У Королівстві Найтлі шукачі пригод рангу Б були першокласними авантюристами. Вони були визнані не лише за свої суто бойові навички, звичайно, але й за їхню надійність дворянами країни і, як наслідок, королівською родиною. З цієї причини їх часто просили виконувати різні доручення по всьому королівству.
І загін Луни, "Багряний меч", не став винятком: за наказом маркграфа Луни вони вирушили до найсхіднішого міста Вінгстона.
Абель, фехтувальник і лідер групи.
Ріхія, жриця, здатна використовувати Абсолютний захист.
Уоррен Непохитний, найкращий і найвідоміший користувач щита в Королівстві.
І Лін, маг вітру, яка, незважаючи на те, що їй було лише вісімнадцять років, за чутками, була на одному рівні з королівськими магами.
Ці четверо складали "Багряний меч" - групу, яка, безсумнівно, стояла на вершині ієрархії численних шукачів пригод у країні. Однак це не означало, що вони були найкращими в усіх відношеннях. Наприклад, маги мали гіршу витривалість порівняно з передовими бійцями, такими як мечники та щитоносці...
"Гах. Вінгстон занадто далеко від Луни!"
Лін, маг вітру, була виснажена. Можливо, це було пов'язано з її маленьким зростом, тому що кожен її крок був крихітним. Очевидно, це було лише припущенням. Горе тому, хто сказав би їй таке прямо.
"Зачекай ще трохи, Лін, - відповіла жриця Ріхія. - З такою швидкістю, я впевнена, ми прибудемо до сутінків. І коли ми це зробимо, я б не хотіла нічого більше, ніж прийняти ванну. Абелю, ми обов'язково зупинимося в заїжджому дворі з ванною кімнатою. Обіцяй мені."
Порівняно з двома чоловіками в їхньому авангарді, Ріхія також була досить втомленою, але не настільки, як Лін. Тож цілком можливо, що витонченість дівчини призвела до її величезної втоми, зважаючи на те, скільки ще кроків їй потрібно було зробити своїми маленькими ніжками...
Не просто можливо, а ймовірно.
Абель мудро не став озвучувати свою думку. Майже одразу ж, як вона спала йому на думку, він відчув жах, зрозумівши, що вона страшенно схожа на те, що міг би подумати якийсь маг води. Можливо, його власне мислення було отруєне... Він трохи похитав головою, щоб розвіяти цю жахливу можливість.
Тож слова, що злетіли з його вуст далі, не мали нічого спільного з тими блудливими думками.
"Обіцяю, обіцяю, Ріхія. Крапля Неба повинна спрацювати, так? Ти зможеш купатися там досхочу."
"Чудово! Ти справді знаєш шлях до мого серця, га?"- радісно сказала Ріхія.
Уоррен, користувач щита, також радісно кивнув, завжди мовчазний.
"І їжа там дуже смачна..."- Лін хмикнула. Незважаючи на те, що вона була майже на межі витривалості, однієї думки про смачну їжу, яка чекає на них у "Краплині Неба", було достатньо, щоб прискорити кроки Лін. "Я зроблю все можливе, щоб протриматися до того часу..."
Надія надає людям сили. Близько шостої години вечора ці четверо прибули до Вінгстона і розмістилися в "Краплині неба".
Наступного ранку.
"Боже, сніданок був фантастичним, чи не так?!"
Голос Лін був таким енергійним, що втома, яка мучила її під час подорожі напередодні, здавалася гарячковим сном. Уоррен мовчки кивнув у відповідь на її радісні слова.
Лін, витончена маленька істота, яка багато їла, і Уоррен, велетень-чоловік, який їв відносно небагато. Без сумніву, їхні апетити мали б бути навпаки... А ще були Абель і Ріхія, які їли трохи більше, ніж середньостатистична людина...
Хоча порівняно зі звичайними людьми, шукачі пригод загалом їли досить багато. У цьому відношенні ні стать, ні професія не мали значення. Оскільки їхнє тіло було їхнім капіталом, добре харчуватися і добре відпочивати було надзвичайно важливо.
Після того, як вони добре поїли і відпочили, вони вчотирьох попрямували до урядового офісу Вінгстона. Вінгстон був одночасно найбільшим містом і столицею герцогства Шрусбері. Друга дорога, що пролягала від королівської столиці до міста Редпост на східному кордоні, була однією з найжвавіших у королівстві, а найбільшим містом уздовж цієї дороги був Вінгстон. Воно також було найбільшим у східній частині країни.
