Розділ 1: Втрачений голос Ліліани (Частина 1)
«Що ж це відбувається?» — здивовано запитала себе дівчина, зачарована сценою, що розгорталася перед її очима.
◇ ◇ ◇
Я бездумно дивилася на дрова, які складали біля моїх ніг. Хоча я відчувала полегшення від того, що мої руки більше не були міцно зв’язані за спиною, моє нове положення було не набагато кращим: я висіла над землею на товстому дерев’яному хресті, ноги прив’язані до вертикального стовпа, а руки широко розкинуті й прикріплені до поперечини.
«Ліліан Олександра Кларк, вас визнано винною у державній зраді через використання темної магії та засуджено до спалення.»
Ось такі були мої звинувачення.
Страта могутнього мага, який звернувся до темної магії, не була такою простою, як відрубування голови; його тіло все ще могло бути використане в злісних цілях. Його треба було перетворити на попіл.
До речі, як все дійшло до такого?
Відповідь вислизала від мене. Це все було долею — неминучим призначенням. Мабуть, так і було. Спроби боротися з цим лише посилили хватку темного плюща, що обвивав мене.
У натовпі я побачила знайомі обличчя. Одне з них належало моєму колишньому нареченому, Райлі Вільямсу Слівгранду, наслідному принцу Королівства Слівгранд. Поруч із ним, дуже близько, стояла маг Емілія Неві. Остін Елдред, лицар королівської гвардії, був прямо за ними.
До мене підійшли двоє солдатів із смолоскипами в руках. Я заплющила очі. Темряви, до якої я так звикла, ніде не було, а з-під моїх ніг почало підніматися тепло.
Я ніколи не мала наміру робити те, що зробила. Ці останні три роки здавалися одним довгим кошмаром, а мої дні були сповнені нестерпних страждань. Я мала вийти заміж за наслідного принца й знайти щастя, та моя заздрість до Емілії Неві виявилася занадто великою, щоб її витримати. Мої вчинки принесли мені презирство, розірвання заручин — а тепер і страту.
Я не знала, чому все так склалося, знала лише, що більше ніколи не зможу захищати це королівство, його народ чи навіть своїх близьких.
Якось я не могла позбутися відчуття, що це майбутнє не станеться
◇ ◇ ◇
Страх вирвав Ліліан зі сну. Голова у неї палала. Вона оглянула оточення, з рота з кожним видихом виходило гаряче повітря, намагаючись з’ясувати, що відбувається. Балдахін і мереживні фіранки здавалися їй знайомими.
«Ви прокинулися, міледі?»
Ліліан повернулася в бік голосу, і її накрила хвиля ностальгії. Крізь розмиту картинку, що спотворювала зір, вона розгледіла знайоме обличчя. Проста чорна сукня цієї жінки видавала служницю герцогського дому Кларк.
«Чи не могли б ви трохи підвестися, міледі? Я дам вам трохи води.»
Ліліан сіла, хоча й не самотужки — жінка мусила її підтримати. Голова крутилася, хоча й терпимо, і вона зуміла зробити ковток із склянки, яку піднесли до її губ. Це було нелегко, але вода заспокоїла пекучий біль у горлі.
Очевидно задоволена, жінка обережно поклала пацієнтку назад на ліжко. Ліліан порожньо дивилася на неї — на обличчя, яке, як вона знала, впізнала. Жінка зустріла її погляд з турботою, а потім тихо вийшла з кімнати, щоб покликати лікаря.
Залишившись наодинці, Ліліан балансувала на межі сну. Вона ледь трималася за свідомість, коли жінка повернулася з лікарем, який почав ставити питання. Ліліан відкрила рота, щоб відповісти... але звуку не вийшло.
Після задумливої паузи лікар сказав: «Я перевірю, як справи з вашим голосом, коли ви одужаєте», — і пішов. Ліліан почувала, як жінка в чорному — її покоївка Маріанна — також пішла.
Коли в кімнаті запала тиша, Ліліан заплющила очі, і втома затягнула її в темні глибини несвідомості.
Коли вона прокинулася наступного разу, виявила, що залишилася сама у своїй кімнаті. Лихоманка спала, і вона почувалася краще, ніж раніше, хоча горло все ще було помітно пересохлим. Вона спробувала покликати Маріанну, але з її вуст не вийшов жоден звук. Все, що вона могла зробити, — це дивитися на стелю, поки до неї поверталися уривки сну, з якого вона прокинулася.
