Відпровадивши Ліліану, Райлі та Остін повернулися до альтанки й сіли на лавку. Тут ризик бути підслуханими був меншим, ніж у кімнаті наслідного принца в палаці, але вони все одно увімкнули магічний пристрій, щоб унеможливити підслуховування.
«Вибач, що зіпсував твій особистий час із нареченою,» — сказав Остін.
«Нічого страшного. Вона поки що лише кандидатка. Ти поспішаєш, чи не так?»
Остін почухав щоку. «Не зовсім, хоча пізніше мені дійсно треба йти до казарм.»
«До казарм? А, так — у тебе ж на початку наступного року іспит.»
«Це найкоротший шлях, яким я можу дістатися.»
Вступні іспити до ордену королівських лицарів проводилися двічі на рік, і Остін з нетерпінням чекав, коли досягне необхідного віку, щоб скласти їх. Райлі припустив, що його рудоволосий друг докладає всіх зусиль до підготовки — принаймні доти, доки Остін не кинув на нього диявольську посмішку.
«Подумав, що до того часу встигну насолодитися життям, скільки зможу.»
Схильність Остіна до пустощів викликала кислий погляд у наслідного принца. «Припини вже. Ми обоє знаємо, що ти не з тих, хто насправді пустує. Ти ще молодий, тож чутки про тебе не такі вже й погані — але такая поведінка не пройде, коли ти увійдеш у вищий світ».
«У тому, що кажуть ті аристократки, більше цінності, ніж ти очікуєш. І як другий син, я більш пристосований, ніж мій старший брат. Якби ти почув деякі з їхніх пліток, ти б подумав, що вони корисніші за власну інформаційну мережу моєї родини».
Остін говорив без докорів сумління — але не з власного досвіду. Ні він, ні Райлі не були достатньо дорослими, щоб увійти у вищий світ.
Наслідний принц посміхнувся. «Я можу здогадатися, від кого ти це почув.»
«Від мого дядька,» — спокійно відповів Остін, не намагаючись це приховати.
Райлі знизав плечима. «Герцог Елдред не буде в захваті, якщо ти надто переймеш звички свого дядька.»
Остін нахмурився. Його батько, герцог Елдред, не був з тих, хто лаяв. Натомість він щиро й логічно пояснював, чому те чи інше було неправильним, весь час виглядаючи розчарованим. Це завжди змушувало Остіна почуватися незручно.
«Просто перетерпи цю лекцію разом зі мною,» — сказав Остін сердито.
Райлі засміявся. «Ти маєш на увазі, як тоді, коли я відвідав твій маєток?»
«Тоді винуватцем був ти,» — сказав Остін, здивовано піднімаючи брову. «Якщо вже на те пішло, я намагався тебе зупинити.»
«Гарна спроба. До кінця ти був так само захоплений цим.»
Остін підняв руки в знак капітуляції, не маючи змоги придумати контраргументу. Вони з Райлі знали один одного з дитинства і робили всілякі негідні речі під виглядом того, що вони називали «пригодами». Вони кралися палацом і маєтком Елдреда, ховаючись від дорослих і досліджуючи незаймані кімнати, таємні ходи та маршрути, призначені для слуг. Навіть замки не могли їх зупинити — Райлі навчився їх відмикати, завдяки чому пара змогла охопити більше території, ніж будь-колись.
Витівки хлопців закінчилися, коли герцог Елдред їх спіймав, і вони негайно отримали багатогодинну лекцію. Вона охоплювала всілякі теми: чому вони не повинні поводитися як злочинці, обов’язок Райлі стати зразком для наслідування та роль Остіна у засудженні такої поведінки як частина його відповідальності перед наслідним принцом. Відтоді ці два бешкетники не вирушали в жодні «пригоди».
«Це нагадує мені минуле,» — сказав Райлі, згадуючи герцога Елдреда, який рідко залишав своє герцогство. «Герцог поступається лише моєму дідусеві в тому, як навчити мене поводитися як король. Я давно його не бачив; було б непогано це змінити.»
«У нього все добре. Він із моїм дядьком грають у шахи.»
«Я припускаю, що він і досі на переможній хвилі,» — задумливо промовив Райлі. Його розслаблений вираз обличчя змінився на серйозний, і він тихо запитав: «Як справи в герцогстві?»
Остін теж відкинув свій піднесений настрій. «Погано,» — зітхнув він. «Мій батько ламає голову над вирішенням. Навіть важко відрізнити друзів від ворогів.»
«Сьогоднішні союзники можуть стати завтрашніми ворогами, припускаю.»
«Ти знаєш це,» — відповів Остін, а потім нахилився ближче до принца. «Ситуація надто хаотична. І щоб ще більше ускладнити справи, дехто, хто публічно заявляє, що на нашому боці, таємно співпрацює з аркаціанцями.»
Два покоління тому брат короля отримав герцогський титул після того, як програв боротьбу за корону. Дехто міг сподіватися, що на цьому справа закінчиться, але проблема залишилася: король народився від юнатіанської принцеси, тоді як його брат — від слівграндійської герцогині королівського походження. Аркаціанці стверджували, що це надає герцогу чистішого права на престол, ніж його братові, чия кров була імператорською, а не королівською.
У наш час це переконання змусило аркаціанців наполягати на тому, що герцог Елдред є законним претендентом на трон, а слабке здоров’я нинішнього короля лише посилило їхні позиції. Проте лоялісти залишалися непохитними, підтримуючи свого короля та покладаючи надії на Райлі як на його наступника.
«І все це, попри те що мій батько каже, що не хоче ставати королем...» — зітхнув Остін. Герцог Елдред не мав жодного інтересу до трону.