Багряний Меч отримав завдання від маркграфа Луни доставити листа, який він написав герцогу Шрусбері. Оскільки вони мали суворий наказ передати його безпосередньо герцогу, то врешті-решт їм довелося б дістатися до герцогської резиденції, але навряд чи чоловік вийшов би назустріч, якби вони з'явилися несподівано.
І це незважаючи на те, що вони були рідкісною групою Б-рангу в Королівстві і мали посвідчення особи, завірені самим маркграфом. Коли мова йшла про Шрусбері, рід, пов'язаний з королівською родиною, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб домогтися особистої зустрічі з главою сім'ї... Світ був аж ніяк не простим...
Одним із способів домовитися про таку зустріч був візит до міської управи.
Як свідчить сам термін, урядовий офіс був буквально центром і передовою лінією політичного адміністрування. Він був переповнений державними службовцями, бюрократами і навіть звичайними мешканцями муніципалітету, які потребували державних послуг.
Зазвичай працівники офісу ставилися до пересічних громадян поблажливо. Однак, коли вони стикалися з особами, які мали при собі посвідчення, надані безпосередньо самим маркграфом Луни, а також лист, написаний ним самим...
"Я негайно відправлю повідомлення до маєтку герцога. Будь ласка, зачекайте тут!"
Урядовець провів чотирьох до приймальні, а потім поспішив зв'язатися з потрібними особами. Його панічний голос було чути аж із сусіднього кабінету...
Чекаючи, вони пили чай, який їм подали, зі спокійним виразом обличчя. Тому що з цього моменту їм більше не потрібно було діяти на випередження. Після того, як все було зроблено, все, що їм потрібно було зробити, це слідувати за гідами до герцогської резиденції і доставити лист безпосередньо герцогу Шрусбері, і на цьому їхня робота була б завершена.
Зовсім не складне завдання... Зазвичай.
Вони чекали тридцять хвилин.
"Дякуємо за ваше терпіння", - вибачливо сказав той самий урядовець, що й раніше. "Ваш візит було схвалено, і ми незабаром відвеземо вас до маєтку. Однак герцог зараз перебуває на своїй звичайній ранковій прогулянці, тож, боюся, вам доведеться почекати ще деякий час..."
Якщо чиновник припускався помилок у спілкуванні з людьми, за яких поручився сам маркграф Луни, навіть якщо вони були авантюристами, його голова опинялася на січі. Ніхто при здоровому глузді не зневажав папери, надані безпосередньо членом аристократії.
"Без проблем", - сказав Абель, легко кивнувши головою. "Дякую."
Нинішній герцог Шрусбері, лорд Конрад, щоранку виїжджав на прогулянку верхи - його улюблена розвага - у супроводі невеликої жменьки особистих охоронців. Не схоже, що маркграф встановив їм чіткий термін, коли вони повинні були передати йому листа. Якби ситуація була справді терміновою чи важливою, лорд луни відправив би своїх лицарів, щоб доставити його... Такою людиною він був. Інакше кажучи, хоча це послання було по-своєму важливим, воно не було настільки життєво важливим, щоб вдаватися до крайнощів.
Тож Абель зовсім не поспішав.
"Дуже дякую за ваше розуміння. Дозвольте відвезти вас до герцогського маєтку."
Підштовхнуті урядовцем, вони вчотирьох попрямували до місця призначення.
Урядовий офіс і герцогська резиденція були розташовані поруч. Територія маєтку займала вражаюче величезну ділянку землі. Щоб захистити його мешканців, між канцелярією та входом до дворянського маєтку стояли солдати. Ніхто не міг вільно входити і виходити.
Звісно, в канцелярії заздалегідь попередили прислугу герцога про приїзд групи.
Перевіривши документи, солдати розділилися, троє пішли попереду, а двоє позаду, перш ніж почати екскурсію маєтком. Солдати виступали одночасно і як гіди, і як спостерігачі. Однак ніхто в "Багряному мечі" не образився на таку поведінку.
Проблема виникла пізніше, коли після короткої прогулянки група збиралася зайти до самого маєтку.
"Що за...?" - пробурмотів... хтось. Чи був це урядовець, чи один з п'яти солдатів?