У своєму сні Ліліан жила в «Японії» — країні зі своєю мовою та культурою. Вона пам’ятала, що мала друзів, хоча більшість цих зв’язків розпалася, коли вона вступила у доросле життя, а робота заполонила її будні. Увесь вільний час, який їй вдавалося викроїти, вона проводила не з іншими, а зануривши носа в книгу. Тема майже не мала значення, аби тільки вона її цікавила.
Аж одного дня її друг-отаку, з яким вона підтримувала тісний контакт, порекомендував їй певну гру в жанрі «отоме». Ліліан не була великою любителькою ігор, але історія та графіка її зацікавили. Гра навіть містила безліч додаткового контенту для фанатів, такого як посібники та нотатки щодо сюжету. Вона вивчила їх ретельніше, ніж саму гру.
Сюжет гри здався Ліліані дивним. Він нагадував середньовічну Європу, але поєднував елементи азіатської, арабської та північноєвропейської культур. Боїв було багато, і вони велися за допомогою мечів та магії, що відрізняло гру від звичайних романтичних симуляторів. Головною героїнею була Емілія Неві з баронської родини, а головним серед романтичних варіантів був наслідний принц Райлі Вільямс Слівгранд. Ліліан теж відігравала важливу роль у сюжеті — як наречена наслідного принца та лиходійка, яка звернулася до темної магії.
Відкинувши думки про свій сон, Ліліан підвелася з ліжка. Вона все ще відчувала легке запаморочення, але вже не таке сильне, як раніше. Вона підійшла до великого дзеркала біля стіни й байдуже дивилася на своє відображення — струнку дівчину зі сріблястим волоссям і блідо-зеленими очима. Нещодавня хвороба зробила її й без того білосніжну шкіру ще блідішою.
«Я точно Ліліан Олександра Кларк», — сказала вона собі, згадуючи лиходійку з гри. Дівчина з її спогадів, без сумніву, відповідала б тій у дзеркалі, якби її омолодити.
Ліліан глибоко зітхнула. Її не обтяжувала лише недавня хвороба; на ній також тяжіло усвідомлення того, що, принаймні в грі, її майбутнє було визначене раз і назавжди.
У світі Ліліани медицина не надто розвинулася, тож її знання про мозок походили зі сну про минуле життя. Проте навіть тут люди знали, що висока температура може спричинити втрату голосу.
Менш науковим поясненням могло б бути те, що я втратила голос як покарання. У буддизмі вважається, що недуги горла є наслідком того, що хтось погано відгукувався про іншу людину. За цією системою цінностей, я припускаю, люди швидше сприймуть мою ваду як прокляття, ніж визнають її божественного походження.
Так чи інакше, нездатність говорити була фатальною. Ліліан пригнічено опустила очі, відійшла від дзеркала у повний зріст і впала на диван поруч.
Високопоставлені аристократи не могли обійтися без магії — а щоб використовувати магію, треба було вміти промовляти заклинання. Але це була не єдина турбота Ліліани. Без здатності говорити вона не зможе виконувати публічні обов’язки королівської принцеси, а це означає, що скасування її статусу як претендентки на руку принца — лише питання часу.
З іншого боку, це має скерувати події в інший бік, ніж у грі, і вберегти мене від необережних висловлювань. Можливо, втрата голосу — це на краще.
У грі ревнива Ліліан кидала головній героїні уїдливі репліки, перш ніж звернутися до темної магії. Тепер, коли вона втратила голос, вона не могла робити ні того, ні іншого. Якщо її заручини з принцом проваляться, можливо, їй вдасться вирватися з долі, яку для неї приготувала гра.
Однак це не єдина проблема. Якщо мій батько та дід вирішать, що я пережила свою корисність, і покинуть мене, або якщо за мною поженуться злочинці, я зараз не маю жодного способу захиститися.
Рід Кларків був одним із трьох найбільших герцогських родів, а батько та дід Ліліани були такими ж холодними та розважливими, як і слід було очікувати від високопоставлених аристократів. Вони покинули б будького, хто більше не був їм корисний, навіть власну плоть і кров. Зі свіжими спогадами про минуле життя Ліліан не могла не підозрювати, що, зокрема, її батько може бути психопатом.
