У маєтку Ліліани на околиці Худоре рідко бувало так метушливо. Сама Ліліана не була зайнята, але Маріанна, інші покоївки та охоронці метушилися, готуючись до майбутньої подорожі.
На південь від Худоре лежало Герцогство Фортьє — одне з герцогств дому Кларк. Брат Ліліани, Клайд Беніто Кларк, влаштовував там банкет на честь свого одинадцятого дня народження. Вона не підтримувала зв’язку ні з ним, ні з матір’ю, але батько наполягав, щоб вона була присутньою — заради репутації.
Я б набагато краще залишилася тут і читала.
Вивчення магії приносило Ліліані набагато більше радості, ніж зустрічі з родиною. Їй подобалося не лише відпрацьовувати заклинання, знайдені в книгах, а й розробляти власні, і вона з нетерпінням чекала нагоди випробувати їх усі.
Клайд, талановитий боєць і вчений, мав характерний вигляд академіка в окулярах. Він був струнким і вихованим, з гострим, розумним обличчям. Не дивно, що він був романтичним персонажем у грі — або що мав шалений успіх серед її шанувальників. Зрештою він покинув Ліліану, що було однією з причин, чому вона справді не хотіла натрапляти на нього.
Одним із способів утечі було б зустрітися з Його Високістю, який останнім часом викликав мене частіше, ніж зазвичай. Не те щоб я й справді хотіла його бачити.
Щоразу, коли Ліліана відвідувала палац, вона ставала предметом пліток. Про втрату голосу не знали всі, але сама її присутність породжувала чутки. Мальвіна Таннер вже поширила чутку, що в цьому винна Ліліана — що вона намагалася накласти прокляття на когось, але прокляття обернулося проти неї. Райлі був обурений, коли дізнався про це, але оскільки Ліліана хотіла позбутися статусу його нареченої, це зіграло їй на руку.
У нашому віці зазвичай не вистачає часу на чайні церемонії. Леді Мальвіна, мабуть, не має чим зайнятися.
Щоб зміцнити зв’язки своєї родини, Мальвіна Таннер щодня листувалася зі своїми прихильниками, влаштовувала чайні церемонії в вишуканому вбранні та загалом насолоджувалася розкішним життям. Її батько був лише маркізом, але важко було сказати, як далеко вона зможе зайти у своїй екстравагантності, перш ніж гроші закінчаться.
Я навіть не вмію твори гекси. О, але Ліліана в грі вміла… Хіба це не практично чітерство?
Вкотре Ліліана була вражена тим, на що вона здатна. Якщо вона розкриє весь свій потенціал, то, можливо, зможе навіть використовувати заклинання, які вважаються надто складними для людей. Судячи з того, що герцог Кларк не надіслав до неї мага, він, мабуть, не мав нічого проти того, що вона ніколи не відновить свій голос. Це теж було для неї гарною новиною.
У грі Ліліана мала голос, тож, можливо, вона познайомилася з магом завдяки Його Високості.
Якби принц справді запропонував її представити, вона б відмовилася. Але що, якби вона так вчинила у грі? Інша Ліліана, мабуть, запідозрила б, що втрата голосу — це наслідок гекса тобто прокляття. І не було б дивно, якби, одужавши, вона зацікавилася гексами й навчилася їх застосовувати. Ліліана знала, що без спогадів про своє минуле життя вона вчинила б точно так само.
Ліліану вирвало з роздумів раптове стукання у двері. Вона дозволила увійти, і Маріанна зайшла до кімнати.
«Міледі, все готово до вашого від’їзду.»
«Добре. Ходімо,» — написала Ліліана, підводячись.
«Мені сказали, що Його Високість також буде присутній, тож я спакувала вашу найкрасивішу сукню, — неспокійно сказала Маріанна, накидаючи плащ на плечі своєї пані. — Це чудово, як сильно він про вас піклується.»
Ліліана посміхнулася двозначно. Відсутність голосу була зручною, коли вона не могла придумати відповіді. Вона замислилася, як інші аристократи сприймуть присутність наслідного принца на бенкеті спадкоємиці, навіть якщо та походить із однієї з трьох найвизначніших герцогських родин. Очевидно, це мало щось спільне з політичними задумами її батька.
Звісно, герцог Кларк очікував, що його дочка поводитиметься відповідно до його намірів. Вона ще навіть не вирушила в дорогу, але сама думка про те, що може чекати на неї після тижневої подорожі каретою, висмоктувала з неї всі сили.
Якби ж я могла просто телепортуватися.
Ліліана ще ніколи не телепортувалася разом з кимось, але була впевнена, що зможе принаймні взяти з собою Маріанну. Проблема полягала в тому, що телепортація викриє її вміння користуватися магією — а оскільки вона навчалася таємно, вона не могла дозволити собі такої необережності.
«Крім звичних двох охоронців, — продовжила Маріанна, — цього разу до вас приєднається маг — на моє прохання.»
Ліліана нахилила голову. Для такої подорожі зазвичай у неї були лише охоронці та її покоївка. Дім Кларк і справді наймав магів, але не для її особистого користування.
Побачивши здивування своєї пані, Маріанна виказала легке занепокоєння. «Останнім часом, здається, на дорогах та в сусідніх містечках часто бачать монстрів. Раніше такого не було...»
Монстри майже ніколи не з’являлися на дорогах, що розходилися від Худоре. Їхня безпека завжди була найбільшою принадою для купців і мандрівників — але зараз напади ставали дедалі частішими. Проти таких засідок одних лише лицарів було замало; щоб вижити, потрібний був маг, здатний користуватися світловою магією.
Ліліана дістала папір і написала: «Ти знаєш, який маг супроводжуватиме нас?»
«Міністерство магії надішле когось, хто підійде для цього завдання.»
Найімовірніше, це буде хтось, пов’язаний із міністерством. Хоча не всі маги там працювали, майже всі талановиті — так, і вони були практично елітою.
З огляду на зростання кількості монстрів, міністерство, ймовірно, надішле новачка, не обтяженого внутрішньою роботою. Сподіваємося, він буде приємним.
Настрій Ліліани покращився від думки, що буде з ким поговорити про гекси. Бібліотека її маєтку аж ніяк не була бідною, але ресурсів на цю тему там майже не було.
Знати свого ворога — це перший крок до перемоги. Якщо її ігровий персонаж опанував гекси, то і її теперішнє «я» теж має їх розуміти.
На півдні королівської столиці, біля в’їзду на дорогу до Фортьє, Ліліана готувалася зустріти мага, якого надіслало Міністерство магії. Хоча магів зазвичай розглядали як супровідників і вони подорожували в окремих каретах від своїх підопічних, для цього було домовлено, що він їхатиме разом із Ліліаною та Маріанною. Якщо б карету Ліліани атакували, маг мав бути достатньо близько, щоб втрутитися.
