Минув рік відтоді, як Оскар і Група "Шутінг Спріг" перемогли імператорського тигра. Хоча Королівство перемогло у Великій війні, воно, як і Федерація, не вийшло з неї неушкодженим. Конфлікт залишив глибокі шрами для обох сторін. І навпаки, Імперія пережила хвилю процвітання, оскільки постачала товари обом країнам.
У той час Оскару виповнилося п'ятнадцять років, і він переніс свою базу з герцогства Мургрунд на південному сході імперії до імперської столиці Маркдорф.
"Місія з супроводу маркіза..."- пробурмотів Оскар.
Майстер гільдії шукачів пригод Маркдорфа сидів навпроти нього у своєму кабінеті. Чоловікові було понад сімдесят років, він був колишнім цілителем.
Поклоніння Богині Світла було єдиною релігією, що залишилася в Центральних Провінціях, і головна релігійна організація, присвячена їй, Храм Богині Світла, мала велику владу скрізь. За винятком Імперії, де, як не дивно, вона не мала великої влади через існування професії цілителя.
Шукачі пригод чи цивільні, клірики з філій Храму за межами Імперії зцілювали поранення і хвороби. Це неминуче означало, що організація користувалася великою повагою і мала величезну владу за лаштунками. Однак імперія культивувала людей, відомих як цілителі, які зцілювали рани та лікували хвороби. Як наслідок, влада Храму в цій частині Центральних провінцій була слабкою.
Звісно, жерці та жриці існували в Імперії та серед пригодницьких груп, але вони не були всюдисущими, тож цілителі, такі як Моріц, відповідали за лікування під час пригодницької діяльності.
"Пам'ятаєш те полювання в маркітантстві Кулкова? Коли ти вполював стадо великих кабанів? Мабуть, ти їй тоді припав до душі."
"А..."
Маркіза сама пускала стріли верхи на коні під час полювання. Неймовірно активна жінка, вона співала дифірамби Оскару за його фізичні та магічні здібності. Навіть він знав, з якою прихильністю вона ставилася до нього.
Маркітантство Кулькова було відоме як одна з найбагатших територій імперії, де розвивалося багато галузей промисловості. Тут також знаходилося єдине наукове місто в імперії. Ходили чутки, що тут проводилося багато засекречених досліджень, офіційно схвалених імператорською родиною.
Маркіза Кулькова була добре освіченою, красивою жінкою, чий чоловік, маркіз, помер. Дітей у них не було. Багато в чому вона вважалася відомою представницею імператорської еліти.
"Сама маркіза звернулася до тебе, тож можеш розраховувати, що і винагорода, і оцінка будуть на найвищому рівні. А головне, ти будеш в такому становищі, що тобі буде легко зібрати потрібну інформацію."
"Салон, так?"
Загалом, салон - це зібрання, яке влаштовувала жінка з високим соціальним статусом, де ерудовані люди могли обговорювати різноманітні теми. На землі салони з'явилися у Франції на початку 1600-х років, у так званому "світі вищого суспільства, відокремленому від королівського двору". Соціальний обмін - хто до чийого салону був запрошений, хто більше не отримував запрошень тощо - став настільки потужною опорою аристократичного життя, що головувати у впливовому салоні стало високим соціальним статусом.
Втім, у центральних губерніях салони все ще не були поширеним явищем. Маркіза Кулькова запрошувала до своїх салонів не лише аристократів, але й науковців, митців, заможних купців, людей різного професійного та особистого походження. Коротше кажучи, на її балах збиралися і змішувалися безліч людей.
З іншого боку, її заходи не були добре сприйняті деякими великими родами, які цінували престиж понад усе. Насправді, ніхто з них ніколи не був запрошений на її салони.
"Ти намагаєшся знайти зачіпку, чи не так? На того чоловіка зі шрамом - Боскону, так?"
Після того, як Моріц, зацікавлений хлопчиком, який до п'ятнадцяти років став шукачем пригод, запитав його, що ним керує, Оскар розповів йому все. Він розповів йому про свою гонитву за Босконою, який вбив його матір і батька, а також старого, якого він полюбив як батька. Він говорив про це не для того, щоб викликати співчуття, а для того, щоб полегшити отримання інформації. Але на обличчі Моріца в той момент були і смуток, і співчуття.