«Мабуть, їм байдуже, чого він хоче,» — сказав Райлі, змушуючи себе посміхнутися.
«Ті, кого вабить влада, поводяться однаково в будь-яку епоху. Навіть мій батько не може ігнорувати лорда Плейстеда.»
Дім Елдреда та пов’язані з ним родини контролювали Аркацію, що на заході Слівеграндії, а герцог Елдред очолював цю ієрархію. Його молодший брат, лорд Плейстед, був другим за впливовістю, і всі знали про його захоплення герцогом.
Те, як Остін вплітав лорда Плейстеда в розмову, викликало на обличчі Райлі неоднозначну посмішку, за якою послідувало зітхання, яке він не зміг стримати. «Від цього у мене болить голова.» Не було б жодних проблем, якби Його Величність був у доброму здоров’ї.
Остін нахмурився, не в змозі проігнорувати те, що щойно почув. «Як він почувається останнім часом?» Мій батько казав, що бувають злети й падіння…
«Останніми днями він здавався трохи кращим, але, схоже, він ніколи повністю не одужає.»
«Розумію…»
Між ними запала гнітюча тиша. Останні півроку король був у поганому стані здоров’я — і тепер аристократи, яких він ледь тримав у руках, кинулися в бій, на чолі з аркаціанцями. Ні Райлі, ні Остін нічого не могли вдіяти, та все одно опинилися в епіцентрі політичної нестабільності, подобалося їм це чи ні.
Опустивши голову й зморщивши чоло, Остін підвів погляд із рішучістю. «Є ще дещо — чутка про Його Величність.»
«Яка чутка?»
«Ти знаєш, що лікар діагностував у нього депресію та серцеву хворобу?»
Райлі кивнув, не розуміючи, до чого веде його друг.
Остін нахилився до вуха принца й прошепотів: «А чи не може це бути прокляття, а не проста хвороба?»
Райлі широко розплющив очі й нахилився ще ближче. «Чому ти так думаєш?»
«Це лише чутка,» — сказав Остін, відсунувши друга на попереднє місце.
Наслідний принц глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. «Гаразд.» Я пораджу Його Величності, як діяти, враховуючи можливість прокляття. Якщо все піде добре, ми можемо залучити міністра магії. Але тобі краще нікому не говорити, доки Його Величність не одужає.
«Не скажу.» Але не вплутуйся надто глибоко.
Райлі не відповів. Остін нахмурився, потім вирішив, що немає сенсу наполягати далі, і перевів розмову на іншу тему.
«То що з леді Ліліаною? Чому вона тут, якщо не може говорити? Ти її викликав?»
Не знаючи, що сказати, Райлі похитав головою, не даючи жодних пояснень. Він виглядав трохи збентеженим. «Вона здорова — просто втратила голос через лихоманку, спричинену епідемією.» Ось чому герцог Кларк сказав, що мені не треба утримуватися від її виклику.
«Це жахливо,» — сказав Остін, виявляючи занепокоєння, хоча Райлі не міг зрозуміти, чи це за нього, чи за Ліліану. «Її голос повернеться?»
«Сподіваюся, що так.»
«Гм.»
Здавалося, що за словами принца ховається якийсь прихований сенс. Райлі кивнул на свого друга побіжний погляд, і на його обличчі промайнуло невдоволення.
«Якщо вона не може говорити, це означає, що вона не зможе покликати на допомогу, якщо опиниться в небезпеці,» — нарешті сказав Остін.
«Я знаю, але я нічого не можу з цим зробити публічно. Вона не моя наречена — лише кандидатка.»
«Так, твоя головна кандидатка. Це майже те саме.»
«Залиш ці думки при собі.»
Остін подивився на свого друга з недовірою. «До того ж, її батько — сам “Блакитне Полум’я”. Ти справді думаєш, що він не має до цього стосунку?»
Герцог Кларк, як прем’єр-міністр Королівства, отримав від народу прізвисько «Блакитне Полум’я». Його призначив на цю посаду попередній король, який помітив його політичну проникливість. Спочатку вони були у дуже поганих стосунках — Райлі знав, що його найкращий друг мав неоднозначні почуття щодо цієї ситуації — але Остін наполягав, що ворожість виходила виключно від герцога Кларка.
Таланти герцога Кларка були однією з причин, чому Ліліана стала головною кандидаткою на роль нареченої Райлі, хоча допомогло й те, що в інших впливових аристократичних родинах майже не було дочок відповідного віку.
Після деякого вагання наслідний принц знову заговорив. «Я дізнався від свого діда, попереднього короля, що король — це символ альтруїзму, і що він у разі потреби вбив би навіть Короля Демонів, аби захистити своє королівство та свій народ.»
Остін підняв брову, почувши таку ухильну відповідь, але підштовхнув друга продовжувати.
«Ти знаєш, що леді Ліліана сказала мені кілька хвилин тому?»
Райлі дістав з кишені аркуш паперу й простягнув його Остіну. На ньому було написано почерком Ліліани: «Ми повинні діяти відповідно до гордості та самоповаги. Це важливіше за почуття чи особисті бажання».
«Хіба вона не молодша за нас?» — запитав Остін.
«Так, але я захоплююся її способом мислення,» — відповів Райлі, і його щоки забарвилися рум’янцем. «Вона зайняла ту саму позицію, що й попередній король, а він був мудрим правителем.»
Остін відповів на це без слів, не знаючи, що й думати. Він знав, як сильно принц поважав свого діда, адже, ймовірно, проводив з ним більше часу, поки його кволий батько був занурений у мистецтво.
«Ну, з цим не посперечаєшся,» — визнав Остін. «Навіть не беручи до уваги її вік, вона мислить набагато більше як член королівської родини, ніж інші кандидатки на роль нареченої.»
