Зрештою, група Ліліани не зустріла жодного монстра на шляху до Фортьє. Вдячні за таку удачу, вони продовжили шлях до одного з місцевих маєтків герцога Кларка.

Герцог мав на вибір кілька резиденцій, коли відвідував герцогство — маєтки, де він зупинявся під час інспекцій, та вілли, де міг сховатися від спеки, — але майбутній банкет мав відбутися в головній садибі: тій, що найближча до Худоре, з легким доступом до основних доріг. Доки карета Ліліани доїхала до воріт, уже настала ніч.

Маріанна накинула плащ на плечі своєї пані — температура почала знижуватися — і спостерігала, як Ліліана, взявшись за руку супроводжуючого, спустилася з карети. Їх зустріли дворецький на ім’я Філіп та кілька покоївок; економки ніде не було видно. Ліліана не могла стримати сміху, побачивши не надто привітний прийом.

«Я вже можу здогадатися, як до мене ставитимуться», — подумала вона.

Філіп мав суворий вираз обличчя. Оскільки Ліліана все ще не могла говорити, Маріанна взяла на себе ведення розмови, жваво й діловито.

«Моя пані втомилася від подорожі й повечеряє у своїх покоях. Це її супровідники. Будь ласка, влаштуйте їх поблизу її помешкання, як ми домовлялися».

«Розумію, — відповів дворецький, його ввічливість була поверхневою. — Прошу за мною. Покоївки подбають про інших».

Маріанна підняла брову — і не вона одна.

«Чому це моїй пані потрібен хтось, хто має провести її?»

Ліліана, можливо, й не була частим гостем у маєтку, але в неї все одно були власні покої у Фортьє. Їх мали тримати в готовності, щоб вона могла зупинитися, коли забажає. Звісно, і вона, і Маріанна знали дорогу; супровід Філіпа був абсолютно зайвим.

«Помешкання пані перенесли в інше місце», — спокійно сказав дворецький, ніби не помічаючи їхнього здивування. Ліліана не знала, хто віддав такий наказ, але той факт, що це було зроблено без її згоди, давав зрозуміти одне: вони не мали наміру ставитися до неї справедливо.

Мабуть, щоб розірвати моторошну тишу, Філіп додав: «Прийміть мої найщиріші вибачення, але оскільки пані так рідко навідується, було вирішено підготувати для неї більш відповідне житло. Не турбуйтеся — воно утримується в ідеальному стані для майбутнього банкету».

Виправдання було майже смішним, але сперечатися з дворецьким було б марною тратою часу. Маріанна, здавалося, теж це усвідомила; замість того, щоб вимагати повернути старі покої своєї пані, вона промовчала й кинула на нього гнівний погляд.

Дійсно не бажаючи поступатися, Філіп повів їх до нових покоїв Ліліани, не переймаючись зовнішнім виглядом. Коли вони йшли одним із довгих коридорів маєтку, щось здалося їй дивним. Хоча спочатку вона не могла зрозуміти, що саме, це швидко стало ясно.

— Тут немає жодного магічного пристрою.

У її маєтку поблизу Худоре їх було небагато, але принаймні у вестибюлі, вітальні та бібліотеці було декілька. Якщо пристрої цього маєтку були зосереджені деінде, вона їх не відчувала.

Помешкання, куди провели Ліліану та Маріанну, були ледь кращими за кімнати поза головним корпусом — такими, які міг би займати дворецький чи економка. Старі покої Ліліани мали чудовий краєвид і були сповнені сонячного світла, тоді як ці виходили на ліс і кухню та були набагато менш світлими.

Маріанна озирнулася поруч із Ліліаною, наїжачившись, наче кішка, готова до нападу. Філіп, здавалося, прагнув уникнути будь-яких неприємностей.

«Ми зайняті підготовкою до банкету, тож мушу попросити вас самостійно принести вечерю для пані з кухні», — сказав дворецький Маріанні.

«Добре», — нарешті відповіла покоївка.

Філіп поспішно вийшов, а Маріанна ледь не зачинила за ним двері з гучним тріском. Ліліана опустилася на диван.

«Це краще, ніж кімната для прислуги, але це не говорить багато, — буркнула Маріанна. — Це неприйнятно».

Ліліана знизала плечима, губи вигнулися в безрадісній посмішці. Скаржитися було марно. Їй пощастило, що кімнати були чисті.

«Ви, мабуть, втомилися, — сказала покоївка. — Дозвольте мені принести вам вечерю».

Тільки-но Маріанна розпакувала речі своєї пані, вона пішла до кухні. Ліліана припустила, що здібна служниця буде відсутня деякий час, але та повернулася набагато швидше, ніж очікувалося, поставивши перед Ліліаною їжу та пояснивши, що дізналася від служниць.

«Зараз у маєтку перебувають лише господиня та юний пан. Пан має прибути завтра, а гості — через два дні, напередодні банкету. Що стосується старшого господаря та господині, то їх можна очікувати завтра. Те, що ніхто не подумав повідомити про те, що ви, юно пані, прибули, є абсурдним».

Маріанна все ще кипіла від гніву, але Ліліана залишалася спокійною. Вона ніколи не очікувала кращого ставлення, тож просто мовчки їла.

Як тільки її господиня закінчила, Маріанна зібрала посуд і пішла повертати його. Ліліана скористалася нагодою, щоб застосувати заклинання Rekke, цікавлячись, як виглядають кімнати Петри та двох охоронців. Вони знаходилися прямо під нею. Ліліана підозрювала, що таке розміщення було пов’язане не стільки з зручністю, скільки з бажанням тримати тих, кого вважали за перешкоду, в одному місці.

— Мій брат, безперечно, став чесним перед собою. Я бачу, що він не хоче проводити час зі мною, незалежно від того, чи мала в цьому слово мати. Він навіть більше не намагається це приховувати.

Ліліана не була розлючена, але вона була напружена; вони перебували глибоко на ворожій території, і її господарі вступили з нею в сутичку щойно вона прибула. У грі Клайд зрештою засудив її, і навіть у її власних спогадах він тримав сестру на відстані.