Адже для майстра гільдії п'ятнадцятирічний хлопець був як онук. Бачити, як когось такого молодого, з великим майбутнім, повністю поглинає помста, було прикро з точки зору старого чоловіка, який прожив чимале життя. Ще гірше було те, що Моріц був безпорадним і нічого не міг з цим вдіяти.
"Відмовся від помсти", - міг би він сказати. Або: "Ти нічого не отримаєш, навіть якщо тобі вдасться помститися". Або навіть: "Думаєш, твоя сім'я пишалася б тобою, знаючи, що ти став на цей шлях помсти?" Однак Моріц знав, що всі ці думки були безглуздими для людини, настільки одержимої жагою помсти. Такі слова не звільнили б серце, настільки охоплене емоціями. Тільки досвід, який змусить його забути всі думки про помсту, або момент, коли він успішно здійснить свою одержимість, може по-справжньому звільнити його. Моріц добре знав цю істину.
Тим не менше, відколи Оскар оселився в імперській столиці, він став більш експресивним. На його обличчя повернувся весь спектр людських емоцій. Принаймні більшою мірою, ніж раніше. Порівняно з іншими хлопцями та дівчатами його віку, його міміка все ще була обмеженою. Проте були моменти, коли здавалося, що він оговтався, наприклад, коли він спілкувався з членами "Шутінг Спріг".
"Маркіза, безумовно, дистанціювалася від національної політики. За її власним твердженням, у неї немає дітей і вона не має наміру їх всиновлювати. Вона навіть заявила, що після її смерті імператорській родині буде довірено майбутнє роду маркізи. Однак... її рішучість триматися подалі від політики є саме тією причиною, чому так багато інформації потрапляє на її горезвісний поріг."
Моріц зробив багатозначну паузу, перш ніж продовжити.
"Маркіза любить проводити півроку в столиці, а другу половину - в маркітантстві. Ти допомагав їй на полюванні на великого кабана, коли вона жила у своєму маєтку в останньому. Вона прибула до столиці кілька днів тому і хотіла б, щоб ти супроводжував її на час перебування тут. Іншими словами, так, вона влаштує один-два салони. Що скажеш?"
Оскар на мить замислився над пропозицією. "Зрозуміло. Я погоджуюся на цю роботу".
Оскар погодився, хоча в його голові проносилися різні думки.
***
"А, Оскаре, ти тут."
"Пані, дякую за вашу підтримку в цій справі..."
"Ні, ніяких формальностей. Ми ж не чужі люди. Отже, перше, що ми зробимо сьогодні, — це підемо до обідньої зали."
"Як забажаєте...?"
Вона навіть не дала йому закінчити привітання, а відразу запросила його до обідньої зали.
П'ятнадцятирічний хлопець мав тепер сто сімдесят сантиметрів зросту, що було прийнятною висотою для його віку. Щодо статури — можна сказати, що вона була середньою. Хоча зовні він здавався худим, доторкнувшись до нього, можна було відчути міцне, мускулисте тіло.
Однак маркіза була вищою за нього. Не набагато, але достатньо, щоб вважатися високою для жінки. Їй було під тридцять, і вона мала, скажімо так, особливо привабливу фігуру, яка неодмінно привертала увагу чоловіків, а її струнка талія підкреслювала винятково пишні пропорції решти тіла.
Проте Оскар ще не виявляв інтересу до таких речей, тож вона його анітрохи не спокушала. Що стосується самої маркізи, то вона теж не бачила в ньому чоловіка. Залежно від обставин, вона вважала його або значно молодшим братом, або сином. Зрештою, вони мали багато нагод познайомитися під час його перебування в маркізаті.
Обоє сіли, коли прийшли до їдальні. Без жодної затримки персонал подавав їм тістечка та каву.
"Міледі, це..."