Незалежно від джерела, Абель і його товариші зрозуміли, що всередині маєтку щось не так.
"Щось тут неспокійно, тобі не здається?"- прошепотіла Лін.
Ріхія мовчки кивнула на знак згоди.
Очевидно, сталося щось несподіване, і всі поспішали розібратися з цим... Ні урядовець, ні солдати не знали, що відбувається. Вони вшістьох обмінялися гострими поглядами... поки один з них, схоже, капітан загону, рішуче не кивнув головою.
"Я загляну всередину. Будь ласка, зачекайте тут".
З цими словами капітан повів одного зі своїх підлеглих всередину.
Через п'ять хвилин капітан і другий солдат в паніці вибігли назад на вулицю.
"Це погано! Герцог...!"
Через годину тіло Конрада, герцога Шрусберійського, повернули до герцогської резиденції. Весь цей час всі четверо членів "Багряного меча" чекали біля маєтку. Вони знали, що іншого вибору не було. Раптова смерть лорда викликала у його підлеглих цілком зрозуміле потрясіння.
"Цікаво, хто стане наступником лорда Конрада?"- запитала жриця Ріхія у Абеля.
"Якщо я правильно пам'ятаю, у нього четверо синів і одна дочка. Найстарший син - лорд Ендрю, а четвертий - лорд Ірвін... Я майже впевнений, що Ірвіну лише дев'ять років, але сумніваюся, що буде боротьба за престол..."
"Ти занадто наївний, Абелю", - відповіла Лін, склавши руки. "Не всі ладнають зі своїми братами і сестрами, ти ж знаєш. Існує дуже велика ймовірність того, що проллється кров за право очолити лінію Шрусбері!"
Саме тоді вона дуже нагадала Абелю якогось мага води.
"Лін, це лише моя уява, чи останнім часом ти поводишся наче Рьо?" - запитав він.
"Наче?!"- Ріхія криво посміхнулася. "Що ж нам тепер робити з листом до герцога Шрусбері..."
Всі завмерли.
"А..."
Так, герцог Шрусбері був мертвий. Королівській родині потрібно було затвердити того, хто стане його наступником, а на це підуть місяці. Вирази облич Абеля і Лін зблідли, коли на них опустився морок...
Чотирьох членів "Багряного меча" провели до вітальні на першому поверсі, де на них чекав Ендрю, старший син покійного герцога Шрусбері.
"Я перепрошую за очікування", - вибачився Ендрю, маючи на увазі довге очікування, яке їм довелося пережити в години хаосу після смерті його батька.
"Ні, не варто", - відповів Абель. "Важливіше... я співчуваю вашій втраті."
Ендрю був молодший за Абеля. З того, що знав Абель, Ендрю цього року виповнилося двадцять два роки. Незважаючи на лист, який вони везли від маркграфа Луни, вони все ще залишалися шукачами пригод. Тим не менш, Ендрю звертався до них ввічливо. У його ставленні не було жодного натяку на неввічливість, що залишило у них дуже сприятливе враження про нього.
"Дякую вам. Тоді, з вашого дозволу, я прийму листа від маркграфа Луне від імені герцога Шрусберійського."
"Зрозумів і дуже вдячний."
Тепер, коли вони доставили листа старшому синові герцога, місія Багряного Меча була завершена. Тож, звичайно, Лін тихо зітхнула з полегшенням. За ним незабаром пішла Ріхія, а потім Уоррен.
Після того, як Ендрю підписав розписку, вони вчотирьох покинули герцогську резиденцію. Звичайна робота не вимагала таких підписів, але вони були необхідні, коли йшлося про безпосередню доставку чогось. Не кажучи вже про те, що в цьому випадку сталося щось незвичайне - раптова смерть одержувача.
Оскільки на вирішення питання правонаступництва знадобилося б чимало часу, краще було вийти за рамки протоколу в такій явно ненормальній ситуації, як ця, і повідомити місцеву гільдію авантюристів...
"Гільдія авантюристів Вінгстона знаходиться досить далеко від місця, де ми зупинилися в Краплині Неба, чи не так?"- запитав Абель.
"Дійсно", - відповіла Ріхія. "Наш трактир знаходиться біля східних воріт, а гільдія - ближче до західних".
