Розділ 38: Імператор полум'я

Приблизно в той самий час, коли група з сімнадцяти товаришів мріяла про краще майбутнє в схованці десь у Зімаріно, фехтувальник і маг води в центрі міста напевно не мали таких же надій на завтрашній день.

"Абель, пасивний сонар показує, що там люди ходять."

"Дідько. Це означає, що вони додали більше патрулів."

"Враховуючи, що зараз третя година ночі, якщо не брати до уваги нічний клуб по інтересах, я б сказав, що ти маєш рацію, що гарнізон збільшив кількість патрулів."

"Нічний клуб по інтересах... Про що ти, в біса, говориш..."

"Вони запрошують своїх сусідів прийти пізно вночі - скажімо, о пів на третю ночі - і ходять групою, тримаючи в руках смолоскипи і вдягнуті в білі плащі, які покривають їх з голови до ніг.... Вони можуть зробити подію ще більш атмосферною, одягнувши моторошні білі маски."

"Так чи інакше. Ми погоджуємося, що гарнізон посилив охорону."

"І ми втечемо, поки клуб любителів прогулянок відволікається на свої витівки!"

Звісно, такої групи не існувало. Це все було в уяві Рьо... Звичайно, ви б закричали від жаху, якби натрапили на таку...

Ууух.

Абель інстинктивно відскочив назад.

Рьо зробив те ж саме, здивований. Хоч він і говорив, але все ж таки дещо знав про пасивний сонар.

Цей ріг вулиці мав бути порожнім, окрім них. Він не зафіксував жодного руху... Тож чоловік перед ними, який стискав червоний меч, що світився, не повинен був рухатися... Чи тримався він нерухомо, щоб не викликати спрацьовування пасивного сонара Рьо?

Його темно-синій плащ був настільки темним, що міг би легко злитися з темрявою. Проте його світло-каштанове волосся - скоріше помаранчеве, насправді - помітно виділялося, принаймні для Рьо. Але його більше хвилював меч у його руці...

"Меч, що світиться червоним, означає, що це магічний клинок, так?"- пробурмотів Рьо.

"Так", - відповів Абель, стискаючи свій власний меч.

На мить очі оранжеволосого чоловіка звузилися. Він, мабуть, зрозумів, що в Абеля теж є магічний меч.

"Злодій з магічний клинком? Ти занадто високої думки про себе", - сказав помаранчевий чоловік голосом, позбавленим емоцій. Його слова здавалися щирими, а не провокаційними.

"Чому б тобі не прийти і не перевірити це самому?"- Абель відповів, безумовно, провокаційно.

"Дуже добре."

Помаранчевий чоловік миттєво закрив проміжок між ними і замахнувся своїм лезом. Дзенькіт. Абель чітко відбив його своїм лезом. Вираз його обличчя не змінився, ніби він говорив: "Це все, що ти можеш?" Звичайно, його супротивник зрозумів, що це глузування.

"Я вб'ю тебе", - просто сказав він.

Перед тим, як він замахнувся, Абель на мить помітив щось у його виразі обличчя. Врівноваженість? Безтурботність? Так чи інакше, але зараз воно повністю зникло. Одного удару вистачило, щоб сказати потенційному злодієві з чарівним клинком, що цього супротивника не варто сприймати легковажно.

Потім був Абель. Хоча вираз його обличчя не змінився, коли його клинок перехопив клинок помаранчевого чоловіка, всередині він відчув паніку.

Зачекай, зачекай, зачекай, зачекай, зачекай, зачекай. Що це в біса за хлопець?! Його меч до смішного важкий, а удари шокуюче різкі. Не кажучи вже про дивну ауру, що огортає його. Він точно не член гарнізону і... не схожий на шукача пригод. Ми, здається, приблизно одного віку, але я думаю, що кривава бійня, яку він пережив, напевно, інша... Я маю на увазі, що я пережив свою справедливу частку як шукач пригод другого сорту, але... я думаю, що він пройшов через зовсім інші випробування. Якщо я шукач пригод, то він... воїн? Або вбивця? Хоча я не думаю, що він належить до секти асасинів чи чогось подібного... Але я також не помилюся, якщо прикину, що він убив щонайменше сотню чи дві сотні людей.

Відверто кажучи, Абелю досі рідко доводилося стикатися з такими, як він. Само собою зрозуміло, що йому доводилося схрещувати мечі зі злочинцями, в тому числі і з убивцями. Капітан Німур з гарнізону Луни часто звертався до нього по допомогу з арештами тощо. Однак аура цього помаранчевого чоловіка не була схожа на їхню... Тому що всі вони були звичайними злочинцями...

"Лезо вбивці..."- пробурмотів Рьо.

Лезо вбивці... подумав Абель. Так, це збігається. Взагалі-то, не треба більше думати. Він не той супротивник, з яким я можу битися, думаючи про всякі дурниці.

Потім Абель видихнув м'яко, коротко, але глибоко. Він скористався моментом, щоб повністю зосередити свою увагу на битві.

Наступної миті вони почали зіткнення магічних клинків.

Удар, парирування, розсічення. Кожен чоловік використовував усе своє тіло, щоб ухилитися від меча суперника.

Їхні мечі були зовсім не схожі на той, яким володів Рьо... Можливо, справа була в майстерності володіння мечем, а можливо, в різниці у філософії... Звісно, жодна з відповідей не була цілком правильною.

Тому що правильним був той, хто залишився в живих. Це правда меча, який пронизує все - всі епохи, всі місця, всі світи.

"Дивовижно..."

Хоча мечі Абеля та Помаранчевого були зовсім не схожі на його, Рьо все одно визнавав їхню неймовірну майстерність. Вони злили зусилля, талант і досвід через свої клинки... Це був стан розуму, недосяжний без жодного з цих інгредієнтів.

Кожен з них, ймовірно, бачив іншого лише зараз. І це саме по собі має бути найвищим досвідом для мечника.

Рьо був повністю захоплений битвою двох мечників. Він знав, що повинен допомогти Абелю, але не міг. Втрутитися в їхню сутичку було б не просто нетактовно - це було б образою. Саме так він і відчував себе.

Він рідко переживав це почуття сам. Принаймні, він не мав жодних спогадів про такий випадок. Однак одне він міг сказати напевно: зупинити бійку, що розгорталася на його очах, або втрутитися в неї будь-яким чином було б помилкою.

Попри все це, вони все ще були посеред вулиці о третій годині ночі. Брязкіт їхніх мечів луною розносився вулицями, тож не дивно, що на місці події почали з'являтися міські вартові, які патрулювали неподалік.

"Крижана стіна".

Крижана стіна, що покривала площу приблизно двадцять метрів з кожного боку, оточила перехрестя, де Абель і Помаранчевий билися на мечах.

"Тепер ніхто не зможе втрутитися."

Задоволений, Рьо повернувся назад, щоб насолодитися видовищем... Вірніше, він продовжував спостерігати за сценою, хвилюючись за Абель. Його точно не розважала сама битва!

...Прошу вибачення. Я збрехав. Він, безумовно, насолоджувався цим.

Його руки і ноги злегка посмикувалися в такт їхнім рухам, і він несвідомо бурмотів звуки на кшталт "Гах" і "Нгх", поки тривав бій. Він навіть думав про те, що він буде робити в бою, поки дивився на нього. Чим вищий рівень бою, тим більше він отримає від нього досвіду... Цей феномен стосується і боїв на мечах, і глядачів, і читачів!

"Хаа... Хаа... Хаа... Хаа..."- Абель важко задихався.

"Чорт..."- Помаранчеве волосся вилаявся.

"Я роздратований, що мені навіть доводиться використовувати його, але ..." - пробурмотів він, перш ніж продовжити. "Морарта, випущений Імператор Полум'я".

Як тільки він заговорив, магічний клинок Помаранчевого засяяв лютим багрянцем.

"Не може бути ..."

Навіть Рьо почув шепіт Абеля.

"Помри."

Помаранчеве Волосся стрімко махнув мечем убік. Однак Абель, який вже встиг пристосуватися до його майстерності, парирував його власним мечем...

На його нещастя, магічне сяюче лезо проскочило повз його власний.

Розріз.

Надлюдським рефлексом Абель вигнув верхню частину тіла назад і ледве уникнув розсічення навпіл. На грудях з'явилася глибока горизонтальна рана.

Не розгубившись, він вигнувся дугою і використав імпульс, щоб одним махом опустити меча вниз. Він подумав, що якби меч Помаранчевого пройшов прямо крізь нього, то він не зміг би парирувати його атаку. На жаль...

Дзень.

Сяюче лезо Помаранчевого Волосся вдарило по зброї Абеля, зупинивши траєкторію його замаху.

"Нгх ..."

Розчароване бурчання вислизнуло з рота Абеля. Потім він одразу ж зробив величезний стрибок назад.

"Думаю, настав час оголосити кінець цього бою. П'ятишарова Крижана стіна."

Відразу після цієї заяви вони розділилися.

Дзень, дзень, дзень.

Помаранчеве Волосся знову і знову намагався прорубати крижану стіну, що розділяла їх.

Уважно стежачи за чоловіком краєм ока, Рьо підійшов до Абеля, який тримав у руках зілля. Щодо Абеля, то він якось тримався на ногах, використовуючи меч як тростину. Він подивився на Помаранчевого Волосся крізь крижану стіну.

"Абель, візьми це."

"Дякую."

Він взяв у Рьо флакон, вилив половину на рану на грудях, а решту випив одним ковтком.

"Я знаю, що ти незадоволений тим, як все склалося, але я думаю, що нам треба тікати. Тут занадто багато вартових", - сказав Рьо, навмисне зберігаючи спокійний голос.

Здавалося, що тон Рьо охолодив підвищені емоції Абеля.

"Ти маєш рацію", - сказав він за мить.

Збуджена людина з мечем у руках... Це було страшно навіть для Рьо.

Біля крижаної стіни Рьо зібралося чимало членів міського гарнізону.

"Хм, давай подивимося ... Якщо я відрегулюю відбивну здатність Крижаної стіни і зроблю багато стін, може вийде лабіринт..."

Він навмисне думав вголос, не звертаючи уваги на Абеля, який все ще дивився на Помаранчеве Волосся по той бік крижаної стіни. Рьо не знав, про що він думав. Однак... було ясно, що його серце і розум були далеко не спокійні. Та й хто міг звинувачувати Абеля? Зрештою, він програв.

Рьо теж знав, що таке розчарування від поразки... Він програвав практично щодня, як, наприклад, під час спарингів проти Сери в Луні... А ще були його нічні бої проти Дуллахана в Лісі Рондо. Рьо міг співпереживати саме тому, що програвав щодня - люди стають сильнішими, програючи!

"Абель, програвати не соромно. Бо кожного разу, коли ми піднімаємося після поразки, ми стаємо сильнішими."

"Не очікував від тебе так почути, але на диво мудро сказано, Рьо."

"Я намагаюся підтримати тебе, а ти так зі мною поводишся? Як грубо! Я завжди говорю мудрі речі. Насправді, мудрі слова - це єдині слова, які я знаю!"

"І тобі просто треба було піти і все зруйнувати."

"Так, ти маєш рацію..."

Можливо, слова "серйозність" просто не було в лексиконі цих двох...

Зрештою, Рьо створив лабіринт з крижаних стін і підлоги, щоб збити з пантелику переслідувачів, і вони втекли.

"Знову тікаємо від переслідувачів... хоча ми не робимо нічого поганого. Абсурд, тобі не здається?"

"Так і є. Все одно було б неприємно, якби нас спіймали, так?"

"Згоден. Якщо за тобою поженуться, тобі захочеться тікати... Коли я вперше це почув, то взагалі не зрозумів. Але після того, як мене почали переслідувати, я зрозумів дуже чітко. Ті, хто переслідує, - погані хлопці!"

"Знаєш, це частина роботи гарнізону..."

"Навіть якщо так, я все одно не впевнений. Що - або кого - вони взагалі думають, що переслідують? І чому?"

"Питання на часі, так?"

Тоді Абель ахнув, наче щось зрозумів. Він заговорив.

"Є причина для переслідування."

"Га? Яка?"

"Тому що ми пробили дірку в стіні міств і пробралися через неї."

"Хочеш сказати, вони зрозуміли, що за цим стоїмо ми?"

"Не зовсім..."

Навіть якби вони здогадалися, що це були вони, це не пояснює полювання на людей у такому масовому масштабі.

"Ну, я припускаю, що те, що ми зробили, може бути злочином. Це підпадає під майнову шкоду, чи не так? Тоді зрозуміло, чому вони переслідують нас."

"Тут ти теж помиляєшся. Якби це було так, вони б переслідували тільки тебе, Рьо."

"Вибач, що? Поясни."

"Тому що це ти просвердлив дірку, Рьо. Не я."

"Абель, ти жадібний сучий син..."

Рьо і Абель обговорювали ситуацію, рухаючись у швидкому темпі... Так, ключове слово "обговорювали", а не "звинувачували".

Оскільки бій на мечах Абеля та Помаранчевого привернув увагу варти з усього міста, місцевість, через яку вони пробігали, була практично порожньою. Окрім Крижаних стін, Рьо також створив Крижані бани, щоб перешкоджати і знерухомити вартових, які прийшли розслідувати місце битви... Йому було шкода їх.

Це також і твоя вина, Абель. Я просто виконував твої вказівки і посипав вулиці льодом, бо не мав іншого виходу..."

"Шкода, що ти такий жахливий брехун. Нагадай мені ще раз, хто реготав, як маніяк, кажучи: "Насолоджуйся гостинністю пекла вічно", коли кидав лід?"

"Я навмисне посміхався, як лиходій, щоб придушити смуток у моєму серці. Це була хитрість. Що ще я міг зробити, щоб обдурити їх?"

"О, так, ніби хтось купиться на цю маячню."

Абель зітхнув, роздратований виправданням Рьо, яке навіть не було хорошим. Хоча він не міг заперечувати, що стратегія мага води дозволила їм успішно втекти. Потім він помітив, що Рьо витріщився на свого меча.

"Що таке, Рьо?"

"Тобі не здається, що магічний клинок Помаранчевого був надзвичайним наприкінці вашого бою?"

"Так, є кілька термінів для того, що він зробив. "Вивільнення здібностей" і "активація магічного меча", щось на кшталт цього."

"Я повернуся до "вивільнення здібностей" пізніше, але "активація магічного меча" звучить... як фентезі в сучасному розумінні."

"Я не знаю, як це працює, адже існують різні види магічних мечів."

Абель похитав головою на Рьо, який був вражений найдивнішими речами.

“Абель! Чи можеш ти зробити якусь дивовижну активацію зі своїм магічним мечем, як це зробив Помаранчевий зі своїм?!"

"Гарне питання... Я не знаю."

"Як це ти не знаєш?!"

"Ну, магічний меч незламний і, чесно кажучи, мені цього достатньо."

"Га? Це все, що ти знаєш? Ти не питав того, хто тобі його дав, на що він здатен?"

