У день банкету стояла чудова погода. Гості ходили від столу до столу з келихами в руках, ведучи приємні розмови. Члени дому Кларк робили те саме: спочатку трималися разом, але розійшлися, щойно герцог закінчив свою промову.
Ще не дебютувавши у вищому світі, Ліліана залишилася в тихому куточку залу разом із Маріанною, насолоджуючись чаєм та солодощами, спостерігаючи, як гості спілкуються між собою. Більшість присутніх уже були знайомі, тож не було потреби оцінювати одне одного, хоча люди все одно схилялися до того, щоб гуртуватися з тими, хто мав подібний статус. Вони вільно пересувалися між внутрішнім двориком та великим залом, який мав повністю відкритий балкон. Дідусь і бабуся Ліліани та інші високопоставлені аристократи залишалися у великому залі, тоді як родичі її матері затрималися у дворі.
Маріанна доклала чимало зусиль, щоб Ліліана була бездоганно вбрана для цієї нагоди, одягнувши її у просту, але дорогу сукню. Вона була і гарною, і елегантною, з рукавами, забарвленими у м’який морський пінисто-зелений градієнт. Її прикраси — з світло-зеленим перидотом і темно-зеленим турмаліном — ідеально доповнювали її юного шарм. Цей ансамбль привертав багато поглядів, хоча Ліліана була занадто занурена у свої думки, щоб це помітити.
Петра, мабуть, саме зараз відпочиває у своїй кімнаті. Я трохи заздрю. Хотіла б я бути у своїх покоях, зануривши ніс у гарну книгу заклинань.
На жаль, батько наказав їй чекати в кутку, доки вона не привітається з наслідним принцом. Це все було фарсом — який Ліліані вже добряче набрид — але герцог Кларк явно знав, що робить. Ніхто з тих, хто чув його вступне слово, не міг б здогадатися про справжній характер його стосунків із дружиною чи про інші напруження, що кипіли в їхній родині. Белінда весь час мала суворий вираз обличчя, але все одно напружувалася, щоб зіграти роль ідеальної матері, яку її чоловік хотів представити всім.
Вдячність за відданість дружини, очікування та заохочення сина, який мав успадкувати титул, турбота про дочку — кандидатку на наречену наслідного принца — та вдячність попередньому главі родини та його дружині... Для багатьох дворян батько, мабуть, здається бездоганним.
Ліліана неквапливо оглядала тих, хто зібрався у дворі.
«Чи той чоловік, що розмовляє з моїм братом, — один із наших далеких родичів? Якщо я правильно пам’ятаю, дороги в його баронстві славляться нападами монстрів».
Клайд ходив навколо, привітно вітаючи інших родичів, а також дворян, перед якими він або родина мали зобов’язання. Белінда, втративши обох батьків, мала порівняно мало співрозмовників, обмежуючись тими родичами, що залишилися, та давніми друзями. Хоча вона перебувала в найдальшому кутку двору, Ліліана все одно бачила, що та хвалиться своїми коштовностями — і що її супутниці у відповідь роблять те саме.
Деякі з цих прикрас, мабуть, коштують ціле багатство. А кілька з тих кулонів, безсумнівно, магічні.
Ліліана згадала звіт, який вона читала про останні звички своєї матері щодо витрат. Деякі прикраси, які носила Белінда, мабуть, були нещодавно придбані, а кілька з них, можливо, навіть зачаровані.
У родині Белінди була північна кров — і оскільки ходили чутки, що північні народи володіють силами, не схожими на те, що бачили у Слівгранді, це було предметом гордості серед них. Судячи з усього, багато родичів Ліліани по материнській лінії були вправними у магії та Гексах. Однак, на краще чи на гірше, Ліліана майже нікого з них особисто не знала.
«Серед членів дому Кларк лише мій батько та я маємо володіти якимись «здібностями», якщо вірити подіям у грі. Та й то виключно завдяки нашим величезним запасам мани».
Ліліана розмірковувала над цим, коли помітила щось незвичайне. Розмова її матері з подругою, мабуть, зачепила її за живе — Белінда почервоніла і помітно затремтіла. Навіть з іншого кінця двору Ліліана бачила, що вона розлючена.
«Цікаво, що сталося».
Навіть найменша невідповідна поведінка як члена дому Кларк неминуче принесла б сувору догану від герцога. Белінда мала б знати краще, та не змогла втримати свої емоції під контролем. Натомість вона нечемно підхопилася й пішла, залишивши жінок, з якими розмовляла, обмінюватися поглядами та знизувати плечима.
Хоч як Ліліана хотіла дізнатися, що спричинило цю сцену, вона не могла ризикувати, використовуючи заклинання для підслуховування. Там були її батько та брат; у найгіршому випадку вони могли б виявити, що вона вміє користуватися магією.
Ті чоловіки, що розмовляли з батьком... Не пригадую, щоб я їх раніше бачила.
Судячи з одягу, це були високопоставлені дворяни, але вони поводилися надто офіційно, щоб бути родичами. Ліліана припустила, що це колеги її батька з палацу. Серед них виділялася одна постать — невисокий, широкоплечий чоловік середнього віку в фіолетовій мантії, схожій на Петрину, хоча й набагато вишуканішій, з золотим кулоном на шиї.
Чи це той маг із міністерства, про якого згадував мій брат...? — замислилася Ліліана. — Хоча він, здається, досить близький з батьком.
Цей чоловік мав у собі щось таке, що явно відрізняло його від Петри — але вона була настільки незвичайною, що, мабуть, цього й слід було очікувати. З тієї відстані, на якій вона перебувала, Ліліана могла судити про нього лише за одягом.