Райлі виглядав задоволеним. Остін мудро уникнув зайвих слів.
«У будь-якому разі, не думай, що тобі треба тримати все в собі,» — сказав рудоволосий хлопець, поплескавши принца по плечу. «Якщо щось трапиться, прийди поговорити зі мною.»
«Звісно. Що б я робив без такого друга, як ти?»
На цьому вони обоє підвелися зі своїх місць.
«Будь обережним, Райлі. Мені не подобається, як розвиваються події. Краще б ти не був мертвим, коли я побачу тебе наступного разу.»
«За кого ти мене маєш? Я звикаю до отрути з тих пір, як себе пам’ятаю. Це тобі слід бути обережним.»
«Не треба мені це повторювати,» — сказав Остін, і на його губах з’явилася зухвала посмішка.
◇ ◇ ◇
Ліліана сиділа в кареті, що гойдалася, везучи її додому, а думки про Райлі та Остіна не давали їй спокою. Хлопці здалися їй привітнішими, ніж вона їх пам’ятала. Чи то тому, що її реальність відрізнялася від ігрової, чи то тому, що раніше вона бачила їх лише чужими очима?
У будь-якому разі, вони справили на неї набагато краще враження. Хоча, можливо, я просто неправильно їх запам’ятала; у минулому житті я не була надто занурена в гру.
Ліліана намагалася зібратися з думками, коли карета зупинилася. Було занадто рано, щоб вони вже приїхали. Вона нахмурилася, гадаючи, що відбувається, коли один із охоронців біля карети покликав її.
«Будь ласка, зачекайте хвилинку, пані.»
Навіть не відкриваючи дверей, Ліліана відчула напругу зовні. Волосся на її голові стало дибки.
Це... злоба?
Нове відчуття поколювало її шкіру. Хтось хотів її смерті. Вона підняла завісу лише настільки, щоб поглянути назовні, не будучи поміченою, і спостерігала, як одним плавним рухом охоронець на коні витягнув меча й розрубав стрілу в польоті. Потім, немов за сигналом, повітря наповнилося брязкотом мечів.
За мить Ліліана опустила штору й легенько потрусила правою рукою. Вона могла використовувати магію, коли забажає, — але оскільки ще не звикла до неї, їй було легше зосередитися на потоці мани, коли мала для цього реальну причину.
«Rekke», — промовила вона подумки.
Це заклинання найчастіше використовували для пошуку вторгників у палаці та маєтках, зазвичай виявляючи ману поблизу. Оскільки воно не могло виявити тих, хто не мав мани, Ліліана модифікувала його, щоб воно також виявляло тепло тіла, фактично створивши магічну форму тепловізора. Перед її очима з’явилася карта, яку бачила лише вона, що показувала розташування всіх навколо неї. Поєднавши це із заклинанням, яке дозволяло їй розрізняти ману людей, вона могла відрізнити друзів від ворогів.
Чотири вороги б’ються з моїми охоронцями, вісім чекають неподалік, а один — ще далі. Можливо, останній не бере участі в засідці — але навіть у такому разі це здається надмірною силою для нападу на одну-єдину дівчину.
Зрештою, чому хтось хотів би смерті Ліліани? Вона підозрювала, що це якось пов’язано з її батьком, але чому саме вона? Принаймні, поруч не було ніяких невинних людей.
Мої двоє охоронців тримаються. Як завжди, батько знає, кого підібрати для цієї роботи.
Навіть якщо саме він був причиною того, що на неї націлилися, Ліліана була принаймні вдячна батькові за те, що він призначив їй таких талановитих охоронців. Їхні вороги, мабуть, зрозуміли, що їхніх сил недостатньо, бо вісім охоронців, що чекали в резерві, незабаром приєдналися до сутички.
Я маю захистити карету, про всяк випадок.
Двоє охоронців Ліліани були в значній чисельній меншості, і навіть один нападник, що прорве оборону, поставить її в смертельну небезпеку. Тож вона вирішила взяти справу у свої руки. Багато з її нових заклинань вона вивчала лише теоретично, і вона з радістю скористалася нагодою застосувати їх на практиці.
Насправді Ліліана вважала майбутню битву дрібницею. Вона могла з легкістю здолати з десяток бандитів. Єдина причина, чому вона досі їх щадила, полягала в тому, що вона не хотіла забирати роботу в своїх охоронців або викривати свої новонабуті магічні вміння.
Ліліана зміцнила карету та перевірила на карті позиції охоронців і нападників. Її охоронці билися щосили, вже знешкодивши чотирьох супротивників, але щось у їхніх рухах здавалося дивним.
«Хіба вони його не бачать?» — замислилася вона, зморщивши чоло. Один нападник був достатньо близько, щоб привернути їхню увагу, проте охоронці його ігнорували. «Чи він ховається за допомогою магії ілюзій?»
Охоронців важко було звинувачувати — магія ілюзій була непомітною для тих, хто не мав достатньо мани або знань про магію. Однак розвідувальне заклинання Ліліани не мало таких проблем. Невелика, витончена посмішка підняла куточки її губ.
Тепер, коли я нарешті можу випробувати свої заклинання, яке з них обрати?
Запам’ятавши позиції нападників, Ліліана закрила карту й зосередилася на своїх цілях. Звичайні бар'єри блокували магію, тому вона лише зміцнила карету. Тепер ніщо не заважало їй чаклувати.
Dissipé.
Не встигла Ліліана тихо вимовити заклинання, як знову зазирнула крізь щілину в шторах. Вона відчула, що її магія діє. Прихований нападник змістився зі своєї останньої позиції, але будь-яка перевага, яку це давало йому, зникла разом з ілюзією — на його велике здивування. Ліліана знала, що її охоронці здатні впоратися з ним, але вони були зайняті боротьбою з рештою нападників. Вони не мали зручного положення, щоб знешкодити ворога за їхніми спинами, і навіть не підозрювали про його присутність.
