличчям. Іншим був Фелікс Ференц Ліст, шостий з Дванадцяти. Він випромінював промінь у відповідь на слова герцога.
"Так, навіть столиця останнім часом бачила свою частку заворушень."- Усміхнувшись, Ганс потягнувся до своєї чашки кави.
"Яким би небезпечним це не було, я не бачу причин, щоб мій маєток оточував 1-й Імператорський полк."
"Так, але ж і решта імперії останнім часом переживає неспокій."- Ганс знову заговорив з посмішкою.
"Гаразд. Чому б тобі не розповісти мені, що привело вас сюди?"
"Ваша милість", - відповів Ганс, не знімаючи посмішки. "Будь ласка, не змушуйте мене говорити це вголос. Я тут через три дні після певного інциденту. Сподіваюся, цього більш ніж достатньо, щоб ви зрозуміли причину мого візиту?"
"Чому, я не маю жодного уявлення, що ви маєте на увазі."- Вираз обличчя лорда Стефана залишався незворушним.
Це насправді здивувало Ганса. Адже, наскільки він міг бачити, Стефан відповів без жодного посмикування м'язів обличчя. Його маєток був оточений великою армією, включаючи двох з Дванадцяти Лицарів Імператора, чемпіонів своєї нації. Проте він залишався незворушним. Як і слід було очікувати від глави одного з найпрестижніших дворянських родів імперії.
"Тоді дозвольте мені просвітити вас", - продовжував Ганс, все ще посміхаючись. "Його Величність вважає, що ваша милість відповідальна за організацію подій, які відбулися на відкритті нової вілли маркізи Мейзеля."
"Чи тепер він..."- байдуже відповів Стефан.
"Він хотів би, щоб ви взяли на себе відповідальність, тому й послав мене сюди."
"Взяти на себе відповідальність? За те, чого я навіть не пам'ятаю щоб робив?"
"Ну, це дійсно створює проблему, чи не так?"
Ганс не змінився ні в погляді, ні в усмішці.
Мовчання між ними тривало досить довго, перш ніж Стефан нарешті порушив його.
"Як герцог Вільгельмстальський, я просто не можу прийняти це безпідставне звинувачення, навіть якщо його висунув проти мене сам Його Імператорська Величність."
"Он як?"
"Чи є у вас хоч якісь докази того, що я, як ви висловилися, “організував” цей інцидент?"
"Ні, жодного", - заявив Ганс.
Це здивувало Стефана, бо нарешті риси його обличчя змінилися.
"То ви смієте звинувачувати мене без доказів...?"
"Здається, що так? Хоча нам бракує доказів... ми без сумніву знаємо, що саме ваша милість смикає за ниточки, так би мовити, за лаштунками. Можливо, ви схильні здатися?"
"Чорт забирай... Ви хоч розумієте, що говорите?"
"Звісно."
Тепер вираз обличчя Стефана забарвився гнівом.
Природно, Ганс продовжував посміхатися.
"Ти, нахабний виродку, звинувачуєш найвеличнішого герцога імперії у спробі вбивства імператора без жодних доказів."
"Герцог Вільгельмсталь намагався вбити Його Величність... Так, так, я вважаю, що це так."
"Тоді ви також повинні знати, що мій дім не буде мовчати про це."
"Його Величність дав мені повну владу над цим інцидентом."
Тепер Стефан був геть розлючений. Ганс просто продовжував посміхатися.
"За таких обставин у мене не буде іншого вибору, окрім як боротися всіма доступними мені засобами, щоб довести свою невинність."
"Он як?"
"Ти готовий взяти на себе відповідальність за громадянську війну?"
"Звичайно."
Вираз обличчя Ганса анітрохи не змінився. Єдиний, хто здивувався, був Фелікс, шостий з Дванадцяти Лицарів, який стояв за його спиною. Але ніхто цього не прокоментував. До речі, третій сеньйор Арно залишився поруч з ним незворушним.
"Сказавши це, Його Величність хотів би зробити пропозицію, лорде Стефане. Якщо ви складете з себе повноваження герцога і передасте титул лорду Зіґарду, а його опікуном призначите леді Крістіну, Його Величність вважатиме, що все це вже в минулому."
"Що ти..."- Стефан зовсім не очікував такого. "І це все?"
"Це все. Вам не доведеться поступатися жодною своєю територією, платити більше податків чи виконувати примусові роботи. Ви просто маєте переїхати в резиденцію десь у герцогстві і спокійно дожити решту життя. Тоді все буде прощено."
Стефан обміркував цю пропозицію. Зіґардту було лише десять років, тому законним опікуном хлопчика мала стати його дружина Крістіна. Як би там не було... Стефан все одно, по суті, залишався б головним у своїх володіннях. Так би мовити, усамітнене правління...
Він міг би переїхати в якесь відокремлене місце в герцогстві і зробити його новим центром управління. Насправді, можна було б зробити так, щоб Зіґард навчився правити, хоча на даному етапі це було трохи зарано. Зрештою, він завжди мав намір, що його син колись все одно змінить його на герцогському престолі... І тоді вже сам Стефан міг би всерйоз претендувати на трон... Зовсім непоганий план.