Рід Кларків існуватиме, доки Клайд, старший брат Ліліани, залишатиметься його спадкоємцем. Якщо втрата голосу коштуватиме Ліліані шансу вийти заміж за наслідного принца, їй не залишиться іншого вибору, як змиритися з життям у монастирі або шлюбом із аристократом, який прагне скористатися зв’язками з її родом.
Зрештою, це був би скандал, якби її вигнали з країни або вона стала чиєюсь коханкою.
Єдиним винятком було б, якби вона стала коханкою Райлі — але навіть коханки короля зазвичай були заміжні.
Як би вона на це не дивилася, Ліліан знала, що простого уникнення кінцівок гри не вистачить, щоб уникнути похмурої долі. Принаймні наразі їй пощастило мати слуг, які дбали про її найнеобхідніші потреби.
Немов на замовлення, у двері пролунало легке стукання, і до кімнати увійшла покоївка Ліліани Маріанна. «Міледі!» — вигукнула вона, на обличчі — вираз занепокоєння. «Будь ласка, поверніться в ліжко. Ви ще не повністю одужали.»
Ліліан знала, що не варто протестувати. Вона підвелася з дивана, лягла на ліжко й накрилася простирадлом.
«Зачекайте хвилинку, будь ласка,» — сказала Маріанна, поспішаючи вийти з кімнати. Невдовзі вона повернулася з підносом, на якому стояли глечик і склянка, у супроводі лікаря, який оглядав Ліліану, коли її лихоманка була найсильнішою.
З допомогою Маріанни Ліліан підвелася й зробила ковток води.
Лікар перебрав сумку з медичними інструментами, а потім почав огляд, кинувши лише формальне: «Вибачте». Його вираз обличчя був серйоним: «Ваш голос досі не повернувся, найімовірніше, через те, що лихоманка тривала так довго. Я вже кілька разів бачив подібне».
«Ой, Боже...», — прошепотіла Маріанна, і її обличчя спотворилося від смутку.
«Все гаразд», — сказав лікар із заспокійливою посмішкою. «Такі випадки рідко бувають постійними. Звісно, є винятки, але поки що почекаємо й подивимося. Господар сьогодні тут? Я передам йому свої висновки».
Маріанна слабко похитала головою. «О, ні... Він рідко заходить».
У світі високопоставлених аристократів було звичним, що члени родини не проводили багато часу разом, і дім Кларків не був винятком. Однак навіть за цими мірками Ліліан почувалася відкинутою. Більшість аристократичних батьків, можливо, не багато розмовляли зі своїми дітьми, але все ж бачилися з ними час від часу, а брати й сестри часто проводили час разом, оскільки їхні спальні були розташовані поруч. Ліліан навіть не могла пригадати, коли востаннє бачила свого брата Клайда.
Не допомагало й те, що, на відміну від мене, він насправді має змогу проводити час із батьком і матір’ю.
Ліліан згадувала ті дні, що передували поверненню спогадів про минуле життя. Самотність глибоко розривала її душу, і вона почала зганяти свою злість на оточуючих. Хоча її вчинки не виходили за межі того, що вважалося прийнятним для дівчини з аристократичної родини, ситуація могла б погіршуватися з кожним роком, якби спогади не привели її до тями.
Проте, з огляду на високі ідеали її ігрового «я», сильне почуття обов’язку та усвідомлення соціальних норм, вона сумнівалася, що коли-небудь стала б справді зухвалою.
Лікар дістав ручку та папір, не звертаючи уваги на здивування Маріанни — безсумнівно, звикши до таких ситуацій. «У такому разі я напишу йому перелік симптомів. Пані має якомога більше відпочивати деякий час. Я прийду до неї знову через два тижні.»
Маріанна кивнула.
Зібравши речі, лікар попрощався з Ліліаною й пішов. Маріанна також вийшла назовні, залишивши двері прочиненими. Незважаючи на зусилля покоївки говорити тихо, Ліліан все ж підслухала їхню розмову.
«Невже немає жодного способу дізнатися, коли до пані повернеться голос? Вона — найсильніша кандидатка на роль нареченої Його Високості, яка виділяється навіть серед інших. Її майбутнє як королівської принцеси було практично вирішене...»