У такому разі я маю зловити його за них.
Придушуючи своє хвилювання, Ліліана випустила ще одне заклинання: captari. Згусток мани, видимий лише їй, миттю схопив блукаючого нападника.
«Що, в біса?!» — вигукнув чоловік, розгубившись, і впав на землю.
Звичайні заклинання, що паралізують, спиралися на рослини чи землю, щоб фізично утримати ціль. Ліліана підозрювала, що такий підхід зробить її магію надто очевидною, тож вона замість цього розробила заклинання, яке тимчасово контролювало й послаблювало м’язи кінцівок людини. Концентрація під час заклинання була надзвичайно важливою, щоб воно не зупинило серце та легені цілі. Ось чому вона не застосувала «летаргію»; її неконтрольований діапазон виснаження неминуче виявився б смертельним.
Ліліана знову закликала «Rekke». Її охоронці вбили всіх нападників, крім того, якого вона захопила. Одного тепловізора було б недостатньо, щоб це висновувати, оскільки свіжі трупи все ще зберігають деяке тепло, але мана всередині людини повертається до природи в той момент, коли зупиняється її серце. Якщо «Rekke» показувало тепле тіло без мани, то це був або зовсім свіжий труп, або хтось — чи щось — хто взагалі ніколи не володів маною.
Мої охоронці не пощадили жодного з них... чому їм не спало на думку взяти когось живим, щоб ми могли дізнатися, хто за цим стоїть?
Якщо охоронці не бачили потреби брати полонених, то вони були менш корисними, ніж вона припускала. Можливо, ця думка ніколи не спадала їм на думку — але, знаючи, що їх найняв її батько, Ліліана мала свої сумніви.
Побачимо, як підуть справи, — вирішила вона з легким зітханням.
Коли збентеження щодо врятованого чоловіка вщухло, один із охоронців постукав у вікно карети й доповів Ліліані. «Вибачте за затримку, пані. На нас напали бандити, і ми щойно з ними розібралися. Що нам робити з цим? Чи залишити його тут?»
«Гарна робота», — написала вона. «Візьміть його з собою, щоб ми могли з’ясувати, хто його найняв».
«Як забажаєте.»
Охоронець кивнув і міцно прив’язав зв’язаного чоловіка зовні карети, яка продовжила свою подорож, ніби нічого не сталося. Охоронці залишалися в стані підвищеної готовності, але решта подорожі минула без пригод.
Мені потрібно вдосконалити свої заклинання. Якщо я зможу націлитись лише на соматичні рухові нерви, щоб пригнітити їхню активність, я, можливо, зможу виснажити скелетні м’язи, не зачіпаючи гладких або серцевих. Нейронні ланцюги здебільшого іонні, тож з магічної точки року мені потрібно буде використовувати елементи вітру та землі.
Вмостившись у кріслі карети, Ліліана розмірковувала над своїм магічним арсеналом.
◇ ◇ ◇
Сидячи на верхівці дерева вдалині, хлопчик із темно-синім волоссям, що розвіювалося на вітрі, спокійно спостерігав за нападом на карету Ліліани.
«Ну-ну... Її охоронці знають свою справу. Але те закляття на кареті може стати проблемою...»
У його легковажному й невимушеному тоні відчувалися і захоплення, і задоволення. Його чорні як смола очі в той момент випромінювали загадкову ауру, що нагадувала зоряне небо.
На перший погляд здавалося, що хлопець дивиться в порожнечу, але насправді він спостерігав за нападом на карету з усіх боків, використовуючи заклинання далекозорості. Вісімка, що чекала в кулісах, щойно вступила в бій, хоча один із них залишався прихованим від погляду. У професії хлопця магія ілюзій була безцінною.
Та ледь не мить потому прихований чоловік знову з’явився.
«Що...?» — промовив хлопчик, розширивши очі. «Серйозно?»
Судячи з його здивування, чоловік не помилився при застосуванні заклинання. Воно, мабуть, було розвіяне — але лише декілька людей були здатні на таке.
«Це хтось із карети, хто був із нею? Не бачу, хто там усередині... Хоча це, безперечно, буде неприємно».
Їхня ціль все ще була лише дитиною. Скільки б мани вона не мала, вона була занадто молода, щоб використовувати заклинання високого рівня. Єдиним розумним поясненням було те, що з нею був досвідчений маг.
«Але вони ж нікого такого не наймали, правда?» — розмірковував хлопчик уголос.
Не встигнувши задуматися далі, чоловік звалився на землю, ноги під ним підкосилися. Хлопець скривився, побачивши це, і з його вуст вирвалося тихе «Чорт...». Фізична атака явно не була винна, тож магія залишалася найвірогіднішим поясненням — але жодне звичайне заклинання не могло спричинити такого ефекту. Єдиний раз, коли він бачив щось подібне, заклинатель не був людиною.
«Та ви мабуть, жартуєте. Який монстр у них у тій кареті?» — пробурмотів хлопець. Але його здивування незабаром поступилося місцем зацікавленості, і він погладив підборіддя, набравшись нових сил. «Ось такі речі роблять цю роботу вартою уваги. Давно вже жодне замовлення не давало мені нагоди похизуватися».
Напад закінчився тим, що всі нападники загинули, крім одного. Хлопець припинив дію заклинання далекозорості, усвідомлюючи, що його черга ще не настала, і його очі знову стали звичними чорними як смола.
«Краще стеж за язиком, хлопче», — попередив він, хоча знав, що його слова ніколи не дійдуть до полоненого.