Карета зупинилася, і в двері пролунав стукіт. Маріанна відчинила їх і побачила молоду жінку років двадцяти, з фіолетовими очима та винно-рудим волоссям, що спадало їй на груди. Навіть її хвиляста мантія — ознака чаклунки — не зовсім приховувала пишність її фігури.
«Привіт. Ти Ліліана Олександра Кларк? — весело запитала жінка. — Мене звати Петра Мійрілайнен. Клич мене Петра.»
Нібито було недостатньо грубо звертатися до дочки герцога з такаю безсоромною нечемністю, Петра підкреслила своє представлення підморгуванням. Обличчя Маріанни застигло, але Ліліана посміхнулася й дістала аркуш паперу, який підготувала заздалегідь. На ньому було вибачення за те, що вона не може говорити, — і слова вдячності за компанію чаклунки.
Петра залізла в карету, сіла поруч із Маріанною і прийняла папірець, який їй подали. «Хм...» Вона прочитала записку з усмішкою, потім засунула її в кишеню і з очевидним інтересом втупилася в рот Ліліани. «Я знала, що ти дивна.»
Тон чаклунки був ще менш шанобливим. Навіть вульгарним. Маріанна ставала дедалі серйознішою — хоча Петрі, здавалося, було байдуже — а Ліліана вимушено посміхалася.
Моя ігрова версія зараз, безсумнівно, була б у люті.
Петра ніколи не з’являлися в грі, але ігрова Ліліана практично випромінювала гордість. Одного разу вона навіть накинулася на головну героїню — дівчину значно нижчого рангу — звинувативши її в порушенні етикету через те, що та загравала з її нареченим, наслідним принцом.
Ліліана добре розуміла, що таке «noblesse oblige», і серйозно ставилася до правил суспільства, заснованого на статусі, як і личило людині її рангу. Петра була простолюдинкою, тож цілком логічно, що Ліліана в грі вважала б її поведінку такою самою образливою.
Проте, навіть якби я доклала всіх зусиль, щоб її засудили, сумніваюся, що їй було б до того діло.
Судячи з її прізвища, Мійрілайнен, Петра не була з Королівства Слівгранд. Іноземці майже ніколи не потрапляли до Міністерства магії, тож якщо їй це вдалося, вона мала бути достатньо вправною, щоб заткнути рота вибагливим урядовцям, які зазвичай перекривали шлях. Ще більш вражаючим було те, що вона піднялася високо в установі, просякнутій чоловічим шовінізмом. Вона не була випадковою ніким; мати її союзницею могло бути лише перевагою.
Один із супровідників зачинив двері, і карета знову рушила. Дорога досить добре утримувалася, хоча все одно блідла в порівнянні з дорогами Худоре. Принаймні їхати було комфортно — карети, якими користувалися герцогські родини, були набагато міцнішими за будь-яку поштову карету.
Однак усередині карети настрій був значно гіршим. Маріанна не мала жодного бажання розмовляти з Петрою після того, як та так відверто проявила неповагу до Ліліани, яка й далі дивилася на дівчину мага зі спокійною, байдужою посмішкою.
Навіть коли Петра дивилася у вікно, її інтерес до Ліліани був очевидним. Вона також здавалася надзвичайно веселою. Можливо, цього й слід було очікувати — її роботу їй нав’язало Міністерство магії, чиї високопосадовці її терпіти не могли. Вони б забрали її премію собі, якби могли, але заступник міністра, який її найняв, подбав про те, щоб вона отримала належне.
Петра очікувала, що дочка герцога буде цілком егоцентричною, але Ліліана приємно її здивувала. Подорож уже виявилася набагато приємнішою, ніж вона передбачала.
◇ ◇ ◇
На шляху до Фортьє карета Ліліани мала зупинятися в кількох містах, що слугували поштовими станціями. Першу ніч вона мала провести в одному з таких міст, яке водночас було контрольно-пропускним пунктом, а його готелі та забігайлівки були зосереджені навколо церкви. Широкі рови та височенні стіни нагадували про його минуле як укріпленого міста, а вулиці були переповнені мандрівниками, які зупинилися на ніч.
Ліліана та її свита домовилися ночувати в першокласному готелі, що знаходився трохи далі за контрольно-пропускним пунктом. Приватність там була надзвичайно важливою: клієнти орендували не лише кімнату, а й цілий поверх, разом із приміщеннями для покоївки, камердинерів та охоронців. Кожен поверх мав власний вхід та сходи, що гарантувало, що гості ніколи не зустрінуться випадково.
Після вечері у приватній їдальні Ліліана пішла у ванну.
«Ви знову читатимете сьогодні ввечері, пані?» — запитала Маріанна.
Ліліана кивнула; вона звикла читати перед сном. Її покоївка одразу все зрозуміла, залишила світло увімкненим і пішла до сусідньої кімнати. Її власні покої були поруч, достатньо близько, щоб відгукнутися, якщо пані терміново її потребуватиме.
Залишившись наодинці, Ліліана наклала на Маріанну заклинання, що сприяло сну, а потім захистила свою кімнату звуконепроникною перегородкою. Вона зачекала на слушний момент — і телепортувалася.
«Ти справді прийшла,» — пролунав веселий голос.
Ліліана оглянула оточення, а потім спокійно поглянула на єдину іншу людину в кімнаті — Петру, яка влаштовувалася в одній із вільних кімнат для покоївки.
«Ну-ну... Я ніколи не очікувала побачити, як хтось твого віку використовує магію телепортації. І до того ж без печатки. Я думала, що тільки я можу це робити.»
Сердечно посміхнувшись, Петра відкрила одну з кількох пляшок алкоголю, які купила в місті, і відкусила шматок товстого м’яса.
Зазвичай для телепортації потрібні два символи — один у мага, а інший, викарбуваний у місці призначення, слугує орієнтиром для безпечного прибуття. Але це не означало, що кожен міг телепортуватися. Заклинателю потрібні були великі запаси мани, висока схильність до заклинання і, перш за все, спосіб гарантувати безпеку місця призначення. Як наслідок, на практиці дуже мало хто міг використовувати телепортацію.
На губах Ліліани з’явилася щира посмішка. Вона самостійно навчилася магії телепортації, і їй було приємно, що хтось визнав її успіхи.
«Добрий вечір. Дякую, що погодилися на моє прохання в такий короткий термін».