«Боюся, що на даний момент я сказав усе, що міг,» — просто відповів лікар.
Маріанна явно хотіла запитати ще щось, але камергер, що чекав зовні, наполягав, щоб вона заспокоїлася. Покоївка вибачилася, і незабаром Ліліан почула, як лікар і камергер пішли.
«У неї був такий чудовий голос, солодкий, як пташиний спів...» — зітхнула Маріанна. «І це сталося одразу після її шостого дня народження... Бідолашна...»
Маріанна витерла сльози з очей і хвилину зачекала, щоб відновити самовладання, перш ніж знову увійти до кімнати. Вона поспішила до Ліліани, поправила її подушку й обережно поклала її назад.
«Я знаю, що вам призначили відпочинок, але зараз це може виявитися важким,» — сказала покоївка. «Проте я попрошу господаря звільнити вас від відвідування палацу на деякий час, коли передам довідку від лікаря.»
Маріанна ніжно відгорнула пасма волосся, що впали на чоло її пані. Звичайна покоївка не мала б права давати поради главі родини; їй довелося б передати своє повідомлення через дворецького. Однак Маріанна була наймолодшою дочкою маркіза Кеннета — і хоча здоровий глузд підказував, що дочка маркіза ні за яких обставин не повинна служити покоївкою дочці видатного герцога, вона колись з посмішкою пояснила, що її родина вірить у те, що її члени мають обирати шлях, який найкраще відповідає їхнім талантам. Її статус означав, що існувала ймовірність, що герцог вислухає її особисто, хоча шанси на те, що він погодиться на її прохання, були мізерними.
«Шкода, що ваше навчання як принцеси-спадкоємиці вже почалося,» — продовжила Маріанна — імпульсивна заувага, яка могла прозвучати як бурчання.
Кандидатки на роль принцеси-спадкоємиці навчалися частково вдома, а частково в королівському палаці. Як Ліліан зможе впоратися з палацовою частиною без свого голосу? Якщо вона зустріне короля чи принца-спадкоємця, вона навіть не зможе їх привітати. І все ж, якщо її батько накаже, їй довелося б йти, незважаючи ні на що.
Краще уникати контактів як із королівською родиною, так і з моєю власною. Мені потрібно накопичувати знання й навчитися користуватися магією, щоб ніхто цього не помітив. Щоб уникнути похмурої долі, мені знадобиться вся сила, яку я зможу зібрати.
Наступним у навчальному плані Ліліани були уроки магії, хоча їх, безсумнівно, відкладуть, оскільки вона не може вимовляти заклинання. Її довелося б знайти спосіб опанувати цю дисципліну самостійно.
Ліліан розплющила очі лише настільки, щоб поглянути на Маріанну, яка старанно доглядала за нею біля ліжка.
Раніше я ніколи не переймалася своїми слугами, але, можливо, вони допоможуть мені уникнути загибелі.
Аристократи рідко приділяли багато уваги своїм слугам; у їхніх очах такі люди зникали на задньому плані, наче шпалери чи ваза, про яку можна легко забути. Проте навіть слуги, які ніколи не з’являлися в грі, мали власні думки та почуття. Якщо Ліліані вдасться завоювати їхню прихильність, не буде нереальним розраховувати на їхню допомогу.
◇ ◇ ◇
Минуло два тижні з часу останнього огляду Ліліани. Після візиту лікаря вона одразу ж пішла до бібліотеки у своєму маєтку. Усередині книжкові полиці тягнулися без кінця, піднімаючись до високої стелі. Щоб дістатися до верхніх полиць, потрібні були драбини, прикріплені до книжкових шаф, які можна було переміщати за допомогою панелей управління, захованих у кутку кожної полиці. Не було потреби вмикати окремі світильники, оскільки ті самі панелі могли яскраво освітлювати будь-яку ділянку. У бібліотеці широко використовувалися магічні пристрої, яких більше ніде в маєтку не було.
«Звісно, мого дядька не дарма називали книголюбом. Я й гадки не мала, що тут так багато книг про магію.»
Книги були дорогими, проте полиці бібліотеки були ними забиті. Більшість з них були написані місцевою мовою, але багато було й іноземних, що охоплювали всі теми, які тільки могла уявити Ліліана. Колекцію зібрав її покійний дядько, який колись мешкав у маєтку, а надлишки зберігалися в окремій будівлі на задньому дворе. Це був архів, який міг затьмарити навіть королівську бібліотеку.
