Як тільки банкет закінчився і гості розійшлися, Ліліана поспішно покинула герцогство Фортьє. Її батько мав повернутися до королівської столиці на наступний день, після того як ознайомиться з ситуацією в герцогстві. Вона припускала, що дідусеві й бабусі знадобиться деякий час, щоб завершити збори, а її мати й брат нікуди не збиралися. Белінда мешкала в маєтку, і Клайд поки що залишався з нею.
Ліліана вважала, що перебування в маєтку буде цілком терпимим. Однак тепер, дорогою додому, коли вона нарешті змогла розслабитися, вона усвідомила, що, мабуть, була напруженою з самого моменту їхнього прибуття.
Я навіть нічого важливого не дізналася.
Лише першого дня вона відкрила для себе щось цінне. З другого дня її родина та слуги ускладнювали їй можливість таємно досліджувати маєток, тож вона проводила час, зачинившись у своїх покоях.
Принаймні можу скажу, що мій брат, здається, не так вже й сильно мене ненавидить — це різкий контраст із грою. Проте я не знаю, чи змінився його шлях, чи доля втрутиться, щоб змінити його почуття до мене.
Ліліана не могла читати, поки карета рухалася, тож вона просто сиділа й розмірковувала про своє перебування у Фортьє. Вона поглянула на Петру Мійрілайнен краєм ока. Дівчина ненавиділа аристократів, тож вона проводила в маєтку якомога менше часу.
Несвідомо Ліліана доторкнулася до намиста, прихованого під одягом — амулета, який їй подарувала Петра. Вона не знала, для чого він призначений, але коли вона його отримала, він був у ідеальному стані. Однак після розмови з міністром магії вона помітили білу тріщину, що пролягала по центру вставки із сугіліту.
Чи сталося це під час зібрання, коли я почула той металевий звук?
Хоча Ліліана присвятила себе вивченню магії, вона ще не знала достатньо про магічні предмети, щоб зробити якісь остаточні висновки. Їй потрібно буде порадитися з кимось, хто має більше досвіду.
«Петро, чи можна мені зайти до тебе в кімнату сьогодні ввечері?» — запитала вона телепатично.
Чаклунка поглянула на неї, кивнула, а потім знову задивилася у вікно. Це сталося так швидко, що Маріанна навіть не помітила.
Отримавши дозвіл Петри, Ліліана повільно заплющила очі. Сонливість накрила її — і, перш ніж вона встигла збагнути, вона вже міцно заснула.
◇ ◇ ◇
З настанням ночі карета прибула до єдиного містечка, де Ліліана наважилася вийти на вулицю, щоб поїсти, — того, що було оточене густим лісом. Вона пішла повечеряти, повернулася до свого помешкання, щоб прийняти ванну, а потім з відпрацьованою точністю телепортувалася до кімнати Петри.
«Ось ти де», — сказала Петра. «Візьми це. Я спробувала це дорогою до Фортьє і вирішила, що це смачно, тож купила ще трохи».
Ліліана вдячно прийняла пляшку яблучного соку, а потім опустилася на диван. Сидіти без дозволу вчительки навряд чи відповідало етикету аристократів, але Петрі було байдуже — вона була занадто занурена у свій напій. Поруч на підлозі лежала сумка, і, придивившись уважніше, Ліліана побачила, що вона була наповнена сушеним м’ясом та іншими продуктами, які, за словами дівчини, вона хотіла купити як подарунки.
«Ти, мабуть, почувалася обмеженою в маєтку», — сказала Ліліана, а потім приклала руку до грудей. «І дякую за цей магічний кулон».
Петра підняла брову. «Я називала це лише амулетом — ніколи не казала, що він магічний. Але я знала, що ти все одно це помітиш». На її обличчі розпливлася задоволена посмішка, більше задоволена, ніж здивована. «Так, я справді почувалася обмеженою в маєтку. І я відчувала, що там щось не так. Але я там майже не бувала, як, я впевнена, тобі розповіла твоя покоївка. Все гаразд; зі мною нічого не сталося. Я впевнена, що з тобою теж все було добре».
Саме через своє занепокоєння заклинателька і подарувала Ліліані кулон. Можливо, вона привезла його для власного користування; це пояснювало б, чому вона майже не з’являлася в маєтку після того, як передала його своїй учениці.
«Він захищав мене, але є дещо, що мене турбує». Ліліана поставила сік на стіл, потім зняла намисто й простягнула його. «Мінерал тріснув».
«Тріснув…?» — пробурмотіла Петра, її вираз обличчя став серйозним, коли вона взяла амулет. Вона піднесла його до стельової лампи, уважно оглядаючи. «Так, справді».