Відкинувши такі думки, Ліліана підвелася з дивана й визирнула назовні. Сонце вже зайшло, але слуги все ще наполегливо працювали.

— Їх напрочуд багато. Чи деяких найняли лише для банкету?

З того, що вона бачила, слуг було більше, ніж потрібно для управління маєтком, з огляду на його розмір і кількість мешканців. Навіть якщо деякі гості залишилися на ніч, це не виправдовувало такого різкого збільшення; кожен запрошений був аристократом зі своїми власними слугами, які дбали про їхні потреби.

— Хтось може сказати, що я занадто переймаюся...

Ліліана спочатку планувала триматися в тіні. Вона збиралася поводитися обережно, а потім піти, ніби все було гаразд. Раніше це здавалося найкращим варіантом, але тепер вона дедалі більше сумнівалася.

— Це гарна нагода провести розслідування. Замість того, щоб закривати на це очі, я маю подбати про те, щоб мати кілька козирів у рукаві.

Вона могла б проігнорувати провокацію, але ризики були настільки високими, що розумніше було б прямо протистояти своїм супротивникам. Вона розсіяно посміхнулася; дізнатися про слабкі місця своїх ворогів не завадить.

Тепер, коли Ліліана прийняла рішення, настав час діяти. Вона попросила Маріанну допомогти їй вимитися, а потім наполягла на тому, щоб лягти спати раніше. Вона планувала телепортуватися і таємно дослідити маєток, використовуючи магію ілюзій, щоб її не побачили — але спершу їй треба було створити бар’єр, щоб ніхто не помітив, що її кімната порожня. Вона вбудувала заклинання, яке миттєво поверне її, якщо хтось наблизиться.

З тих пір, як вона почала вивчати магію, Ліліана використовувала себе як піддослідну. Ілюзії зазвичай вважалися частиною темної магії, але вона використовувала магію вітру, до якої мала схильність, щоб мінімізувати витрати мани.

У найпотаємнішій частині своїх покоїв Ліліана зосередилася на мані всередині себе. Вона вже збиралася почати готувати кожне заклинання, коли її концентрацію порушило тихе стукання у двері.

«Пані, ви ще не спите?»

Ліліана була зненацька захоплена. Маріанна мала б уже лягти спати; вона рідко поверталася після того, як Ліліана оголошувала, що йде спати.

На мить Ліліана подумала прикинутися, що спить, — але чи справді покоївка повірила б, що вона так швидко заснула? Вирішивши, що це надто підозріло, вона зітхнула й подзвонила у дзвіночок, що лежав біля її подушки.

Маріанна відчинила двері з вибачливим виразом обличчя. «Вибачте, що турбую ваш відпочинок. Молодий пан прийшов до вас».

Спочатку Ліліана не зрозуміла, про кого йдеться. Потім до неї дійшло.

Клайд Беніто Кларк, її брат, був одним із персонажів гри, з якими можна було завести роман. Якщо її спогади про минуле життя були точними, йому тоді було вісімнадцять. З часу їхньої останньої зустрічі минуло стільки часу, що вона ледь пам’ятала його риси обличчя.

Ліліана дала знак, що згодна, не бачачи причин відмовляти. Маріанна увійшла раніше за Клайда і одразу ж почала накидати блузку на піжаму своєї пані. Те, що її гість був братом, не мало значення; вона була аристократкою, а аристократи не приймають гостей у такому інтимному вбранні.

Одягнувшись як слід, Ліліана пішла за служницею до вітальні, де побачила молодого Клайда, який виглядав знервованим.

— Брате...

Ліліана дивилася на нього. Йому було одинадцяти років, його тіло, що ще росло, було дивно непропорційним, а обличчя лише слабо нагадувало його вигляд у грі. У його попелястих очах було щось розумне, а його платиново волосся нагадувало ангела.

— Мабуть, він ще не почав носити свої фірмові окуляри.

У грі Клайд був інтелектуалом — талановитим змалку і сильним кандидатом на посаду наступного прем’єра, при цьому маючи приховані мотиви. Але хлопчик, що стояв перед Ліліаною, навіть не міг повністю приховати своїх емоцій. Мабуть, він думав, що виглядає спокійним, але явно не знав, що сказати сестрі, яку не бачив роками.

Ліліана хотіла бути в хороших стосунках із Клайдом. А якщо це виявиться неможливим, вона задовольниться і другим найкращим варіантом — взагалі не мати з ним нічого спільного. У грі, якщо головна героіня обирала його сюжетну лінію, Ліліана або потрапляла до в’язниці, або гинула від отрути.

«Давно не бачилися, Лілі. Вибач за нічний візит».

Він говорив ледь чутним шепотом, але в прізвиську «Лілі» відчувалася глибока ностальгія. Клайд прийшов таємно, оскільки їхня мати також перебувала в маєтку. Якби вона дізналася, що син, якого вона обожнювала, розшукав дочку, якої вона так старанно намагалася уникати, вона, майже напевно, влаштувала б істерику.

Ліліана опустилася на диван. Клайд озирнувся, а потім сором’язливо зробив те саме.

«Вибач, що твої кімнати перенесли без твого дозволу, хоча ти проїхала таку далеку дорогу, — сказав він, опустивши очі — чи то від сорому за свою безсилість, чи то від простої незручності. — Я нічого не міг вдіяти».

— О? Схоже, він чесно це говорить.

Ліліана замислилася, чи він не грає роль, щоб завоювати її прихильність, хоча, можливо, вона робила занадто багато припущень, ґрунтуючись на Клайді з гри. Вона продовжувала пильно спостерігати за ним, у її очах був віддалений погляд.

— Він, мабуть, говорить щиро. Одинадцятирічний хлопчик ніколи не міг би бути таким переконливим актором.

Ліліана не знала як, але за кілька років її милий молодший брат перетвориться на хитрого інтригана.

Клайд на мить здався збентеженим, намагаючись збагнути мовчання сестри. Потім на його обличчі промайнув вираз розуміння. «А, так. Твій голос ще не повернувся, правда? Як ти себе почуваєш?»