Продовжуючи спостерігати, намагаючись залишитися непоміченою, Ліліана побачила, як її батько обмінявся кількома словами з чоловіком у мантії. Потім він коротко поговорив зі своїми іншими знайомими, і вони відокремилися від групи, прямуючи прямо до кутка двору, де чекала Ліліана.
Чи вони чогось від мене хочуть?
Хоча Клайд, здавалося, був налаштований допомогти сестрі повернути голос, Ліліана знала, що не варто очікувати того ж від їхнього батька. Абрам, здавалося, хотів, щоб вона вибула з перегонів за титул королівської нареченої, що пояснювало його повну відсутність зусиль, спрямованих на прискорення її одужання — але чи справді це було його наміром, вона не могла сказати. Сама думка про це змушувала її здригатися.
«Ліліано», — сказав Абрам, надягнувши маску лагідного батька.
Вона застигла — батько завжди звертався до неї лише як «ти», ніколи по імені — але зуміла зберегти самовладання. Оскільки вона не могла говорити, найкраще, що вона могла зробити, щоб привітати мага, — це підвестися з місця, посміхнутися й вклонитися у реверансі. Маріанна, що стояла на своєму звичному місці поруч із пані, тихо відступила.
Абрам звернувся до чоловіка в мантії. «Це моя дочка, Ліліана. Ліліано, це Ніколас Бергсон, міністр магії».
«Приємно познайомитися, чарівно юно леді, — сказав Бергсон, променисто посміхаючись. — Дружина Його світлості така чарівна, його син такий обдарований — а тепер я бачу, що і його донька нічим не поступається їм. Ваша родина, мабуть, є предметом заздрості для багатьох».
У його манерах було щось підле, ніби він ось-ось почне заламувати руки. З перебільшеним жестом він взяв Ліліану за руку й ніжно поцілував її тильну сторону. Від його теплого подиху в неї пішли мурашки по шкірі, і она відсунулася, щойно він відпустив її.
Ігноруючи відсутність манер у доньки, Абрам перейшов одразу до справи, як завжди сонячний. «Ліліана втратила голос через лихоманку під час епідемії, і її лікар наполягає, що він може ніколи не повернутися. Я підозрюю, що за цим стоїть прокляття».
Маріанна затамувала подих. Ліліана ж ще менше розуміла наміри батька. Його нерозбірливий погляд ніби пронизував її наскрізь, але він грав роль доброго батька, який турбується за доньку.
«Якщо винне прокляття, маг може допомогти його зняти, — сказав герцог, пильно дивлячись на неї. — Містер Бергсон — найвищий за рангом маг у королівстві. Ти же не хочеш, щоб Його Високість відмовився від тебе, правда?»
У Ліліані відлунювали слова, які втовкмачували їй з дитинства: «Ти — моя пішак. Якщо не хочеш, щоб тебе викинули, задовольняй мене і поводься відповідно». Це було одне з небагатьох речень, які Абрам коли-небудь сказав їй безпосередньо.
Герцог ще ширше посміхнувся, дивлячись на свою маленьку доньку. Вона зблідла, хоча й не з тієї причини, яку він уявляв. Ліліана була просто збентежена.
«Що це може означати? Хіба йому не вигідно, що я не маю голосу?»
Їй також здалося дивним, що він говорить так владно перед міністром магії. Він завжди правив за допомогою страху, але досі принаймні зберігав видимість на публіці.
«Судячи з усього, ви маєте рацію, — сказав Бергсон герцогу, пильно вивчаючи Ліліану. Вона була занадто занурена у власні думки, щоб це справді помітити. — Я, звісно, можу зняти більшість проклять, але для цього потрібен точний контроль мани — і моя допомога не спрацює, якщо об’єкт не бажає цього. Тож, юно леді?»
Ліліана трохи опустила очі. Міністр непрямо пропонував зняти прокляття тут і зараз, з повного схвалення її батька. Але вона не мала наміру повертати собі голос. Вона не хотіла, щоб її змушували шукати інший спосіб втратити статус кандидатки на наречену наслідного принца, тож вона похитала головою й удала, що тремтить.
Посмішка Бергсона змінилася на здивування. «Ви не хочете позбутися прокляття?»
Це був ризик. Якщо її батько накаже, у неї не буде іншого вибору, як погодитися на зняття прокляття. Але навіть тоді Абрам добре приховував свої наміри. Він мав той самий неоднозначний вираз обличчя, не покидаючи свою перелякану дочку і не виявляючи полегшення.
Коли Бергсон відкрив рота, щоб щось сказати, Ліліані здалося, ніби вона почула високий металевий звук. Вона ледь встигла визначити, звідки він долинув, як Філіп підбіг до них майже бігом.
«Пане!»
Абрам і Бергсон обернулися до дворецького, який, вклонившись, оголосив:
«Його Високість прибув».
Ліліана не змогла стриматися й кинула на Філіпа холодний погляд. Вона була кандидаткою на роль нареченої наслідного принца, а дворецький поводився так, ніби її не існувало. Принаймні його прихід відвернув увагу Абрама й Бергсона від її відмови. Хоча вона все ще не розуміла плану свого батька, цього було достатньо, щоб уникнути тиску з метою зняття прокляття.
«Мабуть, я маю бути вдячна Філіпу за його грубість — за умови, що Його Високість теж не запропонує зняти прокляття».
Абрам і Бергсон рушили до вестибюля, щоб привітати наслідного принца, а Ліліана пішла за ними. Її брат прибув раніше за них, а дідусь, бабуся та мати з’явилися незабаром після цього. Белінда намагалася приховати доньку від поглядів.
Крізь широко розчинені двері стало видно карету, запряжену шістьма кіньми, прикрашену гербом королівської родини — левом і мечем. Лицарі, які виконували функції ескорту, відчинили двері карети, і звідти вийшов сам Райлі, одягнений у сюртук.