Він був лише мандрівником, який погодився на її пропозицію стати її охоронцем. Для простолюдина, такого як він, сидіти за одним столом зі своєю роботодавчинею і брати участь у легкій трапезі було... Ну, Оскар не міг не висловити свої побоювання вголос.
"Все гаразд. Я дозволяю."
Ну, коли хтось із такого високого становища, як маркіза, так сказав, він не міг відмовити, чи не так?
Змирившись, він вирішив насолодитися тортом і кавою. Вона, звичайно, теж. Поки вона їла, вона уважно спостерігала за його манерами. Потім, кивнувши, вона заговорила.
"Ти дійсно поводишся дуже вишукано, Оскаре. Я так і думала, коли була в маєтку, але твої манери за столом особливо досконалі. На мою думку, те, що твій стиль етикету старомодний, робить його ще кращим. Не піддаючись сучасним тенденціям, твоє володіння основами проявляється у твоїй вишуканій поведінці."
"Ви робите мені честь своєю похвалою."
Оскар схилив голову в знак подяки і збентеження від захоплених компліментів маркізи. Звичайно, все це було завдяки вихованню, яке старий прищеплював йому з шести до десяти років. Він не знав, чи той чоловік коли-небудь замислювався над можливістю того, що Оскар буде обідати з аристократією, але він казав: "Якщо ти опинишся за одним столом з імператором, ти завжди повинен поводитися так, щоб інші не могли знайти в тобі жодної вади."
Старий ніколи не карав їх суворо. Проте він був вимогливим у навчанні як Оскара, так і його друга дитинства, Кона. Барон був рішуче налаштований прищепити їм правильні манери поведінки, щоб вони не зганьбилися ні перед аристократами, ні в разі, якщо їм вдасться досягти статусу аристократів. Він розумів, як важливо навчати інших змалку.
Звісно, люди можуть вчитися і в зрілому віці, зокрема й таким речам, як етикет за столом. Але зусилля, необхідні для цього, були зовсім іншими. Дитина могла навчитися чомусь новому за двадцять секунд, тоді як дорослому для засвоєння того самого матеріалу могло знадобитися два роки... Іноді різниця була настільки великою. Незалежно від того, чи це було пов'язано з гнучкістю людського мозку, чи з жорсткістю, яка виникає в міру накопичення знань, чи навіть з чимось зовсім іншим, наприклад, надмірним досвідом, одне було певним: вчитися новому було набагато легше в молодому віці. Це знали всі.
Маркіза кивнула.
"Твоя поведінка - одна з причин, чому я спеціально хотіла, щоб саме ти супроводжував мене, Оскаре. Мої лицарі добре обізнані у військовій справі, мудрості та культурі, бо я не погоджуюся на інше. І все ж... ніхто не може назвати жодного з цих чоловіків вродливим."
Само собою зрозуміло, що всі її лицарі були міцно збудованими чоловіками.
"Це означає, що я не можу брати їх із собою на свої салони, не кажучи вже про те, щоб вони супроводжували мене, коли я відвідую інших аристократів у їхніх будинках. Звісно, вони можуть супроводжувати мене в кареті, але, Боже милий, вони так виділяються в будь-якому іншому оточенні."
Маркіза тихо зітхнула. Очевидно, що така ситуація досі була для неї справжнім викликом.
"Якби тільки серед моїх лицарів були жінки... Але, на жаль, ти знаєш, що кажуть про бажання і гроші."
Так, таке буває тільки в казках.
"Але якщо я візьму тебе з собою, Оскаре, ти не будеш виділятися, принаймні не в поганому сенсі. Цю ідею запропонував Норберт."
"Ваш командир лицарів?"
Для Оскара це була несподівана новина. Звичайно, лицарі покійного маркіза були чудовими людьми, як і слід було очікувати від групи, найнятої аристократією. Але лицар залишався лицарем і, як такий, він мав вірити, що його найвища роль - захищати свого господаря власним життям... саме тому він ніколи не дозволив би іншому узурпувати це право. Принаймні, так вважав Оскар.
Тож дізнатися, що сам командир лицарів рекомендував Оскара, було щонайменше дивно...