Ліліана посміхнулася, кивнула і потягнулася за ручкою та папером на столі. Маріанна, яка тепер з поваги чекала в іншій кімнаті, підготувала все, що знадобиться її пані для спілкування.

«Давно не бачилися. Рада тебе бачити, брате».

Клайд був трохи здивований витонченістю почерку сестри, але його здивування швидко змінилося на посмішку. «Я відчуваю те саме. Я лише нещодавно дізнався про твою лихоманку та те, що сталося з твоїм голосом. Батько знав, але ця новина не відразу дійшла до мене».

У голосі Клайда відчувалася нотка самоіронії. Він навмисно уникнув згадки про матір, знаючи, що вона любила його більше, хоча його почуття провини за те, що він був улюбленцем, проявилося навіть тоді, коли він говорив про батька. Ліліана не була впевнена, як розтлумачити його справжні почуття.

«Це зовсім нормально. Приємно, що ти дбаєш про мене настільки, щоб хвилюватися».

Клайд дивився на неї, збентежений, а потім знову посміхнувся, трохи соромлячись.

— Він завжди такий був?

Ліліана напружила мозок, намагаючись пригадати, коли вони бачилися востаннє. Це було під час вечері, і вони не розмовляли наодинці. Вона була занадто маленькою, щоб повністю це запам’ятати, але знала, що він справив на неї враження холодної, байдужої людини.

Клайд проводив більшу частину днів у маєтку, отримуючи освіту спадкоємця. Ліліана чула від Маріанни та інших слуг, що він нещодавно почав мешкати в родинному будинку в центрі Худоре, де їхній батько особисто навчав його, і він мав нагоду знайомитися з хлопцями з інших герцогських та маркізьких родин.

«Ти знайома з Остіном Елдредом, так?» — запитав Клайд, і його щоки злегка почервоніли — можливо, від того, що Ліліана поставилася до цього з розумінням. «Я здивувався, коли він розповів мені про твій голос. Я чув про це вперше».

Райлі й Остін були однолітками, але Клайд був старший за них обох. Ліліана не знала, що її брат і Остін раніше розмовляли, але, подолавши перше здивування, вона дійшла висновку, що було б дивніше, якби спадкоємець однієї з трьох найвизначніших герцогських родин не налагодив таких стосунків.

Клайд, здавалося, не здогадувався, що саме крутилося в голові його сестри. Він нервово поворухнувся на стільці, соромлячись того, що щойно сказав, і додав: «Ну, це, звісно, теж добре. Ти будеш тут десять днів, так? Ти неминуче зіткнешся з речами, які можуть тебе збентежити. Не соромся покладатися на мене, коли це станеться».

«Дякую, брате».

Згадані неприємні ситуації, очевидно, були пов’язані з їхніми батьками. Побачивши вдячність Ліліани, Клайд задоволено кивнув — він виглядав задоволеним, що сестра покладається на нього.

На мить погляд Клайда блукав. Потім він сказав: «Мабуть, важко бути без голосу. Якщо хочеш, я можу допомогти й у цьому. На банкет приїде талановитий маг». Він, безперечно, мав на меті добро, але ця пропозиція Ліліані не сподобалася; вона вже припустила, що її голос забрала або магія, або гекс.

«Маг? Але мій лікар порадив мені почекати й подивитися, чи голос відновиться природним чином. Можливо, мені просто слід набратися терпіння».

Ліліана переглянула свою відповідь і з полегшенням побачила, що її почерк залишився рівним. Мабуть, їй вдалося зберегти спокій. Вона піднесла ліву руку до чола, обережно витираючи піт, щоб брат цього не помітив.

Клайд прочитав записку з занепокоєним виразом обличчя. «Але Лілі, ти ж кандидатка на роль нареченої наслідного принца. Хіба це не погано — не мати голосу?»

«Так, але я все ще лише кандидатка».

Ліліана була надто збентежена, щоб придумати переконливе виправдання. Поки вона міркувала, чи не вигадати ще одне, емоції зникли з гарного обличчя брата, зробивши його особливо схожим на ляльку. Ліліана приготувалася до подальших спроб переконання.

«Гаразд. Тоді я поважатиму твої побажання». Клайд тепло кивнув, хоча світло в його очах видавало легкий біль. Він намагався придушити це почуття, перш ніж сестра встигла це помітити. «Побачимося. Поговоримо так знову, якщо знайдемо час».

Клайду було вже запізно залишатися. Він підвівся з дивана, стримано погладив Ліліану по голові й почав виходити. Ліліана пішла за ним, залишивши ручку й папір на столі. Маріанна чекала на них обох зовні.

Перш ніж вийти в коридор, Клайд обернувся до сестри. «Якщо ти коли-небудь передумаєш, дай мені знати. Я можу замовити слівце за тебе перед батьком. Доброї ночі».

З лагідною посмішкою він пішов. Маріанні ця сцена здалася трохи дивною, але вона нічого не сказала, зачиняючи за ним двері.

«Ви йдете спати, пані?»

Ліліана кивнула, повернула блузку Маріанні й пішла у найпотаємнішу частину своїх покоїв. Коли служниця пішла й вона нарешті залишилася сама, вона важко зітхнула.

«Тепер я розумію. Батько, мабуть, дорікнув йому за щось. Я ледь не повелася на це».

Погляд Клайда на прощання майже ідеально збігався з посмішкою, яку він так часто дарував у грі. Хоч він і був молодим, його краса, спокійні слова та приємні вирази обличчя були надзвичайно ефективними. Якщо Ліліана ставитиметься до гри як до чогось цілком відокремленого від реальності, вона може опинитися на шляху до смерті, з якого немає вороття.

«Здавалося, він насправді не хотів бути пішаком батька, але я все одно маю бути обережною».

Виснажена несподіваним візитом, Ліліана зайшла до шафи й дістала з сумки, яку тримала там, одну з пляшок соку, які їй дала Петра. Вона охолодила його за допомогою магії, сподіваючись, що це додасть їй сил. Насправді вона хотіла відразу ж лягти в ліжко, але не зможе вільно досліджувати маєток, коли приїдуть її батько та бабуся з дідусем.