Абрам не гаяв часу й підійшов до наслідного принца, охоронці якого стояли по обидва боки від нього. «Ваша Високосте, ваш візит велика честь», — сказав він тактовно.
«Герцогу Кларк, — Райлі жестом показав на нього. — Не треба церемоній. Це радісна подія для мого однокурсника та нареченої... кандидатки».
«Ваша великодушність не знає меж, Ваша Високосте», — сказав Абрам, тримаючи голову опущеною.
Райлі кивнув, а потім перевів погляд на дідуся й бабусю Ліліани. Він бачив їх уперше, хоча про попереднього главу родини чув від свого діда.
«Пане, пані, мені приємно бачити вас обох у доброму здоров’ї», — сказав наслідний принц.
«Ви надзвичайно люб’язні, Ваша Високосте», — відповів Родні, колишній глава родини. Він обережно уникав пишномовних виразів, як просив Райлі, водночас виявляючи принцу належну повагу.
Коли офіційні привітання закінчилися, Райлі повернувся до Клайда та Ліліани, посміхаючись. «Радий бачити, що у тебе все добре, Клайде. І те саме стосується вас, леді Ліліано».
Клайд зніяковів, а Ліліана посміхнулася й зробила витончений дамський реверанс. Райлі зайшов глибше в маєток і звернувся до міністра магії.
«Бачу, ви теж тут, Бергсоне. Дякую за вашу допомогу в багатьох справах».
«Будь ласка, це не варто згадувати. Якщо вже на те пішло, я гостро усвідомлюю свою власну безпорадність».
Райлі передав свій плащ камердинеру, показавши смокінг під ним, і пішов за герцогом до внутрішнього двору, а його свита — слідом. Оскільки принц мав залишитися на ніч, Філіп наказав принести його речі всередину.
«Безпорадності», так? Його Високість просив щось у міністра?
Ні Райлі, ні Бергсон не вдавалися в подробиці, тож Ліліана поки що відклала це питання. Вона привітала принца, як наказав батько; залишалося лише знайти слушний момент, щоб вибачитися й відійти до своїх покоїв. Вона бачила Райлі в палаці досить часто, тож не мала причин затримуватися.
Та принц все ж підійшов до неї.
«Бачу, колір повернувся до твоїх щік, — сказав він, простягаючи руку. — Це завдяки воді тут, у Фортьє?»
Хоча Ліліана на мить здивувалася, вона прийняла дест, ледь кивнувши. Вона не мала права відмовляти. Розмова, безсумнівно, йшла б плавніше, якби вона скористалася телепатією, але вона вагалася розкривати свою силу комусь, крім Петри. Безпека завжди переважала зручність.
Куточки губ Райлі піднялися, коли Ліліана взяла його під руку. «Я справді радий бачити вас здоровою. Ваше здоров’я понад усе».
Наскільки Ліліана могла судити, вона була в безпеці. Наслідний принц не мав наміру згадувати про її голос у цій ситуації, і хоча її батько та брат спостерігали за ними, жоден із них не втрутився, щоб підняти питання про зняття гекса.
У мить, коли Райлі увійшов у двір і його присутність стала відомою, усі, хто ще не стояв, підвелися на знак поваги. Навіть ті, хто спілкувався у великій залі, вийшли назовні, щоб побачити його. Високопоставлені дворяни, які раніше зустрічали наслідного принца, залишалися спокійними, але родичі Белінди, далекі від королівських кіл, вигукували слова захоплення — що викликало глибоке зморщування брів у бабусі Ліліани.
Спочатку герцог виголосив слова вітання на адресу принца. Потім гості по черзі вітали його. Ліліана не мала можливості тихо вислизнути, тож вона надягла свою найкращу вишукану посмішку, спостерігаючи, як аристократи снують туди-сюди, наче на конвеєрі. Її батько представляв кожного гостя, коли той підходив, хоча Ліліана вже знала їх усіх. Вона вирішила, що може бути вдячна хоча б за те, що, з огляду на таку кількість людей, ніхто не затримувався, щоб поговорити.
На користь нам грає те, що до нас підходять лише чоловіки. Згідно зі звичаєм, жінкам заборонено втручатися, і літні люди дотримуються цього правила з особливою суворістю.
У цілому все складалося досить добре — ті, хто найбільше дбав про етикет, були цілком задоволені Ліліаною, яка з привітним виразом обличчя трималася на крок позаду принца. У неї не було приводу говорити, а отже, у гостей не було приводу розпитувати про причину її мовчання. Якби жінки також вітали їх, процес тривав би вдвічі довше і був би вдвічі виснажливішим.
Коли останній гість привітався, Райлі попросив слугу вручити Клайду підготовлений ним вітальний подарунок. Кілька дворян пішли за ним, принісши власні благословення та подарунки для спадкоємця дому Кларк — подарунки, які були доставлені до маєтку заздалегідь. Клайд голосно висловив свою вдячність наслідному принцу та всім іншим, і люди почали розходитися.
«Ваша Високосте, чи можу я з вами на хвилинку поговорити?» — запитав Абрам. Зазвичай господар і почесний гість у якийсь момент мали приватну розмову, тож ніхто не ставив під сумнів їхню конфіденційну бесіду.
Ліліана скористалася нагодою, щоб нарешті повернутися до своїх покоїв. Райлі поглянув на неї, коли вона відвернулася, але вона вдала, що не помітила.
Цікаво, про що вони будуть розмовляти.
Райлі та Абрам попрямували до однієї з віталень, а дідусь і бабуся Ліліани, її мати та Клайд продовжували спілкуватися з гостями. Ліліана покликала свою покоївку, яка чекала в кутку двору.