"Ні, у нас не було такої розмови, коли я отримав його у спадок. Знамениті мечі мають свої унікальні характеристики. Наприклад, є Ворон, заповітний меч Імперії. Це також магічний клинок, який покращує магію вогню та повітря свого власника. Принцеса Фіона, вочевидь, зараз є його власницею."

"А, точно, її..."

"Але я чув, що її попередній власник, Його Величність Руперт VI, так і не навчився ним володіти. Тож я подумав, що мене чекає те ж саме. Я просто ще не навчився."

Абель злегка вдарив руків'ям меча по спині. Магічний клинок, який ще не визнав своїм володарем мечника його калібру...

"Яка жахливо висока перешкода для подолання. Але... Але хіба Помаранчевий не розкрив здібності свого меча? Мені не здалося, що між вами була велика різниця в майстерності."

Рьо здавалося, що вони були на рівні один з одним. Він був вражений, побачивши двох першокласних фехтувальників з надзвичайно високим рівнем володіння мечем.

"Навіть якщо наші навички рівні, наш бойовий досвід – ні."

"Це так працює?"

"Так. Він, безумовно, вбив приголомшливу кількість людей. Я знаю це без тіні сумніву."

"Зачекай, Абель, ти маєш уявлення про те, хто він такий?"

Таке відчуття виникло у Рьо від слів Абеля.

"Коли він вивільнив здібності свого магічного клинка, він сказав "Морарта", так? Це ім'я його меча. Магічний меч Морарта. Його власник не змінюється вже десять років, і його ім'я... Флам Діпроуд, мечник, який також відомий як Імператор Полум'я."

"Це прізвисько означає, що він знаменитий?"

"Так. Ти ж знаєш про Велику війну між Королівством і Федерацією десять років тому, так? Відкритий чемпіон Федерації - нинішній лідер, лорд Обрі, але прихований чемпіон - Флам Діпроуд, Імператор Полум'я."

"Прихований чемпіон?"

"Ходять чутки, що він убив тисячу людей."

"Тисячу... Зачекай, що? Але хіба він не був того ж віку, що і ти, Абель? Значить, десять років тому йому було б..."

"Так, йому має бути близько двадцяти шести, тобто тоді йому було шістнадцять... Значить, він брав активну участь у війні в такому юному віці."

"І він легендарний вбивця...?"

Він був героєм якоїсь манги?

Багато майстрів-мечоносців були справді вундеркіндами. Окіта Соудзі, відомий як капітан першого підрозділу Шінсенґумі, був типовим прикладом, визнаний майстром номер один у Теннен Рішін-рю вже у п'ятнадцять років. Деякі джерела стверджують, що він також був майстром Хокушін Ітто-рю...

У світлі цієї інформації тисяча вбивств у шістнадцять років була не такою вже й неможливою...

"Я не можу уявити, що вбивство стількох людей у такому юному віці могло зробити з його розумом і серцем..."

"Так, після цього неможливо жити нормальним життям."

Абель від щирого серця погодився зі співчутливим зауваженням Рьо.

Не кажучи вже про те, що тисяча вбивств була б справжнім подвигом навіть для дорослої людини...

***

Щоб не зациклюватися на помилці, якої він припустився з Помаранчевим, інакше відомим як Імператор Полум'я, Флам Діпроуд, Рьо обшукав околиці. Здебільшого він використовував для цього пасивний сонар, час від часу вмикаючи активний. Хоча пасивний сонар був надзвичайно непомітним способом збору інформації, він не міг вловлювати нерухомі об'єкти. Для цього він використовував активний сонар, незважаючи на те, що існувала ймовірність виявлення особливо різких цілей. Що ж до інформації, яку він отримав за допомогою цих двох методів...

"Абель, там весь час хтось нерухомий."

"Можливо, це просто бездомний, який спить на вулиці, так?"

"Можливо. Але... іноді вони ходять."

"Ти щойно буквально сказав, що вони весь час були нерухомі."

"Це фігура мови, чорт забирай! Так чи інакше, коли вони йдуть, вони нагадують мені розвідників."

Рьо подумав про Сью, розвідницю, з якою він подорожував у складі торгового каравану Гекко. Манера ходити унікальна для кожної людини, але хода людини також значно відрізняється залежно від роду її занять. Навіть неспеціаліст може відрізнити за ходою фехтувальника, мага та священника.

А хода розвідника була ще виразнішою. Звичайно, розвідники не створювали шуму, але те, як вони ставили ноги на землю, їхній ритм, і навіть те, як вони рухали ногами, включаючи стегна, було іншим.

"Рьо, твоя магія дозволяє тобі зрозуміти, як люди ходять?"

"Звичайно! Це результат моїх щоденних старанних тренувань. Навіть така незначна інформація, як ця, визначає різницю між життям і смертю, знаєш. Тому що після смерті ти не зможеш сказати щось на кшталт: "Я повинен був більше старатися"."

"Повинен сказати, я поважаю цю твою серйозну сторону, Рьо."

"О, припини, ти змушуєш мене червоніти."

Рьо зніяковів від беззастережної похвали Абеля.

Незалежно від того, чи робить він те, що є для нього природнім, будь-хто може почервоніти, коли хтось його хвалить. І одне-єдине слово похвали може спонукати до дивовижного зростання. Похвала - це основа виховання.

"У будь-якому випадку, мені здається, що ця людина схожа на розвідника. Що ти пропонуєш нам робити?"

"Ну, у нас немає ніякої іншої інформації, тому... я хочу перевірити його і подивитися, чи зможемо ми щось з нього витягти. Особливо, якщо врахувати присутність розвідника в цей час... Навіть якщо вони шукачі пригод, цікаво, що вони роблять так пізно в місті, яке перебуває на карантині, га?"

"Згоден. Вони скоро будуть в межах нашої досяжності."

"Нам не пощастить, якщо вони підійдуть надто близько... Стривай, ти сказав "в межах досяжності"?"

"Крижана труна."

Так світ побачив створення ще однієї крижаної труни з людиною всередині...

"Чудово, чудово, захоплення завершено."

З цими словами Рьо радісно вдарив по крижаній труні, задоволений власним успіхом.

Абель витріщився на чоловіка, закутого в лід.

"Не хочу здатися дурнем, але... я не думаю, що твоїм першим заходом має бути заморожування людей."

Не можна було заперечувати, що він був більше схожий на розвідника, ніж на міського вартового чи цивільного... Насправді, він виглядав як...

"Злодій... Цей хлопець схожий на злодія..."

"Абель, мені не подобається, що ти вішаєш на когось ярлики, спираючись на власні упереджені погляди..." Рьо замовк, дивлячись на Абеля. "Гаразд, але чому він раптом став схожим на злодія?"

Зрештою, він погодився з думкою Абеля.

Формально кажучи, ніщо не вказувало на те, що цей чоловік був злодієм, але це слово описувало його набагато краще, ніж розвідник, який був шукачем пригод.

"Можливо, він тільки здається таким, а насправді він неймовірно чесна людина."

"Тобто... звичайно, є шанс, але..."

"Я розвію кригу, що вкриває його обличчя, і запитаю його прямо."

Рьо так і зробив.

"Агов, ви, сучі діти, що це в біса означає?! Краще випустіть мене зараз же..."

"Крижана труна."

Він знову накрив голову чоловіка своїм закляттям, обриваючи його люті слова.

"Що ж, схоже, ти мав рацію ..."

"Так..."

І Рьо, і Абель розчаровано похитали головами.

"Я все ще не думаю, що це правильно - дискримінувати когось за родом його занять."

"Я теж так вважаю."

"Однак, як би я не дивився на нього, я не можу думати про нього інакше, як про злодія."

"Змушує замислитися, чому, га? Кордон Світанку не випромінювала тієї ж енергії, коли ми зустрілися з ними в таверні..."

"Звісно, ні. Це ж шляхетні розбійники. У них зовсім інші наміри!"

Поки Абель замислено крутив головою, згадуючи трьох жінок з групи, Рьо вказав на благородство їхньої мети.

"Наміри... Якою б не була робота, якщо ти працюєш наполегливо і чесно, і пишаєшся своєю працею, ця вроджена доброта проявить себе. Тож, гадаю, в певному сенсі, це ознака прагнення."

"Добре сказано, Абелю. Тобто йдеться не про саму роботу, а про твої прагнення, які відображаються на твоєму обличчі, так? Зрозуміло. В такому разі, прагнення цього чоловіка..."

"Мабуть, не такі вже й благородні..."

Такого висновку дійшли Рьо та Абель, поміркувавши разом.

"Чому б нам поки що не запитати його, що він тут робив?"

"Так, гарна ідея", - погодився Абель.

Коли він це зробив, Рьо знову розвіяв кригу, що вкривала його голову. Але...

"Ідіть ви до біса, шматки лайна! Мої амбіції - не ваша клята…"

"Крижана труна."

Чоловіка знову запечатали в лід.

"Не дивно, люди з низькими амбіціями надмірно крикливі."

"Знаєш, я не впевнений, що ці дві речі пов'язані між собою..."

"Якщо він виглядає як злодій, діє як злодій і говорить як злодій, то він і є злодій. Є така приказка."

"Не може бути. Б'юся об заклад, ти буквально щойно це придумав, Рьо."

Рьо спробував створити власну версію американського прислів'я, яке Абелю не подобалося... Бідолашний Рьо. У будь-якому випадку, залишивши мага води осторонь, Абель хотів ще щось сказати.

"Блін, який же він зануда. Просто, щоб переконатися, він дійсно може нас чути, навіть якщо він всередині льоду, а ми тут, зовні?"

"Так, звичайно. Він не може чути нас через вібрації в барабанній перетинці, але кісткова провідність повинна працювати."

"Так, я поняття не маю, що ти щойно сказав, але якщо він може нас чути, то можна це зробити."

"Коли ти маєш рацію, ти маєш рацію, Абель."

Рьо погодився на пропозицію Абеля продовжити допит. Однак існував шанс, що людина з низькими амбіціями відмовиться їх слухати. Тому перше, що потрібно було зробити, це змусити його слухати.

"Гаразд, пане Невисокі Амбіції. Якщо ви наполягаєте на створенні галасу, думаю, я залишу вас тут замерзнути на віки вічні. Б'юся об заклад, ти щойно подумав: "Це неможливо", чи не так? Що ж, ти помиляєшся. Зазвичай, заморозити когось взагалі неможливо. Однак ти зараз закутий в лід. Дозволь мені сказати, що мені також було б легко розчавити тебе отак, з льодом і все таке."

Тоді Рьо навмисно підняв свою праву руку і клацнув пальцями. У цей момент в очах чоловіка з'явився жах.

"Ти відчув, як все твоє тіло стиснулося, так? Я спробував трохи притиснути його льодом. Так само я можу зосередитися лише на ногах чи руці... і розчавити тебе. Страшенно страшно, чи не так? Мені теж тебе шкода. На жаль, я не маю іншого вибору, окрім як виконувати накази цього огидного фехтувальника. Але якщо ти чесно відповідатимеш на його запитання, мені не доведеться тебе розчавити. Я навіть не залишу тебе в льоду до кінця твого життя."

Абель, вищезгаданий огидний фехтувальник, насупився на Рьо... який навмисне не дивився на нього.

Щось підказувало Рьо, що замерзлий чоловік тепер набагато охочіше слухав їх... Принаймні, йому так здавалося. Це незрозуміле відчуття також підказувало йому, що було б непогано зняти кригу, що вкривала його голову в цей момент. Саме так він і вчинив.

На відміну від попередніх двох випадків, цього разу чоловік не випустив потік образ. Він промовчав. Страх спотворив його вираз обличчя.

"Чудово. Я бачу, що ти готовий співпрацювати з нами, га? Я радий. А тепер, будь ласка, відповідай на запитання цього, гм, мечника."

Чоловік несамовито кивнув у відповідь.

Абель поривчасто зітхнув.

"Неважливо. Все одно, почнемо з самого початку. Хто ти такий, чорт забирай?"

"Що... я? Що, чорт забирай, це..."

Ріо загрозливо підняв руку.

"Ні, припини! Не заморожуй мене знову! Я просто не розумію його питання!"

Очевидно, він хотів відповісти, але не міг, бо не знав, що Абель мав на увазі.

"Замість того, щоб ставити йому складні запитання, я думаю, тобі варто просто питання типу "так-ні"..."

"Гарна думка."

Замерзлий чоловік, здавалося, теж погодився.

"Ти злодій?"- запитав Абель.

"Е-е... Ну, щодо цього..." Чоловік завагався.

Звичайно, Рьо підняв руку...

"Зачекайте, будь ласка! Тільки не лід знову! Я відповім! Я злодій, я злодій..."

Навіть коли його обличчя перекосилося від жаху, чоловік відповів. Воістину сповідь гріха. Потім він у відчаї повісив голову. Можливо, це був момент, коли він повністю здався.

"Гаразд, наступне питання. Що ти тут робив?"

"Я... чекав на декого."

"Кого?"

"Капітана Ростера."

Коли він відповів, Рьо та Абель на долю секунди подивилися один на одного. Вони кивнули один одному подумки.

"Це той хлопець, який відповідає за урядовий офіс гарнізону, так?"

"Так."- Чоловік кивнув.

Кінко, чесний гвардієць, не так давно згадував цього капітана, того самого, який часто брав хабарі. Того самого, який вчинив непростимий вчинок, зменшивши зарплату своєму підлеглому після того, як той подав на нього скаргу!

"І що тобі має дати цей капітан Ростер?"

"Гм..."

Чоловік не знайшов відповіді на пряме запитання Абеля.

Абель підозрював, що капітан Ростер вкрав щось з державної установи і мав намір віддати це цьому чоловікові.

"Що. Це. Він. Віддасть. Тобі?"

Коли Абель навмисно повторив питання, Рьо синхронно підняв праву руку.

"Стій! Я скажу! Я не знаю, що там всередині, але він повинен був принести коробку. Моє завдання - забрати її у нього і доставити тому, хто чекає за містом..."

Він бурмотів, коли закінчив, ймовірно, тому, що передбачив наступне запитання. Яке було...

"Хто ця людина, що чекає за містом?"

...питання, якого чоловік очікував. Він зблід.

"Ну..."

Він завагався. Але не відповісти не міг. Він знав це. Він знав, але якщо він скаже правду... його життя буде в небезпеці, як тільки він звільниться з цієї ситуації...

"Гекко."

"Що?

"Купець на ім'я Гекко, який працює безпосередньо на герцогство Інверей."

"Не може бути..."

Абель подивився на Рьо. Вони обидва думали про одне й те ж, не вимовляючи жодного слова вголос.

Озирнувшись на нього, Абель глузливо чхнув.

"Як на злодія, у тебе вистачило нахабства брехати зараз".

У той же час Рьо підняв праву руку.

"Стій! Я не брешу! Будь ласка, повірте мені! Ви двоє, можливо, не знаєте цього, але Гекко сумно відомий тим, що використовує будь-які засоби, щоб послабити Федерацію... М-Мої ноги..."