"Норберт походить із давнього роду лицарів, які поколіннями служили родині маркіза. Це означає, що він досить суворий, коли йдеться про поведінку... і він високо оцінив твою, Оскаре."
"Я... Я вдячний за його увагу."
"Він завжди придумує нові способи виправляти нечемність своїх підлеглих, тому й запропонував найняти тебе, поки ми в імперській столиці. Показуючи їм, як ти поводишся, Оскаре, він сподівається ще більше навчити їх мистецтву етикету."- Маркіза ледь посміхнулася.
Тим часом Оскар тихо видихнув. З усіх речей у світі він точно не уявляв, що колись стане прикладом манер для лицарів, які прагнуть наслідувати його... Але...
"Де б він не був, я впевнена, що Старий Лорд, який навчив вас усього цього, був би радий бачити, як його вчення продовжується таким чином."
Оскар щиро зрадів, почувши її слова.
Оскар негайно переїхав до столичної резиденції маркізи. Вона також замовила для нього новий одяг, оскільки його обов'язки передбачали супроводжувати її, коли вона залишала маєток. Він завжди їв разом з нею і супроводжував її під час салонів.
Коли вона була в маєтку, він міг робити, що завгодно. Однак, оскільки він не знав, чи не поїде вона раптово у справах, він проводив час у її будинку. Це стало життям Оскара на той час.
Маркіза пообіцяла надати пріоритет збиранню інформації про "чоловіка зі шрамом", якого він шукав, в обмін на те, що вона змушувала його терпіти ці різні незручності. Вона також надала йому повну свободу дій у місцевій кузні.
"Кузня...?" - запитав він.
"Так. До двох років тому у нас працював коваль, який довго служив у домі маркіза. На жаль, старість забрала його... З того часу ніхто нею не користувався."
Це звучало йому знайомо... так само, як у маєтку старого...
Цікаво, чи нормально для дворян наймати ковалів?
Незважаючи на питання, що не давало йому спокою, Оскар останні кілька років час від часу займався ковальством, відновлюючи навички, які він давно засвоїв під наглядом місцевих ковалів. Він знову почав займатися цим у Хемлебені і продовжив після переїзду до імперської столиці.
Звісно, маркіза підняла цю тему, бо знала про його минуле, зокрема про його навички ковальства. Тепер Оскар мав час побути наодинці і займатися лише молотком та залізом. І він, звісно, не ненавидів ці години.
До салонів маркізи запрошували лише найкультурніших людей. Оскільки відвідування було можливим лише за запрошенням, там не було ворогів. На кожному заході збиралося близько двадцяти осіб, які розмовляли, ніби насолоджуючись чаюванням, серед них було кілька аристократів (як чоловіків, так і жінок), двоє купців, троє художників і троє алхіміків. Вона ніколи не встановлювала конкретної теми чи чогось подібного. Завдяки чергуванню різних художників і алхіміків розмови часто точилися навколо їхніх спеціальностей. Іншими словами, дворяни та купці, запрошені до її салонів, були достатньо освіченими, щоб брати участь в обговореннях на такі різноманітні теми.
Оскар не знав багато про мистецтво чи алхімію. Хоча він навчався під керівництвом старого, його навчальна програма була суто практичною і стосувалася аристократії. Хоча його манери були надзвичайно вишуканими навіть серед дворян, його рівень освіти не відповідав їхньому.
Зазвичай він сидів тихо і слухав під час її салонів. Просто кивати у відповідь могло змусити інших почуватися незручно. Вони могли засумніватися, чи ви насправді слухаєте. Використання певних висловлювань, таких як "Цікаво, цікаво", "А, розумію" і "Тоді, чи можу я зробити такий висновок?", може заспокоїти співрозмовника і змусити його продовжувати розмову. Пам'ятайте, що важливо кивати і коментувати відповідно протягом розмови.
Таким чином Оскар справив позитивне враження на учасників салону і розширив власні інтелектуальні горизонти завдяки контакту з різноманітними знаннями в різних галузях. Адже салони маркізи, без сумніву, були зібранням найкращих умів Імперії.