Очі Петри розширилися, наче блюдця. Вона перейшла від легкого задоволення ситуацією до того, що дивилася на дівчину навпроти з цілковитим здивуванням.
Не звертаючи уваги на здивування, Ліліана продовжила: «Гадаю, не треба пояснювати, що я зараз роблю».
«Е...»
Петра чула голос Ліліани, але губи дівчини взагалі не ворушилися. Вони застигли в спокійній посмішці.
«Теле...патія...?» — промовила Петра, її голос був хрипким, поки шестерні в її голові знову закрутилися.
Ліліана кивнула, її посмішка стала помітно чарівнішою.
Телепатія — це заклинання, яке безпосередньо впливає на розум об’єкта, щоб передати слова. Більшість вважала, що для людей це неможливо — що лише демони та духи можуть цим користуватися — та ось Ліліана, яка з легкістю це робить. Мало що могло збити Петру з пантелику, і це було одне з таких речей.
Нарешті Петра засміялася, похитала головою та жестом запросила Ліліану сісти на диван навпроти неї. Дівчина не просто виправдала її очікування — вона їх перевершила.
«Ти взагалі людина?» — безстрашно запитала вона, щойно Ліліана сіла.
«Звісно, що так. Але якщо про те, що я вмію користуватися телепатією, стане відомо, це поставить мене під загрозу. Ти — єдина, хто про це знає».
З міркувань безпеки Ліліана мала б тримати свою телепатію в таємниці навіть від Петри. Але це було лише дрібним сумнівом порівняно з причиною, через яку вона телепортувалася.
Маг зітхнула, нарешті оговтавшись від подиву. «Мушу сказати, це честь. Я замислилася над тобою, коли ти вручила мені ту записку». Вона зробила ковток алкоголю, а потім з цікавістю нахилилася вперед. «Скажи мені — яке заклинання ти використовуєш для своєї телепатії?»
«Нічого особливого. Заклинання — це, по суті, просто системи, що дозволяють будь-кому використовувати магію, яка пов’язує явища з уявою».
Ліліана дійшла цього висновку завдяки вивченню магії. Можна сказати, що вона усвідомила важливість уяви лише завдяки спогадам із минулого життя.
Магія вимагала відповідної кількості мани — але без чогось, що втілювало б заклинання, наприклад, заклинання або магічного пристрою, неможливо було ефективно перетворити ману на магію та досягти бажаного ефекту. Магія розсіювалася, навіть не встигнувши проявитися. І навпаки, істоти з величезною маною — такі як демони та духи, що тепер відійшли в історію, — могли легко користуватися магією без заклинань.
Петра на мить замовкла, а потім вибухнула сміхом. — Спробуй сказати це тим дурням із Міністерства магії! Гарантую, вони зійдуть з глузду!
«Прийми мої найщиріші вибачення».
Слова Ліліани були аж ніяк не щирими. Дві з ключових функцій Міністерства магії — розробка та систематизація заклинань. Стверджувати, що заклинання марні, було фактично тим самим, що сказати, ніби міністерство не має сенсу.
Петра засміялася ще голосніше, майже регочучи. «Не хвилюйся — у їхніх очах я й так єретичка. Я з тобою згодна. Якщо ми занадто зациклимося на систематизації магії через заклинання, як це відбувається зараз, вона ніколи не розвиватиметься».
Ліліана подумки зітхнула з полегшенням. Вона прийшла, щоб задати Петрі питання, і розлютити дівчину знизило б її шанси отримати корисні відповіді.
Навпроти дивана Петра здавалася просто зачарованою. «Чорт. Я досі не можу повірити, що ти використовуєш телепатію. Заклинання неповне, і жодне з тих, що теоретично правильні, насправді не працює. Не кажучи вже про те, що це заборонено. Дівчина твого віку не повинна мати змоги використовувати це так вільно. То як тобі це вдалося?» Під маскою невдоволення вона була сповнена дитячої цікавості.
«Уяви, що ти кидаєш камінь у великий ставок і спостерігаєш, як поширюються хвилі. Слух працює майже так само: повітря — це вода, а звук — це хвилі. А тепер уяви, що ми знаходимося на протилежних кінцях. Щоб мій голос дійшов до тебе, ці хвилі мали б пройти через весь ставок. Це заклинання повністю його оминає».
Звісно, передача звуку була дещо складнішою, задіявши барабанну перетинку, кісточки середнього вуха та слухові нерви — але медицина в цьому світі не була достатньо розвиненою, щоб це мало сенс. Щоб ще більше ускладнити справу, заклинання Ліліани було, по суті, втіленням у життя теорії синхронізації мозкових хвиль через квантове сплутування. Тому було необхідне надто спрощене пояснення.
Петра нахмурилася, явно нічого не розуміючи. «Ти уклала угоду з духом чи демоном?» — запитала вона, почісуючи голову.
Маг, звісно, говорила жартома, але це був єдиний спосіб, яким вона могла осмислити ситуацію. Загалом вважалося, що духи й демони існують лише в легендах та оповіданнях, і навіть ті, хто вірив у їхню реальність, погоджувалися, що вони вже давно розірвали зв’язки з людьми. Більше того, якщо про духів говорили як про тих, хто допомагає людям, то демонів незмінно зображували як ворожих. Навіть у тих рідкісних випадках, коли вони пропонували допомогу, надані ними сили були обмеженими й коштували надто дорого.
Петра деякий час замислилася, зсунувши брови так, що вони майже з’єдналися над носом, а потім, зітхнувши й вимушено посміхнувшись, зрештою погодилася. «Ну, схоже, ти не брешеш. Мабуть, ти просто спробувала, і це спрацювало, еге ж?»
«Приблизно так».
Ліліана злегка схилила голову на знак вибачення, але дівчина відхилила цей жест. Потім Петра взяла зі столу аркуш паперу, тримаючи його між вказівним пальцем і великим — це була записка, яку Ліліана дала їй під час їхньої першої зустрічі.
«Я була шокована, коли вперше це побачила. Останнє речення — магічне, так?»
«Так. Я хотіла поговорити з магом, призначеним супроводжувати мене, але не мала можливості дізнатися про твої магічні знання, не зустрівшись з тобою особисто».
На перший погляд, останнє речення записки звучало так: «Нехай наша спільна подорож буде приємною», але насправді воно було зачароване заклинанням, здатним змінювати його вигляд. Сконцентрувавши на ньому свою магію, Ліліана переписала його на «Сьогодні ввечері я прийду до твоєї кімнати». Зняття заклинання миттєво скасувало цю зміну.
Під час їхньої першої зустрічі Ліліана пильно спостерігала, куди блукає погляд Петри. Коли вона помітила, що дівчина двічі поглянула на записку, явно помітивши заклинання, вона зробила висновок, що Петрі можна довіряти.