Щось відбувалося всередині льоду.

"Хм, з чого б мені почати розчавлювати тебе, як комаху... Руку? Ногу? О, як щодо твоєї правої ноги?"

Голос Рьо був абсолютно безпристрасним, від чого навіть волосся на тілі Абеля стало дибки...

"Зупинись, будь ласка! Я кажу тобі правду!"

"Ти брешеш. Ми працюємо на Гекко."

"Ви... Що?"

Застиглий чоловік міг лише ошелешено дивитися на заяву Рьо протягом короткої миті. "Чому? Це могло бути пов'язано з дивним відчуттям навколо його правої ноги."

"Вибачте! Вибач мені! Пробачте мені! Не Гекко, а Гонгорад!"

"Ти мав бути чесним з нами з самого початку."

Рьо багатозначно махнув правою рукою. Лід повернувся до свого початкового стану, і чоловік з полегшенням зітхнув.

"Гонгорад - наймогутніший купець у західній частині Федерації."

Чоловік бурхливо кивнув у відповідь на зауваження Абеля.

"Боже мій... Ніби Гекко коли-небудь найняв би когось, хто так явно схожий на злодія. Наступного разу, коли надумаєш збрехати, раджу спершу подивитися в дзеркало."- пробурмотів Рьо. Слово"Лютий" описувало би його стан на даний момент.

Абель притулився обличчям до вуха Рьо.

"Ти думаєш, він говорить правду про Гонгорада?" - прошепотів він так, щоб чоловік не почув.

"Думаю, що так, напевно, тому, що він був обдурений ілюзією того, що його нога була розтрощена. Я сумніваюся, що хтось міг збрехати в такий момент."

"Ілюзія? Тобто ти насправді не стиснув ногу?"

"Звісно, ні. Я лише змінив щільність льоду навколо нього, щоб збити його з пантелику. Я не проти погрожувати, але катувати когось - це вже занадто навіть для мене..."

"Угу... Приємно чути, мабуть."

Іноді навіть Абель не розумів стандартів Рьо.

Ставлення Рьо повністю змінилося після того, як Абель зітхнув.

"Абель, чотири людини йдуть прямо в цьому напрямку з урядового офісу!"

"Можливо, капітан Ростер. Агов, як тебе звати?"

"Баган."

Після його відповіді голову чоловіка знову оточила крига.

***

"Гаразд, чекайте тут."

Наказавши трьом своїм підлеглим чекати на узбіччі вулиці, капітан Ростер зіскочив з коня.

"Пам'ятайте, не приходьте, що б не сталося. Залишайтеся тут, поки я не повернуся."

"Так, мілорде."

З цим наказом Ростер повернув за ріг і пішов у темряву. Через деякий час він пошепки покликав.

"Баган. Ти тут?"

Ніхто не відповів. Він зробив ще сім кроків, прямуючи вглиб провулку... І застиг на місці. За шаром льоду проглядало здивоване обличчя капітана Ростера.

"Підозрюваного затримано. Ніяких рухів з боку трьох його підлеглих не виявлено", - повідомив Рьо Абелю. Підлеглих капітана не було видно з їхнього теперішнього місцезнаходження, вони чекали в темряві за рогом.

"Ти можеш звільнити коробку, яку він повинен був нести?"

"Так."

Після того, як Рьо відповів на його запитання, Абель побачив, як щось зрушилося всередині крижаної труни. Через кілька миттєвостей лід виплюнув з-під одягу капітана коробку розміром трохи більше долоні.

"Здається, це вона."

Рьо передав коробку Абелю.

"Що ж, це, безумовно, дуже спритний лід, так?"- здивовано запитав Абель.

"Ще один результат моїх щоденних тренувань", - відповів Рьо, гордо надуваючи груди.

Виглядало це так, ніби всередині льоду ворушився слиз або ще щось... У всякому разі, ніщо в цьому не було нормальним.

Абель відімкнув клямку і відкрив скриньку. Усередині лежав червоний, завбільшки з кулак, коштовний камінь.

"Це..."- Від побаченого Абель не вистачило слів.

"Червоний... магічний камінь?"- Рьо сказав перше, що спало йому на думку.

Але одразу після цього він зрозумів, що ніколи не бачив червоного магічного каменю. Точніше, він бачив лише зелені та жовті магічні камені. А цей червоний, пов'язаний з вогнем, він бачив уперше.

"Саме так, вогняний. Він неймовірно рідкісний."

"Знаєш, я так і підозрював, тим більше, що до цього часу я ніколи не бачив жодного."

"Звісно, не бачив. Магічні камені з вогняними властивостями можна добути лише у вогняних монстрів, але навряд чи вони взагалі існують."

"Га? Взагалі-то, тепер, коли ти про це згадав... Я зустрічався лише з повітряними та земними монстрами... Ну, були ще й морські."

"З морських чудовиськ майже неможливо отримати магічні камені через їхнє місцезнаходження. Навіть якщо ви їх переможете, камені просто підуть на дно океану. Проблема з вогняними монстрами полягає в їхньому не існуванні, або майже відсутності існування."

"Здається, я зрозумів. Якби вони використали свою вогняну магію, наприклад, у лісі, це б спричинило лісову пожежу. Тож не дивно, що майже ніхто з них не існує насправді."

Рьо тепер теж зрозумів чому. Хоча магія вогню мала високий ступінь атакуючої сили, її було дуже важко використовувати, бо заклинання могло спалити все навколо.

"Тоді що це за червоний магічний камінь...?"

"Напевно, це камінь саламандри."

"Що ти сказав?!"

Саламандри часто з'являлися у фантастичних історіях. Їхній вигляд у різних казках дуже різнився: вони були схожими на драконів, великих ящірок чи рептилій. Проте всіх їх об'єднувала одна спільна риса - вони жили в місцях, де є лава і магма. А ще, залежно від виду, вони могли випльовувати вогонь... Що робило їх ідеальними вогняними монстрами!

"Але де ти взагалі знайдеш саламандр? Я ніколи не чув про них."

Він не чув про їхнє існування в місті Луни. Їх також не було в "Компендіумі монстрів для початківців", який Фальшивий Мвхаель створив для нього.

"У Центральних провінціях їх немає."

Рьо задихнувся від шоку.

"Що робить цей червоний магічний камінь шокуюче цінним", - сказав Абель, насупившись. Потім він повернувся до Багани, який все ще застиг. "Чому тобі доручили перевозити щось настільки цінне?"

Це було безумовно ненормально, не кажучи вже про небезпеку, коли комусь, хто так схожий на злодія, та ще й слабкого, довіряли доставити таку коштовну річ за межі міста. Рьо теж хотів знати відповідь, тому розвіяв кригу, що вкрила обличчя Багани.

"Це тому, що я єдиний, хто знає про тріщини в міських стінах, а це означає, що я єдиний, хто може прослизнути непоміченим."

Для Рьо це звучало так, ніби він... вихвалявся. Трохи. То... він справді пишався своєю роботою? Його амбіції точно не можна було назвати високими. До того ж, його робота була кримінального штибу. І все ж...

Абель кілька хвилин розмірковував над відповіддю Багани, перш ніж заговорити. "Усе це наштовхує на питання... Навіщо саме такому купцеві, як Гонгорад, потрібен червоний магічний камінь?"

"Хіба це не очевидно?" сказав Рьо. "Щоб продати його тому, хто дасть найбільшу ціну, хто, ймовірно, і є тим, хто його найняв. Вони, мабуть, сказали йому, що добре заплатять, якщо він дістане камінь."

"Так, але ми говоримо про те, що належить Великому герцогству. Навіщо заходити так далеко, щоб викрасти його, якщо вони, мабуть, знали, що в справу втрутиться уряд Федерації?"

"Якщо подумати логічно, то за ними має стояти іноземна держава, враховуючи те, на що вони готові піти. Або Королівство, або Імперія, або..."

"Я не хотів, щоб це була відповідь, знаєш..."- сказав Абель з гримасою.

Справи завжди ускладнювалися, коли в них були задіяні кілька країн.

Похитавши головою, Абель продовжив.

"Баган, так? Я вже майже розібрався з тобою. Просто почекай тут трохи."

Щойно він промовив ці слова, як голову злодія Багани миттєво вкрила крига. Тепер Абель стояв перед застиглим капітаном Ростером.

"Гаразд, ми знаємо, що ви капітан Ростер, відповідальний за урядовий офіс гарнізону. Ми хочемо знати лише одне. Блокада кордону - це ваша провина чи ні?"

Звичайно, капітан Ростер не міг відповісти йому через лід, що покривав його з ніг до голови. Щоб уникнути того, що сталося раніше, коли Баган проклинав їх щоразу, коли Рьо розбивав кригу, Абель попередив його заздалегідь.

"Краще, якщо ти будеш чесним зі мною. Бо якщо ні..."

Рьо підняв праву руку в знак згоди зі словами Абеля. Зсередини льоду все було тихо...

Обличчя капітана Ростера перекосилося, але не від тиску, який чинив Рьо. Можливо, Ростер перебував в ілюзії, що його розчавлять... По суті, він був у якомусь панічному стані.

Вираз обличчя Багани теж виглядав не дуже добре, хоча Рьо нічого йому не робив. Злодій просто реагував на думку про те, що зараз може статися...

Рьо знову загрозливо жестикулював правою рукою. Коли він це зробив, вираз обличчя капітана Ростера вирівнявся. Те ж саме чомусь сталося і з обличчям Багани...

Побачивши результати їхніх спільних зусиль, Абель повернувся до Рьо і кивнув. Рьо розвіяв кригу, що вкривала голову капітана. А потім -

"Допоможіть!" закричав капітан Ростер.

Почувши його, троє його підлеглих прибігли на допомогу.

Що ж до Рьо та Абель, то вони залишилися... абсолютно незворушними. Вони просто зітхнули. Щойно трійця завернула за ріг і помчала в темряву...

"Крижана труна 3."

На світ з'явилися три нові крижані труни з людьми всередині.

"Що..."

Капітан Ростер витріщився, приголомшений. Тим часом, за його крижаним покривом, Баган припустив, що він знав, що це станеться з самого початку.

"Це моя помилка, і тільки моя. Я повинен був створити звукоізоляційний бар'єр. Якбиє

я це зробив, то цим трьом не довелося б стати жертвами... Як прикро."

"Не перебільшуй. Вони навіть не мертві. Вони ж не мертві... так?" Абель здавався трохи стурбованим.

"Правильно. Я просто хотів створити відповідну атмосферу. Хіба ти можеш мене звинувачувати?"- незворушно сказав Рьо.

"Зачекай, то ти можеш зробити звукоізоляцію?"

"Теоретично це можливо. 5-шарова крижана стіна."

Його вигук створив навколо них звичайну крижану стіну.

"На перший погляд може здатися, що це моя звичайна крижана стіна. Однак я створив проміжки між кожним з п'яти шарів, які затримують повітря. Вакуум був би ідеальним, але це ускладнює передачу вібрацій, тому поки що зійде і так. Навіть якщо вони кричатимуть, гадаю, більша частина звуку не просочиться назовні."

"Ти справді щось..."

Хоча Абель не розумів тонкощів пояснень Рьо, він розумів, що ніхто ззовні їх не почує. І цього було достатньо для нього.

"Гаразд, капітане Ростер, ось що ми зробимо, оскільки ви думали, що зможете нас перехитрити..."

"Зачекайте, будь ласка!"- закричав Ростер, переляканий. "У мене є гроші! Я дам вам стільки, скільки ви хочете, тож, будь ласка, допоможіть мені!"

"П'ять мільярдів."

Це говорив не Абель, а Рьо.

"Що...?"- Ростер звучав спантеличено.

"Якщо ви заплатите нам п'ять мільярдів флоринів, я подумаю над цим."

Рьо простягнув праву руку в жесті "дай мені".

Абель нічого не відповів. Тому що він не міг знайти правильних слів. Але якби він знайшов правильні слова, вони, напевно, звучали б так: "Не може бути, щоб у нього були такі гроші".

"Це неможливо..."- слабо відповів Ростер.

"То ти кажеш, що не можете розщедритися на п'ять мільярдів флоринів, щоб врятувати власне життя? Особисто я вважаю, що життя - це найважливіше, що в людини є..."

"У мене немає таких грошей..."

"А я маю. Це не так вже й важко, знаєш", - сказав Рьо з самовдоволеним виглядом.

"Що..."

Капітану Ростеру бракувало слів. Це насильство грошей.

"Тоді скажи нам, скільки ти мав отримати за викрадення цього червоного магічного каменю."

Знову пауза: "П'ятдесят мільйонів."

"І це все?"

Ростер був повністю розбитий насильством грошей і слів Рьо. Цей божевільний маг у рясі стверджував, що володіє п'ятьма мільярдами флоринів, а тут він ішов на небезпечний ризик заради порівняно мізерних п'ятдесяти мільйонів... Він втратив усе серце від безнадійної різниці між ними. Він справді виглядав заплаканим. Відчай майже переповнював його від відчуття власної жалюгідності...

Мабуть, існувало багато способів зламати людину емоційно і психічно.

"Що ж, що є, те є. Цей гордовитий фехтувальник поставить тобі кілька запитань, тож, будь ласка, відповідай йому чесно. Ти зможеш це зробити, так?"

"Так..."

Ростер був справді вражений до глибини душі. Дивлячись на нього, навіть Абелю стало трохи шкода чоловіка. Але він швидко змінив свою думку, як тільки подумав про все, що Кінко розповів їм про Ростера і про те, що він зробив. Капітан не заслуговував на жалість. Тож поки що...

"Я вже питав тебе, чи не так? Це через тебе заблокували кордон? Тому що ти вкрав цей червоний магічний камінь?"

"Так, наполовину. Мені сказали вкрасти його під час переполоху..."

"Переполоху? Якого переполоху?"

"Під час аварії маленького дирижабля."

"Що за..."

Відповідь Ростера приголомшила Абеля. Рьо теж втратив дар мови. Абель був шокований, адже аварія дирижабля, навіть маленького, могла завдати серйозної шкоди місту. Що ж до Рьо, то він вперше дізнався про існування дирижаблів, і тому йому бракувало слів.

Не літак, не літаючий човен і навіть не повітряна куля. А справжнісінький дирижабль.

На Землі дирижаблі були уже не використовуваними транспортними засобами. Однак на Фі, зокрема в Центральних провінціях, вони не тільки існували але й схоже масово використовувалися. Не дивно, що ця думка схвилювала Рьо.

"Я чув про них. Дирижабль - це невелике літаюче судно, розроблене в герцогстві Адлан, одному з членів, що входять до Ради Десяти Федерації. Він може вмістити двох-трьох людей. Але я не чув, щоб експерименти були успішними."

"Ну... цього разу теж не вийшло. Ні, можливо, він був налаштований на невдачу... Так чи інакше, він розбився минулої ночі в цьому місті. Можна сказати, що це безпосередня причина закриття кордону."