«Ви бажаєте відійти до своїх покоїв?» — запитала Маріанна, завжди готова передбачити потреби своєї пані.
Ліліана кивнула. Вона ще не вступила офіційно до аристократичного товариства, тож ніхто не заперечуватиме проти її раннього відходу. Її мати навіть буде цьому рада.
Повернувшись до своїх покоїв, Ліліана нарешті змогла розслабитися. Вона подякувала Маріанні за приготування чаю й занурилася в книги, які позичила в бібліотеці. До вечері вона могла читати скільки завгодно — її покоївка не перериватиме її.
Та, прочитавши деякий час, думки Ліліани знову поверталися до приватної розмови між її батьком і принцом. Їй було важко зосередитися на чомусь іншому, тож вона поклала книгу на стіл.
Подивимося, чи це спрацює...
Було багато заклинань, які Ліліана хотіла випробувати, але не всі з них було легко практикувати. Деякі можна було використовувати лише за певної нагоди. Телепортуватися туди, де розмовляли її батько та принц, не входило в плани — ризик, що Абрам її спіймає, був надто високим — тож їй довелося обрати інший підхід.
Востаннє, коли я це пробувала, це спрацювало, але батько, можливо, блокує будь-які зовнішні впливи своєю магією.
Ліліані потрібне було заклинання, яке могло б обійти втручання герцога, не привертаючи його уваги.
«Магіс рекке, серч». промовила вона подумки.
Знайоме заклинання пошуку спрацювало, з деякими модифікаціями. На превелике полегшення Ліліани, не було жодних ознак того, що його блокують чи нейтралізують, і вона знайшла Райлі та Абрама на карті, що з’явилася перед її очима. Вони були наодинці в найелегантнішій із віталень маєтку.
«Тап».
Ліліана вимовила наступне заклинання, і в одну мить вона почула голоси батька та наслідного принца так, ніби вони шепотіли їй прямо у вухо.
«Розумію. Тож є і злети, і падіння. Це мене турбує».
«Дякую за вашу турботу, герцогу Кларку».
Її губи вигнулися в посмішці. Все йшло за планом.
Хоча Ліліана не бачила їхніх облич, вона відчувала спокійну атмосферу між ними. Вона майже ніколи не розмовляла особисто зі своїм батьком, тож те, як він звертався до принца, розбудило її цікавість. Він завжди був холодним і безсердечним до своєї родини, що робило його нинішню нормальність ще більш вражаючою.
«Для нас велика честь бачити вас у нашому маєтку, — сказав герцог Кларк, — особливо з огляду на те, як далеко ви подорожували, і на бурхливі часи, в які ми живемо. Мій син, безсумнівно, радий, що ви приїхали».
«Я маю подякувати вам за чудочу компанію. Клайд і леді Ліліана теж добре ставляться до мене — хоча мушу зізнатися, я дещо стурбований станом леді Ліліани».
Наодинці Райлі говорив більш розкуто, ніж у присутності інших гостей. Проте, як наслідний принц, він все одно виявляв герцогу Кларку повагу, належну прем’єр-міністру.
«Як і я, Ваша Високосте», — серйозно сказав Абрам.
Настала коротка тиша, перш ніж Райлі знову заговорив, цього разу голосом, що звучав ще більш хрипко. «Чи справді її голос ніколи не повернеться?»
«Хоч мені й боляче це казати, але її лікар стверджує, що надії майже немає».
Ліліана не могла розгадати справжні почуття герцога лише за його беземоційним голосом. Дехто міг би сприйняти його стоїцизм як стриманість, вважаючи, що він робить усе можливе, аби приховати свій смуток, а інші — лише слова холодного батька, байдужого до страждань своєї доньки.
«Чи справді саме хвороба позбавила леді Ліліану голосу?» — нервово запитав Райлі, ніби нарешті набравшись рішучості.
«Як у Його Величності?» — відповів Абрам, як завжди стриманим тоном.
Різниця у їхньому віці справді помітна. Та й батько має перевагу в досвіді — набагато більше років, ніж Його Високість міг би сподіватися наздогнати.
Ліліана ледь посміхнулася. Райлі був розумним і зрілим для свого віку, але все одно не міг зрівнятися з герцогом.
Цікаво, як він діятиме далі.
«Звісно, я усвідомлюю, що деякі хвороби ніколи не минають, — продовжив Райлі, — але я також вважаю, що нам слід розглянути можливість того, що її стан є наслідком прокляття». — Він і гадки не мав, що сам об’єкт його занепокоєння підслуховував їхню розмову.
«Як у Його Величності?» — запитав герцог. Ліліана не бачила його, але легко уявляла собі ту ледь помітну, всезнаючу посмішку, яка, мабуть, промайнула на його обличчі.
Я знала, що король має слабке здоров’я, але чи справді в цьому винне прокляття?
Ліліана роззявила рота від подиву. Це не було твердженням, яке можна було виголошувати легковажно, проте й Райлі, й Абрам, здавалося, сприйняли його серйозно.
«Так. У випадку Його Величності ми застрягли без рішення, і його стан лише погіршується. — Райлі зробив паузу, намагаючись зберегти самовладання. — Але леді Ліліана може одужати. Нам пощастило, що сьогодні з нами пан Бергсон — можливо, він зможе знайти вихід».
«Розумію... — відповів Абрам, і в його голосі не було ні краплі теплоти. — Дякую за турботу, але це не спрацює. Стан моєї доньки не є наслідком прокляття».
«Не є...?»
«Я попросив міністра оглянути її одразу після його прибуття».
Райлі звучав здивовано, але герцог не втратив самовладання. Ліліана мимоволі нахмурилася, коли в кімнаті запала тиша.
Я думала, батько хоче мене вилікувати...