***
В імперії були дворяни, які ненавиділи маркізу Кулькову. Незалежно від того, якою чудовою людиною вона була і скільки людей її шанували, для них це не мало значення. Її багатство викликало у них заздрість і ненависть... і бажання відібрати його у неї. Людська природа була жахливою річчю.
"То ти вважаєш, що вони дадуть дозвіл на відкриття нової шахти? Справді?"
"Так. Інформація надійшла безпосередньо від чиновника з Департаменту розвитку, батьку."
Вони розмовляли в столичному маєтку графа Латімора.
"Це недобре. Вони хоч уявляють, скільки грошей я витратив, щоб ця залізна шахта була визнана нашою власністю...?! Тепер все піде нанівець!"
"За словами чиновника, якщо все залишиться як є, заявки, подані маркізою Кульковою на отримання свідоцтва про право власності та дозволу на розробку, будуть обов'язково затверджені протягом наступного місяця."
"Хм..."
Граф Латімор запанікував, почувши цю інформацію. Його син щойно повідомив йому про відкриття нового родовища заліза в маркізаті Кулькова, яке межувало з його власними володіннями... Хоча більша частина руди знаходилася в межах маркізату Кулкова, було цілком можливо, що родовища простягалися і на територію графства Латімора. Тому він мав бути законним власником - так вважав граф.
Залізна руда, важлива складова ланцюга постачання заліза, користувалася великим попитом у всій Імперії та решті Центральних провінцій. Звичайно, золоті та срібні копальні також були цінними, але обсяги їхнього видобутку були від початку низькими. Більше того, коли ці ресурси виявляли в межах Імперії, вони автоматично ставали власністю імператорської родини...
На відміну від цього, заліза було багато, тому родовища майже завжди ставали власністю того аристократа, на території якого їх було виявлено. Незважаючи на непередбачені обставини, це було особливо актуально, якщо дворянин був маркізом або графом... Однак ресурси в межах територіальних кордонів становили проблему, як і в цьому випадку. З огляду на все, не було зовсім нерозумним, що граф вимагав права на видобуток...
"Очевидно, цього разу схвалення залежить від самого імператора."
"Хм... Знову цей фарс..."
Його Імператорська Величність Руперт VI знищив багато дворянських родів з моменту свого сходження на престол. Хоча розбрат між аристократами та попередніми імператорами завжди був глибоким, втрата статусу та конфіскація майна за правління Руперта були набагато суворішими. Звичайно, дворяни мали думки про повстання, але вони залишалися лише думками. Ніхто не міг вжити заходів. Чому? Через переважну військову міць імператора.
Зрештою, задоволення чиїхось вимог залежало від того, чи мала людина те, що називається "силою". Це могла бути військова сила, економічна сила або навіть дипломатична стратегія. Переговорний стіл був лише плоскою поверхнею, на якій підписували остаточну угоду, насправді нічого не вирішувалося шляхом "обговорення". Справжні переговори, під час яких обидві сторони запекло відстоювали свої інтереси, були надзвичайно рідкісними і відбувалися лише тоді, коли "влада"і "сила" були рівними.
А імператор мав величезну військову силу. Крім того, він мав доступ до економічної сили у вигляді величезного багатства. Він навіть мав організацію під назвою "Тіньовий полк", яка виконувала різні інтриги за його дорученням...
То хто ж наважився б протистояти такій силі...?
"Маркіза дистанціювалася від політики і продемонструвала свою чітку підтримку імператора. З його точки зору, якщо питання власності стосується нас і роду Кулкова, то..."
"Дійсно, він надасть їй перевагу."- Граф Латімор визнав цю можливість з гірким виразом обличчя.
"Однак маркіза — вдова без дітей."
"Гм?"
Граф не зміг зрозуміти раптовий хід думок свого сина. Адже всі знали, що маркіз помер, не залишивши спадкоємців.
"Згідно з імперським законом, якщо глава родини помирає, не призначивши спадкоємця, він або вона повинні відмовитися від прав на будь-яке майно, право власності на яке є спірним."
"Іншими словами... якщо маркіза помре... Е-е-е, тобто якщо з нею щось трапиться, права власності на шахту не перейдуть до маркізату Кулькова."