«Треба залишити трохи соку».

Залишивши половину пляшки на потім, вона поклала сік назад у сумку в шафі й зачинила двері. Потім, наклавши необхідні заклинання на себе та свої покої, вона телепортувалася.

◇ ◇ ◇

Клайд йшов коридорами назад до своїх покоїв. У маєтку панувала тиша — вечеря вже закінчилася, а слуги повернулися до своїх помешкань в окремій будівлі. Минуло чимало часу з того моменту, як він востаннє бачив Ліліану особисто. Коли її виховання як наслідної принцеси повною мірою розпочалося у тендітному чотирирічному віці, вона переїхала далеко від Фортьє — на околиці столиці.

«Клайде?»

Голос зупинив його біля дверей його покоїв. Ледь стримуючи зітхання, він обернувся й побачив, як з-за напіввідчинених дверей на нього поглядає жінка з шаллюю на плечах.

«Мамо», — сказав він.

Мати Клайда та Ліліани, Белінда, мабуть, славилася своєю красою у вищому світі. Однак від народження Ліліани вона рідко з’являлася на публіці.

«Де ти був о такій пізній годині? — запитала вона, стурбована. — Ти вже не дитина».

Клайд зневажливо знизав плечима. «Не міг заснути, тож пішов прогулятися. Дивно, що ти ще не спиш, мамо».

«Я читала. А тепер скажи чесно — ти ж не зустрічався з нею, правда?»

У голосі Белінди відчувалася різкість. Вона зневажала Ліліану, незважаючи на те, що була її матір’ю. Клайд нізащо не міг зізнатися, що бачився з нею, тож відповів ухильно — або відповів би, якби мати дала йому таку можливість.

«Ти не можеш так робити, Клайде. Вона — джерело наших нещасть, — процідила Белінда, і кожне слово просочувалося роздратуванням. — Ти — моя єдина дитина, на мою думку. Вона ніколи не мала народитися».

Клайд відвів погляд так, щоб мати цього не помітила. До народження сестри вона здавалася набагато щасливішою. Він пам’ятав, як сидів поруч із нею, коли вона однією рукою ніжно обіймала свій трохи опухлий живіт, а іншою гладила його по голові, повторюючи ті самі ніжні слова:

«Ти скоро станеш старшим братом. Будь добрим, добре? Малятко, безсумнівно, буде таким самим милим, як і ти».

Щось у ній змінилося, коли народилася Ліліана. Її наче охопила похмурість, і вона почала обурюватися навіть від згадки імені доньки, вибухаючи при найменшій провокації.

«Сама думка про те, що вона тут, викликає у мене нудоту. Я не можу терпіти вигляд її волосся, або те, як вона дивиться на мене своїми світло-зеленими очима. Це жахливо».

Белінда все більше розпалювалася, її голос підвищувався з кожним словом. Покої Ліліани були далеко, але Клайд був у нестямі від хвилювання.

«Мамо, хтось може тебе почути...», — сказав він, намагаючись пом’якшити докір.

Белінда неохоче замовкла, нібито розуміючи причину застереження сина. Клайд підійшов, поклав руку їй на плече і лагідно підштовхнув її назад до її покоїв, не бажаючи більше чути її презирства до його сестри. Вона повернулася, щоб піти... а потім глянула на нього через плече.

«Ти добра душа, Клайде... але ти не повинен співчувати їй».

«Я знаю, мамо», — сказав він, змушуючи себе посміхнутися. «Спи спокійно. Про мене не турбуйся».

«На добраніч, моє улюблене дитя», — відповіла вона співучим голосом, а потім повернулася до своїх покоїв. Клайд переконався, що двері за нею зачинилися, перш ніж нарешті випустити глибоке зітхання. Потім він обернувся і продовжив шлях до своїх покоїв.

Батько Клайда був здебільшого байдужим, не виявляючи ні інтересу, ні доброти, ні прихильності до жодного зі своїх дітей. Натомість його мати була прив’язана до нього, але ненавиділа Ліліану, навіть доходячи до того, що активно розлучала їх. Одного разу, коли вона помітила, що Клайд намагається надіслати щось миле своїй сестрі на день народження, вона втрутилася і змусила слуг влаштувати все замість нього.

Та ніде ненависть Белінди не була такою очевидною, як у їхньому маєтку. Саме за її наказом покої Ліліани перенесли так далеко.

«Вона хоче забрати у Лілі все, що та може назвати своєю».

Єдиним домом, який справді залишився у Ліліани, був її маєток на околиці Худоре — на відміну від Клайда, який мав кімнати в маєтках по всьому Фортьє і навіть у їхньому будинку в королівській столиці. Та навіть у своїй нинішній ситуації вона мусила робити все можливе, щоб виправдати надмірні очікування батька. Вона бачила, як слуги, які його розчарували, один за одним зникали з її маєтку, тож сама лише присутність батька змушувала її нестримно напружуватися. Вона не могла розслабитися в його присутності ані на мить.

«Якби я тільки міг зробити так, щоб вона почувалася поруч зі мною комфортно, хоча б тут...» — пробурмотів Клайд, висловивши свої справжні почуття лише тоді, коли знову опинився на самоті у своїх покоїв.

Йому пощастило мати любов матері та можливість зблизька вивчати методи батька, але це не означало, що все було ідеально. Той факт, що він дізнався про втрату голосу Ліліани від Остіна, а не від батька, доводив, що його ще не вважали дорослим; інакше батько напевно сказав би йому про це безпосередньо.

«Навіть Філіп ще не вважає мене дорослим...» — поскаржився Клайд, перш ніж ліг у ліжко. Він запитав дворецького, чи можуть вони познайомити Ліліану з магом, але Філіп байдуже відповів, що запитає батька хлопця. Філіп був відданий герцогу, але не синові герцога.

Зіткнувшись із власною нестачею мужності та авторитету, Клайд міг лише заплющити очі.

◇ ◇ ◇

Лише-лише Ліліана телепортувалася зі своїх нових покоїв, як одразу ж попрямувала до старих. Було вже досить пізно, тож по дорозі вона не зустріла жодної людини.