«Мій ігровий персонаж мав схильність до магії, тож саме з цього я й почну.»
Магія була настільки фундаментальним поняттям у Королівстві Слівгранд, що цілий куток бібліотеки був присвячений виключно книгам на цю тему. Натомість закляття були набагато менш відомими, що, ймовірно, пояснювало, чому лише кілька книг у всій колекції були присвячені їм — і навіть ті містили лише приблизні описи. Вони не зацікавили Ліліану, тож вона взяла посібник з магії й почала гортати його сторінки. У ньому пояснювалося, що магія складається з шести елементів — вогню, вітру, води, землі, світла та темряви — і що кожна людина має схильність до одного з них.
«Навіть ця книга наполягає, що промовляння заклинання є обов’язковими. Також там сказано, що для володіння магією кількох елементів треба бути особливо обережною, щоб уникнути конфліктів між ними, і що користувач повинен мати достатньо мани, а також досвід і талант у магії... Але чи це справді так?»
У грі Ліліану стратили за використання темної магії, хоча її стихійною схильністю був вітер. Надзвичайно рідко траплялося, щоб хтось мав схильність до світлої чи темної магії — насправді ці дві вважалися особливими. Посібник не містив жодних додаткових пояснень, тож Ліліана знала лише те, що більшість заклинань, класифікованих як темна магія, були заборонені.
«Історично чоловіки з роду Кларк мали схильність до вогню, а жінки — до вітру. То як же мій ігровий персонаж навчився темній магії?»
Ліліана перевірила розділ посібника, присвячений магії вітру. Там були перелічені лише базові заклинання для початківців, і то без особливих подробиць, тож вона повернула книгу на полицю й почала опрацьовувати тексти про заклинання базового, початкового, середнього та експертного рівнів, саме в такому порядку.
Навіть у найскладніших книгах Ліліана виявила, що наводилися лише заклинання та їхні формули. Щодо темної магії зокрема, самі заклинання опускалися аж до текстів експертного рівня — і навіть тоді вони зосереджувалися переважно на розвіюванні ілюзійної магії, яку часто використовували під час війни чи вбивств, щоб ввести ворога в оману. Ймовірно, саме тому ілюзійна магія як така не висвітлювалася.
«Вивчення справжньої темної магії могло означати необхідність дістати книги, що зберігалися в Міністерстві магії...»
Міністерство магії контролювало все, що стосувалося, ну, магії. Вивчення темної магії з загальнодоступних книг, очевидно, було неможливим — що й зрозуміло, оскільки більшість її заклинань були заборонені — тож Ліліана вирішила зосередитися на магії інших стихій, літературу про яку вона могла насправді читати.
«Щоб виголосити заклинання, достатньо просто підсилити ману до необхідного рівня та матеріалізувати її відповідно до відповідного ментального образу. Заклинателі лише озвучують заклинання, а за допомогою магічних пристроїв заклинання вводяться безпосередньо в матерію. Тож чи не можна було б виголошувати їх без заклинань?»
Якщо гіпотеза Ліліани була правильною, відсутність голосу могла б насправді зіграти їй на руку. Люди, які вірили в необхідність заклинань, припускали б, що вона не може користуватися магією, і тоді вона могла б застати їх зненацька. Обман був цілком прийнятною бойовою стратегією.
«Заклинання розробляються відповідно до здорового глузду цього світу. З моїми спогадами з минулого життя я маю змогу користуватися магією, не турбуючись про стихію. Найважливішим тут, мабуть, є уява.»
Ліліана повернула книги з заклинаннями експертного рівня на полиці й почала шукати щось ще складніше. На верхній полиці однієї з книжкових шаф вона знайшла наукові записки, написані магами минулого. Гортаючи їх, вона помітила, що деякі досліджували можливість використання заклинань без їх промовляння, проте всі дійшли одного висновку: це було можливо лише теоретично. Можливо, вона справді натрапила на щось важливе.
«У мене є здібності до магії — а тепер ще й знання з мого минулого життя.»
Спогади Ліліани про попереднє життя були здебільшого сухими знаннями, повністю позбавленими емоцій. Саме тому вона відчувала, що зможе їх з користю застосувати.