Вона чудово знала географію, і їй було достатньо одного погляду на карту, щоб запам'ятати місцевість на пам'ять. Це була навичка, якої бракувало Абелю, і яка була надзвичайно корисною для шукача пригод. Коли ви ставали високопоставленим шукачем пригод, відвідування різноманітних міст ставало невід'ємною частиною роботи. Насправді, включаючи королівську столицю, Ріхія запам'ятала планування більшості головних міст країни.
Це робить її свого роду генієм, чи не так?
Абель завжди так думав.
Під керівництвом Ріхії вони прибули до гільдії шукачів пригод Вінгстона. Склавши необхідну доповідь, Багряний Меч був звільнений від своїх офіційних обов'язків, і на обличчях усіх чотирьох виразно читалося полегшення. Звісно, у них ще була інша робота.
"Наступний на черзі - Редпост, так?"- зауважив Абель.
Ріхія кивнула, Лін тихо зітхнула, а Уоррен ніжно поплескав дівчину по плечу. Так само, як і лист, адресований герцогу Шрусбері, у них був ще один лист від маркграфа Луни для лорда Редпосту, міста на кордоні країни. Сказавши це...
"Як щодо того, щоб переночувати тут, у Вінгстоні, а завтра вранці вирушити в дорогу?"
Вони втратили кілька годин на очікування через неприємності в герцогському маєтку, тож було вже ближче до вечора. Навіть якби вони вирушили зараз, не пообідавши, то, можливо, не встигли б дістатися до наступного міста, поки сонце ще не зайшло.
Замість того, щоб поспішати, вони могли б залишитися на ніч і вирушити вранці. Таким чином, вони точно прибули б до наступного пункту призначення в другій половині дня. Вони їхали б 2-гою дорогою. Якщо не трапиться нічого надзвичайного, їм не доведеться розбивати табір на природі, адже на дорозі розташовані міста.
Звичайно, ніхто з чотирьох не був проти ночівлі в наметі. Проте, це не було чимось, що вони особливо хотіли робити.
Якби було місто, вони б знайшли належне житло, тому що це був найкращий спосіб відновити сили після втоми.
У пошуках місця, де можна було б пообідати, вони вчотирьох пішли вулицею трохи далі від західних воріт. Вони звернули з головної вулиці на вужчу і вийшли на площу, маючи намір спуститися ще однією головною стежкою далі вниз... Можливо, на цьому місці раніше стояли будівлі. Можливо, ділянка землі зараз пустує для будівництва нових будинків.
Коли вони вже збиралися проходити повз, Абель побачив чоловіка в глибині площі.
"Фіолетове волосся..." - пробурмотів він.
"Щось сталося, Абелю?"- запитала Ріхія.
Поруч з нею розгублено нахилила голову Лін.
Уоррен простежив за поглядом Абеля, і той теж задумливо похилив голову.
Здивований їхньою реакцією, Абель швидко просканував навколишню обстановку і дійшов висновку.
"Хлопці, ви його не бачите?" - прошепотів він, не зводячи очей з фіолетоволосого чоловіка на іншому боці площі. На щастя, він не відчував нікого іншого, а це означало, що фіолетоволоса жінка, яку він бачив у Луні, ймовірно, насправді не була там, у Вінгстоні.
"Я не бачу... нікого."
"Я теж."
Лін і Ріхія відповіли йому таким же тихим шепотом, і Уоррен мовчки кивнув.
"Серйозно...?"
Здавалося, тільки Абель міг виявити його присутність.
"Існує спеціальна мантія, яка поєднує в собі сили магії повітря та алхімії, щоб перешкоджати виявленню", - запропонувала Лін. Вона знала не гірше за інших, що Абель, безумовно, має кращу інтуїцію, ніж інші. "Майстер зробив її нещодавно. Якщо хтось використовує її, звичайні люди не можуть відчути, але будь-хто з надзвичайно гострим чуттям може... Отже, він може носити таку річ."
А потім...
Фіолетоволосий чоловік, зосереджено тримаючи в руках коробку, раптом підняв голову і помітив їх чотирьох.
Але він не просто витріщився...
"Ви... Ви ті, кого я бачив тоді..." - сказав він.
Хоча він говорив тихо, Абель все одно почув його. Сяючі блакитні очі, безумовно, належали тому самому чоловікові. Фіолетове волосся, блакитні очі... Незважаючи на тихий, бурмотливий тон, Абель почув у ньому гнів.