«Це означає, що він відбив якусь атаку?»
Петра не відповіла одразу. Вона підвелася, дістала ручку та папір зі своєї сумки в кутку й повернулася на місце. Швидко вона намалювала печатку — акуратне коло, прикрашене дивними візерунками та написами. Поклавши намисто в центр, Петра спрямувала в нього свою ману.
«Ім’ям своїм я наказую тобі відкрити справжню форму того, що ти зупинив».
Хоча це відрізнялося від заклинань, про які Ліліана читала, заклинання Петри явно мало певний зв’язок із магією, що використовувалася у Королівстві Слівгранд. Ліліана пильно спостерігала, зачарована незнайомим видовищем.
Коли заклинання закінчилося, чорна імла відокремилася від мінералу, злилася у дивні літери, а потім розсіялася. Петра видихнула, на лобі їй виступили краплі поту. Вона дістала намисто і спалила папірець із символом, швидко перетворивши його на попіл.
«Я безпечно утилізую амулет», — сказала вона.
«Е-е, що ти з’ясувала?» — запитала Ліліана, все ще намагаючись осягнути те, що щойно побачила.
«Я зрозуміла суть, але не більше. Кулон заблокував спробу втрутитися у твій розум».
Ліліана здивовано кліпнула очима — магія психічного втручання була суворо заборонена.
«Це було заклинання високого рівня», — продовжила Петра, не приховуючи свого невдоволення. «І, звісно, ніхто б цього не помітив. Я не знаю, який ефект мав бути, але можна сміливо припустити, що той, хто його застосував, не дбав про твоє благополуччя».
«Людина, здатна використовувати таку магію, має бути добре відомою».
І мати достатній статус, щоб взагалі знати заборонене заклинання.
«Правильно», — сказала Петра, кивнувши. Хоча її невдоволення зменшилося, її брови залишалися щільно зведеними, поки вона бавилася з кулоном. «На банкеті був маг? Я його пропустила, пам’ятаєш».
«Ніколас Бергсон, міністр магії».
«Той лисий блазень...», — просичала Петра. «Я не сумніваюся, що він знає це заклинання, але йому бракує здатності застосувати його самому. Його вміння використовувати магію психічного втручання буде вкрай обмеженим».
«Хіба його не призначили міністром за його таланти?», — запитала Ліліана, схиливши голову в здивуванні. Низька думка Петри про нього здавалася суперечливою з огляду на його посаду.
«Ні, не за його таланти. За зв’язки його батьків». Вона зробила паузу, зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися, а потім продовжила більш виваженим тоном. «Якщо поблизу не було інших магів, то винен у цьому той лисий чорт. Я б поставила на те, що він намагався або підсилити існуючу емоцію, або зняти заклинання, яке вже було накладено на тебе — найімовірніше, гекс».
Вона влучила в саму точку.
«То він намагався повернути мені голос?»
«Це здається найвірогіднішим поясненням», — сказала Петра, загорнувши намисто в тканину, що захищає від магії та гексів, а потім кинувши його на дно сумки. «Хоча без належного аналізу я не можу сказати напевно».
«Чи видають магічні предмети звук, коли їх пошкоджують?»
«Так. Звук, який видавав цей, був, мабуть, металевим — і занадто високим, щоб його могли почути люди похилого віку».
Усе ідеально збігалося з тим, що пам’ятала Ліліана. Гіпотеза Петри, безсумнівно, була правильною — не те щоб Ліліана коли-небудь сумнівалася в тому, що та говорила про магію чи прокляття. Петра завжди проводила чітку межу між фактами та думками, ніколи не стверджуючи більше, ніж знала.
«Ти казала мені раніше, що знімати гекс небезпечно. Невже це можна було зробити так легко?»
«Звісно, ні. Ти або інша сторона могли загинути, або гекс міг відскочити на того лисого дурня й залишити його німим. Хоча особисто я б назвала це благословенням — позбавити світ його балаканини назавжди».
Можливо, Бергсон просто не знав про ризики зняття прокляття, і кулон врятував їх обох. У цьому сенсі Ліліані пощастило двічі: вона уникла смерті й зуміла залишитися німою.
«Я рада, що це не спрацювало. Навіть якби я повернула голос, я б не хотіла, щоб хтось про це знав».
«О...?» Петра кілька разів здивовано кліпнула очима. Ліліана просила допомоги у поверненні голосу, але це був перший раз, коли вона розкрила свій намір залишатися німою незалежно від результату.
«Я — кандидатка на наречену принца, але я не хочу нею бути. Однак, як дочка одного з трьох найвидатніших герцогів, я не можу просто знятися з перегонів».