«Магія — це мистецтво матеріалізації мани відповідно до ментального образу заклинання. Іншими словами, мені потрібно навчитися відчувати, як перетворювати цю ману на заклинання.»
Ліліана заплющила очі й зосередилася на мані всередині себе. Спочатку вона не могла її знайти, але поступово відчула потік, відмінний від крові, що текла в її жилах. Далі йшла практика заклинань.
«У магії вітру є заклинання для переміщення предметів. З нього, мабуть, буде легко почати.»
Пояснення в різних книгах заклинань сильно відрізнялися, але основний принцип був однаковим: використовувати повітря для утримання в рівновазі та переміщення предмета. Ліліана поєднала ці знання з тим, що пам’ятала зі свого минулого життя, і випустила ману. Вона витікала з неї, створюючи легкий вітерець біля її руки. Вона зосередилася на книзі, яку тримала, і та легенько піднялася в повітря. Від цього видовища її очі розширилися — але навіть у своєму здивуванні вона не втратила концентрації.
«О, вийшло.»
Очі Ліліани засяяли, коли книга заклинань, яку вона щойно читала, ніби сама по собі повернулася на полицю. Магія мала бути недоступною для людей без голосу, але у неї це вийшло так легко. Вона хвилину дивилася на книжкову шафу, а потім оглянула приміщення.
«А як щодо магії інших стихій?»
Ліліана почервоніла — що було для неї незвично — і знову почала направляти свою ману. Вона огорнула книгу на столі невидимим потоком, відрегулювала заломлення світла і застосувала ще одне заклинання, про яке щойно прочитала.
«Це працює. Я більше не бачу книги.»
Підтвердження своєї гіпотези викликало посмішку на обличчі Ліліани. Заклинання ілюзії мали бути прерогативою темної магії, проте вона створила одне, використовуючи лише свою спорідненість із вітром.
◇ ◇ ◇
Через тиждень після того, як Ліліана почала таємно займатися магією, вона отримала листа. Вона читала його у своїй кімнаті, тримаючи поруч ручку та папір, щоб мати змогу спілкуватися з Маріанною. Коли покоївка поставила на стіл чай, Ліліана підвела погляд і показала, що написала.
«Мікал із стайні незабаром стане батьком. Чи не могла б ти дістати для нього гуксі?»
Гуксі — це дерев’яна чашка, популярний подарунок для простолюдинських родин, у яких народилася дитина. Простий, але продуманий, він призначався для годування, а згодом — для чаю чи алкоголю, коли дитина досягне повноліття. Однак серед дворян та королівської родини вона не користувалася популярністю.
Маріанна спочатку виглядала здивованою, адже її найняв під Кларк приблизно в той самий час, що й Мікала, але потім вона тепло посміхнулася. Ймовірно, вона також не могла повірити, що Ліліана знає, що конюх незабаром стане батьком.
Помітивши реакцію своєї покоївки, Ліліана відповіла слабкою посмішкою і продовжила писати: «Мікал відмовився б від чогось дорожчого, чи не так? Я подумала, що гуксі може стати ідеальним варіантом».
Маріанна прочитала записку, а потім рішуче кивнула. «Так, він, безсумнівно, буде задоволений.»
Ліліана просяяла і почала писати докладні інструкції щодо візерунків, які слід вигравіювати на гуксі. Покоївці залишилося лише віднести їх до майстра; звідти виріб буде доставлено Мікалу як подарунок від її пані.
«А що з листами подяки за подарунки, які я отримала на день народження? — написала Ліліана. — Вони вже підготовлені?»
«Так, — відповіла Маріанна. — Самі подарунки зберігаються в іншій кімнаті — за винятком контейнерної конвалії від господині, за якою доглядає садівник. У мене є список листів із подякою, які вже надіслано.»
Ліліана захворіла на наступний день після свого шостого дня народження, і хоча святкового бенкету не влаштовували, вона все одно отримала подарунки та листи від дворецького й економки від імені своєї родини. Вона переглянула їх, але не встигла надіслати листи-подяки, тому повністю довірила це завдання Маріанні.