"От тільки мешканці міста цього не знають, чи не так? Падіння викликало б величезну паніку."

"Він впав на гарнізонному полігоні...

"Тепер я зрозумів. В такому випадку, місто не зазнало б великої шкоди, якщо взагалі зазнало б. Але, напевно, викликало хаос. Але для самого гарнізону це, напевно, спричинило хаос, так... В тому числі і для персоналу, який охороняв урядовий офіс. І ти скористався хаосом, щоб викрасти червоний магічний камінь."

"Саме так..."- ввічливо і чесно відповів капітан Ростер. Він був зломлений, вражений до глибини душі.

Тепер вони нарешті мали конкретну інформацію про всю цю ситуацію.

Рьо та Абель трохи відійшли від п'яти крижаних трун і почали розмовляти один з одним.

"Ростер повністю розбитий", - сказав Абель, не зводячи з Рьо тривожного погляду.

"У всьому винен огидний, пихатий фехтувальник на ім'я Абель. Звісно, я знаю, що ти просто грав роль! Справжній ти дуже далекий від того лиходія, яким прикидався, Абелю", - панічно вигукнув Рьо, поспішаючи додати останнє слово.

"Це ти його зламав, Рьо, а не я. Я впевнений, що саме ти завдав йому смертельного удару, коли сказав, що маєш п'ять мільярдів флоринів."

"Зрозуміло. Я просто блефував... Якщо він не зміг розгледіти щось настільки очевидне, то очевидно, що він не справляється зі своїми обов'язками капітана!"

"Ти блефував? То в тебе насправді немає стільки грошей?"

"Так, блефував. Хоча, враховуючи, скільки коштують магічні камені віверни, я впевнений, що рано чи пізно я наберу п'ять мільярдів."

Навіть Абель повірив у його блеф, бо Рьо виглядав таким впевненим у собі. Але, вочевидь, ця самовпевненість випливала з його потенційного прибутку. Воістину насильство грошей.

У будь-якому випадку, Абель повернув розмову на тему, яку він дійсно хотів обговорити.

"Ми зробили свою роботу. Ми знаємо, чому були закриті кордони."

"Ти маєш рацію. Мушу визнати, я був здивований, що причиною став дирижабль".

"То ось на чому ти зациклився?"- розлютився Абель.

"Звісно. Я не був би так шокований, якби ти просто сказав мені, що дирижаблі існують, Абелю... До речі, що це за людина, яка не ділиться такою інформацією зі своїми союзниками? Грубіян."

"Грубіян? По-перше, ти навіть не спитав, тож звідки мені було знати?"

"Треба брати ініціативу в свої руки, а не чекати, коли хтось сам про це заговорить. Я особисто вважаю, що це важлива якість лідера."

"Так, так, як скажеш", - відповів Абель.

"Так чи інакше. Пересічні громадяни нічого не знають про дирижаблі, так?" Хоча тон Рьо був незворушним, в його очах зажеврів сумнів

"Так. Вони нічого не знають", - так само спокійно відповів Абель.

"Я так і знав! Я знаю твою справжню особистість, Абелю!"

"Що?"

Погляд Рьо загострився, наче його здобич потрапила в пастку. Абель міг би заприсягтися, що крапля холодного поту просочилася по його спині.

"Ти промисловий шпигун, який краде інформацію про ключових людей країни і продає її іншим країнам! Таких людей називають зрадниками, Абелю!"

До цього моменту Абель був на межі, але почувши безглузду відповідь Рьо, він лише зітхнув. Хоча він ніколи раніше не чув терміну "промисловий шпигун", він вирішив, що це, мабуть, не було чимось важливим. Це була його стандартна реакція на божевільну маячню Рьо.

"Ага, як завжди, ти відхилився від теми."

"Ні. Не може бути..."

З якоїсь причини Рьо був неймовірно самовпевненим. Тому його щиро засмутило, коли Абель вказав йому на його помилку. Однак цього разу це тривало недовго. Він оговтався за п'ять секунд.

"Я не потерплю жодного твого наклепу, Абелю!"

"Так, я поняття не маю, про що ти там белькочеш."

"Гаразд, якщо причиною блокади кордону є аварія дирижабля, то це означає, що врешті-решт має бути рішення. Але я не думаю, що блокаду буде знято, якщо цей червоний магічний камінь не буде повернуто в урядову канцелярію", - сказав Рьо, розмірковуючи вголос.

"Так, це майже певно", - погодився Абель.

Залишалася тільки одна проблема...

"Як, в біса, ми його повернемо..."

"Ми ж не можемо просто прокрастися всередину і залишити його там, хм? Хтось інший може вкрасти його до того, як велика шишка помітить, що він повернувся."

Абель і Рьо почали ламати голову над тим, як найкраще повернути річ. Якщо вони облажаються тут, то опиняться там, звідки почали... Насправді, ситуація могла б погіршитися, причому жахливо, якби цю річ вкрав хтось інший, залишивши їх без жодних зачіпок. Вони безумовно хотіли уникнути такого сценарію.

"Я думаю... наш єдиний варіант - віддати його їм безпосередньо", - сказав Абель.

"Я думаю... це буде найбезпечніший шлях, так", - відповів Рьо.

Вони обоє тихо видихнули. Хоча це був найкращий варіант, вони знали, що це призведе до неприємностей, незважаючи ні на що. Напевно, безліч проблем. Це точно не закінчиться без інциденту... На жаль...

"У нас немає вибору", - пробурмотів Абель.

У них і справді не було вибору. Воістину чудова фраза, яка керує всесвітом. Ніхто і ніщо не може протистояти їй.

***

На території навколо мерії Зімаріно був оголошений стан підвищеної готовності. Усі члени гарнізону були залучені до патрулювання міста та посилення безпеки навколо урядової будівлі. Однак, якщо придивитися уважніше, то можна було помітити, що більшість охоронців просто байдикували, дехто позіхав, інші розмовляли зі своїми колегами. Можливо, це було неминуче з плином часу, особливо з наближенням світанку. Зрештою, будь-хто був би виснажений після нічного чергування...

Приблизно в цей час це й сталося. Один з міських вартових помітив, що щось наближається. Однак він не підняв тривогу - що було лише доказом слабкої дисципліни в гарнізоні. Зазвичай, вартовий мав би покликати своїх колег і начальство.

Однак... якщо бити на сполох, коли все було гаразд, можна було б лише отримати безпідставну догану. Зважаючи на все, бити на сполох було не так вже й легко.

Але щойно з'явилися перші промені сонця, не підняти голос стало неможливо. П'ять об'єктів наближалися все ближче і ближче, виблискуючи, коли їхні поверхні відбивали світло сонця, що повільно сходило. Коли об'єкти наблизилися настільки, що їх можна було чітко розгледіти, більшість членів гарнізону, розміщених навколо ратуші, зібралися перед будівлею, їхні погляди були зосереджені.

Самохідні вози, що везуть... труни з льоду? Сонячне світло, що падало на лід, не давало змоги розгледіти, що було всередині, але там точно щось було замуроване в кризі. Що ж це могло бути?

"Капітане Ростер...?"

Ніхто не знав, хто першим прошепотів ці слова... Але чим ближче під'їжджав віз, тим ясніше ставало всім, що це дійсно був капітан Ростер. За ним їхало ще три підводи, в кожній з яких були товариші вартових. В останньому вагоні сидів хтось незнайомий, схожий на злодія, але це не мало значення.

Коли вони під'їхали до ратуші, п'ять крижаних возів зникли, немов провалилися під землю. Тільки крижані труни залишилися після того, як вони зникли. Члени гарнізону насторожено дивилися на них. Однак більше нічого не відбулося.

"Мабуть... треба їм допомогти", - нарешті промовив хтось.

Тоді, нарешті, вони скупчилися навколо крижаних трун і почали намагатися відколоти їх ножами та руків'ями мечів. Вони продовжували це робити деякий час, поки всі не зупинилися.

"Лід зовсім не ламається..."

Все, що могли зробити міські гвардійці - це стояти перед п'ятьма непорушними крижаними скринями...

***

Боніто Бекіс очолював урядовий офіс Зімаріно. Він був призначений віце-королем чотири роки тому у віці п'ятдесяти років, що було величезним досягненням для третього сина бідної дворянської родини, яка не мала багато землі. Відверто кажучи, він не був блискучою людиною. Але він провів своє життя, працюючи чесно, наполегливо і безпристрасно. І посада намісника Зімаріно нарешті дісталася йому після низки щасливих випадковостей, включаючи нещастя і арешти інших потенційних кандидатів.

Це була роль, на яку він ніколи б не був призначений в іншому випадку, навіть якби присвятив все своє життя спробам отримати її. Можливо, він був недостойний цієї посади. Йому не вистачало необхідної компетенції, він не розумів, що він повинен робити, і не мав нікого, хто міг би йому допомогти.

Хоча колись у нього була людина, якій він міг довіряти. Тепла і ніжна, та, яка завжди прислухалася до нього, коли він цього потребував, яка йшла з ним пліч-о-пліч по життєвому шляху... Його багаторічна дружина. Однак три роки тому в Зімаріно сталася масштабна катастрофа, і вона опинилася в хаосі, бо поїхала замість Боніто оглянути місце події.

Її смерть була миттєвою.

Це стало переломним моментом. Саме тоді він почав розвалюватися...

До того часу він міг серйозно долучитися до управління містом, незважаючи на свою недостатню компетентність. І незважаючи на те, що він не розумів багатьох проблем міста, відвідуючи людей на місцях і розмовляючи безпосередньо з мешканцями, йому вдавалося знаходити рішення, навіть якщо це вимагало часу. Його зусилля компенсували його недоліки. Разом з дружиною.

Але в ту мить, коли він втратив цю незамінну людину, Боніто втратив будь-яку надію і сенс життя.

Зімаріно було відоме своєю сильною, хоч і недосконалою, системою правопорядку. Але ось уже три роки, як вона руйнується. На жаль, Боніто, який тепер рідко виходив зі своєї резиденції, не усвідомлював цієї реальності. Можливо, він не надав би цьому значення, навіть якби помітив. Бо все найдорожче, що було для нього, вже давно зникло...

Але усвідомлення того, що він все ще намісник міста, можливо, таїлося десь глибоко в його серці. Навіть якщо він більше не поводився так, як належить на цій посаді. Навіть якщо його підлеглі більше не виконували своїх обов'язків належним чином. Навіть якщо мешканці міста більше не були щасливі. І саме це, мабуть, змусило його зробити те, що він зробив.

"Чому так сталося..."

Напевно, ці слова були вимовлені десятки тисяч, сотні мільйонів разів від початку історії. Схожою фразою було б: "Як це могло статися..." За останню добу Боніто Бекіс, віце-король Зімаріно, мабуть, пробурмотів ці дві фрази незліченну кількість разів.

По-перше, розбився невеликий дирижабль. Технологія дирижаблів розроблялася протягом багатьох років в герцогстві Адлан, одній з країн, що входять до Ради Десяти, ядра влади Федерації. І саме цей невеликий корабель просто зобов'язаний був розбитися саме в Зімаріно.

"Він не повинен був розбитися в цьому проклятому місті!"- автоматично вигукнув Боніто, коли почув цю новину.

Те, що він втратив будь-яку мотивацію, не означало, що він хотів навмисно занурити своїх людей у безодню нещастя. Дізнавшись, що місцем катастрофи став гарнізонний полігон, він відчув певне полегшення і негайно вирушив туди, керуючись тими залишками співчуття, які ще залишилися в його серці.

Але його рішення зрештою обернулося проти нього. Бо коли він повернувся до мерії, його підлеглі повідомили про крадіжку червоного магічного каменю. В одну мить світ поринув у темряву.

Магічний камінь розміром з кулак, якому приписують здатність викликати вогонь... Неймовірно цінна річ у Центральних провінціях. Чому ж тоді щось настільки цінне зберігалося в такому прикордонному місті, як це?

Потай Боніто вважав це рішення ідіотським. Понад століття тому перший великий герцог, лорд К'яффредо, наказав передати камінь на зберігання до Зімаріно.

Чому вони просто не зберігали щось настільки важливе і цінне в герцогській скарбниці? Боніто думав про це щоразу, коли дивився на червоний магічний камінь.

Об'єкт не був виставлений на загальний огляд. Натомість він зберігався глибоко всередині урядової будівлі. Само собою зрозуміло, що його алхімічний захист був досконалим. Крім того, лише обмежена кількість людей мала доступ до сховища. Більше того, єдиним, хто міг зняти останній замок, був сам Боніто... Все це повинно було бути так.

І все ж...

"Неможливо, щоб щось, зроблене людськими руками, було досконалим."

Так сказав йому колись капітан міського гарнізону. Звісно, Боніто, чорт забирай, добре це знав!

Після аварії дирижабля кордони країни були тимчасово закриті. Потім крадіжка каменю змусила його закрити і міську браму. Майже в той самий час і Герцогство Інверей, і королівство, вочевидь, також закрили свої кордони... Це було неминуче.

Це місце було обтяжене вічними проблемами через своє розташування на кордонах трьох різних країн. З часів Великої війни, що минула десять років тому, тут не відбулося жодного збройного конфлікту. Більше того, герцогський дім неодноразово застерігав адміністрацію міста, щоб нічого подібного ніколи не сталося, тож Боніто ретельно дотримувався їхніх наказів.

Тож якщо одна з трьох країн встановлювала прикордонну блокаду, то дві інші за умовним рефлексом робили те ж саме. Після цього вони вичікували й оцінювали ситуацію, щоб вирішити, чи відкривати кордони знову, чи тримати їх закритими...

Так сталося, що Зімаріно став причиною нинішньої ситуації. Це саме по собі не було серйозною проблемою. Проблемою була крадіжка червоного магічного каменю.

Поки його не знайдуть, не лише міжнародні кордони залишатимуться закритими, але й саме місто залишатиметься в стані ізоляції на невизначений час. Бо якби він знову відкрив місто, камінь був би назавжди втрачений, а Боніто був би звільнений з посади. Звістка про крадіжку врешті-решт дійшла б до великого герцога та його родини, а це означає, що вони, швидше за все, надіслали б інспектора. Хоча втрата посади віце-короля була неминучою, на цьому все не закінчилося б. Ні, його напевно засудили б до смертної кари.

Тож з цих причин Боніто був вкрай виснажений. Це пояснює, чому він не одразу помітив, що щось не так, коли попрямував до своїх покоїв. Лише дійшовши до центру кімнати, він зрозумів, що на дивані в глибині кімнати хтось сидить. Чоловік у білій рясі, зі схрещеними на щиколотках ногами...

У ту мить, коли він його помітив, з вуст Боніто не вирвалося жодного звуку. Потім, коли він спробував підвищити голос у тривозі...

"Тихіше."

"Що..."

"Тихо, лорде віце-королю."

Чоловік у рясі говорив тихим, але дивно пишномовним, чи, можливо, театральним тоном.

"Ми можемо вирішити вашу проблему. Тому, будь ласка, мовчіть."