"Правильно. Зрозуміло, що тоді власність перейде до нас, до дому Латімор."
Граф посміхнувся. "Для маркізи цілком природно прикрашати себе коштовностями та іншими прикрасами... Отже, цілком природно, що бандити можуть на неї полювати. Ти не згоден, мій хлопче?"
"Звичайно, мій батьку. Навіть в імперській столиці ніколи не знаєш, що може статися вночі, незалежно від того, що може статися вдень."
Батько і син глумливо зареготали.
У будь-яку епоху і в будь-якому світі були люди, які не підлягали спасінню. Що б з ними не сталося, вони отримали те, на що заслуговували. Але для тих, хто опинився посередині, це було жахливо.
І Оскар став одним із тих нещасних.
***
"Вже так пізно", - буркнула маркіза в кареті.
Вона відвідала свою хвору подругу, віконтесу, і тепер вони поверталися додому. Вона та Оскар сиділи в кареті, а четверо її лицарів супроводжували її ззовні на конях. Це була звичайна формація для будь-яких поїздок, які вона здійснювала в межах імперської столиці.
"Я здивований, як добре виглядала віконтеса, враховуючи те, що ми чули про її стан до вашого візиту."
"Погоджуюся. Мабуть, її хвороба не була такою серйозною, з огляду на її швидке одужання."
Маркізі сказали, що віконтесі залишилося жити менше місяця. Готова до найгіршого, вона була шокована відносно здоровим виглядом жінки. Це було майже розчаруванням. Інакше маркіза ніколи б не покинула свій маєток ввечері.
"Навіть у столиці о цій порі ночі небагато людей, еге ж?"
Мабуть, це був чистий збіг, що її слова передували тому, що сталося далі...
Свист. Іржання. З нізвідки раптово вилетіли стріли і влучили в коней лицарів. Лицарі впали на землю. Маркіза й Оскар почули звуки навіть зсередини карети.
"Що, в біса відбувається?!"- крикнула вона.
Оскар виглянув у вікно і побачив чоловіка, що стояв на даху з луком у руках.
"Пронизуючий вогонь."
Полум'яна стріла, біла і тонша, ніж будь-коли, пронизала чоло чоловіка. Вона пробила його череп без жодного опору, вилетіла ззаду голови і зникла. Чоловік зісковзнув з даху і впав на землю.
"Ще один. Пронизуючий вогонь."
Другий чоловік стояв на іншому даху і його спіткала та сама доля, що й першого.
"Чорт! Знищіть їх!"
Лідер злочинців, очевидно, не очікував, що його лучники будуть так легко переможені, тому в його голосі відчувалася паніка, коли він наказав прямий напад на карету. П'ять бандитів вибігли з боку дороги і почали атакувати транспортний засіб. Їх було більше, ніж лицарів маркізи... але...
"Норберте, не вбивай їх усіх. Залиш двох живими як полонених."
Її спокійний, тихий голос прорізав ніч. Чотирма елітними лицарями командував сам Норберт, командир її ордену лицарів. Вона віддала наказ, знаючи, що п'ятеро розбійників не зможуть перехитрити їх.
Що стосується Оскара, то він уже відступив. Зосередивши всю свою увагу на виявленні інших лучників або магічних атак на великій відстані, він був готовий захистити маркізу в кареті.
Бій був коротким, але жорстоким. Після його закінчення ватажок бандитів, який раніше дав сигнал, та ще один були знепритомнені та захоплені в полон.
"Гм... найкраще, як я можу описати те, що відчуваю зараз, це... незадоволення",- пробурмотіла маркіза з незадоволеним виразом обличчя.
Оскар нічого не сказав. Потай він погоджувався з нею, але був просто радий, що їм вдалося зірвати засідку.
"О, так, Оскаре."
"Так, міледі?"
"Так. Справа як раз в цьому, "міледі"."
"Вибачте?"
Вона вказала вказівним пальцем правої руки вгору і продовжила.
"Ти можеш називати мене Марією."
"Вибачте?"