Відкрито заявивши про свої наміри, Ліліана перейшла до суті, і на її обличчі розпливлася широка посмішка. «Є дещо, про що я дуже хотіла б запитати мага твого калібру».
Петра поклала записку на стіл і посміхнулася так само сміливо. «Мені подобаються люди, які не ходять навколо. Ось — випий. Я принесла це спеціально для тебе».
Вона дістала пляшку лимонаду з коробки біля столу й простягнула її своїй супутниці. Лише тоді Ліліана усвідомила, що склянок немає, і що Петра п’є свій напій прямо з пляшки.
Як молода аристократка, Ліліана ніколи раніше не пила з пляшки. Можливо, вона робила це в минулому житті, але таких спогадів у неї не було. Піднісши лимонад до губ, вона зробила перший ковток, а серце забилося швидше від відчуття, що вона робить щось заборонене. Смак був дешевим — але зовсім не неприємним.
Ліліана вже вирішила, що сказати Петрі. Не бажаючи марнувати ні секунди, вона одразу ж почала пояснювати своє скрутне становище.
«Я втратила голос після того, як підхопила лихоманку під час епідемії».
Петра кивнула, заохочуючи дівчину продовжувати. Вона вже знала, що Ліліана втратила голос.
«Лікар відмовився мене лікувати, а мої спроби застосувати на собі магію зцілення не дали помітних результатів».
Вона швидко відкинула можливість, що просто неправильно її застосувала. Її магія зцілення була достатньо сильною, щоб оживити вмираючі рослини та повернути пораненим птахам здатність літати.
Петра ловила кожне слово Ліліани. Навіть коли її обличчя злегка почервоніло від алкоголю, вона не перебивала.
«Тож я почала підозрювати, що втратила голос через прокляття чи точніше гекс, але мені важко знайти літературу про це...» Попри всі рідкісні книги, які її дядько зібрав у маєтку, про прокляття там майже нічого не було.
Петра кивнула, не здивована. «Це тому, що гекси в цій країні рідко вивчають. Вони практично табу, і нова інформація про них рідко оприлюднюється. Самостійно вивчити їх майже неможливо».
Маг стиснула губи, опустивши очі в задумі. Її звична манера поведінки дозволяла легко не помітити її вражаючу красу, яка виявлялася лише в моменти спокійних роздумів — хоча Петра, здавалося, цього не помічала. Її цікавила лише магія та гекси; інакше чому б вона так уважно слухала розповідь Ліліани або дивилася на її надлюдські магічні сили з цікавістю, а не зі страхом?
«Не дивно, що лікувальна магія не спрацювала — вона підходить для порізів і синців, а не для застуди чи переломів. Вона діє шляхом спрямування мани лікаря в уражену ділянку, покращуючи потік мани та підсилюючи відновлювальні здібності організму».
Нібито недостатньо того, що не було доступу до сучасної медицини, так ще й переваги лікувальної магії мали свої межі. Вони ніколи не могли вилікувати хвороби невідомого походження або поранення, що виходили за межі регенеративних здібностей людини. Навіть відома серцева хвороба вимагала б для лікування величезних обсягів мани — набагато більше, ніж будь-яка людина могла б мати.
«З іншого боку, я впевнена, що лікувальна магія, яку ти спробувала, була не зовсім простою».
Припущення Петри виявилося влучним. Якби Ліліана справді втратила голос через лихоманку, це б позначилося на черепних нервах, що відповідають за мовлення, і вона вже намагалася відновити їх за допомогою лікувальної магії. Відновлення самої тканини було набагато ефективнішим з точки зору витрати мани, ніж спроби поліпшити її.
«Можливо, це було дещо інакше».
«Зрозуміло. І якщо тобі не вдалося, то, мабуть, мені навіть немає сенсу пробувати».
Ліліана бачила щире захоплення, яке відчувала до неї дівчина. «Це честь», — сказала вона, стримуючи радість.
Петра примружилася, дивлячись на свою супутницю, і ретельно оглянула її рот, потім горло, а потім груди. Ліліана мовчала, чекаючи на відповідь. Зрештою фіолетові очі дівчини мага почали блищати.
«Так — я відчуваю дивну, тривалу присутність між твоїми ротом і горлом».
Ліліана одразу притулила руку до горла. Вона відчула, що щось не так, щойно Петра на це вказала.
Петра заспокійливо посміхнулася. «Не хвилюйся — це тебе не вб’є. Хоча, мабуть, це незручно».
«Так, трохи».
Втрата голосу Ліліани поки що не була великою незручністю, але вона хотіла мати ідеальне здоров’я, щоб уникнути похмурої долі в майбутньому. Це було цілком природне бажання.
Петра викривила обличчя в незрозумілій усмішці. «Ну, я не можу уявити, щоб саме ти опинилася в безнадійній ситуації».
Петра дістала з сумочки перстень із витонченим гравіюванням, наділа його на середній палець правої руки й прошепотіла заклинання, яке ледь прорвалося крізь її губи. Над її очима утворилася мряка, яку Ліліана сприйняла за ману. Петра деякий час залишалася в трансі, можливо, не помічаючи, що Ліліана спостерігає за нею. Зрештою вона поклала перстень назад у сумочку, і мряка зникла.
«Все, що я можу сказати, — це те, що на тебе накладено прокляття, і, ймовірно, саме через це ти не можеш говорити. Щоб дізнатися більше, мені потрібно провести ретельний аналіз, але це пов’язано з ризиками. Як тільки ця робота закінчиться, я запрошу тебе до Міністерства магії».
«Міністерства магії?» Ліліана кілька разів кліпною очима, здивована цією пропозицією.
«Хоч я й ненавиджу тих впертих ослів, це місце стійке до впливу гексів і магії», — недбало продовжила Петра. «Там має бути безпечно проаналізувати твоє прокляття, принаймні для тих, хто не причетний до нього».
Це була приваблива пропозиція — не лише тому, що Ліліана хотіла проаналізувати своє закляття, а й тому, що це була рідкісна нагода потрапити до Міністерства магії. Для пересічної людини навіть просто ступити туди було мрією. Ліліана не змогла стримати посмішки, а її серце забилося від радості. Це було цілком природно для дівчини її віку, але Петру це повністю здивувало, оскільки до цього моменту Ліліана так ретельно приховувала свої емоції.
Ліліана нахилилася вперед, не звертаючи уваги на здивування Петри, і сказала: «Я була б дуже вдячна».
Спочатку Петра замовкла, але незабаром вибухнула гучним сміхом. «Ти справді дивна, знаєш?»