Коли герцог Кларк порушив це питання перед Бергсоном, він здавався цілком схильним повірити, що Ліліана проклята. Він навіть наполягав, щоб її прокляття було знято, щоб наслідний принц не передумав щодо їхніх заручин. Та ось він тут, намагаючись переконати Райлі, що вона ніколи більше не зможе говорити. Ліліана не могла розібратися в його намірах.
«Це дуже прикро», — сказав Райлі, і в його голосі відчувалася справжня скорбота.
«Справді. Але я щиро вдячний за вашу турботу», — відповів герцог Кларк, як завжди, діловито.
Напевно, принц не знайшов нічого підозрілого у відповідях Абрама; він перейшов до питань політики та управління герцогством, ніби прагнучи змінити тон розмови. Ліліана відкинулася на спинку дивана, продовжуючи слухати.
За годину зустріч добігла кінця. Логічно було б, щоб Ліліана припинила підслуховувати, але вона вирішила продовжувати стежити за батьком. Абрам доручив своєму камергеру провести Райлі до гостьової кімнати, а сам попрямував до свого кабінету. Ліліана використала рекке і побачила, що його дворецький був там разом із ним.
«З поверненням, пане».
«Привіт, Філіпе».
«Як пройшла ваша зустріч із Його Високістю?»
Абрам посміхнувся. «Він запитав, чи вона втратила голос через прокляття».
«О боже...» — пробурмотів Філіп. Він не вимагав подробиць, але Ліліана чула, як він стримує сміх.
«Є якісь новини?»
Філіп значно знизив голос. «Ви-знаєте-хто почали діяти». Він, мабуть, говорив узагальнено, на випадок, якщо хтось підслухає — хоча це не мало значення проти заклинання Ліліани.
Настала пауза, перш ніж Абрам видав глибокий стогін. «Носії лиха...»
«Саме так».
«Не чув цього імені з часу спроби державного перевороту шістнадцять років тому».
Ліліана точно знала, про що він — вона дізналася про це на початку свого вивчення історії. Шістнадцять років тому, під час того, що вважалося найбільшою кризою, яка коли-небудь спіткала Слівгранд, узурпатори спробували захопити трон. У відповідь тодішній король особисто взяв до рук меч, очолив лицарський орден і одним рішучим рухом розгромив повстанців. Він був настільки сміливим і рішучим у бою — і настільки безжальним до зрадників — що його стали називати «Бог-демон», якого боялися так само, як і шанували. Саме під час того самого перевороту Абрам відзначився, завоювавши собі місце прем’єр-міністра.
«Дійсно, пане. І з огляду на те, як підозріло поводяться наші сусідні країни, я впевнена, що дехто надто захопиться гонитвою за славою».
Герцог пирхнув. «Це буде неприємність. Тоді теж були неприємності. Тих, хто мав владу або зв’язки з королівською родиною, вбивали одного за одним, і ніхто не мав уявлення, хто за це відповідальний. Визначити їхнього ватажка було нелегко».
«Так, саме так і було», — відповів Філіп.
У той час серед дворян ходили достовірні чутки, що люди з різними мотивами наймали вбивць. Багато хто відкидав їх як плітки, і чутки так і не дійшли до широкої громадськості. В результаті лише кілька високопоставленіших дворян знали про так званих привидів — Носіїв лиха.
Надію на мир було мало, коли можновладці один за одним йшли з життя. Багато хто вважав, що Слівгранд проживе роки — а може, й покоління — без стабільного правителя. Проте попередній король придушив повстання й розправився зі своїми політичними ворогами. Його зусилля з відновлення могутності королівства згодом принесли йому славу мудрого й грізного правителя.
«З’ясуй, що вони замишляють, — наказав Абрам. — Повідомляй про кожне відкриття як про найважливіше».
«Зрозуміло».
З одного боку, Ліліані здавалося цілком логічним, що герцог побоюється вбивць, які з’явилися шістнадцять років тому. З іншого — це здавалося їй дивним. Він був реалістом — надто раціональним, щоб вірити в «привидів». Щось тут не сходилося.
Чому вони зʼявилися тут? Чому саме зараз?
Вона ніколи раніше не чула про «Носіїв лиха» — принаймні, не в контексті Слівгранда.
Вони з’явилися не в грі, а в її продовженні.
Ліліана опустила очі, коли її охопило дивне занепокоєння. Дія другої гри відбувалася в іншій країні, і про Королівство Слівгранд там не згадувалося жодного разу. Поки її думки кружляли, батько та дворецький перейшли до інших справ герцогства.
◇ ◇ ◇
Коли настав час вечері, члени дому Кларк та їхні супровідники зібралися у спеціально підготовленій їдальні, де вони наділили наслідного принца найтеплішим прийомом. Хоча Ліліана зазвичай вечеряла у своїх покоях, у цю надзвичайно важливу мить їй не залишалося нічого іншого, як сісти за стіл разом із почесним гостем. Райлі мав виїхати наступного ранку, тож їй довелося б розділити стіл із родиною лише один раз — що, ймовірно, пояснювало, чому, принаймні на перший погляд, атмосфера здавалася відносно спокійною.
Та ти виглядаєш так само незручно, як і завжди, мамо.
Все ще не в змозі вимовити ні слова, Ліліана їла мовчки, а її увага блукала по тих, хто її оточував. Як і очікувалося, товариська посмішка Райлі не зникала ні на мить. Її батько теж посміхався, хоча крізь маски, які її брат і мати намагалися зберегти, проглядали ледь помітні тріщини. Особливо болісно прозорою була її мати; її спроби тримати Ліліану поза полем зору робили її поведінку неприродною.
Час від часу Клайд кидав на сестру стурбований погляд. Ліліана цінувала його турботу, але хотіла, щоб він залишив її в спокої.