Rekke. Подумки промовила вона.

Переконавшись за допомогою заклинання, що покої порожні, вона потягнулася до знайомих дверей. Вони відчинилися без опору, відкривши одну з найсвітліших кімнат маєтку — принаймні вдень. Вона не пам’ятала багато про своє дитинство, проведене тут, але інтер’єр змінився, а її речі, очевидно, перенесли в інше місце. Схоже, ніхто інший тут не оселився.

«Мати, безперечно, була ретельною. Наче я тут ніколи й не жила».

Ліліана не сумувала за конфіскованим одягом чи прикрасами — улюблені речі вона забрала до свого маєтку на околиці Худоре. Проте її дивувало, як перетворення однієї кімнати могло змусити її почуватися такою небажаною.

«Я думала, що вона хоча б сама нею користуватиметься, адже тут так багато сонячного світла...» — розмірковувала Ліліана, блукаючи по кімнаті. Вона припустила, що, можливо, мати перетворила її на гардеробну, але слідів одягу не було. «Схоже, мої дідусь і бабуся теж не збираються нею користуватися».

Якщо вони справді мали приїхати завтра, як сказала Маріанна, то часу на підготовку кімнат для них не вистачило б. Ліжко, стіл, диван і стільці були новими, але ніщо не вказувало на те, що ця кімната призначалася для гостей. Найімовірніше, її мати просто хотіла створити якомога більшу відстань між собою та дочкою, яку вважала скалкою у оці.

«Якщо вона мене так ненавидить, то навіщо запрошувала на банкет? Мабуть, батько не терпів би моєї відсутності».

Хоча вони рідко спілкувалися, Ліліана надто добре знала зарозумілість свого батька. Якби вона — кандидатка на роль королівської нареченої — не з’явилася на банкеті спадкоємця, поширилися б чутки, а відомий своєю проникливістю прем’єр Слівгранду ніколи б цього не допустив. Можливо, вона ще не дебютувала у вищому світі, але все одно несла на собі тягар «Блакитного полум’я».

Герцог Кларк був бездоганним, здавалося, навіть не піддаючись тиску з боку сусідньої Імперії Юнатіан. Але його успіх породив у нього надзвичайно високі очікування щодо оточуючих. Кожен, хто не виправдовував їх, стикався з його холодним, безжальним поглядом. Один лише спогад про це змушував Ліліану здригатися.

«Цікаво, що страшніше — один із поганих фіналів гри чи батько. Важко сказати».

Незабаром Ліліана закінчила обшук своїх старих покоїв.

«Тут нічого цікавого немає. Можливо, слід перевірити кабінет і кімнати батька».

Він ще не прибув до маєтку, тож сьогоднішній вечір — ідеальна нагода. Вислизнувши зі своїх старих покоїв, Ліліана заглибилася в коридор. Кабінет і кімнати герцога розташовані поруч.

«Тепер, коли я про це замислююся, я рідко бачила батька й матір разом в одній кімнаті».

Скільки вона себе пам’ятала, її батьки не виявляли один до одного ніякої прихильності. Батько мешкав у родинному маєтку в центрі Худоре, а мати ніколи не залишала Фортьє. Управління герцогством вже давно було доручено Філіпу, і кабінет став більше його робочою кімнатою, ніж герцога.

Усередині Ліліана знайшла масивний стіл кольору горіха, завалений паперами. Документи стосувалися управління Фортьє, і вона взяла кілька з верхньої частини стоси.

«Рахунки. Тут навіть є один за подарунки, які я отримала на день народження. Подивимося... Проект просування земельної політики, пропозиція щодо правил управління промисловою інфраструктурою та... проект політики розподілу товарів? Тут стільки всього».

Філіп був надто залучений в управління герцогством як для простого дворецького, взявши на себе багато обов’язків герцога на додачу до своїх власних. Більшість аристократів розподіляли б ці ролі між різними людьми, але, можливо, батько Ліліани дбав більше про ефективність, ніж про традиції.

«О, дивіться — документи про наймання прислуги. І звіт про доходи та витрати. Мати була справжньою марнотратницею».

З того, що Ліліана могла бачити, її мати купувала ювелірні вироби у великій кількості, незважаючи на те, що так рідко з’являлася у вищому світі. Таке розмаїття не мало сенсу, хоча витрати були незначними порівняно з доходом герцогської родини. Справжня проблема полягала у прислузі. Документи підтвердили те, що Ліліана підозрювала, коли поглянула на кухню зі своїх покоїв: їх найняли тимчасово для банкету, але їхня кількість була набагато більшою, ніж це було обґрунтовано необхідно.

«Індивідуальних контрактів немає, а слуг змушують працювати за мізерну плату — класичний приклад герцога, який зловживає своєю владою над підлеглими. Хоча я й гадки не маю, навіщо. Дивно також, що такі великі групи наймали з одних і тих самих місць».

Робітники були з двох сіл, настільки віддалених, що Ліліана не впізнала їхніх назв. Напевно, десь у маєтку є листування, яке пояснює, чому були обрані саме ці місця.

«У кабінеті батька, можливо, є якісь листи».

Найімовірніше, щось знав Філіп, оскільки саме він керував маєтком, але обшукувати його кабінет не було ніякої можливості. У цю годину він, безсумнівно, там перебував.

«Я залишу це на інший раз. А зараз мені слід зосередитися на кабінетах батька та діда».

Поклавши документи туди, де їх знайшла, Ліліана пройшла крізь двері, що з’єднували кабінет із спальнею батька.

Спальня герцога Кларка була оформлена у строгому стилі, але меблі, безсумнівно, були високого класу. На стіні гордо красувалася голова лося, а над узголів’ям ліжка перехрестилися два списи. Біля вікна стільці оточували невеликий столик, на якому лежала шахівниця з мармуру та нефриту. На полицях стояли книги з управління бізнесом, історії та стратегії. Ліліана бачила подібні томи у своєму маєтку — хоча й значно більш просунуті — і здебільшого пам’ятала їхній зміст.