«Зрозуміло...» — Петра тихо хмикнула, збита з пантелику відповіддю Ліліани. «Та все ж я впевнена, що більшість дівчат твого віку хотіли б вийти заміж за принца».
«Деякі хотіли б, але для мене це було б занадто важким тягарем».
Думки Ліліани поринули до Мальвіни Таннер, хоч та й була ворожою. Якби не її характер, дівчина, можливо, серйозніше ставилася б до своєї освіти як кандидатки на роль принцеси-спадкоємиці.
Петра похитала головою. «Гадаю, я висловлюю думку більшості простолюдинів, коли кажу, що ми воліли б, аби ті, хто стоїть біля керма, опинилися там з неохотою, а не через жагу до влади чи рішучість зробити будь-що, аби її зберегти. На мою думку, ті, хто приходить до влади з неохотою, краще нас розуміють».
«Хоча це не обов’язково маю бути я».
Ліліана взяла зі столу пляшку соку й зробила ковток, вирішивши питання зі тріснутим кулоном і відкинувши напівсерйозну заувагу Петри щодо її кандидатури. Залишилося лише одне, що вона хотіла знати.
«Міністр помітив, що його заклинання було відбито?»
«Він, мабуть, здогадався з того, що ти досі не можеш говорити. Але навіть так я сумніваюся, що він знає напевно, що його відбило магічним предметом».
«Це добре».
Формулювання Петри не було особливо втішним, але Ліліана вирішила, що герцог теж не чув, як розбився кулон. З цією думкою напруга нарешті зійшла з її плечей. Вона трохи поговорила з Петрою, а потім повернулася до своїх покоїв раніше, ніж зазвичай.
З ранку їхня подорож додому мала продовжитися мирно — принаймні, такий був план.
◇ ◇ ◇
Це був спокійний ранок. Ліліана та її супровід закінчили сніданок і готувалися продовжити шлях додому. Але щойно вони вийшли з готелю —
«БІЖІТЬ!!!»
Повітря розрізав різкий чоловічий крик, за яким майже миттєво пролунала присутність, від якої у Ліліани волосся стало дибки. Вона напружилася, а двоє її охоронців потягнулися за мечами. Петра клацнула язиком, напруживши погляд, а здалеку долинали нові крики та вигуки.
«Це рій!»
«Біжіть! Де охорона?!»
Охоронці Ліліани побігли вперед, щоб оцінити ситуацію, а потім негайно повернулися до неї. Їх нелегко було збентежити, але на їхніх обличчях чітко відбивалася тривога.
«Там міазма!»
Чорний туман уже заповз на територію готелю, викликавши тихий стогін у Петри. Люди не могли протистояти міазмам: у кращому разі це викликало хворобу, у гіршому — смерть. Отруту можна було нейтралізувати лише за допомогою лікувальної магії елемента світла, а єдиним захистом проти рою монстрів були найпотужніші заклинання світла. Маги, здатні очищати міазми, були рідкістю — і без них залишався лише один варіант.
Петра схопила Ліліану за руку й побігла. Ліліана змусила ноги не відставати, а її блідолиця служниця йшла слідом.
Нарешті усвідомивши, що відбувається зовні, інші гості готелю почали метушитися в розгубленості. Сама згадка про рій викликала паніку. Проти орди монстрів не мало значення, чи ти дворянин, чи простолюдин.
«Де охорона?! Чому вони так довго?!»
У мить спокійне містечко поринуло в хаос. Повітря тремтіло від какофонії криків, благань про допомогу та відчайдушних вигуків «пропустити».
За межами готелю Ліліана відчула, звідки йшов найгустіший сморід, і кров злилася з її обличчя. З лісу витікав неприродно густий чорний туман — така страшна загроза, що вона могла б побоюватися за своє життя, якби не була такою вправною у магії. Багато хто з тих, хто намагався втекти раніше за неї, вже втратили здатність ходити і тепер тремтіли на місці.
«Пані, карета…»
Маріанна зберегла самовладання лише настільки, щоб вимовіти ці слова, але її обличчя було попелясто-сірим, а голос ледь чутним. Петра перервала її, похитавши головою.
«З усім цим міазмом коні не завезуть нас далеко!» — вигукнув один із охоронців, що охороняв тил.
«Ви хочете, щоб ми втікали пішки?!» — викрикнула Маріанна.
Навіть у своєму розгубленні служниця продовжувала рухатися. Якась частина її розуміла, що зупинка означатиме смерть. Монстри мали більшу швидкість і витривалість, ніж люди — а міазми були ще швидшими.