"Д-дійсно...?"

За звичайних обставин Боніто ніколи б не прислухався до слів того, хто прокрався до особистих покоїв віце-короля в мерії. На світанку, не менше. Однак він був вкрай виснажений, втративши будь-яку надію. До того ж, здавалося, що магічний камінь було втрачено назавжди, оскільки не було жодних зачіпок щодо того, як його було викрадено і хто це зробив. Відновлення було практично неможливим на цьому етапі. Звісно, Боніто, чорт забирай, добре це знав!

Тож коли хтось сказав, що у нього є рішення в цій ситуації, не дивно, що він був не проти принаймні вислухати його...

"Ви сказали, що можете вирішити мою проблему?"

"Так. Ви загубили червоний магічний камінь, так?"

Відповідь грабіжника викликала в Боніто бурхливу реакцію. Ця проблема мучила його надто довго. Тож відповідь була такою, якої він так сильно бажав, що майже відчував її смак. Що ж скаже йому цей розбійник?

"На твоєму столі стоїть дерев'яна скринька, так? У ній лежить камінь."

Можна сказати, що реакція Боніто на ці слова була бурхливою. Він кинувся до столу і почав кружляти навколо нього. Як і казав чоловік у рясі, на ньому лежала коробка... Достатньо велика, щоб вмістити магічний камінь, про який йде мова...

Він глибоко вдихнув.

Потім ще раз.

Після третього, він нарешті взяв скриньку. Відстебнув клямку, вдихнув ще раз і відкрив її.

"Ого..."

Всередині лежав безпомилково червоний магічний камінь. Той самий, що весь цей час завдавав йому стільки горя... Тоді він взяв його і міцно стиснув у руці.

На мить, лише на мить, у Боніто виникла спокуса закричати і покликати когось. Можливо... це походило від відчуття, що він отримав те, що хотів, і бажав переконатися, що це правда. Але його сумніви швидко минули. Як тільки вони зникли, він зрозумів, що хтось стоїть за його спиною.

Мечник стояв і дивився на нього зверху вниз. Коли він встиг?

"Га..."

Переляканий звук вирвався з рота Боніто.

"Цей фехтувальник - зарозуміла, жорстока людина, тому я б радив тобі не робити нічого дивного."

"Зрозумів..."

Згаданий чоловік був задоволений несамовитим кивком Боніто. Мабуть, віце-король справді боявся фехтувальника...

Потім він повернувся до розбійника і запитав його: "Чого... чого ти хочеш?"

"Гадаю, ти вже знаєш, що нам не потрібні гроші, га? Бо якби ми їх хотіли, то могли б просто продати цей камінь. Однак ми не мали таких намірів". Розбійник-чоловік трохи посміхнувся.

"Гаразд."- Боніто кивнув на знак згоди.

"По-перше, ми хочемо, щоб кордони країни були знову відкриті. Ми також хочемо викорінити корупцію і відновити порядок у міській владі. Це стосується і гарнізону."

"Що..."

"Що? Хочеш сказати, що не можеш цього зробити?"

"Ні... Перше ваше прохання я можу виконати швидко. Навіть сьогодні. А от друге..."

"Якщо ви не знали, ваш підлеглий вкрав той магічний камінь, щоб продати його. У вас тут все занадто розхлябано. Чи не через це вас загнали в кут?"

"Ну, так..."

"До речі, злодій - це Ростер, капітан гарнізонного відділу мерії."

"Що... ви... сказали...?"

Слова пограбованого приголомшили Боніто. Капітан Ростер, безумовно, був одним з небагатьох людей, яким дозволено заходити до сховища. Навіть якщо так, він не повинен був відкрити останній замок...

"Я не можу заперечувати, що він мав безперешкодний доступ до сховища. Але тільки я можу відчинити останні двері, які охороняють камінь..."

"Код до них 1, 4, 1, 4, 2, 1, 3, 5, 6. Правильно?"

Боніто витріщився, втративши дар мови.

"Ми знаємо, бо нам сказав капітан Ростер. Знаєте, вам варто іноді змінювати номер. Зрештою, ти не знаєш, де і коли за тобою може стежити поганий хлопець."

"Т-так..."

"Капітан Ростер на вулиці перед ратушею. Коли ви приїдете туди, окови вже будуть зняті. З ним чоловік, схожий на злодія, і він чув усі злочини, в яких зізнався Ростер. Він твій свідок. Його завдання - забрати у Ростера магічний камінь і передати його купцеві на ім'я Гонгорад, який чекає на нього за містом. Якщо ви розлучите його з Ростером і укладете з ним угоду, яка гарантуватиме йому безпеку і м'якший вирок в обмін на його свідчення, я впевнений, що він розповість вам усе."

"Гонгорад? Той, що з..."

"Так, той, що має велику владу в західній частині Федерації. Цілком можливо, що цей інцидент виходить за межі Великого герцогства і поширюється на всю Федерацію, можливо, навіть на інші країни. Ну, я не можу сказати напевно, оскільки це лише припущення з мого боку."

Поки Боніто був приголомшений згадкою про багатого купця на ім'я Гонгорад, пограбований чоловік говорив байдуже, наче все це було не його проблемою.

"Я вважаю, що наша робота тут завершена." З цими словами грабіжник підвівся з дивана. "Ми спостерігаємо за вами. Будь ласка, переконайтеся, що ви виконали свою частину нашої угоди, гаразд? Впевнений, що не треба пояснювати вам, як легко нам буде непомітно прослизнути до вашої кімнати, як ми це зробили сьогодні..."

Його тон залишався все таким же розслабленим. Він навіть посміхався, заради всього святого. Але його слова були жахливими. Він міг би з таким же успіхом сказати: "Я можу легко забрати твоє життя, так, що ніхто й не помітить."

"Так, звичайно. Я подбаю про те, щоб кордони і місто були знову відкриті. І я обов'язково забезпечу, щоб у нашому уряді знову панував закон і порядок."

Рішучість переповнювала обличчя Боніто. Якби хтось, хто знав його раніше, побачив його зараз, то, можливо, відчув би ностальгію при погляді на нього. Хоча його обличчя все ще було змарнілим, світло повернулося до його очей.

"Дякую, що повернули магічний камінь."

Він глибоко схилив голову на знак вдячності.

Чоловік у рясі кивнув на знак подяки, а потім вийшов з кімнати разом з мечником.

Боніто відкрив одну з шухляд свого письмового столу і дістав звідти невеликий малюнок в рамці. На ньому була зображена елегантна, лагідно усміхнена жінка.

"Кароліно... Я був неправий. Пробач мені за все, що було до цього часу."

Він майже чув, як вона відповіла: "Ти зробив багато помилок. Тепер прийшов час їх виправити."

***

"Життя справді здається прекрасним, коли робиш правильні речі, хм!"- сказав Рьо з посмішкою, гріючись у ранкових променях сонця.

"Мабуть, так..." Однак Абель чомусь виглядав незадоволеним, коли йшов поруч з ним.

"Що таке? Ти все ще ображаєшся на мене за те, що я назвав тебе зарозумілим і жорстоким? Боже, я не знав, що ти такий обмежений, Абелю."

"Доволі нерозумно тримати на тебе образу за щось подібне... в даний момент."

"І що це має означати?"

"Скажімо так, до таких речей легко звикнути, коли хтось проводить з тобою багато часу, Рьо."

"Я не впевнений, що мені подобається таке пояснення..."

Ось такими були ці двоє.

"Так чи інакше, я просто думав... чи не варто було б нам передати цього намісника вищій владі абощо."

"Навіщо? Технічно, він теж жертва..." відповів Рьо.

"Я маю на увазі, звичайно, коли мова йде про магічний камінь, але точно не як той, хто відповідає за це місто, чи не так? Хабарництво процвітає, а жителі страждають."

"Це правда. Можливо, приїде якась ключова фігура з центрального уряду і звільнить його з посади. Знову ж таки, виглядало так, що він змінив свою думку раніше. Людина була практично переповнена рішучістю. Всі роблять помилки. І ми будемо продовжувати це робити. Але найголовніше - чи зможемо ми їх виправити."

"Чорт забирай, Рьо... Іноді ти видаєш справжні перлини мудрості."

"Як грубо! До твого відома, в деяких частинах світу мене знають як Правильно мислячого Рьо!"

"Так, ні, це стовідсоткова брехня", - відстрілювався Абель, не пропускаючи жодного удару.

"Ніхто не хоче, щоб люди, які займаються політикою на міському та національному рівнях, помилялися, бо це призводить до нещастя громадян. Це стосується всіх нас. Це стосується кожного з нас. Але люди - це істоти, які роблять помилки. А це означає, що помилок не уникнути навіть у політиці. Тому, як тільки ви усвідомлюєте свою помилку, ви повинні виправити її якнайшвидше... Я особисто вважаю, що саме таке ставлення очікується від кожного, хто займається політикою."

"Це слушна думка..."- Абель був глибоко замислений, коли відповідав Рьо. Можливо, він знав когось із політиків.

"Що ще важливіше, Абелю. Вгадай що?! Я розгадав усі таємниці! Дозволь мені повторити, якщо ти не зрозумів з першого разу. Всі таємниці розгадані!"

"Що? Які таємниці?"

Реакція Абеля здавалася тьмяною порівняно з ентузіазмом Рьо.

"Таємниці тут, у Зімаріно, звичайно. Слухай уважно, добре?"

"Катастрофа дирижабля стала каталізатором закриття кордону країни, а потім сталася крадіжка магічного каменю. Ми обоє це знаємо, тож я б не назвав це таємницею..."

“Абелю... Я не про це. Я про те, що сталося в таверні. Ти пам'ятаєш, що сказали ті четверо відвідувачів?"

"Ооо, тепер, коли ти про це згадав..."

Рьо мав на увазі те, як він розпитував тих чотирьох, коли вони підійшли до нього подякувати, чи знають вони причину закриття кордону. Кожен з них відповів йому по-різному.

Крадіжка коштовного каменя з урядової будівлі.

Втеча дочки великого герцога.

Поява легендарного вбивці.

Падіння яйця дракона на місто.

"Я пам'ятаю." Абель кивнув, коли спогад повернувся до нього.

"Так, і всі вони були правильними! Відповідь була не одна з них, а всі".

Рьо створив атмосферу, гідну великого детектива... або, принаймні, намагався це зробити, коли тихо кивав головою, думаючи вголос.

"З ратуші було викрадено коштовний камінь, в даному випадку - червоний магічний камінь. А ще був Імператор Полум'я, Флам Діпроуд, який убив тисячу людей..."

"І я розумію, як маленький дирижабль могли прийняти за яйце дракона, коли він впав у місті."

І Абель, і Рьо пригадали події ночі.

"Відповідь весь цей час була прямо перед нами!"

Рьо широко розвів обидві руки, як у позі великого детектива наприкінці розслідування. Звісно, не було жодної аудиторії, щоб почути його дедукцію - якщо не рахувати самотнього фехтувальника на ім'я Абель.

"Зачекай, Рьо. Є ще одна нерозгадана таємниця."

"Га?"

Заперечення єдиного глядача здивувало Рьо.

"Втеча дочки великого герцога. Що там сталося?"

"Н-ну..."

Великий детектив Рьо був схвильований діркою, яку Абель щойно зробив у його справі. Його очі бігали по всіх усюдах, він відчайдушно намагався придумати вагомий аргумент, але, врешті-решт, нічого не приходило на думку.

"Все просто - ми не знаємо. Я маю на увазі, як ми можемо знати? Не може бути, щоб такі простолюдини, як ми, мали доступ до інформації про таку людину, як вона, члена вищих ешелонів суспільства!"

Це те, що називалося відступом назад...

"Чорт забирай... Моя дедукція була бездоганною, але, як завжди, тобі просто потрібно було її спростувати, чи не так, Абель? З таким ставленням до справи ти ніколи не допоможеш своїм підлеглим розвиватися!"

"Чому ти раптом розсердився на мене через те, що не має до мене ніякого відношення...?"

Це те, що називається дезорієнтацією...

"Йдемо далі. Оскільки віце-король пообіцяв зняти блокаду з країни, що нам тепер робити?"

"Гарне питання. Я думаю, що ми повинні повернутися в Редпост після того, як переконаємося, що це дійсно станеться."

"Згоден. Ми опинимося в дуже скрутному становищі, якщо поїдемо з міста, а потім повернемося і виявимо, що нічого не змінилося", - погодився Рьо. "Пасивний сонар". Він зробив паузу, потім кивнув. "Багато гвардійців, розкиданих по місту, повертаються до урядової будівлі. Але ті, що на вершині міських валів, все ще там."

"Це означає, що намісник втілив свій план у життя. Може, не завадило б трохи повірити в нього, га?"

На відміну від Рьо, Абель все ще остерігався цього чоловіка.

"Що за...?" пробурмотів Рьо.

"Щось не так?

"Східна брама щойно відчинилася, і близько двадцяти людей увійшли. Здається, всі верхи на конях".

"Але місто все ще опечатане, так?"

"Так. Ворота зачинили відразу після того, як група увійшла."

"І вони всі на конях, ага... Тепер мені цікаво, хто саме ці хлопці."

***

Того ранку атмосфера в місті Зімаріно повністю змінилася, коли п'ятеро замерзлих людей відтанули, а капітан Ростер був ув'язнений. Віце-король віддав кілька наказів, найважливішими з яких були оголошення по всьому місту про відкриття кордонів країни, повідомлення про це її міжнародних сусідів і забезпечення правопорядку в міській владі, в тому числі в гарнізоні.

Зазвичай, ніхто добровільно не пішов би на такі кроки, оскільки це ганьбило б їх самих і їхній народ. Замість цього вони б викрили корупцію у своїх лавах і самі вирізали гниль до того, як про це дізналася громадськість.

Однак влада Зімаріно перевершила очікування своєю прозорістю. Головною причиною було надання можливості мешканцям міста висувати власні звинувачення проти корумпованих чиновників. Було також оголошено, що незабаром для цього буде створено офіційний орган, що дуже порадувало громадян.

Крім того, решта співробітників, включаючи як цивільних чиновників, так і доброчесних гвардійців, були задоволені новим напрямком політики. Незважаючи на те, що хабарництво і корупція поширилися на найвищі рівні мерії, це не означало, що аморальність витіснила всіх хороших співробітників.

Три роки. Три роки тому місто Зімаріно впало в хаос через відчай віце-короля Боніто. Це був надто короткий проміжок часу, щоб кожен член уряду заплямував свої руки пороком. Для цього знадобилося б щонайменше тридцять років - в ідеалі сорок. Якби навколишнє середовище залишалося постійно забрудненим, то з моменту працевлаштування і до виходу на пенсію через сорок років, кожна людина, яка працювала там, врешті-решт, також постраждала б від цього.

Але трьох років було замало. Чесні продовжували залишатися "мовчазною більшістю". Вони мовчали весь цей час заради своїх родин. Навіть якщо вони самі не хотіли ставати на шлях корупції, вони знали, що публічна скарга поставить їхні сім'ї під загрозу. Тому вони промовчали.