Як майбутній спадкоємець, йому справді треба навчитися бути делікатнішим. У грі він був трохи жорсткішим — чи щось трапиться, що змінить його протягом наступних семи років?
Минулої ночі вона тримала його на відстані, але тепер не бачила для цього особливих підстав. Спокійно обміркувавши це, вона засумнівалася, що в нього були якісь приховані мотиви. Він навіть не намагався приховати своє занепокоєння — навіть у присутності їхньої матері. Якщо вже на те пішло, то воно було навіть більш очевидним, ніж раніше.
Безумовно, щось мало зробити Клайда таким жорстким молодим чоловіком, якого Ліліана пам’ятала з гри, але вона не могла пригадати, що саме. Можливо, про це взагалі ніколи не згадувалося в жодних пов’язаних матеріалах.
Клайд дебютував у грі як студент, отримуючи освіту, необхідну для наступного глави родини. Він успадкував титул у час великої напруги з одним із сусідів Слівгранда та зіткнувся з багатьма викликами як молодий герцог — але він звик до інтриг ще до того.
Це не дуже схоже на сюжет гри в жанрі «отоме».
Дія гри насправді не відбувалася в школі, підземеллі чи розкішному палаці. Звісно, там були палаци — з балами та іншими відповідними урочистими подіями — але вони існували скоріше на периферії. Сюжет і історія були створені з надзвичайною увагою до деталей, і розробники зрештою випустили посібники та інші додаткові матеріали, щоб задовольнити цікавість фанатів. Завзяті фанати навіть читали між рядками інтерв’ю, щоб спекулювати про світ гри, пишучи про нього всілякі статті та теорії.
«Леді Ліліано, — сказав Райлі, коли принесли десерти. Вона підвела погляд, і їхні очі зустрілися. — Чи не могли б ви після цього показати мені двір?»
Ліліана поглянула на батька, який урочисто кивнув.
«Склади компанію Його Високості, — сказав герцог, не виказуючи жодних емоцій. — У межах маєтку ви будете в цілковитій безпеці, але на всяк випадок візьміть із собою кількох охоронців».
«Дякую за турботу, але моїх охоронців має вистачити», — втрутився наслідний принц, ввічливо відмовившись.
Абрам здригнув бровою, хоча не показав жодних ознак образи — на велике полегшення Ліліани. «Дуже добре. Але якщо вам щось знадобиться, не соромтеся просити».
Ліліана посміхнулася на знак згоди. Тепер, коли батько дав дозвіл, їй не залишалося нічого іншого, як погодитися. У мить ока її початкова мета — триматися подалі від героїв гри, з якими можна завести романтичні стосунки, — здалася ще більш недосяжною.
◇ ◇ ◇
Ліліана та Райлі йшли через внутрішній дворик. Вони не встигли відійти далеко від маєтку, як їх огорнула ніч, і їхні кроки освітлювало лише місячне світло. Принц за допомогою магії запалив найближчі ліхтарі, миттєво перетворивши атмосферу на щось казкове. Його охоронці трималися на відстані — достатньо близько, щоб втрутитися в разі потреби, але й достатньо далеко, щоб пара могла розмовляти, не боячись, що їх підслухають.
«Я радий, що прийшов на банкет, — сказав Райлі, сяючи посмішкою. — Так приємно було знову побачити тебе». Перехожий міг би подумати, що він просто виявляє ввічливість до Ліліани, але вона знала, що його слова були щирими.
Ліліана кивнула; було занадто темно, щоб написати відповідь.
«Я лише сподіваюся, що це почуття взаємне».
Ліліана змогла лише посміхнутися двозначно. Райлі нічого не сказав; він лише усміхнувся, побачивши це, і продовжив супроводжувати її по двору, зупинившись лише тоді, коли маєток зник за деревами.
«Леді Ліліано... Я запитав герцога про ваш голос».
Спочатку Ліліана була збентежена. Потім вона зрозуміла, про що думає Райлі — про те, що, ймовірно, її голос ніколи не повернеться. Абрам дав їм дуже різні версії, до такої міри, що якби вона не підслухала їхню розмову, то, можливо, ніколи б не зрозуміла наміри принца. Вона підняла на нього погляд, кілька разів моргнувши, щоб приховати свої справжні емоції.
З непевною посмішкою Райлі засунув руку в кишеню й дістав браслет — чудову прикрасу, оздоблену крихітними самоцвітами та маленькими квіточками. Він виглядав так, ніби міг пасувати майже до будь-кого вбрання.
«Я приніс це для тебе. Я не хотів відволікати увагу від дебюту Клайда, тому вирішив, що краще подарувати це наодинці, подалі від цікавих очей».
Райлі простягнув браслет і, трохи завагавшись, поклав його в руку Ліліани. На перший погляд він здавався крихким, але при ближчому огляді виявлялася його вишукана майстерність. Потім принц взяв прикрасу і надів її на ліве зап’ястя Ліліани.
«Він магічний, — пояснив він. — Ти можеш використовувати його, щоб розмовляти з будь-ким, хто має приймач, подібно до телепатії».
Ліліана здивовано дивилася на браслет, а Райлі посміхнувся, побачивши її очевидний інтерес.
Мета магічних пристроїв полягала в тому, щоб дозволити людям користуватися магією, яка інакше була б недосяжною для них, навіть за допомогою заклинань. Втім, зазвичай такі пристрої лише незначно розширювали можливості людини. А оскільки люди не здатні користуватися телепатією — Ліліана була рідкісним винятком — браслет був не менш ніж національним скарбом.