«Якщо хтось виграє для нас час, я зможу телепортувати нас за допомогою печатки», — сказала Петра, і її голос був настільки тихим, що його чули лише Ліліана та Маріанна. Хоча вона мала трохи більше досвіду, ніж служниця, це був її перший досвід зіткнення з роєм такого масштабу, і блідість на її обличчі видавала занепокоєння. «Я не зможу перенести всіх, але... принаймні нас трьох я зможу».
Петра була талановитою чаклункою, але було б безглузддям битися з таким великим роєм віч-на-віч. Вона не могла володіти магією світла найвищого рівня, необхідною для відбиття монстрів і міазм, а з огляду на те, що над ними нависала смерть, їхнім найкращим шансом на виживання була втеча. По суті, чаклунка наполягала, щоб вони залишили охоронців напризволяще.
Серце Ліліани стиснулося в грудях. Вона ще ніколи не кидала нікого заради досягнення своїх цілей.
Чи зможу я врятувати всіх, якщо скористаюся телепортацією...?
На відміну від Петри, телепортація Ліліани не залежала від печаток — і хоча вона ніколи не перевіряла її межі, теоретично не було обмежень щодо кількості людей, яких вона могла перемістити одночасно. Проблема була в монстрах: вони були непередбачуваним елементом. Зараз вона їх не бачила, але легко могла уявити їх силу. Можливо, їй вдасться втекти з Петрою, Маріанною та двома охоронцями.
Але що з мешканцями міста? Місцева варта не мала жодних шансів проти того, що насувало. Ліліана могла втрутитися, але лише ризикуючи викрити свою здатність користуватися магією. Хвиля жаху накрила її, коли повітря розірвав ще один пронизливий крик.
«Ніііііііііі!!!»
Не сповільнюючи відчайдушного відступу, Ліліана озирнулася через плече. Звиваючись, чорно-червона маса змусила її затамувати подих. З міазмів виринула юрба гротескних істот — хижаків, що харчувалися людським м’ясом і кров’ю та панували у харчовому ланцюгу завдяки приголомшливій жорстокості. Вона ніколи раніше не бачила їх наживо, і цей жахливий вигляд змусив її затремтіти.
◇ ◇ ◇
Під час доставки вантажу до Худоре купець та найманці, яким він доручив свою охорону, зупинилися в містечку, оточеному деревами. Поширювалися чутки про напади монстрів на дорогах, і він вирішив, що краще перестрахуватися. Вони зняли кімнату в корчмі на околиці — на протилежному боці міста від того місця, де зупинилися Ліліана та її свита, — маючи намір переночувати там і вирушити в дорогу рано-вранці наступного дня.
Тепер купець лежав похований під уламками, з вирваними нутрощами та відірваною головою. Навіть у смерті його обличчя застигло в жаху останніх миттєвостей.
Місто було оповите нудотним смородом — заліза, змішаного з сіркою, — який, здавалося, висмоктував повітря з легенів кожного, хто його вдихав. Вогонь поширювався з руїн зруйнованої кухні, обвуглюючи мертвих. Монстри нікого не щадили. Гості чи охоронці, чоловіки чи жінки, молоді чи старі — всі були приречені на забій.
«Чорт забирай!»
Один із охоронців купця прокляв все під ніс. Він вів запеклий бій проти орди, використовуючи залишки зруйнованих кам’яних будівель як укриття. Усі його товариші-найманці вже були мертві, крім одного.
Те, що колись було рівною, вимощеною каменем дорогою, тепер було невпізнанним, заваленим уламками та залитим кров’ю. Серед задушливого пилу та смороду залишилися лише двоє найманців. Навіть ті, кому вдалося втекти, мабуть, були зарізані.
«Це пекельна робота», — буркнув перший охоронець. «Треба було попросити більше грошей наперед».
«Справді, Гільдо?» — запитала жінка в чоловічому одязі, його єдина вціліла супутниця. «Залиш свої скарги на потім, коли ми виберемося з цього».
Вони обоє були в жахливому стані — поранені з усіх боків, їхній одяг перетворився у лахміття, заплямований кров’ю монстрів. Тхливий сморід уже просочився в їхні легені, залишаючи на язиках різкий металевий присмак. Навіть найменший рух викликав у них запаморочення, проте вони все одно залишалися грізними бійцями.
«Гей, Ольго. Як, на твою думку, виглядає кількість тих, хто вижив? Хочеш побитися об заклад?»
«Я не роблю ставок».
«Яке ж нудне життя ти ведеш».
Гільдо посміхнулася, його передні зуби були гострі, як ікла. Хоча він був змочений потом і блідий, як крейда, він був занадто гордий, щоб відмовитися від своєї бравади. Він притиснув руку до боку, але навіть жалюгідний стан його нутрощів не міг його зупинити. Він зібрався з силами, виплюнут грудку крові й приготував меч.