Хлопчик спритно зістрибнув з величезного дерева — утричі вищого за нього — і приземлився без проблем. Він протер об сорочку стигле, соковите яблуко, яке вхопив під час спуску, і відкусив великий шматок.
«Смачно».
Не встигли ці слова вилетіти з його рота, як на його плечі приземлився чорний ворон.
«Молодець. Хочеш це?»
Ворон відвернув голову, відмовившись від плоду, і хлопчик усміхнувся. Він сам доїв його, насолоджуючись кожним шматочком.
«А тут є якісь грифи?»
Птах мовчав.
«Скажи їм, щоб поїли, поки люди не прийшли. Одинадцять трупів мають їх нагодувати на деякий час.»
Коли він злизував сік з пальців, ворона каркнула, і на місце нападу злетіла темна зграя — грифів. Хлопчик із задоволенням спостерігав, як вони розривали трупи; він мав прибирати їх, а так ніхто не буде перейматися ідентифікацією останків.
Все ще посміхаючись, він попрямував на північ, звідки приїхала карета Ліліани і де лежала королівська столиця Худоре.
◇ ◇ ◇
Після нападу дорога Ліліани додому минула без особливих пригод. Вона благополучно дісталася до свого маєтку, наказала охоронцям допитати полоненого, щоб з’ясувати, хто його послав, а потім попрямувала до своєї кімнати.
Оскільки вона повернулася до маєтку пізніше, ніж очікувала, Ліліані довелося б чекати до закінчення вечері, щоб почитати в бібліотеці. Все ще втомлена від засідки, вона не могла дочекатися, щоб переодягнутися в щось зручніше, і попросила Маріанну допомогти їй. Потім вона влаштувалася на дивані з чашкою чаю, нарешті змогла розслабитися.
«Схоже, у вас був довгий день, міледі. Ви постраждали під час нападу?» — запитала Маріанна.
«Моя охорона впоралася з цим,» — написала Ліліана на аркуші паперу, що лежав поруч.
Маріанна заспокоїлася, почувши відповідь, з полегшенням, що її пані не пережила нічого надто жахливого. «Приємно це чути. Як там у палаці? Ви там давно не були.»
«Його Високість був дуже уважним. Я також зустріла Остіна Елдреда.»
«Ой-ой. Син герцога Елдреда,» — сказала Маріанна. Будучи дочкою маркіза Кеннета, вона добре знала аристократію.
«Ти його знаєш?»
«Так, чула чутки. Він — другий син герцога, талановитий як у бою, так і в навчанні. Кажуть, він привітний і популярний серед дам. Також відомо, що він має багато спільного зі своїм дядьком.»
Остін у грі показав себе справжнім дамським угодником. Якщо дівчата й зараз кидаються до нього, страшно уявити, наскільки його будуть обожнювати, коли він подорослішає.
«Пані, я принесла книги, які ви вчора ввечері читали в бібліотеці. Вони на письмовому столі.»
Ліліана повернулася до столу й побачила не лише книгу заклинань, яку вона не дочитала, а й кілька пов’язаних з нею томів. Вона була в захваті — адже це означало, що вона зможе навчатися, не виходячи зі своєї кімнати. Маріанна завжди мала хист передбачати бажання своєї пані, але її талант досяг нових висот, відколи Ліліана втратила голос.
«Дякую.» написала вона.
Вона така старанна покоївка, незважаючи на те, що наступного року має увійти до аристократичного суспільства.
Маріанна ніколи не працювала, доки не почала служити Ліліані, проте за кілька років, які вони провели разом, вона продемонструвала вражаючий розвиток. Безсумнівно, вона була обдарованою, але її майстерність була відточена завдяки невтомним зусиллям.
Я не мала б нічого проти написати їй рекомендаційний лист, коли вона вирішить шукати нову посаду, якщо вона цього захоче.
Ось наскільки Ліліана піклувалася про неї — хоча це не змінювало того факту, що дівчина такого статусу, як Маріанна, взагалі ніколи не мала б працювати покоївкою у дочки герцога. Ліліана не могла збагнути, чому Маріанна досі перебувала на її службі, але старанна молода жінка, безсумнівно, вийде заміж й увійде у іншу родину за кілька років, як це було заведено серед аристократичних дівчат.
І якщо справи не вирішаться самі собою, я принаймні повинна допомогти їй знайти хорошу родину, у яку вона зможе увійти через шлюб, хоча вона й не виявляє особливого інтересу до цієї ідеї.
Погляд Ліліани затримався на Маріанні. Покоївка, здавалося, тихо насолоджувалася своїми обов’язками, старанно прибираючи речі своєї пані. Ліліана ніколи не питала, чи є в її житті чоловік — але навіть якби й був, вони навряд чи могли часто бачитися.
Відкинувши свою цікавість, Ліліана допила останній ковток чаю, насолоджуючись його ароматом. «Я не повинна занадто втручатися, — подумала вона. — Краще дозволити подіям йти своїм природним ходом».
Маріанна взяла у своєї пані порожню чашку і поставила її на піднос разом із чайником. Не маючи причин кудись йти, Ліліана влаштувалася читати, поки не буде готова вечеря.
Пізніше, коли вона повернулася до своєї кімнати, один із охоронців, доручених допитувати потенційного вбивцю, прийшов, щоб передати свій письмовий звіт. Ліліана прийняла його й пробігла очима зміст, дізнавшись, що нападників не було ідентифіковано. Затриманий чоловік, випив отруту у своїй камері, покінчивши з життям і не залишивши нічого важливого, що можна було б витягти з цього інциденту.
Чи справді він наклав на себе руки?