Ліліана нахилила голову набік, не розуміючи, що мала на увазі її супутниця. Петра підвелася зі свого місця в чудовому настрої й принесла коробку з кутка кімнати.
«Що це?»
«Дещо, що я принесла з міста. Хочеш спробувати?»
«Ой-ой-ой».
Петра відкрила коробку, і звідти випали різні фрукти, всі ідеально охолоджені. Мабуть, коробка виконувала функцію холодильника.
«Чому б і ні».
Ліліана взяла полуницю. Зазвичай полуниці в цьому світі не були солодкими, але ця була. Взагалі-то, всі фрукти Петри були солодкими. Сама дівчина продовжувала насолоджуватися м’ясом та алкоголем.
«То ти теж цікавишся гексами?»
«Вони мені здаються надзвичайно цікавими, але самостійно я можу дізнатися не так уже й багато. Навіть за те, що я виявляю інтерес до гексів, мене можуть назвати єретичкою або ставитися до мене як до проблемної дитини».
«Тебе б уже назвали єретичкою за ту магію, якою ти володієш зараз», — втомлено сказала Петра, а потім підвела погляд і похитала головою.
Ліліана незручно кивнула у відповідь. Саме через табу, пов’язане з її магією, вона вирішила вивчати її таємно. «Ось чому про це знаєте лише ви, пані Мійрілайнен».
Петра обійняла себе руками й здригнулася. «Як я вже казала, називайте мене Петрою. Я не люблю формальностей». Вона здавалася справді збентеженою — принаймні доти, доки на її обличчі не розпливлася широка усмішка. «А як щодо такого? Я могла б навчити тебе основам гексів протягом нашої подорожі, якщо в тебе є час».
Очі Ліліани засяяли. Її головною метою було отримати допомогу в поверненні голосу — але якщо вона зможе навчитися й гексам, то тим краще.
«Ой, Боже. Так справді можна?»
«Звісно, — сказала Петра, анітрохи не збентежившись. — Інакше я б не пропонувала».
«Я щиро вдячна. Дозволь мені віддячити за аналіз закляття на моїй шиї та за те, що навчиш мене гексам загалом».
«Що? Віддячити мені? Ти серйозно?»
Петра вже кілька разів дивувалася під час їхньої розмови, але тепер вона виглядала збентеженою. Ліліана не могла зрозуміти, чому. Петра глибоко зітхнула, дивлячись на неї крізь проміжки у своїх винно-червоних чубчиках.
«Дівчина з аристократичної родини — особливо твого віку — ніколи не подумала б про те, щоб відшкодувати витрати такій простолюдинці, як я».
«Невже?»
«Тобі скільки, шість чи сім? Діти аристократів твого віку вважають цілком природним мати одяг, їжу, освіту та місце для сну. Те, що прості люди мусять за це платити, навіть не спадає їм на думку. З іншого боку, я здогадалася, що ти дивачка, зважаючи на те, як мало карет ти привезла».
Ліліана поставилася до зауваження Петри скептично — але чим більше вона над цим замислювалася, тим правдивішим воно здавалося. До того, як вона відновила спогади про своє минуле життя, вона була типовою дитиною з аристократичної родини, яка ставилася до своїх слуг як до неживих предметів. Вона ніколи не усвідомлювала, що вони мають власні думки та почуття — що вони працюють у маєтку, щоб заробити гроші на прожиття, і що вдома на них чекають їхні родини.
Відкинувши ці роздуми, Ліліана посміхнулася спокійно. «Така я є. Я не можу бути кимось іншим. Мені соромно зізнатися, що я не знаю, скільки зазвичай платять за твої послуги, тож, будь ласка, скажи, якщо це замало».
Ліліана зробила свою пропозицію: суму, трохи меншу за те, що Петра заробила б за супровід у цій подорожі. Петра кивнула, її задоволення було приглушене здивуванням.
«Цього достатньо. За цю ціну я навіть навчатиму тебе гексам, коли ми повернемося до Худоре».
«О, дякую», — тепло сказала Ліліана. «Рада це чути».
Петра відкрила ще одну пляшку алкоголю. «То коли хочеш почати? Я не проти сьогодні, якщо ти готова».
Ліліана поглянула на годинник. Було вже пізно; їхня розмова затягнулася довше, ніж очікувалося.
«Завтра нам треба рано виїжджати, тож чи не могли б ми відкласти мій перший урок на наступний раз?»
«Звісно. Далеко не в моїх правилах мішати дитині спати», — сказала Петра з усмішкою, ніби мстячись своїй супутниці за всі несподіванки.
Ліліана кивнула, не звертаючи уваги на цю шпильку, і підвелася. «Ця розмова була настільки ж цінною, наскільки й приємною. Я довіряю себе твоїй опіці на решту нашої довгої подорожі». Вона витончено вклонилася — і зникла в повітрі, телепортувавшись без заклинання.
Петра завмерла на місці, тримаючи в руці пляшку алкоголю. Якби не порожня пляшка лимонаду, вона могла б подумати, що вся ця розмова була сном. Коли вона нарешті прийшла до тями, вона звалилася назад у крісло.
«А, так... Вона все ще німа. Але дитина її віку, з таким малим досвідом життя, що телепортується без заклинань? Так, я здаюся».
На цьому одна з найвидатніших магів Королівства Слівграндія визнала поразку. Ліліана не просто мала більше мани — вона також мала більший хист до магії.
◇ ◇ ◇
Незважаючи на чутки про напади монстрів, подорож Ліліани до Фортьє пройшла без пригод. Вдень вона подорожувала, а вночі зустрічалася з Петрою для таємних уроків.
У кареті панувала повна самотність — принаймні до третього дня подорожі, коли ставлення Маріанни до Петри почало пом’якшуватися. На четвертий день стосунки між ними здавалися навіть досить дружніми. Можливо, на служницю вплинула спокійна атмосфера між Ліліаною та Петрою, а може, вона зрозуміла, що посилення напруги може негативно позначитися на її підопічній.
«Міледі, завтра ми прибудемо до маєтку у Фортьє», — радісно сказала Маріанна.
Ця звістка від служниці була дуже доречною. Хоч вони й їхали лише в кареті, подорож все одно виявилася виснажливою для психіки. Останньою запланованою зупинкою була корчма у великому торговельному містечку, розташованому ближче до герцогства герцога Кларка, ніж будь-що інше. Містечко, розташоване в самому серці, здавалося б, нескінченного лісу, славилося безліччю сувенірних крамниць та закладів харчування. Не дивно, що Маріанна була в захваті.