І ніхто не міг засудити їх за цей вибір. Зрештою, це було цілком природно - відмовитися від усього заради своїх родин, чи не так? Навіть гордість можна було легко відкинути, якщо це означало захистити свою сім'ю.

Але ці люди відчували сором за свій вчинок. Але цього ранку все раптово змінилося. Мовчазна більшість з сяючими обличчями присвятила себе роботі... І навпаки, ті, хто сміливо брав хабарі, тепер тремтіли від страху.

Історія набула нового повороту, коли група верхи на конях завітала до Зімаріно, де знову взяла курс на належне врядування.

"Мілорде Боніто, головний інспектор віконт Фанкіні прибув зі столиці..."

"Я ж казав, що не треба про нас повідомляти!"

Пройшовши повз секретаря віце-короля, п'ятеро чоловіків увійшли до його кабінету. Очолював групу чоловік віком близько тридцяти років, середньої статури, з бородою. Його одяг, безумовно, був розкішним, хоча й забрудненим, ймовірно, через те, що він подорожував верхи на коні...

Боніто підняв погляд від документів і запитливо подивився на чоловіка.

"Боніто Бекіс", - сказав він. "Цим ви звільняєтесь з посади віце-короля цього міста".

Ці слова шокували інших міських чиновників, присутніх у кімнаті. Боніто був єдиним, кого ця новина не здивувала.

"Пане інспекторе, - обережно відповів Боніто, - дякую вам за те, що ви виконували свій обов'язок. Якщо ви не заперечуєте, чи можу я запитати причину?"

"Ви прекрасно знаєте, в чому справа! Ми виявили, що вогняний магічний камінь, який перший великий герцог К'яффредо довірив цьому місту на зберігання, був викрадений. Більше того, ви не повідомили про крадіжку в столицю... Отже, ви не гідні бути намісником! Ви звільняєтесь, а я буду виконувати обов'язки тимчасового намісника до призначення нового."

"Хм..."

Боніто обмірковував ситуацію. Навіть верхи на найшвидшому коні дорога зі столиці до Зімаріно займала щонайменше півтора дня. Сам він дізнався про крадіжку приблизно тридцять годин тому. Як би він на це не дивився, цього часу було замало для того, щоб вони дізналися про крадіжку.

Як би там не було, вказувати на це було безглуздо. Робота інспектора полягала в тому, щоб стежити за всіма намісниками у Федерації, оскільки ця посада підпорядковувалася безпосередньо великій герцогській родині. Головний інспектор був єдиною особою, яка мала право відсторонити або звільнити намісника. І саме ця людина зараз повідомляла Боніто про його власне звільнення з посади...

Але він мусив сказати те, що мав сказати.

"У мене немає іншого вибору, окрім як прийняти ваше рішення з великою милістю. Однак у інформації, якою ви володієте, є помилка, лорде-інспекторе."

"Яка?"

"Магічний камінь вогню знаходиться у сховищі."

"Що ти сказав...?"

"Сказавши це, я не можу заперечувати, що його вкрали. Капітан гарнізону виявився злочинцем. Відтоді його ув'язнили, а камінь повернули. Про все це я доповім у столицю відповідним чином. Власне, я саме писав цього листа."

Боніто запропонував віконтові Фанкіні документ, над яким він працював, коли той разом зі свитою увійшов до його кабінету. Віконт взяв його у нього і швидко пробіг очима.

"Гм. Тоді покажіть мені камінь."

"Звісно. Будь ласка, йдіть за мною."

Боніто підвівся і повів його до сховища.

"Я підтверджую, що це справжній артефакт і що він у безпеці", - сказав головний інспектор.

"Дуже дякую", - відповів Боніто, схиливши голову.

"Однак той факт, що його вже одного разу вкрали, залишається незмінним." Віконт Фанкіні пильно подивився на Боніто, його голос став холодним. Він теж не закінчив. "Тому, хоча я не позбавляю вас титулу віце-короля Зімаріно, я передаю безпеку міста, а також гарнізон під своє командування."

"Що ви хочете, щоб я зробив замість цього?"

"Давай подивимося. Будеш моїм секретарем. Будеш відповідати за діловодство і таке інше. Тільки до того часу, поки я не доповім у столицю і великий герцог не винесе свій вирок. Сподіваюся, у тебе немає заперечень?"

"Ні, мілорде. Я все розумію. Я обладнаю конференц-зал у гарнізонній будівлі як ваш новий кабінет. Він просторіший, ніж кабінет віце-короля, і з нього буде легше спостерігати за гарнізоном."

"Дуже добре."

Так Боніто зберіг свою посаду віце-короля, але втратив командування над гарнізоном. Іншими словами, він втратив свою поліцейську та військову владу.

"Мілорде Боніто..."

Коли він повернувся до свого кабінету, чиновники, які чули його розмову з головним інспектором у сховищі, стурбовано витріщилися на нього.

"Не дивіться на мене так. Хоч я і втратив владу над гарнізоном, я ще багато чого можу зробити для вас усіх. Тепер, коли головний інспектор відповідає за безпеку міста, ми повинні робити все, що в наших силах. Починаючи з відкриття кордонів країни."

"Так, пане!"

Сумніви і занепокоєння зникли з їхніх облич, коли вони почули його рішучі слова. Потім кожен з них приступив до виконання своїх обов'язків.

Незважаючи на спокій і рішучість, які випромінював його вираз обличчя, було одне, чого не міг зрозуміти сам Боніто.

Чому головний інспектор прибув саме зараз і взяв під свій контроль гарнізон? Я точно чогось не знаю. А це означає, що я повинен з'ясувати, що саме...

Місту Зімаріно ще треба було пройти довгий шлях до відновлення миру і стабільності.

А ось і зал засідань гарнізону в капітолії Зімаріно. Заплющивши очі, віконт Фанкіні, головний інспектор, сидів у кріслі, призначеному для командира гарнізону. Його обличчя було насуплене.

Навколо нього його безпосередні підлеглі та військовослужбовці гарнізону заносили речі до кімнати, щоб перетворити її на його тимчасовий офіс. Ніхто не підходив до віконта, особливо його безпосередні підлеглі. Щоразу, коли міські вартові, не знаючи, як все відбувається в його присутності, намагалися запитати у нього інструкцій, один з його підлеглих негайно відтягував вартового за руку. Його безпосередні підлеглі стежили за тим, щоб ніхто з членів гарнізону не наближався до нього. Тому що вони знали глибину його шокуюче поганої вдачі...

Віконт Фанкіні справді безперестанку лаявся в думках.

Лайно... Лайно, лайно, лайно! Що це, в біса, за ситуація?! Я попросив Гонгорада забрати магічний камінь і зняти прикордонну блокаду. Я також сказав йому, що єдиний випадок, коли він повинен вступити в прямий контакт з капітаном Ростером, це якщо камінь не потрапить до його рук, як планувалося. Це був крайній захід... Тоді план полягав у тому, щоб використати помилку віце-короля проти нього і вирвати у нього владу, щоб убезпечити магічний камінь і знову відкрити кордони... То що ж, в біса, сталося?! Тому що клятий камінь вже був у сховищі, а Ростер під вартою... Навіть я не можу здобути камінь в таких умовах. Якщо я спробую, великий герцог запідозрить мене! Саме тому я спробував хоча б отримати владу над гарнізоном, щоб знову відкрити кордони країни... але дізнався, що це вже призначено на дев'яту годину. Знову провал! Вже дев'ята! До біса все це! Це... це змушує мене виглядати дурнем!

Віконт Фанкіні стиснув ліву руку правою так сильно, що аж кістки заболіли. Побачивши цей рух, його підлеглі пригнули голови і ще обережніше уникали його... Гнів, що розгортався в ньому, був для них кришталево чистим.

Гонгорад сказав, що заплатить п'ятсот мільйонів флоринів, але який тепер сенс? Чорт, мабуть, буде краще, якщо я якнайшвидше покину це місто. Хоч він і бурчатиме, але я впевнений, що в майбутньому зможу знову заспокоїти його вигідною інформацією. Якщо я залишуся тут надто довго і виникнуть проблеми, які загрожуватимуть безпеці міста, вину покладуть на мене. Абсурд. Я цього не потерплю. А поки що я сам подивлюся, що відбувається вдень. Якщо намісник не становитиме жодних проблем, я накажу йому докласти всіх зусиль, щоб відновити довіру людей і повернути собі всю повноту влади. Без сумніву, він буде надзвичайно вдячний... Так. Так, ось так. Я поїду завтра.

Він нарешті послабив силу своєї хватки. Побачивши це, його безпосередні підлеглі з полегшенням потерли груди...

На жаль, затишшя тривало недовго.

"Лорде інспекторе, у нас проблеми!"

"Що це за пекельний галас?! Говоріть голосніше!"

"Приношу свої найщиріші вибачення. Однак..."

"Говоріть уже.

Нещодавно на торгову фірму "Ельмеєвна" було скоєно напад.

"Що?"

***

"Це останній товар."

"Дякую, Джігібане. Роздай, будь ласка, городянам, як завжди. Цього разу я хочу, щоб ти зробив з цього видовище."

Джігібан кивнув у відповідь і побіг до своїх підлеглих, які вже вирушили першими. Лицарі-розбійники, які називали себе "Кордон Світанку", включно з Флорою, їхнім ватажком, були одягнені в червоні плащі з чорною вишивкою і такі ж червоні маски.

Саме зараз вони перебували в торговій фірмі купц Ельмеєвна, того самого, якого можна вважати серцем корупції, що процвітала в місті Зімаріно. Кордон Світанку атакував його ні багато ні мало на світанку. Дійсно, осяяний світанком, як і їхня назва.

Обійшлося без жертв. Було кілька правил, яких вони не повинні були порушувати, як люди, що називали себе лицарями-розбійниками. Одне з них - не вбивати інших.

Більшість людей, на яких напала група, робили жахливі речі і відправили багатьох на смерть. Незважаючи на нелюдськість своїх супротивників, "Кордон Світанку" відмовлялася вбивати. Іншим фактором, який вони використовували при виборі мішеней, було їхнє величезне багатство, яке вони використовували для підкупу інших за шалені суми.

Саме так діяла організація, нападаючи на тих, хто був відповідальний за поширення корупції. Вони крали багатство, яке накопичили негідники, і роздавали його масам. Крім того, "Кордон Світанку" викривала їхні злочини перед усім світом. У багатьох випадках їхні дії призводили до падіння лиходіїв.

Усі так звані союзники цих лиходіїв приєдналися до них лише тому, що їх привабили їхні статки, а не тому, що вони насправді любили лиходіїв. Тож як тільки вони втратили все, само собою зрозуміло, що вони втратили і підтримку інших. Фактично, майже всі вони були заарештовані, щоб стати прикладом для наслідування. У них не лише конфіскували майно, але й позбавили громадянських прав.

Більше того, епатажні витівки "Кордону світанку" також працювали на те, щоб стримувати діяльність інших негідників тому що вони знали, що для них все закінчиться погано, якщо вони привернуть увагу групи.

Іншими словами, вони досягли приголомшливих результатів, визначивши ключових гравців і вивівши їх з ладу. І цей раз не був винятком.

"Ого, "Кордон Світанку" - це щось неймовірне. Яку чудову крадіжку вони провернули", - відверто сказав Рьо.

"Це...",- стримано почав Абель, - "це, безумовно, один із способів описати їх."

"Абель, чому ти не можеш просто визнати, що лицарські розбійники - це добре..."

"Гаразд, я не заперечуватиму їхніх високих прагнень, але..."- Абель зробив паузу. "Щось глибоко всередині мене стримує мене від того, щоб дати їм повне схвалення."

Такі теми завжди були складними. Боротьба за слабких і пригноблених... Якщо дивитися на такі групи, як "Кордон світанку", саме з цієї точки зору, будь-хто визнає, що їхні дії є чудовими. Однак, коли окремі люди застосовують такі методи, уникаючи правосуддя, це не що інше, як самосуд. Тож питання про те, праві вони чи ні, повністю залежить від того, де і на чому ви зосереджуєтесь... Саме тому кожен має власну думку на такі теми.

До такого висновку прийшов Рьо, і це пояснювало, чому він не був особливо незадоволений Абелем за те, що той мав іншу думку. У кожного була своя точка зору.

"Знаєш, Абель, раніше я думав, що ти сам був шляхетним розбійником до того, як став шукачем пригод."

"Я? З чого ти це взяв?"

"Тому що тобі, здається, дуже подобається безжально кривдити людей, які роблять погані вчинки."

"Мааан, я завжди дивувався, чому ти так викривлено сприймаєш мене, Рьо."

"О, припини, ти змушуєш мене червоніти." Рьо чомусь засоромився.

"Це був не комплімент!" роздратовано відповів Абель.

"Гм?" раптом сказав Рьо, помітивши щось.

"Що саме?"

"Ну... Вісім чоловік прямують до цієї площі."

Торгова компанія "Ельмеєвна", на яку напав "Кордон Світанку", була розташована в престижному комерційному районі, що виходив на центральну площу Зімаріно. Група лицарських розбійників і непритомні після того, як їх виманили, співробітники фірми зайняли одну частину площі. Оскільки було ще рано вранці, мешканці, які жили в цьому районі, напевно, зрозуміли, що сталося щось насильницьке, оскільки на площі більше нікого не було.

Проте група людей прямувала прямо до них. Зацікавлено нахиливши голову, Рьо продовжував.

"І один з них точно..."

"Вони біжать до нас!" застережливо вигукнула Кала, фехтувальниця, помітивши групу людей, що прямувала в їхньому напрямку.

Шестеро членів "Кордону Світанку" залишилися на площі: Флора, Кала, охоронець і майстер меча, Нала, також охоронець і маг, та шукачі пригод Б-рангу Вівіана, Тетяна і Октавіо. Джігібан і його команда вже пішли роздавати вкрадені гроші та товари мешканцям міста, а дворецький Долотео був деінде, охороняючи їхній шлях до втечі.

Кала і Нала стали між Флорою і вісьмома людьми, що бігли до площі. Хоча їх було лише двоє, вони були досить сильними, щоб витримати будь-яку ситуацію за звичайних обставин. Вони могли б покласти більше десяти міських вартових, не отримавши жодного поранення.

От тільки група, що бігла до них, не була лише членами гарнізону. У світлі сонця, що сходило ззаду, Кордон Світанку не міг добре розгледіти їхні обличчя. І було вже надто пізно, коли вони зрозуміли...

"Вітер, з твоєї волі, будь лезом, що розсікає... Нгх!"

"Ти... Га!"

Чоловік, що очолював зграю, блискавично прискорився. Він завдав сильного удару в живіт Налі, коли вона намагалася вимовити заклинання для Повітряного Удару, а потім встромив руків'я свого меча в живіт Калі. Він буквально переміг їх в одну мить.

Не оминувши їх жодним поглядом, він знову прискорився. Флора була його наступною ціллю.