«У нас з’явився ще один великий», — пробурмотів він, зосереджуючись, коли з-поміж монстрів виринула нова постать.
Ольга звузила очі, піднісши рукав до чола, щоб одним швидким рухом витерти кров і піт. «Скільки їх уже налічується?»
«Не знаю. Давно перестав рахувати».
З початку навали вони вдвох вбили понад сотню монстрів. Кількість цих потвор не збільшувалася, але й не зменшувалася.
— Ну що ж. — Темно-каштанове волосся Ольги та її не менш темні очі засяяли золотим світлом. «Це слабка втіха, але ми не можемо просити занадто багато».
«Гм. Цього разу не будеш використовувати ілюзії?»
«Ти думаєш, у нас є час?»
«Ні».
Змінити колір волосся, не кажучи вже про очі, було неможливо — але не для Ольги. Її золоті локони могли затьмарити навіть найяскравіших блондинок. Вона виглядала б шокуюче, якби хтось її побачив, саме тому зазвичай вона використовувала маскування, але в неї не було зайвої мани. На щастя, навколо нікого не було, хто міг би її побачити.
Нікого, крім Гільдо, який залишався абсолютно незворушним.
Припинивши жарти свого супутника, Ольга почала промовляти заклинання хрипким голосом, і на її мечі утворився шар льоду.
◇ ◇ ◇
«Аааа!!!»
Смердючий запах крові та смерті був настільки їдким, що у Ліліани занімів ніс. Вона ледь відчувала будь-які запахи. Швидко, навіть не промовляючи заклинання про себе, вона створила магічний бар’єр позаду своєї групи. Вона ніколи раніше не пробувала це заклинання, але загроза смерті змусила її здібності проявитися на повну.
Маріанна випустила короткий крик. Вона почала обертатися, але потім передумала, зосередивши погляд уперед із новою рішучістю. Її губи були стиснуті, а обличчя залишалося блідим. Вона знала, що якщо затримається на жахливому видовищі за спиною, страх назавжди вчепиться в неї своїми пазурами.
За лічені миті Ліліана відчула, як двоє людей зникли за її спиною. Охоронці вислизнули за межі бар’єру, і монстри схопили їх, рухаючись навіть швидше, ніж стверджували книги. Чи був той хруст звуком щелеп охоронців — чи їхніх черепів? Ліліана вигнала цю думку з голови, несвідомо стискаючи груди. У якийсь момент страх поступився місцем розчаруванню.
«Петра. Попіклуйся про Маріанну».
«Що?!» — вигукнула чаклунка, широко розплющивши очі.
Маріанна нічого не знала про телепатію Ліліани — чи про її магічні здібності загалом. Скориставшись цим, Ліліана застосувала магію ілюзій, щоб створити свою копію, водночас змусивши справжню себе зникнути. Заклинання ілюзій зазвичай вважалися темною магією, але вона переробила своє на магію вітру, щоб знизити витрати мани.
«Тікай з моєю копією. Я наздожену тебе пізніше. Зберемося в церкві».
У кожному місті була церква, захищена від монстрів. Якщо Петра й Маріанна зможуть дістатися до неї, вони, ймовірно, протримаються, доки не прибудуть святі маги з Худоре.
Лише зі слів своєї учениці Петра зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. Вона коротко кивнула й побігла вперед, а служниця йшла слідом.
Ліліана зупинилася, все ще залишаючись прихованою. Вона озирнулася й грізно поглянула на монстрів, що наближалися. Її ноги тремтіли — але від передчуття, а не від страху. Вона ніколи раніше не відчувала нічого подібного. Та навіть коли її тіло тремтіло, її думки залишалися кришталево чіткими.
За своїм складом монстри не надто відрізнялися від людей. Їхнє тіло складалося переважно з білків, цукру, жиру та нуклеїнових кислот, і запах, що виходив від нього під дією магії, був не кращим за людський. Однак Ліліана не могла збагнути теорію, що лежала в основі світлового заклинання, здатного знищити цілу групу монстрів одночасно. Навіть знання з її минулого життя не давали пояснення.
Не розуміючи заклинання, вона не могла активувати його без активаційного слова, повного чи скороченого. Вона могла спробувати, але невдача могла завдати їй шкоди — а в її поточній ситуації вона не могла ризикувати.
«Я закликаю сили екзорцизму, щоб святе світло осяяло нечистих, очистивши їх зараз і навіки». Сказала вона подумки.
У відповідь на її заклинання — взяте з книги заклинань магії світла експертного рівня — все тіло Ліліани наповнилося теплом. Вона ніколи не відчувала, щоб через неї протікало стільки мани. Голова у неї сильно закрутилася, і все, що вона могла зробити, — це втриматися на ногах.