«До речі... — Райлі дістав із кишені ще один браслет, схожий на перший, але простий і без прикрас. — Це приймач. Без нього я не зможу тебе чути. Зауваж, він лише приймає — мені все одно доведеться відповідати вголос. Наразі ми єдині, хто має такі, тож немає ризику, що хтось підслухає тебе».
Райлі посміхнувся зловтішно, явно прагнучи випробувати браслети.
Це навряд чи здається необхідним, хоча не можу заперечити, що мені цікаво. Та й відмовитися я не можу.
Незважаючи на порівняння принца, браслет, здавалося, працював інакше, ніж власна телепатія Ліліани. Вона була розірвана суперечливими почуттями: можливість дослідити нову форму магії була безперечно спокусливою, але зближення з принцом могло зробити ще важчим відмову від статусу його потенційної нареченої. Можливо, їй слід було взагалі відмовитися від подарунка — але чи не викликало б це підозри?
Прийнявши рішення, Ліліана ледь кивнула на знак згоди. Райлі зітхнув з полегшенням і застебнув на зап’ясті той браслет, що був простішим із двох.
«Давай. Скажи щось».
«Ви мене чуєте, Ваша Високосте?» — запитала Ліліана, формуючи слова в думках, ніби намагаючись їх вимовити.
Обличчя наслідного принца проясніло. «Так, чую. Чудово. Тож це працює».
«Ця технологія неймовірна. Я дуже вдячна за вашу турботу. Магічні предмети такого роду, мабуть, надзвичайно рідкісні».
«Не переймайся. У Міністерстві магії є людина, яка обожнює розробляти нові інструменти. Ці браслети не були найрозумнішим замовленням, але ця людина була більш ніж рада їх виготовити».
Ліліана замислилася, про кого саме говорив Райлі. З його слів вона зрозуміла, що це не Ніколас Бергсон, міністр магії, а Петра згадувала, що розробка — не її спеціалізація.
«Можу я колись особисто подякувати цій людині?»
Я дуже хочу дізнатися, хто створив ці інструменти. Це ж не міг бути міністр, правда?
«Гаразд, — недбало відповів принц. — Я вас познайомлю».
Ліліана зітхнула з полегшенням. Очевидно, браслет не передавав усі її думки тому, хто носив приймач, — лише ті, які вона свідомо вирішила надіслати. Його творець був, принаймні, милосердним, позбавивши її приниження від того, що кожна її випадкова думка виставлялася на загальний огляд.
Звісно, такий інструмент був би навіть ефективнішим для отримання зізнань, ніж звичайні тортури. Або ж зняття обмежень призвело б до того, що він взагалі перестав би працювати?
Ліліана поглянула скоса на Райлі, несвідомо торкаючись свого браслета. Чи знав він про потенціал цього інструменту? Він просто продовжив супроводжувати її, і вони неквапливо йшли місячним освітленим двором.
«Ці браслети можуть виявитися надзвичайно небезпечними, залежно від того, як їх використовувати, — тихо сказав принц. — Я уклав магічний договір із магом, який їх виготовив, заборонивши будь-яку згадку про їхнє існування. Технічно я навіть не мав би тобі цього розповідати, тож буду вдячний, якщо ти збережеш це між нами».
«Як забажаєте».
Ліліана з полегшенням почула, що він зважив на потенційні небезпеки, принаймні перш ніж замовити браслети. Очевидно, він серйозно ставився до свого навчання як майбутнього монарха.
«Хоча мені цікаво — чи не можна було зробити так, щоб зв’язок працював в обидва боки?» — запитала вона. Дійсно, здавалося досить непрактичним, що Райлі мусив відповідати вголос.
«Такий був початковий план, — сказав принц, знизуючи плечима. — На жаль, заклинання суперечили одне одному».
Майстер спробував кілька підходів, але так і не зміг зробити так, щоб телепатія працювала в обох напрямках. Ліліана не знала багато про магічні пристрої, але могла уявити, наскільки складним було це завдання.
Побачивши її цікавість щодо заклинань браслета, принц радісно розкрив свої справжні наміри. «Незважаючи на всі наші розмови, мені здається, що я насправді тебе не знаю. Давай це змінимо, якщо ти згодна. Вважай це підготовкою до того, що нас чекає».
Ліліана завагалася, не змінюючи виразу обличчя. Її ігровий персонаж, без сумніву, з радістю сприйняв би таку нагоду — вона була рішуче налаштована стати нареченою принца. Однак її теперішнє «я» було набагато менш захопленим.
«Що ви хочете знати?» — запитала вона, навмисно залишаючись нечіткою.
«Твої хобі. Що тобі подобається. Ну, знаєш, такі речі», — без вагань відповів принц.
Відповідь принца застала Ліліану зненацька.
Мої єдині справжні інтереси — це вивчення та практика магії...
Але чи можна це взагалі вважати? Ліліані подобалися речі, пов’язані з магією та Гексами, але аж ніяк не так пристрасно, як більшості людей подобаються їхні власні хобі. Єдина чесна відповідь, яку вона могла дати, — це те, що їй подобалося досліджувати магію. Звісно, вона не могла зізнатися, що навчилася її, — адже, за всіма загальноприйнятими уявленнями, неможливо було користуватися магією, не маючи голосу для промовляння заклинань.
«Мені, мабуть, подобається читати», — ризикнула Ліліана, даючи найбезпечнішу відповідь, яку могла придумати. Вона сподівалася, що Райлі задовольниться цим і перейде до іншого, але він наполягав далі.
«Які книги?»
Чи справді всі ці розмови необхідні? Навіть довга, незручна тиша була б кращою.
Райлі мав чудові навички спілкування — бажана риса для члена королівської родини — але Ліліана залишилася байдужою. Вирішивши триматися на відстані, вона хотіла, щоб їхні розмови залишалися суто поверхневими.