"Настав час відплатити за гостиність." Фіолетоволосий чоловік засунув скриньку собі під одяг, а потім без попередження заспівав. "Корускар."
Він вистрілив в Абеля трьома яскраво палаючими імпульсами полум'я...
"Площа укриття."
...і вони б влучили, якби не прозорий бар'єр, зведений перед ним. Він блокував усі вогняні атаки. Священна Площа, найвища захисна магія, люб'язно надана Ріхією. Його здатність відбивати всі магічні та фізичні атаки зробила прізвисько "божественне диво" найбільш доречним.
Ще кілька хвилин тому Ріхія не відчувала присутності фіолетоволосого чоловіка. Тепер вона бачила його чітко, завдяки потужному розряду магії. Пристрої, що блокували виявлення, були здатні лише відволікти чиюсь увагу. Як тільки присутність користувача розпізнавав хтось інший, знову замаскувати його з поля зору було майже неможливо. З цієї причини Лін і Уоррен тепер теж могли чітко бачити фіолетоволосого чоловіка.
"Хм. Самотній фехтувальник. Я так розумію, твій друг-маг цього разу не з тобою? Мої зв'язки все ще на місці, але я легко переможу тебе."
Фіолетоволосий чоловік практично виплюнув ці слова.
"Я не розумію, що це означає, але я точно знаю, що ти дуриш мене."
Тоді Абель витягнув меча з піхов, став у бойову стійку і скомандував своєму загону: "Бойовий порядок, трикутник 1."
"Так!"
Лін і Ріхія відповіли в унісон, в той час як Уоррен мовчки зайняв свою позицію перед ними. Уоррен опинився на вершині створеного ними трикутника, Ріхія стояла за ним праворуч, а Лін - ліворуч. Абель рухався один.
Це була бойова формація квартету "Трикутник 1".
Це була група рангу Б. Незалежно від того, з якими супротивниками вони стикалися, вони мали навички, щоб боротися з будь-ким, що свідчило про їхній досвід і досягнення на сьогоднішній день.
Вони використовували Трикутник 1 проти ворога-одинака з неймовірною атакувальною силою, оскільки Абель був по суті єдиним з них, хто міг протистояти йому. Основна роль Уоррена полягала в захисті Ріхії та Лін, тоді як жінки надавали різноманітну підтримку. Наприклад, якщо Абелю доводилося стрибати назад, щоб створити дистанцію між собою і ворогом, вони могли атакувати здалеку, поки він перегруповувався, і так далі...
Абель знав, наскільки шокуюче швидко рухається людина перед ними, саме тому він довірив захист товаришів Уоррену. Користувач щита захистить їх від будь-кого, незалежно від його здібностей.
Після того, як безпека дівчат була забезпечена, Абелю залишалося тільки турбуватися про те, щоб битися з ворогом з усіх сил!
Навіщо взагалі битися? Хіба вони не могли знайти спосіб уникнути цього? Тепер ці питання не приходили йому в голову. Та й взагалі, було вже надто пізно для таких думок.
Абель був фехтувальником, а людина перед його очима - його ворог - був чудовиськом.
Абель не встиг озирнутися, як чоловік опинився прямо перед ним.
"Тц".
Він ледве встиг вимовити цей звук, перш ніж їхні мечі зіткнулися.
Дзень, дзень, дзень.
Так почався бій: з незбагненно швидкого стрибка чоловіка і трьох послідовних ударів. Абель знав з їхньої попередньої сутички, що якщо він відступить назад, щоб створити дистанцію, то прийде магічна атака. Минулого разу йому вдалося заблокувати її і провести контратаку. Тож... цього разу він просто не став би тримати дистанцію між ними!
Відбиваючи діагональний удар суперника, Абель перейшов у L-подібну стійку, перенісши вагу на праву ногу і відвівши ліву назад. Це, природно, розмістило його на лівому боці чоловіка. Абель націлився мечем прямо йому в шию.
Але фіолетоволосий чоловік не розчарував - він ухилився, нахиливши верхню частину тіла вперед. Він ухилився від бокового удару Абеля і, все ще перебуваючи в неприродній позі, замахнувся на Абеля власним мечем, використовуючи лише ліву руку. Абель ухилився, відступивши назад, що, на жаль, створило простір між ними обома!