Це заклинання світлової магії найвищого рівня, здатне виганяти монстрів. Кажуть, що лише кілька святих магів, які служать Худоре, можуть ним користуватися, але, схоже, воно все одно працює навіть створене мною.
Навколо Ліліани з’явився символ чистого білого світла. Сліпуче сяйво миттєво поширилося, розкидаючи світлові частинки в усіх напрямках. Навіть монстри, яких торкнулося світло, зникли, їхні тіла розчинилися назовні від точки дотику. Міазми навколо неї також були очищені.
Від святого мага вимагалося три якості: величезний запас мани, стійкість до магії світла та розум, здатний витримати магію очищення. Відсутність хоча б однієї з цих рис робила вигнання неможливим. Навіть офіційно визнані святі маги мали бути в ідеальному фізичному та психічному здоров’ї, щоб ним володіти — і навіть тоді їм доводилося працювати разом. Заклинання було настільки потужним, що, як кажуть, спроба застосувати його самотужки загрожувала знищенням розуму того, хто його виголошував.
Навіть знаючи, що стоїть на кону, Ліліана не вагалася. Між смертю від невдалого заклинання та розриванням на шматки монстрами вибір був очевидним. Вона ніколи не була вправною у розрізненні добра й зла, але саме тому завжди підбирала слова так, щоб відповідати образу ідеальної аристократки. Покинути людей і втекти, щоб врятувати себе, ніколи не було варіантом.
До того часу, як навколо не залишилося жодного монстра, Ліліана була виснажена. Вона важко дихала, а по лобі стікали краплі поту. Та вона не зупинялася. У небі над містом чорний туман і далі розтягувався над далеким краєм міста й за його межі. Бігти аж туди означало б марнувати час і сили, яких у неї не було, тож вона скористалася магією телепортації.
Під темною хмарою дороги були забарвлені в червоний колір кров’ю, а на них валялися трупи людей, собак і монстрів. Перші два види були досить моторошними, але останки монстрів були справді небезпечними; міазми, які вони виділяли, робили міста непрацездатними, тому монстрів потрібно було очищати одразу після вбивства.
Звісно, потвори, що лежали мертвими на вулицях, були лише частиною тих, що були в місті. Багато інших все ще лютували, і моторошна відсутність криків була аж ніяк не добрим знаком.
Я маю зберегти свою енергію для магії екзорцизму. Магія очищення не вимагала б стільки мани, але використовувати її зараз здається нерозумним; мені треба спочатку позбутися монстрів.
Монстри все ще процвітали в тих частинах міста, де міазми були найгустішими. Ліліана звузила очі, налаштована знищити їх усіх. Їй залишилося очистити ще дві зони.
◇ ◇ ◇
Двоє найманців змирилися зі своєю долею. Світ навколо них був справжнім втіленням пекла. Вони вже незліченну кількість разів проходили через пекло, але жодна з тих зустрічей не йшла в порівняння з тією різаниною, що розгорталася перед ними зараз.
«Чим я заслужила... таке...?» — задихаючись, прохрипіла Ольга, плюючись кров’ю. «Не можу повірити... що твоя потворна пика... останнє, що я побачу».
«О... та замовкни... ти...» — відрізав Гільдо, хоча його безстрашна посмішка не зникла.
Незабаром навіть з’єднувати слова стало занадто важко. Поруч з ними височіла замерзла гора з майже двохсот монстрів. Навіть у болю, з кров’ю, що хлинула з ран, вони б продовжували битися — але міазми, що огортали місто, сильно виснажили їх, як фізично, так і психічно.
Та коли двоє зціпили зуби, вирішивши знищити якомога більше монстрів, сліпучий спалах осяяв ландшафт.
«Що?!»
Обидва найманці замовкли. Таке сяйво вони бачили лише раз раніше, коли троє святих магів застосували найпотужнішу магію світла, щоб знищити розлючених монстрів. Мертвих монстрів можна було очистити різними способами — молитвами місцевих церков, звичайними магами або, у найгіршому випадку, просто спаленням. Живі монстри, однак, були набагато більшим викликом. Щоб їх знищити, потрібні були найкращі святі маги, а шанси, що хоч один з них опиниться в місті, були мізерними.
«Граааа!!!»
Коли монстри горіли у святому світлі, охоплені агонією, їхні крики не були схожі ні на людські, ні на звірячі. Жахливий шум, який би до глибини душі вразив більшість людей, різко контрастував із яскравими, майже мрійливими частинками світла, що танцювали в повітрі.