Протягом решти дня подорожі Маріанна кидала на Ліліану запитальні погляди. Лише коли вони дісталися корчми й розпакували речі, вона нарешті висловила своє занепокоєння.
«Ви впевнені, що хочете поїсти зі мною, пані?»
Маріанна очікувала, що її підопічна проведе вечір у їхньому висококласному готелі, як це було на кожній з попередніх зупинок. Натомість Ліліана попросила повечеряти в одному із численних ресторанів міста, оскільки це був останній день їхньої подорожі.
«Так», — написала вона, добре усвідомлюючи занепокоєння Маріанни.
Ліліані не було потреби пізнавати життя простолюдина. Якщо все піде за планом, вона пройде шлях від аристократки до королівської принцеси і королеви. Однак, якщо події, які вона бачила в грі, справдяться, існує реальна ймовірність, що вона повністю втратить свой статус високопоставленої аристократки. Заради власного спокою вона хотіла ознайомитися з аспектами життя простолюдина, готуючись до такого результату.
Але це була не єдина причина.
Відтоді, як ми вирушили, у мою їжу підмішували нелетальну дозу отрути.
У маєтку такого ніколи не траплялося. Навіть у дорозі її їжу перевіряли на отруту, але доза була настільки малою, що дегустатор її не помічав. Ліліана виявила це лише завдяки своїй нещодавній одержимості випробуванням заклинання, яке аналізувало вміст будь-чого, на що його накладали. Це була тривожна ситуация; якщо споживати його достатньо часто, навіть невеликі дози отрути могли вбити її. Її молоде тіло могло не витримати навантаження протягом їхньої довгої подорожі, залишивши її настільки слабкою, що вона зрештою могла померти.
Ліліана виявила, що отрута завжди була обмежена однією частиною її їжі, тож їй залишалося лише її уникати. Вона хотіла вивчити заклинання, яке нейтралізувало б отруту, але, наскільки вона пам’ятала, його не було в жодній із книг заклинань, які вона читала.
У мого батька багато політичних ворогів, тож я підозрюю, що винен хтось із них. Подивимося, як вони зреагують на незаплановану прогулянку. Це гарна нагода побачити, на що вони здатні.
Потенційними винуватцями, про яких вона могла подумати, були аркаціанці, які підтримували герцога Елдреда; лоялісти, які побоювалися, що герцог Кларк може стати занадто могутнім; дім Таннер, чия дочка була другою за рейтингом кандидаткою на наречену наслідного принца; та імперці, які прагнули підлабузнюватися сусідній імперії. Було занадто багато хаосу, щоб напевно знати, хто стояв за отруєнням, але слід було врахувати всі ризики.
Маріанна зітхнула, розуміючи, що її пані не поступиться. Ліліана домоглася свого, і вони вирушили до міста з Петрою та двома охоронцями. Замість вишуканого закладу для високопоставлених аристократів вони пішли до простої, невибагливої забігайлівки, яка, здавалося, була популярною серед простолюду. Її клієнти, ймовірно, були сумішшю низькопоставлених аристократів та заможних простолюдинів, які мали привід для святкування.
Хоча служниця не змогла завадити Ліліані поїсти в ресторані, вона наполягла, щоб власник принаймні надав їм окрему кімнату. Їй навіть було некомфортно дозволяти своїй пані самостійно обирати їжу, хоча Ліліані це не заважало. Зрештою, вони замовили те, що хотіла Петра, або те, що рекомендував власник.
«Мені, справді, потрібні лише м’ясо та випивка», — відверто сказала Петра, зробивши купу замовлень.
«Будь ласка, утримайтеся від алкоголю, — дорікнула Маріанна. — Вам же платять за те, щоб ви когось захищали, якщо ви ще не забули».
Двоє охоронців виглядали знервованими й ніяково, адже раніше вони ніколи не вечеряли разом зі своєю пані. Проте вони пробували кожну страву й ковтали кожен напій — частково з вдячності, а частково щоб перевірити, чи немає отрути. Ліліана смакувала страви, які були теплішими, ніж ті, що подавали в маєтку. Вони не містили отрути, тож хто б не був винуватцем, він явно не передбачав їхнього виходу.
«Цей дикий кабан просто неймовірний ум», — захоплено вигукнула Петра, коли господар приніс ще їжі.
«Так, такий кабан зустрічається лише в цих краях», — відповів господар. Це, мабуть, була відома місцева делікатесна страва.
«Справді?» — запитала Маріанна, явно здивована.
Спочатку господар лише кивнув. Потім, усвідомивши, що йому, мабуть, слід бути привітнішим, він почав поспішно пояснювати.
«Розумієте, ліс у нас прямо під боком. Це не найбезпечніше місце — глибокі яри, стрімкі скелі та все таке — а крони дерев настільки густі, що затуляють сонце. Кажуть, там ще й монстри водяться, і хто там заблукає, той уже не повертається. Ось чому мисливці тримаються країв. Вони навіть позначили деякі дерева, щоб легше було орієнтуватися і не забути, коли повертати назад. Так, це справді небезпечно — але звірі звідти дають чудове м’ясо. Ось так наше містечко прославилося делікатесами, яких ніде більше не знайдеш».
«Цікаво. То вони є лише в цих краях, так?» — запитала Петра, очі її засяяли. — Чи можете ви порекомендувати якісь місцеві сорти пива?»
«Пані Мійрілайнен... — попередила Маріанна. — Якщо ви не будете поводитися як слід, ми попросимо повернути нам гроші».
«Я знаю, знаю. — Петра надула губи, виглядаючи так, ніби ось-ось назве служницю занудою. — Я просто запитала».
Власник поспішно відступив, і Петра більше не згадувала про алкоголь. Охоронці, які, очевидно, не були схильні до розмов, мовчки зосередилися на їжі. Коли всі закінчили їсти, вони почали повертатися до готелю — але не раніше, ніж Петра придбала у власника трохи в’яленого м’яса, бобів та інших продуктів, найімовірніше, щоб поєднати їх зі своїми напоями.
Вона, мабуть, має намір купити трохи алкоголю, коли ніхто не бачить.
Невідомо для Маріанни, Ліліана зустрічалася з Петрою практично щовечора для уроків з гексів — і щоразу її вчителька пила щедро. Петра, мабуть, мала вражаючу витривалість до алкоголю, бо до ранку завжди здавалася цілком тверезою.
Після короткої подорожі назад до готелю Ліліана, як завжди, попросила свою покоївку допомогти їй підготуватися до сну. Потім, коли Маріанна пішла до своєї кімнати, Ліліана створила звуконепроникний бар’єр і телепортувалася. Прибувши на місце, вона побачила Петру, яка тримала в руках пляшку алкоголю — цілком передбачуваний вигляд. Петра посміхнулася, щойно побачила свою ученицю.