Маріанна розпалила камін у спальні, абсолютно не підозрюючи про думки своєї пані. Можливо, це був початок літа, але ночі все ще були досить холодними. Ліліана кинула звіт у тріскуче полум’я, нахиливши голову набік, спостерігаючи, як полум’я поглинає його.
«Приготувати вам ліжко?» — запитала покоївка.
Ліліана похитала головою й підняла книгу заклинань. Це був невеликий жест, але Маріанна одразу все зрозуміла, вклонилася й тихо вийшла з кімнати. Ліліана зачекала кілька хвилин, а потім зачинила за собою двері. Покоївка не повернеться, доки її не покличуть.
Сонце вже зайшло, а тіло, безсумнівно, ще не прибрали.
Здавалося майже певним, що чоловік, який, за чутками, наклав на себе руки, залишався у своїй камері. Підземна в’язниця була величезною, але, трохи поміркувавши, Ліліана вирішила телепортуватися туди. Заклинання телепортації були виснажливими, але їй вони не становили особливих труднощів.
Rekke.
Ліліана знову застосувала своє заклинання на пошук. Шукати ману було б мало корисно, оскільки чоловік уже помер, але вона все ще могла зосередитися на тепловому випромінюванні його тіла.
Протягом перших десяти годин після смерти тіло втрачає приблизно один градус Цельсія на годину. Якщо наш полонений помер незабаром після прибуття, він мав втратити щонайбільше чотири-п’ять градусів. Я все ще маю змогу його виявити.
Насправді, чи зможе заклинання Ліліани визначити місцезнаходження тіла, було не більше ніж азартною грою. Це була прохолодна ніч на початку літа, а підземні в’язниці залишалися холоднішими зазовнішній світ цілий рік. На щастя, того дня їй пощастило.
Знайшла.
Чоловіка відвели у найглибшу частину в’язниці, де повітря смерділо кров’ю, потом, аміаком і смертю. Це було нестерпно. Між нападками на її органи чуття та похмурою атмосферою Ліліана хотіла лише одного — піти звідти. Але, зміцнивши свою рішучість, вона телепортувалася крізь залізні грати у камеру чоловіка та присіла поруч із ним, щоб оглянути його труп.
Тіло було в жахливому стані. Диво, що воно ще виглядало як людське. Очевидно, охоронці ретельно виконали свою роботу.
Важко розгледіти через усі ці рани, але на його шкірі щось намальовано... Птах?
У підшиї чоловіка було маленьке, ледь помітне татуювання. Ліліана напружила зір, щоб його розгледіти, покладаючись на світло заклинання. Вона ніколи раніше не бачила такого візерунка, але він виглядав так, ніби це могло бути гексом.
Гекс це назва для прокляття, чарів чи врочіння залежно від ситуації.
Я могла б його скопіювати й пізніше пошукати. Але якщо це справді гекс, хто знає, до чого може призвести його малювання?
Гекси вивчалися далеко не так ретельно, як магію, а це означало, що вони залишалися оповитими таємницею. Навіть просто відтворити одне з них могло виявитися небезпечним. На щастя, візерунок був досить простим, щоб запам’ятати його — та й Ліліана з самого початку мала добру пам’ять.
Вирішивши не малювати татуювання, Ліліана перевела увагу на інші частини тіла. Хоча вона ще була новачком у цій галузі, вона змогла визначити час смерті за станом шкіри, м’язів та залишкового тепла. Чоловік загинув менш ніж за годину після того, як його зачинили.
Під час огляду жодна із зовнішніх ран не виявилася смертельною. Було логічно припустити, що чоловік наклав на себе руки, коли охоронці відлучилися, після того як вони його катували. Проте не було жодних слідів будь-якої ємності, в якій могла б бути отрута.
У звіті про це також згадувалося. Чи, може, отрута була в його роті весь час?
Якщо так, то виникало питання, чому він не прийняв її до початку тортур.
У Ліліани все ще залишалися запитання, але труп більше не міг дати жодної відповіді. Тож вона телепортувалася з підземної в’язниці назад до своєї кімнати, де покликала Маріанну і попросила її набрати ванну. Вона боялася, що до неї досі прилип неприємний запах камери.
◇ ◇ ◇
Як однокласник наслідного принца, Остін регулярно навідувався до королівського палацу. Сьогоднішній день не став винятком: він прийшов разом зі своїм камергером. Він просидів урок місіс Фінч, а потім прийняв запрошення завітати до покоїв Райлі. Хлопці розслабилися за чаєм, приготованим однією з покоївок, скориставшись магічним пристроєм, що оточив усю кімнату звуконепроникною перегородкою.
«Ти вже майже закінчуєш навчання як наслідний принц, так?» — запитав Остін, поглянувши на двір.
«Схоже на те,» — відповів Райлі, ніби це його не стосувалося.
Остін нахмурився, поглядаючи на друга краєм ока. «Його Величність почувається не дуже добре?» — запитав він приглушеним голосом, не маючи змоги придумати іншої причини для пригніченості принца.
Райлі ледь кивнув. «Пам’ятаєш, що ти мені казав днями? Мій батько зараз майже ніколи не перебуває у свідомості. Під час одного з його коротких пробуджень я попросив у нього дозволу обговорити цю справу з паном Бергсоном. Я попросив міністра провести розслідування, але хвороба, мабуть, є єдиним можливим поясненням.»
Якщо, як підозрював Остін, погане самопочуття короля було наслідком гекса, їм знадобиться допомога мага, щоб його зняти. Але не просто будь-якого мага. Якщо людина, яка намагатиметься зняти гекс, не матиме достатньої підготовки та знань, гекс не тільки залишиться, але й може мати шкідливий вплив на всіх, хто перебуває поруч. Ось чому Райлі звернувся по допомогу до Ніколаса Бергсона, міністра магії. Він здавався найкращим кандидатом для цієї роботи, але це мало полегшило турботи наслідного принца.