Монстри, які ледь втекли від світла, ревли, оголюючи ікла на щось невидиме. Деякі слинили їдку слину, що спалювала все, до чого торкалася, а інші випускали смертельний туман. В останню мить Ольга підняла навколо себе та Гільдо крижаний бар’єр, відбивши струмінь темно-фіолетового полум’я, що смерділо сіркою.
Світло на мить послабшало, і монстри скористалися нагодою. Як один, вони кинулися до джерела свого гніву, але спіткнулися, коли вже розтрощена земля піднялася під ними. З’явилися нові монстри, не схожі на жодних попередніх, і розчавили своїх збиті з ніг соратників. Їхні моторошні виття заповнили повітря.
«Вони… викликали підмогу!» — викрикнув Гільдо.
Міазми вирували у звивистому торнадо. Біля центру міста відкрилася яма, і монстри, що вилізли з неї, були більшими за тих, що були на поверхні. Пульсуючі вени на їхніх тілах світилися зловісним фіолетовим світлом.
Коли світло екзорцизму зникло, нові монстри майже посміхнулися на знак тріумфу. Холодний піт струмками стікав по щоках Гільдо та Ольги. Вони ніколи не стикалися з настільки могутніми ворогами, і тиск, що тиснув на них, був нестерпним.
Діра в центрі міазм закрилася так само швидко, як і відкрилася. Здавалося, нових монстрів не буде, але вони також не могли розраховувати на ще один екзорцизм. Двоє найманців стикалися з розпачем багато разів з початку навали, але ніколи так гостро. Вони побачили проблиск надії, лише щоб зануритися в ще глибший відчай, ніж будьколи раніше.
Навіть коли вони змирилися зі своєю загибеллю, Гільдо й Ольга дивилися на монстрів лютим поглядом, рішуче налаштовані дивитися на ворогів до самого гіркого кінця. Але земля знову зрушилася, цього разу піднявшись навколо монстрів у формі глечика. Його стінки схопили літаючих істот і затягли їх у глибину разом з рештою.
Ольга витріщилася на це неймовірне видовище. Вона брала участь у багатьох битвах, але ніколи не бачила такого витонченого заклинання. Його інтенсивність могла зрівнятися лише з його точністю.
Земля незабаром вирівнялася, але монстри не могли рухатися — їхні ноги застигли в камені. Вони корчилися, намагаючись вирватися, але лише жалюгідно падали. Ті, хто звик літати, метушилися ще відчайдушніше.
Тоді світло знову з’явилося, ще потужнішим, ніж раніше. Воно огорнуло монстрів, і світ став білим. Гільдо й Ольга намагалися прикрити очі, але сяйво проникало крізь повіки.
Коли спалах згас і вони нарешті змогли знову бачити, Ольга озирнулася й ковтнула слину. «Монстри… зникли?» — На заплямованих кров’ю вулицях і серед уламків залишилися лише людські та тваринні трупи.
«Неможливо…» — пробурмотів Гільдо, дивлячись у порожньому подиві. Навіть магія святих магів не була достатньо сильною, щоб знищити трупи монстрів. Навіть якби чаклун поєднав заклинання екзорцизму та очищення, результат був би надто надзвичайним, щоб у це повірити.
«Що сталося…?» — запитала Ольга, повільно підводячись на ноги. Вона не лише могла рухатися, але й міазми були очищені з її тіла, залишивши лише виснаження та біль від ран.
Гільдо штовхнув її в плече. «Гей, поглянь на це».
Ольга подивилася у бік його пальця, і те, що вона побачила, повністю її здивувало. Під уламками лежала дівчина, одягнена в простий, але якісний одяг. Її шовковисте сріблясте волосся лежало у калюжі крові.
Ольга одразу ж кинулася до дівчини й витягла її з-під уламків. Гільдо нахилився через плече своєї супутниці, щоб краще роздивитися.
«Вона мертва?» — запитав він. «Не бачу на ній жодних серйозних ран».
«Ні, у неї є пульс. Гадаю, вона просто непритомна. Її мана, здається, вичерпалася».
«Серйозно? Звідки вона взагалі взялася?»
Гільдо випростався й оглянув місцевість, але не знайшов жодних підказок. Ольга обережно підняла дівчину, яка міцно спала й не виявляла жодних ознак того, що скоро прокинеться.
«Хто знає?» — відповіла найманка. «Принаймні, її тут не було до того, як з’явилося світло екзорцизму».
Вони обмінялися поглядами, мовчки зважуючи варіанти. Вони вже працювали разом раніше, і хоча не завжди ладнали, з часом навчилися довіряти одне одному.
«Ми ж не можемо її просто так залишити», — додала Ольга.
«Тоді, мабуть, треба відвести її до церкви. Можливо, там її батьки».