Швидкий огляд списку підтвердив, що покоївка все влаштувала бездоганно. Вона, безперечно, була талановитою, попри свій юний вік. Спокійно спостерігаючи за Маріанною, яка була на кілька років старшою за неї, Ліліана дійшла висновку, що її вміння, найімовірніше, були результатом виховання, яке вона отримала від маркіза Кеннета.
Далі Ліліана показала Маріанні лист, який щойно читала. Покоївка на мить розгубилася, а потім здалася ще більш здивованою, коли побачила ім’я відправника.
«Мені справді дозволено це читати?» — запитала Маріанна. Лист був від герцога Кларка, батька Ліліани.
«Так, будь ласка.» Написала Ліліана на листочку.
Лист, який Ліліана отримала на день народження, не був написаний рукою герцога, але цей — так. Незважаючи на довгу перерву з часу останнього листа від батька, у ньому не було жодного занепокоєння щодо її стану — лише коротке, сухе повідомлення.
«Якщо твій голос не повернеться за чотири роки, твій статус кандидатки на наречену принца-спадкоємця буде скасовано», — прочитала Маріанна, вражена. Вона явно не мала наміру говорити вголос; слова просто вирвалися.
Без голосу було цілком природно, що Ліліана втратить свою кандидатуру — проте в листі також містилася вказівка продовжувати навчання як принцеса-спадкоємиця протягом наступних чотирьох років. Найбільш дивним був останній рядок: наступного дня вона мала мати аудієнцію з принцом-спадкоємцем. Як їхня розмова могла б пройти добре, зважаючи на те, що вона навіть не могла говорити? Ліліана не могла приховати свого здивування, як і її покоївка, яка зітхнула й кивнула.
«Так, пані. Я чудово розумію, що ви хочете сказати.»
Хоч як би вони не були обурені жадібністю герцога, вони не мали права відмовити йому.
«Пані, згідно з наказом господаря, вам доведеться виїхати завтра рано-вранці. Можливо, ви захочете вже зараз вирішити, яку сукню ви збираєтеся одягнути.»
«Дійсно. Чи не могла б ти почати готувати все? І, будь ласка, прибери ці листи, якщо не важко.» Написала вона.
Аудієнція у наслідного принца вимагала ретельної підготовки. Маріанна зібрала листи, розкидані по столу, і сховала їх у найближчу шухляду. Потім вона вклонилася й пішла, безсумнівно, прямуючи до гардеробної, щоб принести вбрання та аксесуари, з яких її пані могла б вибрати.
Ліліана піднесла чай до губ, і його м’який аромат змусив її посміхнутися.
У певному сенсі це щасливий збіг обставин. Навіть якщо мій голос повернеться, доки я наступні чотири роки буду вдавати, що його немає, я автоматично втрачу статус кандидатки на наречену наслідного принца. Та все ж я б хотіла вивчати магію або досліджувати маєток, замість того щоб іти на зустріч із Його Високістю.
З того, що Ліліана пам’ятала про гру, її ігровий персонаж на початку був тринадцятирічним, а на момент страти — шістнадцятирічним. Якщо протягом наступних чотирьох років — тобто до того, як їй виповниться десять — все піде добре, її стосунки з Райлі до початку гри вже стануть минулим. Звісно, реальний результат залежав би від того, наскільки рішуче її батько прагнув зробити її спадкоємицею престолу, але наразі це було принаймні певним полегшенням.
Саме через свій план Ліліана воліла занурюватися в книги, аніж зустрічатися з Райлі. Вона могла б навіть провести цей час, читаючи мемуари свого дядька, які знайшла в бібліотеці, та шукаючи приховані кімнати й ходи навколо маєтку, згадані в них.
Мої стосунки з Його Високістю суто формальні. Хоча моя ігрова персонажка була ним одержима, насправді вона теж не була з ним близька.
«Вибачте, що змусила чекати, пані,» — пролунав голос Маріанни. Вона повернулася з іншою покоївкою, яка несла одяг та аксесуари.
Ліліана оглянула колекцію. Її ігровий персонаж віддавав перевагу спокусливому та екстравагантному вбранню, тож вона навмисно виявляла інтерес до простого але високоякісного одягу. Вона хотіла скористатися кожною нагодою, щоб прокласти для себе інший шлях і змінити свою долю.
◇ ◇ ◇
Рано-вранці наступного дня Ліліан сіла в карету й покинула маєток. Її покоївка Маріанна залишилася там, а на її місце прийшли двоє охоронців, найнятих батьком Ліліани.