Попри всю свою велич, кімната не здавалася дуже затишною. Можливо, герцог тримав більшість своїх речей у своєму будинку в Худорі.

«Це так на нього схоже, мабуть. Хоча я не очікувала книг зі стратегії».

Правду кажучи, Ліліана так рідко бачила свого батька, що не могла бути впевнена, наскільки точним було її враження про нього. Як прем’єр, він був цивільним чиновником, а не військовим офіцером. Тоді як попередній король вихваляв тих, хто мав військові навички, її батько зневажав військових взагалі — що робило його вибір книг ще більш дивним.

«О...?»

Коли Ліліана розглядала книжкову полицю, вона помітила, що з серії, яка описувала події від давніх часів до сьогодення, бракувало трьох томів. У цих книгах докладно описувалася кожна епоха, охоплюючи не лише історичні факти, а й легенди та нетрадиційні теорії. Ліліана прочитала їхні назви.

«Зникні томи охоплюють кінець Середньовіччя — три демонічні століття».

Темна епоха, відома як «три демонічні століття», розпочалася з жорстокої громадянської війни, яка занурила більшу частину країни у нескінченний конфлікт. Зрештою з’явився найсильніший воєначальник, який один за одним підкорював інших. Цим воєначальником був Король Демонів, безжалісний полководець армії демонів, якого боялися за те, як він поводився зі своїми підданими. Лише коли проти нього повстали троє героїв, повалили його тиранію та ув’язнили його, змогло виникнути нове королівство — Королівство Слівгранд, земля, яку Ліліана тепер називала домівкою.

Королівська родина та дві з трьох головних герцогських родин ведуть своє походження від тих героїв. Дім Кларк є винятком, хоча кажуть, що за знатністю він поступається лише героям.

Історія героїв, які поклали край трьом століттям демонічного панування, стала легендою, відомою в усьому королівстві. Звісно, королівська родина та два герцогські доми, що походили від рятівників країни, користувалися величезною підтримкою як з боку знаті, так і з боку народу. Їхнє походження також пояснювало високу повагу Слівгранду до вправних солдатів та здібних офіцерів — тенденцію, підкріплену попереднім королем, якого славили за мудре правління.

Ліліана дивилася крізь скляні двері, що вели на балкон, милуючись панорамним видом на внутрішній двір. Поруч стояло ліжко її батька, а на тумбочці лежали три цікаві предмети.

«Ось вони».

Хоча решта кімнати була ідеально впорядкована, книги, яких бракувало на полиці, лежали безладною стопкою, виявляючи ознаки більш інтенсивного використання, ніж інші.

«Цікаво, чи батько полюбляє оповіді про героїзм?»

Ліліана все більше дивувалася, оскільки її враження про герцога продовжувало змінюватися. Вона не могла бути впевнена, як він ставився до трьох героїв, але було очевидно, що томи про три демонічні століття отримували особливе ставлення.

«Я не бачу жодного листування. Наступним я повинна перевірити кімнати дідуся».

Ставало пізно. Виходячи зі спальні батька, Ліліана нагадала собі, як важливо знати, коли слід здатися.

Останньою зупинкою Ліліани цієї ночі були покої її діда, попереднього герцога. Він і його дружина проводили більшу частину часу у другому маєтку на південному краю Фортьє і рідко виїжджали кудись. Ліліана бачила їх навіть рідше, ніж своїх батьків і брата, тож ледь їх пам’ятала. З уривків розмов, які вона підслухала у слуг, вона зробила висновок, що вони були такими ж суворими, як і більшість аристократів.

Та коли Ліліана насправді увійшла до покоїв, те, що вона побачила, залишило її без слів.

«Після всіх розмов про їхню суворість я припускала, що вони не триматимуть тут багато речей. Але їх тут набагато більше, ніж у спальні батька».

Бабуся й дідусь Ліліани навідувалися так рідко, що не було б дивно, якби вони зберігали свої речі деінде. Проте тепер вона зрозуміла, що вони були дворянами у найсправжнішому розумінні цього слова. Кімнати, достатньо просторі, щоб у них можна було танцювати, були заповнені історичними документами, до яких її дідусь, здавалося, мав особливу прихильність. Вони також були прикрашені коштовностями, які, мабуть, належали її бабусі — не прикрасами для носіння, а огранованими й відполірованими дорогоцінними каменями. Від цього видовища у Ліліани закрутилася голова.

«Відколи цей маєток перетворився на музей?»

Вона навіть не могла уявити собі цінність цієї колекції. Камінь, що найбільше привернув її увагу, був безбарвним, надзвичайно прозорим діамантом у шістдесят каратів, бездоганним і без включень — гідним того, щоб стать національним скарбом. Проте Ліліана мало цікавилася коштовностями і швидко перевела свою увагу на історичні документи, акуратно впорядковані за датою, країною та регіоном.

«Майже все тут є цінним історичним джерелом. Тут навіть є багатий матеріал про іноземну магію».

На губах Ліліани заграла посмішка, коли вона гортала папери. Серед величезної колекції її діда найпоширенішими темами були кінець Середньовіччя — три демонічні століття — та троє героїв, які заснували Королівство Слівгранд.

«Яблуко від яблуні недалеко падає».

◇ ◇ ◇

Наступного ранку Ліліана снідала у своїх покоїв — не з власної волі, а на наполегливе прохання своєї покоївки. Маріанна хотіла вберегти свою пані від докорів, які її мати неодмінно висловила б їй у їдальні. Самій Ліліані це було б байдуже, але вона все одно з вдячністю прийняла пропозицію.

«Маріанна стала трохи надто опікунською, відколи я втратила голос», — подумала Ліліана. Та все ж у цьому було щось дивно приємне.

Спокійно поснідавши, Ліліана вирішила прогулятися після їжі у внутрішньому дворику. Вона переодяглася у просте, але вишукане плаття, яке не сковувало рухів, а потім вийшла назовні разом із Маріанною.

Проходячи просторим внутрішнім двориком, Ліліана милувалася краєвидом. Ряди столів і стільців були розставлені в очікуванні завтрашнього бенкету. Розкішні квіти стояли в повному розквіті, їх приємний аромат змішувався з апетитним запахом свіжоприготованої їжі. Стіна затуляла їй вид на кухню, але вона все одно бачила верхівки дерев густого лісу, що здіймалися за нею.