"Лапіс."
Чотири кам'яні списи з'явилися перед Абелем, коли чоловік промовив Незважаючи на те, що він відступив, він негайно кинувся назад до чоловіка. Відстань означала магічну атаку... як він і передбачав! Він змахнув мечем убік, скосивши всі кам'яні списи.
"Неможливо!" - сердито вигукнув чоловік.
Він не мав би мати часу кричати такі речі посеред рукопашного бою... але слово вислизнуло несвідомо. Це був доказ того, що Абель його перехитрив. Навіть тоді фіолетоволосий чоловік відмовився бути побитим. Він чітко відбивав кожен удар меча Абеля своїм власним лезом.
"Тц."
Абель роздратовано прицмокнув язиком. Він знав, наскільки сильний і небезпечний такий супротивник. Коли його супротивник зустрів його меч своїм мечем, він відновив свій ритм. Нелегко було зламати такого, як він.
Його люті атаки теж були загрозою, адже навіть один вдалий удар міг вирішити долю бою в одну мить. Його жорсткий захист також був проблемою, оскільки ускладнював Абелю нанесення вирішального удару. Більше того, чоловік ніколи не дозволив би собі програти.
Чим ближче ви до вершини, тим краще ваш захист. Це стосується не лише меча, але й усього, що пов'язане з боєм. Коли справа доходить до штовханини, все, що вам потрібно зробити, це присвятити себе виключно захисту і чекати, щоб скористатися проломом в захисті вашого супротивника. Це одна з тактик, і усвідомлення цього дає вам шанс взяти себе в руки і розглянути альтернативні варіанти. Абель знав, що надійна оборона - це спосіб подолання кризи, і саме тому супротивники, які вміють оборонятися, були такими небезпечними.
Чим довше тягнеться битва, тим більше шансів, що несподівані фактори принесуть нещастя тим, хто в ній бере участь. Це стосувалося як поєдинків один на один, так і групових боїв.
Це був чистий "збіг обставин", що купка дітей раптом зблизилася. Зрештою, вони обрали для битви площу в самому центрі міста. Ідеальне місце для дитячих ігор. Якби вони билися на іншому боці площі, де він вперше побачив фіолетоволосого чоловіка, можливо, Абель встиг би відреагувати на їхнє наближення. На жаль, вони билися біля входу на площу.
Абель першим зрозумів, що діти наближаються до нього ззаду. Не тільки тому, що перед ним рухався чоловік, але й тому, що він звертав увагу на навколишнє оточення. Як тільки він це зробив, він на мить відволікся. Короткий проміжок часу, але достатній для того, щоб фіолетовий чоловік відступив назад і створив між ними проміжок.
"Чорт...!"
Занадто пізно.
"Оцтові льодовики."
Чоловічий спів створив незліченну кількість бурульок, і всі вони полетіли прямо на Абеля, який не міг ухилитися, не наражаючи на небезпеку дітей, що стояли позаду нього!
"Площа Святилища".
Ріхія вимовила заклинання вдруге і відбила кожну бурульку. Навіть Абель був здивований її влучним вибором часу.
Першим до тями прийшов фіолетоволосий чоловік. Він рухався так швидко, що здавалося, ніби він телепортувався. Абель не встиг озирнутися, як його супротивник знову опинився перед ним, замахнувшись на нього мечем. Він вдарив раз, потім вдруге, потім втретє. Абель відчайдушно відбивався від нього, а чоловік продовжував наносити удари один за одним.
Їхні ролі нападника і захисника помінялися місцями. Чому? Тому що ритм бою був порушений. Абель не постраждав, а чоловік не став сильнішим, так само як і сила Абеля не зменшилася. Однак несподівана поява дітей зруйнувала ритм, який Абель стабільно підтримував під час бою.
Що таке ритм битви? Таке ж явище існує і в спорті:
"Знаєте, сьогодні я відчуваю себе на висоті", - може сказати спортсмен. "Що б я не робив, я думаю, що цей матч у мене в кишені". Або навіть щось на кшталт: "Моє тіло таке легке".
Звісно, біоритм теж має до цього відношення...
Але іноді, навіть коли все йде добре, все починає незрозумілим чином йти не так. Напевно, з цим стикався кожен у своєму житті, чи не так? Раптовий зсув у неправильному напрямку, який не можна пояснити біоритмом.