"Зараз я відвезу вас додому, леді Флора."

"Я так не думаю, Фламме."

"Гаразд. Тоді змусьте мене."

Брязкіт. Метал брязнув об метал.

"Ти, нахабний виродку!"- закричав Флам.

Імператор Полум'я, Фламе Діпроуд, намагався позбавити її свідомості, вдаривши руків'ям меча в живіт. Але хтось заблокував його атаку.

"Ну, привіт, Імператоре Полум'я. Який збіг обставин, що ми знову зустрілися так скоро. Ти згоден?"

Це був Абель.

Абель стрибнув між Імператором Полум'я та Флорою і парирував руків'я меча чоловіка своїм власним магічним мечем.

"Ви двоє! Охоронці! Хапайте її і відступайте!"

На крик Абеля Кала і Нала змогли підвестися і, хитаючись, попрямували до Флори.

"Ти, виродку..."

"Так, так. Це все, що ти можеш сказати? О, так, здається, я не представився. Я Абель. Приємно познайомитися, Імператоре Полум'я, Полум'яна Дорога", - насміхався Абель. Це був його спосіб отримати ментальну перевагу. Так чи інакше, він уже одного разу програв йому. Якщо він дозволить пам'яті про цю поразку затягнути його під час матчу-реваншу, він буде в невигідному становищі з самого початку, а він хотів цього уникнути.

"Геть з мого шляху!"

"Я з повагою відмовляюся. Я точно стою на твоєму шляху."

"Ах, ти, ти...!"

Лють розлилася по обличчю Імператора Полум'я.

Спостерігаючи за чоловіком, Абель краєм ока побачив дивне видовище, що розгорталося. Рьо пішов туди, де знаходився Кордон Світанку, і взяв щось від них.

Маску і плащ?

Рьо знову і знову схиляв голову, приймаючи речі.

Що ж до Абеля, то він відскочив назад від Імператора Полум'я, відбивши руків'я його меча. Замість того, щоб спробувати завдати ще одного удару, його супротивник також відскочив назад, створивши відстань між ними.

Це була можливість для них обох перегрупуватися.

Рьо стояв поруч з Абелем, який тримав свій магічний меч напоготові. На ньому був плащ Світанку, накинутий на мантію, а також маска, яку вони йому дали.

"То ти їх позичив чи що?"- запитав Абель.

"Мені довелося. Інакше я ризикував викрити свою справжню особистість. Але тепер, коли вони не знають, що це я, я можу робити з супутниками Імператора Полум'я все, що завгодно".

"Чорт... і ось я тут, з відкритим обличчям, на загальний огляд..."

"Щоб ти знав, маски дуже звужують поле зору. Думаю, було б самогубством битися в ній на близькій відстані..."

"Мабуть, ти маєш рацію..."

Абель не знав, що ще сказати на пояснення Рьо, яке звучало якось дивно.

"Не хвилюйся. Я не дозволю нікому втручатися в твою боротьбу з ним, Абелю. Я не зупиню її, навіть якщо ти помреш, гаразд? Я подбаю про те, щоб доставити твої кістки до Ріхії, тож ти можеш бути спокійний на цьому фронті!"

"Ні. Ні, я не можу..."

І тут тон Рьо змінився і став трохи серйознішим.

"Я не думаю, що ти той тип людини, який може померти в такій ситуації, Абелю."

"Хех. Ну, звичайно, я б надер собі дупу, якби загинув тут, проти Імператора Полум'я з усіх людей... Це просто означає, що я маю надерти йому зад першим."

Лівий кулак Рьо вдарився об правий кулак Абеля.

Так пролунав метафоричний дзвіночок для бою Абеля проти Імператора Полум'я, раунд 2.

"Ти, виродку ... Через тебе, леді Флора..."

Витягнувши свій магічний меч, готовий до удару, Імператор Полум'я, Флам Діпроуд, виплюнув ці слова. У його голосі палала ненависть.

"Так, вона пішла, так? Дуже погано для тебе, Імператоре Полум'я."

Незважаючи на його навмисно легковажний тон, Абель був у повній бойовій готовності. Само собою зрозуміло, що його супротивник не був тим, перед ким він міг би розслабитися.

"Гадаю, навіть хвалений Імператор Полум'я відчує чийсь гнів через те, що не зміг забрати дівчину, чи не так?"

"Звідки?"

"Ну, вона ж дочка великого герцога Вольтуріно, так?"

На якусь мить чоловік здригнувся, наче від удару блискавки... Але найбільше, що змінилося в ньому, було достатньо, щоб страх пробіг по спині у кожного, хто бачив його тоді. У них би мурашки побігли по шкірі.

Кланг.

Абель парирував його удар вниз. Мабуть, так завжди мали починатися їхні поєдинки.

Я до біса зосереджений і ледве встигаю за його рухами, не кажучи вже про його меч... Цей хлопець справді монстр.

Хоча зовні він виглядав розслабленим, всередині Абель був на межі, холодний піт стікав по його спині. Оскільки кожен удар вимагав від чоловіка повного напруження сил - кожного разу, - такі удари не можна було наносити поспіль. Тому навіть Абель не міг встежити за рухом його тіла.

Проте йому все ж вдалося парирувати напад. Після того, як Абель одного разу бився з цим чоловіком, він був добре знайомий з його майстерністю володіння мечем. Саме тому йому вдавалося перехоплювати його удари.

Тим не менш, він абсолютно не міг дозволити собі навіть на секунду розслабитися. Це не змінилося. Відштовхнувши меч, Абель завдав у відповідь свого власного діагонального удару вниз.

Імператор Полум'я ухилився, не парируючи, і кинувся на нього. Але Абеля там вже не було. Він використав свій імпульс, щоб змістити все своє тіло. Ухиляючись від його удару, він контратакував діагональним ударом вгору.

Наприклад, його стиль повністю відрізнявся від стилю Рьо. Атакуючи під час руху, навіть якщо тебе контратакують, ти вже не будеш там, де був... Це був стиль фехтування Х'юма, який опанував Абель.

На початковому рівні ви використовували роботу ніг, щоб залишатися мобільними, тому що головною метою було уникнути смертельного удару, а отже, вижити. Тільки виживши, можна було йти далі... Так було в усіх боях.

Все повністю змінювалося, як тільки ти переходив за рівень початківця. Навіть зупинка для нанесення удару стала важливою. Суть стилю Х'юма полягала в усуненні неефективності, яка була різною для кожної людини. На цьому проміжному рівні ви вирізали з меча і тіла все, що було даремно витрачено. Однак під час бою, коли ви йшли на завершальний удар або ухилялися від атаки супротивника, ви використовували ноги в цей момент, щоб переломити хід подій на свою користь. Абель особливо любив цю техніку.

А на просунутому рівні напад і захист стають єдиним цілим. Використовуючи ноги для ухилення від атаки супротивника, рух ухилення сам по собі ставав атакою. Водночас, робота ніг у власних атаках ставала своєрідним захистом... Це було легко обговорювати як теорію, але напрочуд важко застосувати на практиці. Чому? Тому що рухи неможливо виконати, якщо ти не володієш досконало не тільки фехтуванням суперника, але й етапами самого бою.

Чому момент ухилення призвів до атаки? Ну, якщо ви не могли передбачити, що ваш супротивник буде робити після того, як ви ухилилися, ви не могли атакувати.

Чому атака перетворилася на захист? Ну, якщо ваш опонент планував контрудар після вашої атаки, ви були б знесені одним ударом.

Це все було легше сказати, ніж зробити.

Але Абель застосовував все це на практиці. Якби він цього не робив, у нього не було б жодних шансів на перемогу проти цього конкретного суперника. Однак, на відміну від їхнього останнього поєдинку, тепер він мав певний досвід боротьби з Імператором Полум'я на мечах.

Щоб стати кращим з кращих у будь-якій сфері, потрібно бути відданим учнем. Чим вище ти піднімаєшся, тим сильнішими стають твої опоненти, і водночас тим більше ти сам стаєш об'єктом вивчення інших. Тактики, які працювали до цього часу, будуть протидіяти, а слабкі місця, про які ви не знали, будуть викриті. Щоб вийти з цього глухого кута, потрібно було продовжувати рости, вдосконалювати свої навички та знаходити нові шляхи для прогресу.

Не так просто, чи не так?

Дуель тривала. Вони стикалися в запеклому бою незліченну кількість разів. Вони були рівні як у силі, так і в швидкості.

Але якщо ти не міг перевершити свого супротивника фізично, ти завжди міг перевершити його ментально.

"Флора - дочка великого герцога Вольтуріно, так?"- запитав Абель.

"Тобі не потрібно цього знати!" - з люттю відповів Імператор Полум'я, Флам Діпроуд, з лютим виразом обличчя. Це підказало Абелю, що він, мабуть, мав рацію.

"Дозвольте сказати тобі, я був просто приголомшений тим, наскільки сильною була її світлова магія. А ще той факт, що сам Імператор Полум'я прийшов, щоб забрати дівчину на ім'я Флора... Перша Флора, яка спадає на думку тут, у цьому великому герцогстві, - це старша дочка Вольтуріно та ієрарх столичного храму, Флора Легджеро Вігі. То це вона, так?"

"Замовкни!"

Пояснення Абеля привело Імператора Полум'я в лють.

Злам розуму став зламом меча. Тримаючи свій гнів під контролем, чоловік замахнувся мечем на Авеля. Абель ухилився всім тілом і рубонув, лезо блиснуло.

Це мав бути ідеальний удар...

"Ти це серйозно..."

Імператор Полум'я присів перед ним, його швидкість була такою неймовірно швидкою, що важко було уявити, що люди здатні на такі рухи. Потім він крутнувся вперед, використовуючи свій імпульс, щоб ухилитися від атаки. Закінчивши кружляти, він завдав удару, не оглядаючись на оточення.

Якби Абель повторив атаку, його ноги могли б бути відрубані прямо у нього з-під ніг. Його супротивник виконав різкий удар, навіть стоячи на коліні і використовуючи лише силу рук. Абель не повірив би в це, якби не бачив на власні очі.

Мабуть, твердження про те, що він убив тисячу людей під час Великої війни, було перебільшенням, але це не було брехнею.

Імператор Полум'я повільно підвівся. Абель чекав, коли з'явиться можливість використати його і напасти. Але... нічого не відбувалося. Не було навіть секунди можливості.

Він міг лише уявити, що його атака буде швидко заблокована, а потім контратакована цим чоловіком. Він знав це саме тому, що знав майстерність фехтування Діпроуда. Вони, по суті, опинилися в глухому куті, в ситуації, коли він не міг атакувати, коли мав би. Водночас, однак, це також дозволяло йому уникнути трагічної долі наприкінці успішної контратаки супротивника...

Бій був такою складною річчю.

Знову випроставшись, Імператор Полум'я тримав меч напоготові.

Абель, не маючи змоги атакувати, так само стиснув свою зброю.

Їхній бій зайшов у глухий кут.

Тим часом Рьо був... зайнятий виконанням ролі повелителя демонів.

"Мва ха ха ха ха ха ха! Дурні людці, зберіть всю свою силу і нападіть на мене, якщо наважитесь!"

Заклинання літали в повітрі. Дико спалахували іскри світла.

"Якого біса цей хлопець робить?!"

"Він відбиває всі наші атаки!"

"Може, він повелитель демонів..."

Площа була розділена надвоє Крижаною стіною. З одного боку Абель і Імператор Полум'я билися, повністю оточені пакетом Крижаної стіни, так що ніхто не міг втрутитися. Простір був навіть достатньо великим, щоб обидва могли бігати досхочу!

З іншого боку, Рьо бився з підлеглими Імператора Полум'я в стилі повелителя демонів.

"І це все? Це справді все, на що ви здатні? Ви мене розчарували!"

Він переживав найкращий час свого життя.

Семеро супутників Імператора Полум'я були не лише магами, але й мечниками та списоносцями, і саме зараз вони боролися з його безперервним шквалом затуплених Крижаних Списів.

"Трясця! Не має значення, скільки ми їх знищили, ці кляті крижані списи все одно продовжують летіти в нас."

"У нього що, бездонний колодязь мани?!"

Вони не могли навіть наблизитися до Рьо, оскільки були повністю зайняті захистом. В цей час один з магів прийняв рішення.

"Я збираюся здійснити потужну атаку! Захистіть мене щитом."

"Зрозумів!"

Щитоносець став перед жінкою, коли вона вигукнула, і випросталася в захисній стійці проти магії Рьо.

"Ого! Здається, ти маєш намір розважити мене, еге ж? Я чекаю, затамувавши подих", - насміхався Рьо, як повелитель демонів.

"Не варто нас недооцінювати!" - в унісон крикнули йому у відповідь мечник і списник, які разом кинулися в атаку. Це була явно самогубна атака, яка вказувала на те, що вони були готові витримати кілька ударів.

Втрата пильності перед такими супротивниками і легковажне ставлення до них неминуче призводить до того, що килим висмикується з-під ніг. Рьо знав це. Ось чому...

"Крижаний бан."

"Га!"

"Нуууууу!"

Без попередження крига вкрила землю, а мечник і списоносець послизнулися і впали - так, ніби у них вирвали килимок з-під ніг. Навіть коли це сталося, жінка-маг продовжувала виспівувати своє довге заклинання. На додаток до користувача щита, який захищав її, троє магів продовжували атакувати Рьо. Очевидно, вони намагалися виграти жінці якомога більше часу, щоб вона могла завершити своє заклинання.

Мана не була безмежною. Як тільки вона закінчувалася, лінія фронту руйнувалася. Але поки жінка закінчувала своє заклинання, у них був шанс... Вони всі вірили в це і поставили на кін усе, що мали.

Рьо дуже любив такі пристрасні сюжети. Йому також було дуже цікаво, що ж за магію вивільнить жінка-маг.

Скільки хвилин минуло відтоді, як жінка-маг почала? Судячи з того, що бачив Рьо, інші маги, які підтримували її своїми атаками, явно вичерпували свої можливості.

За час перебування в Лісі Рондо він використовував свою магію до межі і вичерпував свій запас мани незліченну кількість разів. Проте Рьо ніколи не бачив, щоб хтось інший повністю витрачав власну магічну енергію. І все ж він розумів, що у тих, хто стояв перед ним, вона скоро закінчиться. Так само, як він зрозумів, що мечник і списник вичерпують свою витривалість, коли вони раз по раз посковзнулися і впали на крижаному бані під своїми ногами.

І тоді, нарешті...

"Я готова! Відійди!" - нарешті вигукнула жінка. Щитоносець відійшов убік, відкриваючи для неї лінію вогню прямо на Рьо. Вона промовила слова.

"Кульовий дощ."

"А-ха! То це і є твоя тактика!"