«Ось ти й тут».
«Дійсно. Дякую, що запросила мене».
Вони цілком природно вжилися у свої ролі. Петра виявилася напрочуд здібною вчителькою, викладаючи ідеї у спосіб, який було легко зрозуміти, тоді як унікальний спосіб мислення Ліліани постійно перевершував очікування дівчини. Іноді їхні уроки навіть переростали у такі палкі дебати, яких можна було б очікувати між двома дослідниками.
«Це напої, які ти купила тут?»
«Так. Купила їх, поки ти готувалася до сну. Ти дала мені достатньо часу. Ми, простолюдини, можемо підготуватися за п’ять секунд».
П’ять секунд — це, звісно, перебільшення. Ліліана сіла на запропоноване їм місце, а Петра з задоволенням перекушувала сушеним м’ясом.
«Мушу сказати, твоя покоївка — справжня зануда. Вона дала б тим дурням у міністерстві неабиякого прочухана».
Ліліана вирішила не наполягати на цьому. Хай там як, але вона не мала знайомих у Міністерстві магії. Хоча вона знала Петру недовго, вона була впевнена, що маг не образиться на її мовчанку — а Петра, у свою чергу, знала, що Ліліана не образиться.
«Моє пиття ніколи не заважає моїм обов’язкам. Ось, я дещо для тебе принесла».
Петра вказала на гарно упакований пакунок на столі. Усередині Ліліана знайшла три пляшки соку.
«Кажуть, він смакує навіть краще за лимонад. Те, що не вип’єш, забирай із собою».
«О, дякую».
Ліліана вдячно прийняла сік. Протягом їхньої подорожі Петра купувала їй усілякі місцеві делікатеси та сувеніри, даючи їй спробувати їх просто під носом у Маріанни.
Петра задоволено посміхнулася й зробила ковток алкоголю, щоб зволожити горло. «Ну що ж, давай переглянемо, що ми опрацювали за останні кілька днів?»
Перше, чого навчилася Ліліана, — це різниця між магією та гексами. Магія черпала свою силу з мани, тоді як гекси могли давати той самий ефект як з маною, так і без неї. Магію можна було розділити на чотири основні стихії — вогонь, вітер, землю та воду — і дві особливі стихії — світло та темряву, але ці класифікації були регіональними. На сході вважалося, що магія складається з дерева, вогню, землі, металу та води.
Усі книги про магію в маєтку Ліліани класифікували магію за шістьма елементами, не згадуючи про альтернативні варіанти. Очевидно, Петра знала більше, ніж мешканці Слівгранду.
Ліліана лаконічно відповідала на кожне запитання Петри, за що отримала оплески від своєї вчительки. «Правильно, — заявила Петра. — Ти засвоїла основи. Я знала, що ти на це здатна».
Ліліана неспокійно поворухнулася на стільці. До зустрічі з Петрою вона ніколи не отримувала компліментів. Перші кілька разів вона відповідала скромно, але тепер знала краще — маг завжди заперечувала, наполягаючи, що Ліліана має великий потенціал, і заохочувала її бути впевненішою.
«Заклинання не потребують мани, тож навіть люди без неї можуть їх використовувати, якщо знають, як. Принаймні, так зазвичай вважають».
«Це насправді неправда?» — запитала Ліліана, збентежена непрямим формулюванням своєї вчительки.
«Ні, — сказала Петра, променисто посміхаючись. — Ніхто не знає чому, але чим більше мани у людини, тим сильніші її закляття».
Це, мабуть, було доведено кількома дослідженнями, що Ліліані здалося досить переконливим. Можливо, розгадка зв’язку між кількістю мани у людини та силою її заклят пролила б світло на саму природу мани — якщо таке взагалі можливо.
«Що таке мана?» — це питання здається більш філософським, ніж будь-що інше. Нам, мабуть, так само пощастило б визначити це, як і пояснити, чому катіон має знак «плюс», а не якийсь інший довільний символ.
Дійсно, визначення були нескінченним лабіринтом. Ліліана розгублено дивилася в повітря, а потім раптово прийшла до тями.
«То що ж відбувається з об’єктом гекса?»
«Вони піддаються впливу незалежно від того, чи мають ману, чи ні — хоча наявність мани змінює як те, як гекси на них діють, так і засоби, за допомогою яких застосовуються певні, більш помітні гекси. Деякі гекси смертельні лише для тих, хто має ману, а інші — лише для тих, хто її не має. У цьому сенсі вони різноманітніші за магію. Ти можеш використати гекси, щоб змусити невидимого монстра — у світі гексів ми називаємо їх духами — вселитися у твою жертву. Це не те, чого можна досягти за допомогою магії. З іншого боку, я сумніваюся, що ти знайдеш когось, хто не вибухне в процесі».
Петра зробила паузу, щоб зробити ще один ковток алкоголю, а її усмішка видавала, як їй це подобається. Мабуть, вона також насолоджувалася напоєм, бо зробила кілька щедрих ковтків поспіль. Ліліана нещодавно усвідомила, що її вчителька віддає перевагу гексам над магією, і в результаті її власні знання про гекси зростали в геометричній прогресії.
«Ти можеш вплітати магію в прокляття, — продовжила Петра, — хоча це працює не з кожним гексом. Темна магія поєднується досить легко — вона має високу спорідненість із гексами, оскільки обидві є прокляттями. Світла магія, з іншого боку, чинить опір, змішуючись так само, як олія з водою».
Ліліана зробила ковток соку, насолоджуючись свіжим яблучним смаком. Потім вона взяла від Петри шматок в’яленого м’яса й відкусила шматочок, хоча смак виявився для неї занадто різким.
«Це той самий дикий кабан, що ми їли на вечерю», — сказала Петра, набиваючи щоки. «Він має такий інший смак через спосіб приготування. Особисто я віддаю перевагу саме такому».
Ліліана зовсім не була звикла до жорсткої їжі; вона ледь доїла половину свого першого шматка, коли Петра вже тягнулася за другим. На губах чаклунки з’явилася ласкава посмішка, коли вона спостерігала, як її учениця гризе м’ясо.
«У цьому королівстві гекси майже не вивчають», — зазначила Петра, одразу ж повертаючись до своєї лекції. «Ось чому люди вважають, що вся магія, пов’язана з гексами, — це темна магія. Хоча гекси можна поєднувати з магією інших стихій».
Не лише з темною магією...?