Все це - ритм. Звичайно, він не завжди односторонній, і бувають рідкісні випадки, коли ритми обох бійців збігаються... і тоді народжуються так звані легендарні бої.
Фіолетоволосий не мав жодного бажання брати участь у такому легендарному поєдинку. Він не знав і не переймався тим, чого хотів Абель.
Після того, як Абель був змушений оборонятися, він опинився на порозі небезпеки... але він встояв на своєму. Тому що, коли справа доходила до меча, він був одним з еліти. Природно, це означало, що його оборона теж була міцною. Навіть коли ситуація ставала ризикованою, він мав достатньо сил, щоб перегрупуватися.
Не кажучи вже про підготовку, яку він зробив від самого початку. Краєм ока він глянув на трійцю, що утворила трикутник. Один з них непомітно кивнув у відповідь. Побачивши це, Абель зустрічає замах фіолетоволосого чоловіка своїм клинком, а потім з силою відкидає його назад. Одночасно він відскочив назад на значну відстань. Це сталося тоді.
"Кульовий дощ".
Лін, маг повітря, тихо шепотіла довге заклинання з самого початку битви. Коли вона нарешті вимовила слова заклинання, більше сотні невидимих повітряних куль пронеслися над фіолетоволосим чоловіком... і влучили в нього.
"Нгх..."
Абель клянеться, що чув, як чоловік випустив приглушений хрип. Щонайменше двадцять куль влучили в його супротивника, пронизавши його тіло дірками. Абель бачив це чітко, на власні очі. Кулі влучили в нього. Це не було ілюзією. Він був майже впевнений у цьому.
А потім, наступної миті, фіолетоволоса людина зникла.
"Га?" Лін затамувала подих. Навіть Ріхія та Уоррен застигли в шоці.
"Він..." прошепотів Абель, його голос був ледь чутний. "Він вислизнув від нас?"
Проте інші його почули.
"Йому справді вдалося втекти?" запитала Ріхія.
"Я не знаю... Але щось мені підказує, що так".
Одяг фіолетоволосого чоловіка мав би бути розірваний після нападу Лін, але на землі не було жодного клаптика тканини. Можливо, Телепортація або щось подібне... Абель подумав, чи не зник він за допомогою одного з тих заклинань. Звичайно, він не знав, чи можливо таке взагалі. А якщо й можливо, то він також не знав, наскільки сильною повинна бути людина, щоб здійснити таку магію. Він знав лише те, що знав від самого початку: фіолетоволосий чоловік, і хто б не були його спільники, безумовно, не були звичайними людьми.
"Я не хочу мати справу з такими людьми..."
"Занадто пізно", - в унісон пробурмотіли Лін і Ріхія...
***
У місці далеко на північ від міста Луне.
"Обидва “насіння”, які ми посадили в маєтку герцога Шрусбері, проросли?"
"Так точно, генерале Ранціус..."
З блідим обличчям доповідав його ад'ютант Амбаш. Його нервозність не була дивною, враховуючи, що він доповідав про провал однієї з їхніх першочергових місій.
"Як?"
"Один дослужився до посади лейтенанта лицарів Шрусбері, а інший став його заступником секретаря з фінансів, але обидва були звільнені з посад Ендрю Ортісом, виконуючим обов'язки герцога Шрусбері..."
"Це просто смішно..."- Генерал Ранціус кілька разів недовірливо похитав головою. Потім йому раптом щось спало на думку. "Було повідомлення, що причиною смерті попереднього герцога міг бути не нещасний випадок, чи не так?"
"Так. Нещодавно ми отримали додаткову інформацію про таку можливість. Кінь Його Милості раптово здичавів, і розслідування показало, що під сідло було підкладено шматок битого посуду."
Генерал заіржав, почувши цю новину. "Люди користуються цим трюком з давніх-давен. Якщо між уламком і сідлом покласти тонкий мішечок з водою, то через деякий час, коли кінь помчить галопом, мішечок порветься, що зменшує ймовірність того, що все це буде виявлено..."
"Саме так, як ви описали."
"Отже, попереднього герцога було вбито. Цікаво, хто... Ні, це дурне питання. Бо якщо це не ми, то, мабуть, вони, так?"
"Тоді... ви все ж таки підозрюєте Федерацію?"