Ліліана розмірковувала над тим, наскільки по-іншому виглядають двір і ліс у денному світлі порівняно з нічним, коли раптом відчула на собі чийсь погляд. Вона обернулася в бік кухні якраз вчасно, щоб побачити, як наближається Петра, одягнена в халат. Маг виглядала як завжди — за винятком особливо кислого виразу на обличчі.

«Доброго ранку, панночко», — привіталася Петра.

Ліліана посміхнулася й злегка вклонилася. «Доброго ранку», — відповіла вона.

Петра посміхнулася, будучи єдиною, хто сприймав телепатію своєї учениці. «Це місце просто божевільне. Розкішніше не буває. Мене запхали в кімнату для прислуги, а вона все одно вишуканіша за моє житло вдома».

Мабуть, вона мала на увазі пансіонат, де Міністерство магії розміщує своїх магів.

Маріанна, що стояла на своєму звичному місці позаду своєї пані, явно намагалася стримати гнів через недбалу, межуючу з грубістю поведінку Петри. Ліліана схилила голову з стурбованим виглядом, цілком усвідомлюючи розчарування своєї служниці.

«Якщо є щось, що ти хочеш мені сказати, залиш це на дорогу назад. Ніколи не знаєш, хто може підслуховувати».

Ліліана могла придумати лише одну причину, чому чарівниця чекала на неї — вона хотіла щось сказати. На обличчі Петри промайнула здивована міна, настільки коротка, що її могла помітити лише Ліліана, перш ніж чарівниця приховала її за байдужим виразом обличчя і змінила тему.

«Мабуть, приємно тут працювати, — сказала вона, викрививши губи у веселій посмішці. — Сніданок був чудовий і все таке. Шкода, що міністерство не дозволяє підробляти».

«Невже?» — відповіла Маріанна, явно прагнучи закінчити розмову. Якби її пані розмовляла з аристократом, їй не залишилося б нічого іншого, як тримати язик за зубами. Будь-що інше було б порушенням етикету. Але Петра була простолюдинкою.

З невимушеною зневагою Петра потягнулася до потилиці своєї учениці, не звертаючи уваги на служницю. Роздратування Маріанни зросло, але Ліліана жестом наказала їй заспокоїтися. У фіолетових очах Петри заграла таємнича іскра.

Петра просунула руку крізь завісу довгих сріблястих волосся Ліліани, поправила комір її сукні, а потім відсунула руку. «Візьми цей амулет і не показуй його нікому», — прошепотіла вона. Потім, ще тихіше: «Тут смердить — навіть гірше, ніж у міністерстві».

Ліліана посміхнулася. На її шиї тепер висів кулон, прихований під одягом. Якщо Петра назвала це амулетом, то він мав захищати від магії та гексів.

«Дякую. Я зворушена, що ти взяла на себе ці клопоти».

«Ось і все». Петра відступила, ігноруючи суворий погляд Маріанни. «Ваш комір був скручений. Мене найняли для боротьби з монстрами на дорозі, тож тут, у маєтку, я не можу бути надто корисною, але дайте знати, якщо я вам у чомусь знадоблюся».

Маріанна одягла Ліліану для прогулянки, тож зауваження Петри було рівнозначне оголошенню війни. Але перш ніж покоївка встигла заперечити, Петра махнула руку й пішла. Лише коли вона повністю зникла з поля зору, Маріанна вийшла з тіні своєї пані.

«Боже мій… Вона поводиться з вами надто фамільярно, пані».

Очевидно, Маріанну турбувало не походження Петри, а її поведінка. Рідко доводилося бачити її такою збентеженою.

У певному сенсі вони схожі — хоча Маріанна, звісно, не хотіла б цього чути.

Петра, здавалося, отримувала задоволення від того, що дратувала служницю. І навіть коли Маріанна розлючувалася, її відповіді не були особливо різкими. Ліліана, розвеселена цією ситуацією, ледь стримувала посмішку, продовжуючи прогулянку.

Через деякий час — двір був досить великим — Ліліана вирішила повернутися до своїх покоїв. Проходячи повз місце проведення майбутнього банкету, вона зазирнула всередину... і одразу ж зустрілася поглядом зі своєю матір’ю, Беліндою. Обличчя жінки спотворилося від огиди.

«Негідниця».

Ліліана завмерла, прикута до місця, не в змозі осягнути цю образу. Хоча це було лише одне слово, воно випромінювало ненависть, проникаючи їй у вуха й поширюючись, наче отрута. Вона відчувала, як Маріанна за її спиною здригнулася.

«Зникни з моїх очей, — гримнула Белінда, відвернувши погляд. — А ще краще — нехай тебе з’їсть монстр».

Її покоївка дивилася на Ліліану, наче на сміття, ймовірно, перебуваючи під отруйним впливом своєї пані. Потім обидві жінки пішли, повністю кинувши підготовку. Лише коли вони пішли, час для Ліліани та Маріанни ніби знову почав рухатися.

«Пані», — промовила Маріанна, ледве витискаючи слова.

Ліліана обернулася й побачила свою талановиту покоївку, білу як простирадло, яка намагакала стримати гнів. Вона ледь посміхнулася, намагаючись її заспокоїти.

Обличчя Маріанни зморщилося, губи тремтіли, коли вона боролася з бажанням щось сказати. Її кулаки були стиснуті так міцно, що здавалося, ніби вона може стиснути їх до крові. Ліліана простягнула руку й ніжно доторкнулася до рук Маріанни — і напруга одразу ж зникла.

«Я знаю, що вона мені співчуває, але мені боляче бачити її такою».

Ліліана очікувала, що відкрита зневага матері її шокує, проте вона не відчула ані найменшого болю. Можливо, вона вже давно звикла до злісності матері. Здається, вона пам’ятала, що вважала це нормальним ще тоді, коли була зовсім маленькою.

Чи був колись час, коли я прагнула її схвалення — її похвали? Я справді не впевнена...