Рьо не міг стримати свого хвилювання. Він теж знав про найдосконаліше заклинання, пов'язане з повітрям. Лін з Багряного Меча використала його проти короля гоблінів під час Великого Припливу. Магія пронизала монстра безліччю дірок, що дозволило їм перемогти його. Необхідне заклинання було настільки довгим, що робило заклинання непрактичним для використання в реальному житті. Це означало, що лише найсильніші маги повітря могли використовувати його, а його наступальна сила була незрівнянною.

"Ламінована 10-шарова крижана стіна".

Перед Рьо одна за одною з'являлися крижані стіни. Він збільшував їх товщину прямо перед тим, як невидимі повітряні кулі врізалися в них. Частинки світла сліпуче спалахували в повітрі від зіткнення повітря і льоду, створюючи майже фантастичне видовище. Тоді було неминуче, що всі семеро опинилися в полоні стихійного вибуху.

Жінка та її товариші досягли того, що мали на меті: вони виграли достатньо часу, щоб успішно застосувати Кульовий Дощ - заклинання, яке вважалося практично неможливим у бою - проти супротивника, який був настільки могутнім, що навіть змусив їх замислитися, чи не був він насправді повелителем демонів... І вони нарешті перемогли його. Тож було цілком справедливо, що в нагороду вони насолоджувалися видовищем чудесного світла. Чи не так? Так, вони повинні насолоджуватися видом.

Якби вони справді перемогли його...

"Та ви жартуєте..."

"Неможливо..."

"Повелитель демонів..."

Коли танцюючі вогні згасли, а хмара пилу, здійнята зіткненням, вляглася, вони побачили чоловіка в червоній масці, що стояв там...

Маги в розпачі впали на землю. Мечник і списоносець, хоч і ледве трималися на ногах, спираючись на свою зброю, були виснажені морально та емоційно.

Чоловік у масці стояв зарозуміло.

Семеро переможено впали.

Та сама сцена тріумфуючого повелителя демонів і тих, хто кинув йому виклик і зазнав поразки.

"Мва-ха-ха-ха-ха-ха! Я аплодую твоїй спробі. Тільки подумати, що "Кульовий дощ" буде таким величезним дощем куль. Воістину з легенд. Це перевершило мої очікування."

Не дивно, що Рьо з ентузіазмом продовжив рольову гру в ролі повелителя демонів. Само собою зрозуміло, що в його словах не було ніякої нечесності. Кульовий Дощ, найдосконаліше заклинання повітряної магії, безумовно, був потужним, якщо врахувати, яку частину його Ламінованої 10-шарової Крижаної Стіни він зруйнував. Однак у порівнянні з атаками його нелюдських супротивників - включаючи акуму Леонору і Мага Пекла - "Кульовий дощ" був навіть не в тій лізі...

"Оскільки ви хоробро билися, я збережу вам життя. Натомість я пропоную вам спостерігати за тим, що станеться далі, з ваших місць, ув'язнених у льоду. Крижана труна 7."

Він заморозив сімох підлеглих Імператора Полум'я. Задоволений, він зосередив свою увагу на вході на площу. Пасивний Сонар повідомив йому, що близько сотні людей біжать у цьому напрямку від урядової будівлі. Напевно, міська варта. Вони, мабуть, дізналися про напад на торгову компанію "Ельмеєвна".

"Хе-хе-хе. Веселощі ще не закінчилися, еге ж?"

Ці слова почули і застиглі семеро. А жінка-маг, яка викликала Кульовий Дощ, подумала: "Той чоловік у червоній масці - це... Повелитель Червоних Демонів".

Хоча Рьо був магом води, його прозвали Червоним Повелителем Демонів через його червону маску і червоний плащ, що принесло йому недобру славу в західній частині Федерації і східній частині Королівства...

Тим часом, на іншій стороні площі, глухий кут наближався до кінця.

Імператор Полум'я, Флам Діпроуд, зробив перший словесний постріл.

"Ти казав, що тебе звуть Абель, чи не так? Хоча сама твоя присутність дратує мене, я визнаю твою силу."

"О, так? Дякую за це. Тоді, гадаю, я теж буду щедрим, коли скажу, що вважаю тебе сильним, Імператоре Полум'я, Полум'яна Дорога", - відстрілювався Абель. Його відповідь була навмисно провокаційною. Зрештою, чоловік перед ним був прихованим героєм Великої війни, тож не було жодних сумнівів щодо його сили.

"Саме тому ти зараз помреш. "Морарта", Імператор Полум'я, випускає тебе на волю."

Магічний клинок Імператора Полум'я яскраво засяяв, ставши багряним.

"Я так і думав."

Цього разу Абель не був здивований, бо очікував реакції свого супротивника. Ні, він не був здивований. Однак він відчув чистий відчай. Тому що в його нинішньому стані магічний меч Морарта якимось чином завжди прослизав крізь його власний меч. А коли він атакував, вона дуже надійно парирувала його зброю. Це означало, що він не міг використовувати свій меч, щоб парирувати чи відбивати атаки Імператора Полум'я. Іншими словами...

"Я повинен ухилитися від цього меча за всяку ціну."

Жоден пересічний воїн не зміг би володіти цим мечем. Абель знав, що повинен ухилитися від зброї такої ж сили, швидкості і техніки, як у нього. Реально кажучи, це було неможливо.

"Але у мене немає вибору."

Щойно Абель пробурмотів ці слова, як Імператор Полум'я кинувся до нього і замахнувся клинком. Абель зробив півкроку вперед по діагоналі лівою ногою і ухилився. Імператор Полум'я змінив курс, змахнувши клинком вгору по діагоналі. Абель пірнув вперед, кинувши тіло на землю, розвернувся і розсік його мечем, все ще стоячи на одному коліні.

Дзень.

Імператор Полум'я опустив меч і заблокував його. Абель імітував таку ж атаку у відповідь... Можливо, тому що це була його власна комбінація, Імператор Полум'я передбачив фінальний удар Абеля своїм мечем.

"Це моя техніка", - прогарчав він.

Виконавши той самий рух, він повільно піднявся з колін. Тоді це було можливо лише тому, що вони були далеко один від одного. Однак тепер вони були так близько, що їхні мечі торкалися один одного.

Жоден з них не міг дозволити собі зробити жодного необережного руху.

І тут ліва рука Абеля блиснула. Повернувши голову, Імператор Полум'я ухилився від монети, що летіла. Одночасно, все ще стоячи на одному коліні, Абель крутнувся вліво і завдав удару з лівого боку чоловіка, розмахнувшись мечем вниз по діагоналі.

Але його супротивник легко відбив його клинок. Абеля це цілком влаштовувало. Він точно не міг битися, стоячи на коліні, тож його головною метою зараз була боротьба стоячи. Однак вони були надто близько, щоб він міг безпечно встати, і саме тому він раптом кинув монету в Діпроуда.

"Хм. Ти досить зухвалий для того, хто використовує ортодоксальний стиль Юма, Абелю.

"Що ж, людина багато чому вчиться, коли вона довгий час була шукачем пригод, Імператоре Полум'я."

Навіть коли вони невимушено розмовляли, жоден з них не втрачав пильності. Розмови було недостатньо, щоб дати перевагу своєму супротивникові.

Полум'яний Імператор діяв першим.

Удар, удар, удар.

Ухил, ухил, крок назад, ухил...

Використовуючи свій імпульс, Абель завдав удару у відповідь.

Кланг.

Морарта, магічний клинок, застиг і парирував його меч. Абель продовжував наступ, але кожен його удар відбивався.

Імператор Полум'я час від часу контратакував. І щоразу його меч проходив просто крізь Абелів...

До цього моменту в голові Абеля почала формуватися попередня теорія.

Я не знаю, як це працює, але Морарта сама вирішує, коли їй стати безтілесною...

Це виглядало так, ніби магічний клинок мав власний розум, а не перебував під контролем Імператора Полум'я... Це пояснювало б його неймовірно швидку і точну швидкість і пристосованість.

Який серйозний біль в дупі.

У природному світі швидкість реакції людини не була такою швидкою. Було багато живих істот - і ще більше неживих істот - які реагували швидше, ніж люди.

Тоді у мене немає вибору, якщо я хочу перемогти.

Абель загартувався. Хоча на його обличчі не було видно, Імператор Полум'я, мабуть, помітив ледь помітну зміну в ньому. Звичайно, він не знав, що планує Абель. Він лише відчував, що той має щось у рукаві. Його стегна були розташовані нижче, ніж раніше. Незважаючи на низький центр ваги, він міг легко реагувати.

Я мав би здогадатися, що людина, яка вбила тисячу людей, не буде такою тупою.

Абель був вражений. Однак він не мав наміру змінювати свій план. Він одним стрибком кинувся вперед і атакував, завдавши серію низхідних діагональних ударів зліва і справа. Звісно, кожен з них був парирований. Цього він і очікував.

Тоді він перейшов на горизонтальний удар... і трохи сповільнив свою швидкість. Імператор Полум'я ухилився, не парируючи, а потім контратакував. Абель автоматично підняв ліву руку, щоб захиститися, але магічний меч Морарта фазово пройшов крізь його кінцівку, вразивши замість неї тіло.

У цей момент ...

Відрубана права рука Імператора Полум'я відлетіла з бризками крові. Його ліва рука теж впала на землю, коли меч Абель завершив свій замах.

"Уггх ..." Голос Імператора Полум'я звучав приглушено.

"Хааа ... Хааа ... Хааа ..." Абель важко задихався.

Оплески, оплески, оплески. Оплески відлунювали.

"Молодець, Абелю."

Рьо розвіяв крижану стіну, що розділяла площу, і підійшов до свого друга, плескаючи в долоні. Той все ще був у червоній масці та червоному плащі з чорною вишивкою.

"Дякую."

Це було єдине слово, яке Абель зміг вимовити, коли його дихання нарешті заспокоїлося.

"Чесно кажучи, це було неймовірно. Ти зробив блок лівою рукою і просто пропустив його меч крізь себе... Передбачаючи це, він контратакував зворотним ударом правою рукою вгору... Навчений попереднім горизонтальним ударом, ти переніс вагу на ліву ногу і змістив вагу на праву, що дозволило тобі компенсувати силу, яка не була б можливою, використовуючи тільки праву руку. І ти навіть відрубав ліву руку Імператора Полум'я тим же махом... Вав! Яке вражаюче шоу ти влаштував!"

Рьо з радістю переповідав те, що йому вдалося зафільмувати з останньої частини їхнього поєдинку.

Абель насупився, слухаючи. "Ти бачив... все?"

"В основному. Ти використав особливу властивість магічного клинка Імператора Полум'я на свою користь, чи не так? Блискуча стратегія ."

Енергійні кивки супроводжували відверту похвалу Рьо.

І тут вони обидва побачили розлюченого чоловіка, який дивився на Абеля.

"Прикінчи мене!" - проревів Імператор Полум'я.

Абель лише похитав головою у відповідь.

"Ти впевнений, що не хочеш завдати останнього удару?"- запитав Рьо.

Абель знову похитав головою у відповідь.

"Ні, не треба."

"Ну, ти ж розумієш, що якщо ти не переможеш такого, як він, тут і зараз, він просто повернеться ще сильнішим?" Рьо звучав стурбовано.

Імператор Полум'я теж почув його.

Абель подивився на Рьо, а потім перевів погляд на чоловіка. "Я візьму його на себе в будь-який час."

Абель раптом зосередив свою увагу на іншій половині площі.

Це місце було, м'яко кажучи, пеклом. Ні, насправді, це була лише тінь того, чим пекло було раніше... Сім крижаних стовпів вивергалися з-під землі, оточені сотнями переможених солдатів. Кілька з них стояли на колінах, але більшість здалися, лежачи або сидячи. Всі виглядали виснаженими і безнадійними...

"А вони...?"

"Так, підлеглі Імператора Полум'я."

При цих словах чоловік, про якого йде мова, подивився на застиглі колони. Напевно, він переконувався, що його очі не обманюють його. Його і без того лютий вираз обличчя став ще більш похмурим...

"Не хвилюйся, вони живі. Лід зникне і звільнить їх, як тільки ми підемо", - пояснив Рьо.

Але його слова не заспокоїли лють в очах Імператора Полум'я.

"Б'юся об заклад, що він так виглядає, бо ти побив його до синяви, Абелю."

"До синяви, так?"

"Так чи інакше, люди, які лежать на моєму Крижаному Бані, - це міська варта. Пощастило їм, що вони не мусять виконувати свою роботу, га?"

"Ну, так, це твоя провина, Рьо."

Ніколи не судіть про книгу за її обкладинкою. Розуміння того, як виникла та чи інша ситуація, є ключем до уникнення непорозумінь... Здається, світ насправді досить складний.

"Саме так. Кордони країни знову відкриті, і ми нарешті розгадали всі таємниці, бо знаємо, що жінка зі кордону світанку, яка понад усе на світі любить молоко і стейки кубиками, - донька великого герцога."

"Боже, ти і це чув?"

"Звісно. Під час кульмінації життєво важливо ловити кожне слово і кожну фразу!"

"То це...?"

"У будь-якому випадку, ти не думаєш, що нам пора тікати з міста?"

"Так, але... чи можемо ми взагалі втекти?"

Хоча Абель погодився з пропозицією Рьо, вони зіткнулися з реальною проблемою - з усією цією метушнею, яку вони спричинили, не було жодного способу легко втекти. Фактично, вся площа була ізольована за Крижаною стіною. На вулиці стояло більше членів гарнізону, які прибули після першої хвилі. Решта їхніх товаришів були розміщені біля щойно відкритих міських воріт.

Вони могли втекти, вбивши кількох гвардійців, але... безсумнівно, було б занадто багато поранених, якщо б їм вдалося уникнути прямого вбивства деяких з них. Це було не зовсім ідеальне рішення.

На щастя, у Рьо виникла інша ідея.

"Абель, залиш це мені!"

Його голос звучав надзвичайно впевнено, що змусило Абеля трохи занепокоїтися. Але у нього не було кращої ідеї, тож... йому нічого не залишалося, як кивнути на знак згоди.

Рьо оцінив ситуацію. Завдяки активному сонару він вже знав, що на вершині валів немає солдатів.

Справжньою проблемою був кут зрізу. Втім, це було не так вже й складно.

Оскільки гвардійців прибрали з валів через відкриття міста, час для нього був дуже вдалий. Практично диво.

"Починаю! Абразивний струмінь."

За мить після того, як він вимовив заклинання...

Бам.

Бум.

Рууумммммммммммммммммммммммммммбббббб...

Почалася серія громових звуків. Солдати виглядали здивованими. Звісно, вони були здивовані. Тому що звуки долинали з усіх кінців площі.

Через деякий час шум припинився. І тоді жителі міста вигукнули:

"Міська стіна руйнується!"

Солдати, що були на площі, побігли до зовнішнього периметру міста. Як тільки вони прибули, вони побачили це:

Ціла міська стіна в руїнах...

"Рьо", - зітхнув Абель. "Це було занадто."

"Але ми вибралися завдяки мені, чи не так?!"

Вони скористалися хаосом, що виник, щоб успішно втекти з міста Зімаріно. І нарешті вони повернулися до Редпосту.