«Як майбутній король, — продовжив Райлі, — від мене очікують, що я буду випромінювати впевненість у собі за будь-яких обставин — так само, як це робив мій дідусь. Я ненавиджу те, як жахливо незрілим я себе почуваю.»
Остін прикусив губу, не знаючи, що відповісти. Час від часу спілкуючись із простолюдинами, він мав друзів і знайомих серед хлопців і дівчат свого віку з нижчих верств суспільства. Порівняно з ними Райлі здавався надто зрілим, обтяженим відповідальністю з самого народження.
«Державні справи перебувають у стагнації відтоді, як Його Величність прикутий до ліжка, — пояснив Райлі. — Звісно, тягар лягає на прем’єра, але коли прем’єр накопичує занадто багато влади, деякі дворяни починають скаржитися.»
Прем’єр, про якого йшлося, був батьком Ліліани, герцог Кларк. Він і раніше був одним із трьох найвидатніших герцогів королівства, але тепер він також виконував обов’язки представника короля, і багато дворян не погоджувалися з тим, як він здійснював свою владу. Якби вони знали про незліченні значні політичні заходи, які він вжив — або про його політичні здібності загалом — відтоді, як він став відомим, вони, можливо, не скаржилися б; проте багато хто все одно висловлював свою незгоду.
«Я маю щось зробити, але не можу ризикувати додати тягаря Його Величності, — сказав Райлі. — Він і так має справу зі своїм станом.»
Хоч як це його й дратувало, Райлі опинився в глухому куті, і рішення не було видно. Можливо, він і отримав освіту наслідного принца змалку, але як неповнолітній він міг зробити не так уж і багато.
Хоча Остін добре усвідомлював, як сором гризе його друга, він не міг вдавати, що розуміє, як почувається Райлі. Їхні позиції й так були досить віддаленими одна від одної. Проте найменше, що він міг зробити, — це залишатися поруч із принцом.
«Ти маєш рацію, — визнав Остін, кивнувши. — Не дивно, що ти почувашся так пригнічено.»
«Справді... Що є, те є.»
Остін почухав щоку. Занадто велика турбота ризикувала зробити його холодним, але він не був достатньо вправним, щоб завжди підтримувати видимість. «Батько казав, що ти один із найталановитіших наслідних принців, яких коли-небудь бачило це королівство, якщо не найталановитіший.»
«Справді?» — запитав Райлі, широко розплющивши очі від здивування.
«Чому я мав би брехати?» — відповів Остін, примушуючи себе зробити кислий вираз, щоб приховати своє збентеження. «У будь-якому разі, я згоден із цією оцінкою.»
Райлі почервонів. Він не міг приховати свою радість, як би не намагався. Остін хотів підтримати друга, але знизив голос до шепоту.
«Ти сьогодні знову зустрічався з леді Ліліаною?»
«Так. Вона — головна кандидатка на роль моєї нареченої. Наші зустрічі стали набагато частішими, відколи вона втратила голос.»
«Гм.» — Остін замовк, його вираз обличчя став серйозним. «І вона досі не може говорити?»
«Так. Ти дізнався про це від місіс Фінч?» Про те, що Ліліана втратила голос, не було загальновідомо; Остін міг дізнатися про це лише від Райлі або їхнього вчителя.
«Цього разу ти сам її викликав, чи не так?» — запитав Остін, ухиляючись від відповіді, з похмурим виразом обличчя. «Чому, якщо ти знаєш, що її голос ще не відновився?»
«У мене не було великого вибору. Це бажання Його Величності — він сказав, що так краще гарантувати її захист. Не кажучи вже про...»
Зауваження про безпеку Ліліани здалося Остіну дивним, але він вирішив не ставити його під сумнів. «“Не кажучи вже про”?» — повторив він, заохочуючи друга продовжувати.
«Я відчуваю, що вона ще може багато чого мене навчити.»
Остін зітхнув. Він знав Райлі достатньо добре, щоб зрозуміти: той говорив серйозно. Принц, мабуть, так зацікавився Ліліаною саме через записку, яку вона написала — ту, що віддзеркалювала вчення улюбленого діда Райлі. Навіть коли Остін намагався стримати зітхання, його думки були очевидними: він хотів порушити стільки питань, що не знав, з чого почати.
Райлі лише ніяково посміхнувся, не виявляючи жодного наміру відступати. «Чесно кажучи, я теж не розумію міркувань Його Величності. Якщо ти вважаєш, що я вірю йому на слово, то запевняю тебе, що це не так — просто я не маю повноважень ставити його під сумнів. Не те щоб я збирався викинути Ліліану через те що, вона втратила голос.»
В очах принца горів безсумнівний вогонь. Він, мабуть, розривався між бажанням підкоритися королю, який не був найпроникливішим у політиці, та пошуком справді найкращого рішення.
Остін відмовився від спроб переконати його; він розумів, наскільки впертим міг бути його друг. Аристократи, які не знали Райлі достатньо добре, наполягали б, що він не підходить на роль наслідного принца, але насправді він завжди прагнення залишатися спокійним і неупередженим. Це не означало, що він був позбавлений емоцій — навпаки, той факт, що він зазвичай тримав свої почуття під контролем, означав, що він схильний до випадкових спалахів.
Відкинувшись на спинку крісла, Остін відчув легке розчарування. Незважаючи на всі його зусилля, Ліліана випередила його, витягнувши з принца справжні емоції.
Остін не міг зрозуміти, як виконання наказів короля могло б убезпечити Ліліану. Навпаки, те, що Райлі тримав її біля себе і ставився до неї як до своєї фактичної нареченої, лише робило її мішенню. Чи походила рішучість принца від почуття справедливості, чи від його емоцій?