Ліліана продовжила йти, розмірковуючи над цим питанням, а Маріанна йшла за нею. Тепер, коли вона про це замислилася, з батьком було так само. Як би вона не намагалася виправдати його очікування, вона ніколи не відчувала ні смутку, ні обурення. Нею рухала не потреба в схваленні, а власний інстинкт самозбереження. Її єдиною турботою було уникнути похмурої долі, яку для неї приготувала гра.

Якщо мати не може навіть терпіти короткої зустрічі зі мною, як вона витримає весь банкет?

Мета банкету була потрійна: представити Клайда іншим, сформувати враження сторонніх про Дім Кларків та продемонструвати престиж родини. Було б проблематично, якби гості дізналися, наскільки погано ладнають деякі члени родини. Хоча Ліліана планувала раніше піти під приводом поганого самопочуття, її матері все одно доведеться терпіти її присутність протягом того короткого часу, що вона там перебуватиме.

Ну, це не моя проблема, — вирішила Ліліана, подумки знизавши плечима, коли увійшла до сонячної кімнати маєтку. Вона наблизилася до своїх апартаментів настільки, що сумнівалася, чи знову зустріне матір, але перш ніж вона змогла продовжити свій шлях —

«Пані, чому б нам не перепочити тут хвилинку? Я можу принести вам чаю, якщо хочете».

Ліліана була здивована цією пропозицією. Окрім своїх випадкових прогулянок, вона мала намір провести весь час перебування в маєтку, зачинившись у своїй кімнаті.

Маріанна заспокійливо посміхнулася. «Я сумніваюся, що господиня з’явиться тут найближчим часом. І погляньте на цю чудову погоду!»

Ліліана на мить завагалася, а потім кивнула. Сонячне світло, що проникало крізь скляний дах, та вид на внутрішній дворик робили це місце ідеальним для відпочинку. Вона розсіяно дивилася на квіти зовні, поки її задоволена покоївка пішла по чайне листя.

Брат, здається, ладнає зі мною, навіть якщо батько має на нього вплив. Якщо я не завдаватиму Його Високості клопоту, як це було в грі, впевнена, що зможу уникнути руйнування в маршруті Клайда, де він стає наступним прем’єром.

Ліліана сиділа сама, занурена в думки, коли несподіваний звук привернув її увагу. Обернувшись у той бік, вона побачила стару жінку та літню покоївку.

«Бабуся...?»

Хоча Ліліана майже нічого не пам’ятала про свою бабусю, вона знала, що її дідусь і бабуся мають приїхати. Аура цієї жінки була суворішою, ніж у майже всіх інших. Незважаючи на свій вік, вона тримала спину рівно і поводилася саме так, як має поводитися доброчесна аристократка, яка суворо дотримується старих звичаїв.

«Ліліана, припускаю?»

Ліліана підвелася з лавки й зробила ідеальний реверанс. Можливо, ця жінка й була родичкою, але ввічливість залишалася обов’язковою. Побачивши таке майстерне проявлення етикету, бабуся Ліліани, Барбара, здавалося, трохи розслабилася.

«У мене є дещо для тебе».

У відповідь на слова своєї пані літня покоївка підійшла з невеликим пакунком. Ліліана без вагань прийняла його.

«Солодощі від кухаря, — пояснила Барбара. — Я не бачу жодної причини вечеряти з такою дівчиною, яка так легковажно кидає підготовку до банкету, хоча та невдаха на ногах, здається, щось не так зрозуміла».

Стара жінка називала Белінду не невісткою і навіть не жінкою, а дівчиною, підкреслюючи свою зневагу образою. Ліліана не знала точно, що саме Барбара мала на увазі, кажучи, що Белінда «помилково зрозуміла», але можна було з упевненістю припустити, що вона була свідком того, що сталося у дворі.

«Твій дідусь — суворий чоловік, — сказала Барбара. — Те саме можна сказати про твого батька, Абрама, який виріс, прагнучи наслідувати його. Кожен із них знайшов того, кому віддав своє серце, — і цим людям вони присвячують своє життя. Наша роль — підтримувати їх. Пам’ятай, що ти маєш поводитися відповідно до статусу члена нашого дому».

На цьому Барбара та її покоївка залишили сонячну кімнату.

Ліліана повернулася на свою лавку. Якщо сприймати слова бабусі буквально, вони здавалися наріканнями людини, обтяженої обов’язками. Ліліана, можливо, не до кінця розуміла це, але принаймні бабуся, здавалося, щиро турбувалася про неї.

Можливо, не всі в моїй родині є моїми ворогами.

Хоч ця спроба й була незграбною, Барбара бачила, як її онуку знехтували, і намагалася підбадьорити її. Це був добрий жест, але така турбота мала свої межі. Якби Ліліана коли-небудь вступила в конфлікт зі своїм батьком чи дідом, Барбара без вагань покинула б її.

Та все ж у словах бабусі було щось, що вона не могла проігнорувати.

Вона сказала, що мій батько й дідусь живуть заради однієї людини. Чи це сімейна риса? І хто ж ці люди?

У випадку з дідусем, можливо, це була його дружина — але Ліліана ніяк не могла уявити, що те саме стосується її батька, особливо після того, як вона побачила його стосунки з матір’ю. Це було цікаво, але не нагально, тож вона відклала це на потім. Більш нагальна справа вимагала її уваги.

Ліліана розпакувала пакунок від бабусі, і аромат свіжоспечених печива заповнив сонячну кімнату. Вона щойно зробила перший укус, коли повернулася Маріанна, несучи чай і власне печиво.

«О? Що це, пані?»

З широкою посмішкою Ліліана дістала аркуш паперу і написала, що печиво від її бабусі. Покоївка не змогла приховати свого здивування; вона, мабуть, була рада, що хтось у маєтку проявив доброту до її пані.

«Який чудовий збіг обставин, — сказала вона, сама посміхаючись. — Ви можете з’їсти їх із чаєм».

Ліліана кивнула. Насправді печиво від бабусі не особливо їй смакувало. Вона набагато більше полюбляла просте печиво від Маріанни.