Ліліана була здивована. З різних книг, які вона читала, вона припустила, що темна магія була заборонена насамперед через її сильний зв’язок із гексами. Дізнавшись, що гекси можна поєднувати з іншими видами магії, все змінилося.
«Їх можна поєднати з чотирма основними стихіями, хоча мешканці цієї країни про це й не здогадуються», — додала Петра, помітивши здивування Ліліани. «Вони навіть працюють зі світловою магією, але це нелегко — для цього потрібне особливе чуття». Маг відкусила ще шматочок в’яленого м’яса, а потім задумливо промовила: «Може, мені варто запастися цим. Маю на увазі — для подарунків. Воно чудове, а те, що довго зберігається, робить його ще кращим. Ми зупинимося тут на зворотному шляху, так?»
Тривалий термін зберігання м’яса робив його чудовим подарунком, подумала Ліліана, але це не було причиною, чому Петра хотіла ще. Очевидно, дівчина хотіла більше закусок для своїх вечірніх попойок у Фортьє. Ліліана мусила стримати незручну посмішку.
«Якщо подумати, гекси можна вважати різновидом магії», — продовжила Петра, повертаючись до теми уроку. Вона завжди оживлялася, коли говорила про закляття. «Звісно, між ними є ключова відмінність. У магії ефекти з’являються майже миттєво після активації. Закляття також можуть давати миттєві ефекти, але це не обов’язково. Що їх вирізняє, так це потенціал до відкладених атак».
«“Відкладені атаки”?»
«Так. Візьмемо, наприклад, закляття, яке використовує насіння».
Петра взяла одну з бобів, які купила собі на перекус, і від неї почала випромінюватися аура, настільно темна, що викликала тремтіння. Ліліана не могла відірвати очей від своєї вчительки.
«Справжнє воно чи ні — не має значення. Зрештою, насіння — це лише метафора. Отже, ти садиш це в ціль».
Петра тримала бобове зерно між великим і вказівним пальцями, показуючи його своїй учениці. Воно було смажене, але все одно проросло. Ліліана не змогла приховати свого здивування.
Задоволена реакцією, Петра кинула боб у рот. «Боби використовують ману, щоб рости всередині тіла цілі. Коли настає відповідний час або відбувається якийсь тригер, вони розквітають, завершуючи закляття і проклинаючи ціль. Будь-яке насіння підійде, хоча отруйне має сильніший ефект. Звісно, є й інші способи заклясти людей».
Петра беззастережно розсміялася, піднявши настрій, який почав ставати важким. Ліліана видихнула повітря, яке, як вона не усвідомлювала, затримала, коли її вчителька потягнулася за ще бобами, мабуть, втомившись від сушеного м’яса.
«Про гекси можна багато говорить, але те, що дратує й водночас цікавить, — це те, що вони не такі систематизовані, як магія. У магії є заклинання, тож навіть якщо твоя мана зійшла з глузду або заклинання не спрацювало, є способи впоратися з цим. Гекси ж не дотримуються фіксованих моделей. Якщо той, хто їх використовує, втрачає контроль, ніхто нічого не може вдіяти. Воно не зупиниться, доки не вплине на ціль, не відскочить назад на того, хто його наклав, або не спричинить якісь інші наслідки».
«Гекси, мабуть, не поширені у Слівгранді чи сусідніх країнах. Чи є країни, де вони поширеніші за магію?»
Навіть у величезній Імперії Юнатіан на схід від Слівгранду, як кажуть, магія була поширенішою за гекси.
Петра кинула жменю бобів до рота, пожувала їх, потім кивнула й проковтнула. «Я чула, що далеко на сході імперії є місце, де гекси поширеніші. Не можу сказати, як зараз, але багато років тому там навіть слова вважали гексами. З цієї точки зору, прокляття — це справа гексів. У магії є заклинання, що можуть принести нещастя чи лиха, але всі вони заборонені й технічно не є прокляттями. До того ж, заклинань не так багато, як проклять, і їхні ефекти слабші. У цьому сенсі магія — для аматорів».
Ліліані було надзвичайно легко слідкувати за поясненнями вчительки. Прокляття не мали фіксованих моделей, що ускладнювало їхнє використання аматорами — але сама думка про володіння такою необмеженою силою була захоплюючою.
Петра продовжувала, ніби підігріваючи вогонь уяві Ліліани. «Це означає, що нові прокляття створюються постійно. Зверни увагу, що зняти гекси набагато складніше, ніж зняти магію. У випадку з магією ви можете дослідити заклинання, щоб з’ясувати, як його скасувати, але гекси не мають заклинань».
Ліліана зрозуміла, що саме тому прокляття так приваблювали Петру. Пройшовши цей етап уроку, вона нарешті зрозуміла, до чого вела її вчителька.
«Ось чому нам потрібно проаналізувати прокляття на моїй шиї».
«Саме так. Лише проаналізувавши його, ми зможемо зрозуміти, які наслідки може мати його зняття і як найкраще з ним впоратися».
Іноді аналіз прокляття міг спричинити його трансформацію. З огляду на ризик небажаних наслідків під час цього процесу, до такого аналізу не можна було ставитися легковажно.
«Це справжня мука», — буркнула Петра. Було дивно чути, як вона відкрито виявляє роздратування, але Ліліана не звернула на це уваги.
«Ми їдемо до Міністерства магії, щоб мінімізувати ризики аналізу прокляття на мені. Так?»
«Так, саме так».
Ліліана тепер розуміла, чому Петра запросила її до міністерства, але таємниця лише поглибилася. Як у грі вона навчилася гексам і наклала прокляття на наслідного принца та героїню? Вона пам’ятала, що її засудили за використання темної магії, але, судячи з пояснень Петри, її ігровий персонаж, ймовірно, покладався на гекси, а не на темну магію.
Можливо, хтось мені допоміг.
Тема гексів була надто складною, щоб Ліліана могла опанувати її самостійно. У неї мав бути спільник. Та як би вона не напружувала пам’ять, відповідей не знаходила. Інформації про лиходійку Ліліану й так було обмаль, особливо порівняно з головною героїнею та персонажами, з якими можна було завести роман. Гра розгорталася з точки зору героїні, а це означало, що всі факти подавалися так, як вона їх розуміла. Об’єктивна правда майже ніколи не розкривалася.
Ліліана втупилася в жінку перед собою. Петра ніколи не з’являлася в грі. Її ім’я навіть не згадувалося в жодних супутніх матеріалах. До подій гри залишалося ще сім років, і маг не братиме участі в жодній з них. Якщо саме вона навчала Ліліану гексам, її відсутність здавалася дивно раптовою.
Не знаючи, що й думати, Ліліана тихо зітхнула про себе. Я просто не розумію.