«Я вчора бачив Клайда,» — сказав Остін.
Клайд був спадкоємцем герцога Кларка і старшим братом Ліліани. Райлі іноді розмовляв з ним, оскільки Клайд мав успадкувати одну з трьох головних герцогських родин, але вони не були особливо близькими. Почувши, що Остін зустрічався з ним, наслідний принц кілька разів кліпнув очима.
«Я сказав йому, що Бергсон, можливо, зможе щось зробити з голосом леді Ліліани.»
Райлі був вражений. Невже Остін серйозно припускав, що Ліліана могла втратити голос через гекс?
«Це неможливо…» — пробурмотів принц. «Якби це було правдою, хіба герцог уже не послав би за Бергсоном?»
«Можливо. Але це краще, ніж мовчати, чи не так?» — похмуро запитав Остін.
Герцог Елдред був у конфлікті з герцогом Кларком, і Остін не був у захваті від того, що дочка останнього була обрана нареченою наслідного принца. Але з ростом впливу аркаціанців становище Райлі стало хитким. Ліліана була справді єдиною кандидаткою відповідного віку та з достатньою підтримкою — здебільшого тому, що до народження Райлі та Остіна всі аристократичні родини, причетні до невдалого перевороту проти попереднього короля, були придушені.
Було несправедливо обтяжувати дітей образами їхніх батьків, і обидва хлопці це розуміли. Однак саме тому, що вони так добре розуміли один одного, їхні суперечки щодо нареченої Райлі ні до чого не приводили.
«У будь-якому разі, як просувається твоє навчання?» — запитав наслідний принц, намагаючись змінити тему.
Остін одразу розгадав наміри Райлі й вимушено посміхнувся, щоб розвіяти похмурість. «Досить добре.» Ще у своїх володіннях в Аркації він отримав дозвіл батька вступити до ордену королівських лицарів. З моменту повернення до Худоре він не припиняв готуватися до майбутнього випробування.
«Ти майже гарантовано потрапиш туди, знаєш.»
Остін знав, що друг дражнить його, але все одно нахмурився, театрально схрестивши руки. «Так, ну, я не хочу, щоб люди думали, що я потрапив туди лише завдяки батькові.»
Те, що другий син герцога Елдреда намагався вступити до ордену, вже було популярною темою для розмов. Якщо йому це вдасться, деякі недоброзичливі спостерігачі наполягатимуть, що це сталося лише завдяки його батькові. Остін, звісно, тренувався більш ніж достатньо, щоб довести свою гідність, але суспільство стежитиме за ним пильніше, ніж за будь-яким звичайним лицарем — на краще чи на гірше.
«Тобі нема про що турбуватися, — сказав Райлі. — Ти прагнеш потрапити до Сьомого, чи не так?»
З дев’яти корпусів, що складали орден королівських лицарів, Остін націлився на Сьомий. Більше за будь-який інший корпус він славився своєю системою заслуг, де лицарів судили суто за їхніми здібностями, а не за родоводом.
Остін кивнув, і на його обличчі розпливлася зухвала посмішка. «Саме так. Якщо я там себе проявлю, мені буде легше стати твоїм особистим охоронцем. Я ж не намагаюся вступити до Першого корпусу, який охороняє виключно членів королівської родини.»
Слова майбутнього лицаря викликали у принца задоволену посмішку. У глибині душі Остін відчув полегшення, побачивши, як напружений вираз обличчя, який був у його друга під час їхнього попереднього неприємного обміну репліками, нарешті розслабився.
«Як щодо дуелі, Остіне?» — запитав Райлі, коли ця думка раптом спала йому на думку. «Давно вже не билися.» Останнім часом його навчання як наслідного принца майже повністю зосереджувалося на навчанні, тож у нього залишалося мало часу, щоб відточити майстерність володіння мечем.
Остін усміхнувся. «Ти впевнений, що хочеш кинути мені виклик?»
«Я не можу попросити про це командира лицарів; він надто зайнятий. А всі інші стримуватимуться, коли битимуться зі мною.»
За звичайних обставин нікому не дозволялося дуелювати з наслідним принцом, окрім його власних інструкторів. Винятки могли бути зроблені з дозволу Райлі, але навіть тоді більшість навмисно стримувалася — травмування наслідного принца загрожувало громадським обуренням. Як наслідок, Остін був його єдиним справжнім суперником у спарингах. Досі вони вигравали однакову кількість разів.
Відтоді як Райлі відкрив для себе задоволення від дуелей без правил, він відкрито називав Остіна своїм найкращим другом.
Пара вирушила до тренувального майданчика, призначеного лише для членів королівської родини, де вони скинули весь обтяжливий одяг і почали з легкої обміни ударами. Чим довше тривав поєдинок, тим запальнішим він ставав — і оскільки Остін серйозно тренувався, щоб вступити до ордену, шальки терезів трохи схилялися на його користь.
«Ти справді покращився,» — сказав Райлі, його голос коливався між радістю та розчаруванням.
Остін підняв брову, без зусиль ухилившись від наступного різкого удару. «Ми ж не можемо допустити, щоб майбутній король перевершував своїх власних охоронців та лицарів, чи не так?»
Райлі у відповідь лише клацнув язиком, відкинувши свою звичну принцівську витриманість.
«Чи справді наслідний принц повинен клацати язиком?»
«Нічого страшного. Ти єдиний, хто це чує.»
«Це мене не хвилює.»
Знову пролунав дзвін металу, коли хлопці беззастережно обмінювалися ударами, а їхні обличчя ставали все суворішими, а чуття — гострішими. Не було кращого способу вигнати неприємні думки з голови.
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 2 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️