"Ну що ж, вітаю, Оскаре",- сказав лицар-командор Норберт.
"Е-е... Я не... розумію..."
Оскар був повністю збитий з пантелику.
"Мої лицарі, мої домашні слуги, навіть мої васали називають мене Марія, оскільки це моє ім'я. Але я була дуже недбала, не сказавши тобі робити те саме, Оскаре, тому ти завжди звертаєшся до мене так формально, як "міледі" і таке інше, так?"
"Так, правильно."
"Відтепер я хотіла б, щоб ти називав мене Марія. Можливо, це буде складно для тебе в офіційних ситуаціях, але в усіх інших випадках, включаючи салони, сміливо використовуй моє ім'я."
"З-зрозуміло... Леді Марія."
Маркіза Кулькова задоволено кивнула на його відповідь. Норберт, який спостерігав за цією сценою, також кивнув, щасливий від того, що тепер Оскар був одним з них і за ім'ям, і за суттю.
"Норберте, забери двох полонених і допитай їх."
"Зробимо."
Так двоє бандитів опинилися на допиті в одній з прибудов її столичної садиби.
Наступного ранку.
"Пані Маріє, я прийшов доповісти про вчорашній інцидент із бандитами."
"Дуже добре. Говоріть", - відповіла маркіза командиру лицарів Норберту, потягуючи каву після сніданку.
"Їм не знадобилося багато часу, щоб викласти все начистоту. Очевидно, граф Латімор був тим, хто їм заплатив."
"Я так і підозрювала... Що мене турбує, так це те, як легко вони розкрили особу свого роботодавця. Занадто легко", - сказала Марія, похитавши головою.
Це було нормальним явищем, коли замовлення на вбивство шляхтича проходило через низку посередників, так що не тільки треті особи, але й ті, хто приймав замовлення, не знали, хто його зробив. Натомість нападники знали, хто їх найняв
"Можливо, вони потайки йшли по сліду до першого роботодавця...?"
"Хм... Гадаю, це один із способів дізнатися правду..."
Потім Марія почала розминати скроні. Мабуть, у неї боліла голова, викликана усвідомленням погано спланованого рейду і його настільки ж погано підготовленого клієнта.
"Наскільки я пам'ятаю, про будь-які заворушення в імперській столиці потрібно кудись повідомляти, так?
"Так, до міського гарнізону."- Норберт відповів на її запитання.
Про будь-яку суперечку чи заворушення слід було повідомляти на будь-яку з гарнізонних частин, розташованих по всьому місту. Це був закон для всіх, як для знатних, так і для простолюдинів. Згодом, залежно від того, які дворяни були залучені до інциденту, у справу могли втрутитися Палата Лордів, Таємна рада або ж сам Імператорський двір.
"Норберте, можу я попросити тебе з'явитися до них до полудня як мою довірену особу? Візьми з собою тих двох, яких ти захопив."
"Зрозумів."
***
Десь в імперській столиці.
"Що ж, все пройшло погано."
"Це все, на що здатен граф Латімор? Яке розчарування..."
"Чорт забирай, він мав би зробити більше. Зазвичай він не такий... некомпетентний."
Слова герцога вийшли за межі гніву та гіркоти, залишивши по собі лише відчуття глибокого занепокоєння.
"Він міг би поранити її або замкнути десь у в'язниці... У його розпорядженні було так багато способів. Наприклад, найняти Секту Асасинів, щоб вони її отруїли... Нікчемний дурень."
Помічник герцога скрушно посміхнувся на скарги свого господаря, а потім зауважив: "Ми більше нічого не можемо вдіяти, оскільки граф Латімор не знав про наші плани щодо неї, Ваша Світлосте."
"Чорт забирай, він не знав. Найстрашніше - це некомпетентний союзник. Якби ми об'єдналися з цим імбецилом, усі наші плани, якими б досконалими вони не були, провалилися б."
Герцог важко зітхнув і продовжив.
"Тепер у нас немає іншого вибору, окрім як виконати цей план, ех..."
Його бурмотіння було таким тихим, що навіть його ад'ютант, який стояв поруч, не почув його.