«Мені байдуже, про що йдеться. Мені подобається читати про історію нашої країни так само, як і про іноземні культури, наприклад».
«Неймовірно. Я й не сподівався на менше. Яка найцікавіша книга, яку ти прочитала останнім часом?»
Досить було досить. Ліліана вирішила більше не давати наполегливому принцу приводів і остаточно припинила розмову.
«Ну, була одна книга про релігійні ритуали Аршака Джунмурята, яка мені здалася досить захоплюючою».
Колишня країна Аршак Джунмурят ніколи не згадувалася у стандартній освіті для аристократів. Про неї майже не чули навіть дорослі, тож шанси, що Райлі — чи хтось інший його віку — знав про неї, були практично нульовими.
«Аршак Джунмурят? Республіка, якою правили численні племена, що існувала за чотири тисячі років до Анатольської Імперії? — запитав Райлі, широко розплющивши очі від подиву. — Не пригадую, щоб бачив багато записів на цю тему — не кажучи вже про цілу книгу — але повірю тобі на слово. Її не могло бути перекладено на слівграндську; інакше я б це пам’ятав».
Далеко на сході, за межами сусідньої Юнатійської Імперії та кількох інших країн, лежала Анатольська Імперія. Більшість слівграндців навіть не знали її офіційної назви, називаючи її просто «Далекосхідною Імперією». Її мистецтво та ремесла час від часу доходили до Слівгранду, але в іншому ці дві нації рідко взаємодіяли. Члени королівської родини та обрані високопоставлені дворяни знали короткі подробиці про цю двотисячолітню імперію, але майже ніхто не вивчав її поглиблено.
Ліліана була приголомшена. Вона не очікувала, що Райлі знатиме, про що вона говорить, не кажучи вже про те, що він так легко вписався в розмову. Її ледь вдалося зберегти самовладання, хоча шок не відпускав її.
«У мого дядька був примірник на орієнтамській мові».
Орієнтамська була офіційною мовою невеликої держави, що існувала до Анатольської Імперії і загубилася в глибинах історичних літописів так само, як і її батьківщина. У Слівгранді вона була ще менш відомою, ніж Аршак Джунмурят.
Цього разу Райлі втратив дар мови. Коли він нарешті оговтався, він посміхнувся і сказав: «Я вражений, що ти взагалі маєш доступ до такого. У обігу так мало іноземних книг».
«Мій дядько був колекціонером».
Здивування Райлі було цілком природним, але він здався задоволеним поясненням Ліліани. Для однієї з найвизначніших герцогських родин королівства придбати рідкісні іноземні книги було цілком можливо.
«То ти вмієш читати орієнтамською? Як ти її вивчила?»
«Як я розумію, в Анатольській Імперії широко використовують кілька мов. Одна з них належить до тієї ж родини, що й орієнтамська, тож можна вивести загальний зміст, проводячи аналогії з відмінностями, що спостерігаються в інших мовах. Зверніть увагу, майже всі ці висновки походять із досліджень мого дядька».
«Розумію. Це все одно означає, що ти дуже талановита».
У тоні принца відчувалася щира захопленість, але це мало полегшило Ліліані дискомфорт. Її було неприємно від такої уваги — і від усвідомлення, що вона талановитіша, ніж коли-небудь уявляла.
«Тож, ті релігійні обряди, про які ти читала, — вони сильно відрізнялися від наших?»
Ліліана кивнула, наполовину змирившись зі своєю долею. Її план придушити цікавість Райлі за допомогою вузької, складної теми повністю обернувся проти неї. Було добре, що принц так зацікавився, але вона хотіла б, щоб він досліджував це без неї.
«Аршак Джунмурят надавав великого значення своїм ритуалам. Особливо виділялися шаманські ритуали, а самі шамани мали як високий соціальний статус, так і широку повагу».
«Шаманські ритуали, кажеш? Можеш розповісти докладніше?»
«В першу чергу, шаманізм — це практика налаштування свого тіла на духів, щоб передати їхню волю живим».
Райлі сплеснув у долоні, явно вражений. «Розумію. Тож вони вірять у цикл перевтілення».
«Так, в основному, так».
У Слівграндії віра в духів була рідкістю, і цикл перевтілення не був частиною загальноприйнятої віри. Декілька невеликих спільнот дотримувалися таких поглядів, але вони тримали їх у таємниці, побоюючись переслідувань.
Увага Ліліани переключилася з її власного скрутного становища на реакцію принца. Вона була вражена його чесністю та щирою жагою до знань. Багато хлопців його віку, зіткнувшись із талановитою дівчиною молодшого віку, можливо, відреагували б заздрістю чи суперництвом, проте Райлі відреагував захопленням і похвалою. Це викликало в неї легке почуття провини — її перевага походила лише від спогадів про минуле життя.
Подув холодний вітер, змусивши Ліліану здригнутися.
«Стало холодно, так? Гадаю, ми вже досить довго тут пробули. Повернемося всередину».
За тактовною пропозицією принца вони повернулися до маєтку, де чекала Маріанна. Райлі доручив Ліліану покоївці, а вона подякувала йому витонченим реверансом, від якого він почервонів.
«Дякую за сьогодні. Я радий, що ми провели цей час разом. З нетерпінням чекаю на нашу наступну зустріч у палаці».
«Мені було приємно».
Як власник браслета-приймача, Райлі був єдиним, хто почув відповідь Ліліани. Вона дивилася, як він прямує до своєї кімнати, а потім повернулася до своїх покоїв разом із Маріанною. Хвиля виснаження накрила її, і вона занурилася в глибокий сон, щощойно її голова торкнулася подушки.
Рано-вранці наступного дня Ліліана з посмішкою проводжала Райлі, коли він залишав маєток.