"Це правда, що я не проти громадянської війни. Однак, беручи до уваги наш народ, як шляхетних, так і простолюдин, було б нерозумно вносити хаос у країну. Якщо я можу зробити наших громадян щасливими, відійшовши вбік, то, можливо, це буде добре."
Так сказав Стефан, навіть якщо насправді не мав на увазі жодного слова
"Я очікував не меншого від такого мудрого і славетного герцога, як ви. Я глибоко вражений вашою турботою про наш народ і країну."
Так сказав Ганс, хоча насправді не мав на увазі жодного слова...
Таким чином, шум і галас, що панували під час урочистостей з нагоди відкриття віли, було тихо втихомирено.
***
Минув місяць відтоді, як лорд Стефан Вільгельмстальський раптово усамітнився, а його син Зіґард перебрав герцогство на себе. Крістін, мати Зіґардта і дружина Стефана, була призначена опікуном десятирічного хлопчика, і вона допомагала надто молодому новому герцогу. Стефан переїхав до вілли в тихому приозерному містечку Шун, у володіннях герцога, де нібито жив у тиші та спокої.
Тієї ночі хтось прослизнув у спальню Стефана.
"Хто там?!" - вигукнув він сердито. Він говорив тихо, бо насправді не знав, хто це був і навіщо вони прийшли. Хоча він би закричав, якби справді думав, що це хтось намагається його вбити...
"Бачу, ви все ще гострий, як острог, ваша милість... Ні, вибачте, цей титул до вас більше не відноситься."
Той, хто з'явився з темряви, був...
"Ганс... сучий ти сину..."
Граф Ганс Кірхгоф, людина, відома як права рука Руперта VI.
"Якого біса ти тут робиш?"
"Тепер, коли все готово, ми готові перейти до наступного етапу."
"Що...?"
"Простіше кажучи, леді Крістін дала згоду на вашу ліквідацію."
"Ні... Не може бути..."
Стефан не знаходив слів. Крістін була його дружиною і опікуном їхнього сина Зіґардта. Їхні стосунки ніколи не були особливо поганими... Насправді, порівняно з іншими шляхетними родинами, їхні можна було б назвати одними з найкращих. І все ж...
"Очевидно, що для того, щоб лорд Зіґард став повноцінним герцогом, ваше затворницьке правління повинно бути скасоване, оскільки воно буде перешкодою."
"Виродок... Ти обдурив мене!"
Він вважав, що Ганс, або, можливо, імператор, переконав її в тому, що Стефана слід усунути заради Зіґардта. Яким би гарним не був шлюб, мати найбільше любить свою дитину. На жаль, у цьому випадку більше, ніж свого чоловіка... Така динаміка існувала в кожній родині з давніх-давен, і герцогська лінія Вільгельмсталів не була винятком. Це було не більше, не менше.
"Не хвилюйтеся. Ми з леді Крістін підписали документ, який гарантує лорду Зіґардту статус герцога Вільгельмстальського, навіть якщо ви помрете."
"Безглуздя..."
Що ж мав на увазі Стефан, кажучи це...? Жінку, яка без вагань відкинула його вбік...? Чи безглуздість письмової обіцянки? Залишення такого документа практично гарантувало його використання для погроз і шантажу без обмежень...
"Ось побачите, крок за кроком ми будемо відколупувати активи герцогства Вільгельмсталь. Леді Крістін, швидше за все, погодиться на наші умови, оскільки вона не захоче бачити лорда Зіґардта усунутим з герцогської лінії спадкоємства."
"Будь ти проклятий..."
Стефан був настільки розлючений, що не буде перебільшенням назвати його демоном.
"У нинішньому стані речей сила лінії Вільгельмсталя занадто велика. Нам потрібно потроху зменшувати її, і коли ваш дім не зможе більше конкурувати з Його Величністю, ми зможемо знищити решту роду... Ну, якщо ми дійдемо до цього, то зможемо робити все, що захочемо. З іншого боку, якщо це станеться, нам, можливо, навіть не доведеться знищувати решту вас", - похвалився Ганс.
"Я не дозволю цьому статися... Я ніколи цього не допущу."
Розлючений Стефан вихопив меч, що лежав поруч, і кинувся на Ганса...
Розріз.
"Нгх!"
Один удар. Стефан не бачив, як блиснуло лезо, а тим більше, як ворухнулося тіло Ганса. Ганс змахнув кров з меча і засунув його назад у піхви.
"Ти можеш звинувачувати лише себе. Ти почав все це через свою дурість", - тихо пробурмотів Ганс.
Ззаду до нього підійшла постать.
"Все готово."
"Добре. Спали будинок дотла. Нічого не залишай."
Наступного дня про смерть колишнього герцога Стефана Вільгельмстальського оголосила Крістіна, опікунка нинішнього герцога Вільгельмстальського.
"Все зроблено, Ваша Величносте."
"Чудова робота."
Це була єдина розмова, яка відбулася між Гансом і Рупертом з цього приводу.