«Так, це, здається, найкращий вихід із ситуації».
Мана Ольги відновилася настільки, що вона змогла змінити колір волосся й очей на менш помітні. Вона простягнула дівчину Гільдо, який прийняв її, скорчивши гримасу. Хоча обоє були найманцями, він мав більшу фізичну силу.
І так, пара рушила по залитій кров’ю, заваленій уламками дорозі до церкви в центрі міста.
◇ ◇ ◇
На верхівці найвищого дерева в лісі сидів хлопчик і з невимушеною легкістю їв яблуко. Його темні очі блищали, наче зірки, коли він дивився на щось далеко вдалині. Навколо нього кружляла отруйна парова хмара, та він, здавалося, зовсім не переймався цим.
«Схоже, їм кінець. Моїй цілі, мабуть, теж, але який нудний спосіб це зробити», — подумав він.
Йому не дозволялося бруднити руки; його робота полягала лише в спостереженні.
«Ця проклята тиранка. Наскільки простіше було б просто вбити її? Я не розумію, чому вищі чини обрали такий обхідний шлях, як отрута».
Хлопчик відкусив останній шматочок яблука й відкинув серцевину вбік. Птахоподібні монстри билися за неї, але він не звертав уваги на це моторошне видовище, зосередивши погляд на далекому містечку.
Лише кілька годин тому огорнуте лісом поселення було настільки мирним, наскільки це взагалі можливо. Тепер воно повністю перебувало у владі гігантського рою. Без елітних лицарів чи святих магів, які спеціалізувалися на боротьбі з монстрами, воно було зруйноване в одну мить.
Ніщо не могло втекти — ані коні, які злякалися при перших ознаках міазм, ані люди, які поступалися монстрам у всьому. Хлопчик дивився, як їх забивали й випатровували, перетворюючи на бездиханні купи. Дехто міг втекти, скориставшись телепортаційними печатками, але мало хто мав доступ до таких речей.
«Це привілей аристократів і решти подібної наволочі», — зневажливо промовив хлопчик, а потім зітхнув. «Незабаром рій уб’є мою ціль. Звичайний меч мало що може вдіяти проти монстрів. Мене це просто не задовольняє. Де тут мистецтво?»
Ніщо в його поточній місії не викликало в нього захоплення. Існували естетичні способи вбивати, і жодне з його останніх завдань не відповідало його стандартам. Найбільше задоволення від нанесення смерті отримували тоді, коли це вимагало кмітливості та удачі — хоча хлопець знав, що не в тому становищі, щоб висувати вимоги. Він голосно позіхнув...
«Що за...?»
...а потім завмер, широко розплющивши очі, коли білий спалах поглинув пейзаж перед ним.
Коли зір нарешті повернувся, туман, що висів над лісом, розрідився, а монстри, за якими він спостерігав, зникли. Навіть монструозні птахи зникли, більше не борючись за яблуневу серцевину.
«Святі маги? Напевно, ні. По-перше, я б про них чув, а по-друге, вони не могли б увійти до міста, не привернувши уваги тих людей. Наскільки ж вони мали б бути дурними, щоб схибити в чомусь настільки елементарному?»
Соратники-вбивці хлопця добре знали свою справу, адже їх виховували й тренували саме для цього. До того ж, він спостерігав за містом уже довгий час і міг із упевненістю сказати, що жодних підозрілих постатей не прибуло. Світло мало бути справою рук несподіваних чужинців.
Пролунав ще один спалах, цього разу на протилежному боці міста. Він поширився далі й сяяв яскравіше за перший.
«Та ви, мабуть, жартуєте...»
Обличчя хлопця застигло — що траплялося рідко — коли він звернув увагу на нове світло. Як і очікувалося, не залишилося жодного монстру, наче їх і не існувало з самого початку. Єдиними слідами, що залишилися, були плями крові з’їдених людей.
Куди б хлопець не дивився, ніяких ознак монстрів, що вижили, не було. Хіба що він помітив трупи в місцях, куди світло не досягло.
«Хто, в біса, міг це зробити?»
Хлопець бачив, як святі маги знищували зграї безліч разів раніше, але ніколи так швидко поспіль — і ніколи без втрати сили їхніх заклинань. Для людей це взагалі не мало бути можливим.
Йому було наказано спостерігати, і це завдання ніколи не здавалося йому таким важливим. Його роботодавець визнає його невдахою, якщо він не зможе точно встановити, хто знищив монстрів. Коли він востаннє оглянув місце події, він побачив трьох тих, хто вижив: двох закривавлених найманців і непритомну дівчину, яку він одразу впізнав.
Губи хлопця скривилися в незрозумілій посмішці.