Генерал Ранціус мовчки кивнув у відповідь на запитання ад'ютанта Амбаша.
Герцог Шрусбері був ключовим аристократом у східній частині Королівства. Хоча вони не знали чому, Федерація мала намір зруйнувати там правопорядок.
"Чи вдалося нам заслати нових агентів у Луну?"
"Так. Однак відбулася серія арештів шпигунів Федерації, тож безпека в місті значно посилилася, зокрема почастішали патрулі."
"Чорт забирай... Чому ці виродки з Федерації не можуть просто виконувати свою роботу? Вони тільки ускладнюють нам життя."
Амбаш мудро промовчав у відповідь на скарги свого начальника щодо уявного ворога.
"До речі, доповідь про перший захоплений взвод, Ґеймінґама, має незабаром надійти, так?"
"Так. Його теж доставили не так давно..."
Ад'ютант Амбаш говорив незвично ухильно.
"Послухай, я не радий, що їх спіймали, тому, що б ти мені не сказав, це не може погіршити мій настрій."
"Зрозуміло. Тоді ось деталі звіту. Поки взвод Ґеймінґама переховувався в місті, їх помітила пара чоловіків, які, як виявилося, патрулювали, тож вони були змушені заманити їх у темряву і ліквідувати як потенційне джерело неприємностей. Усі четверо напали одночасно, але їм не вдалося, оскільки на заваді став фізичний бар'єр."
"Що? Один досить сильний, щоб відбити їх одночасний удар? У це важко повірити... А що сталося потім?"
"Коли вони прийшли до тями, то опинилися в гарнізонній в'язниці."
"Що за чортівня?"
Генерал Ранціус насупився. "Ти хочеш сказати, що наші люди з'ясували причину своєї поразки, але не з'ясували причину поразки?"
"Саме так."
"Це стає дедалі дивнішим і дивнішим... Невже в гарнізоні Луни взагалі є такі вправні солдати...? Ні, може, це хтось із маркграфських лицарів... Взагалі-то, це цілком можливо. Елітний, відомий маг... причетний до лицарського ордену, швидше за все... - бурмотів собі під ніс генерал, а в голові крутилися якісь коліщатка. Потім він прийшов до висновку. "Пошліть ще два взводи в Луну. Нехай з'ясують, хто з могутніх магів причетний до лицарів, і якнайшвидше доповісти мені. Мені це не дає спокою."
"Так, пане, негайно виконаю."
Ад'ютант Амбаш віддав честь у відповідь на наказ генерала Ранціуса.
"Виходячи з цього, - задумливо промовив генерал Ранціус, - схоже, що тільки наші операції в королівській столиці і західній частині Королівства є успішними. Так?"
"Так, пане. Нам довелося поспіхом призупинити наші операції в герцогстві Флітвік на півночі..."
"Так, так, адже наказ надійшов з імператорського палацу. Вони повинні знати щось, чого не знаємо ми. Забудь про північ. Ми можемо обійтися без неї.," Генерал Ранціус спокійно кивнув.
Наказ з імператорського палацу означав волю самого Імператора. Коротше кажучи, їм не потрібно було думати про те, чому і як. Треба було просто підкорятися.
"Західна частина Королівства - єдина, яку ми не можемо дозволити собі втратити. Це зрозуміло? За жодних обставин ми не повинні звідти відступати. Якщо ми не будемо тримати його під контролем, все розвалиться на фінальній стадії."
Амбаш суворо насупився. "Західний ліс, так?"
"Ми не можемо дозволити цим людям зв'язатися з центральним урядом. Якщо вони покинуть західний ліс, всі плани нашої імперії будуть зруйновані."
"Так, пане..."
"Хм... Можливо, мені варто поїхати туди самому і переконатися в цьому особисто."
"Генерале?"- недовірливо перепитав Амбаш.
"Так. Як там кажуть? Якщо тобі треба щось зробити, зроби це сам. У цьому випадку я повинен бути на передовій, щоб забезпечити успіх нашої місії." Генерал Ранціус підвівся. "Я сам вирушу в західну частину Королівства. Амбаш, ти залишишся на імперському материку. Я залишаю тебе відповідальним за матеріально-технічне забезпечення та додаткові сили."
"Зрозумів."
"Ми не облажаємося. Ми не можемо. Присягаюся іменем 20-го Імперського полку, полку Тіней."