Маєток, розташований на околиці королівської столиці Худоре, колись був резиденцією дядька Ліліани, який помер у молодому віці. Після його смерті маєток роками стояв порожній, але коли Ліліані виповнилося два роки і вона стала претенденткою на роль нареченої наслідного принца, його відремонтували і перетворили на її новий дім.
Батько Ліліани, герцог Кларк, часто переїжджав між своїм маєтками поблизу королівського палацу та своїми численними володіннями. Її мати та брат мешкали в маєтку у герцогстві Фортьє. Її дядько володів багатьма маєтками, але не мав особливого смаку до розкоші, що було очевидно з їхнього оформлення. Маєток Ліліани був найпростішим з усіх, хоча навіть він затьмарював будинки баронів і віконтів.
«Це така мука...» — бідкалася Ліліана у думках, сумно дивлячись крізь щілини в шторах вікна карети. Небо було таким чистим, що вона майже відчувала, як воно з неї глузує. Якщо вона зробить хоч один неправильний крок, її супровідники неодмінно повідомлять про це її батькові. Він ставився до неї як до інструменту, а мати відверто її ненавиділа. Як вона могла знайти затишок у такій родині?
Незважаючи на відсутність апетиту, Ліліана покусувала бутерброд, який Маріанна турботливо наполягла взяти з собою. Він допоможе їй дотягнути до вечора, навіть якщо під час аудієнції з наслідним принцом не подаватимуть частування.
Коли карета доїхала до палацу, вже було післяобіддя. Проїхавши кілька ровів, вона проїхала крізь ворота й зупинилася в зоні зупинки, доступ до якої був обмежений. Ліліана привіталася реверансом зі знайомими палацовими вартовими, дала знак своїм супровідникам зачекати й дозволила одній із покоївок провести себе до вітальні.
«Будь ласка, зачекайте хвилинку,» — сказала покоївка, витончено вклонившись.
Як тільки перша покоївка пішла, з’явилася інша з закусками та чаєм для двох, акуратно розставивши їх на столі. Ліліана не могла ні до чого доторкнутися, доки не прибуде Райлі, тож вона чекала, дивлячись на прекрасний двір зовні. На території цвіли квіти всіх сезонів, а в центрі височів фонтан. Час від часу пташка злітала, порушуючи тишу цієї спокійної картини.
Хоча з вітальні цього не було видно, у внутрішньому дворику також була оранжерея, заповнена лікарськими травами. Для входу туди потрібно було отримати попередній дозвіл, і навіть тоді треба було йти у супроводі її доглядача. Ліліана вже відвідувала її одного разу.
«Хвилинку...»
Ліліана нахилила голову. Вона не помічала цього, доки не почала практикувати магію, але у внутрішньому дворику було розгорнуто захисний бар’єр. Хоча посилення захисту навколо оранжереї не було несподіванкою, територія навколо фонтану була захищена так само добре.
Щоб побачити бар’єри, потрібна була певна кількість мани та достатні знання магії. Той, що був у палаці, був особливо важко помітним завдяки високому рівню заклинання, яке було використано, та його посиленню ілюзією. Лише кілька відсотків найкращих магів у Королівстві — переважно ті, хто працював у Міністерстві магії — могли б навіть помітити його наявність.
— Цікаво, чому бар’єр посилено не лише навколо оранжереї, а й навколо фонтану.
Це здавалося підозрілим, але Ліліана не мала часу на розслідування. Вона перевела погляд із внутрішнього двору на зал, і з-за рогу з’явилися люди, наближення яких вона відчула не так давно: Райлі та його камергер.
Наслідний принц був вродливим юнаком із блакитними очима та золотавим волоссям, ніби щойно зійшов із сторінок казки. У мить, коли він побачив Ліліану, на його обличчі розквітла широка посмішка. Його краса настільки перевершувала його вік, що про це говорили у вищих колах, — та це аж ніяк не змусило серце Ліліани забитися швидше. Проте вона відповіла на його посмішку й зробила витончений, дамський реверанс.
«Розслабтеся, леді Ліліано,» — сказав Райлі. «Давно не бачилися. Як ви поживаєте? Мені сказали, що епідемія не оминула вас.»
Ліліана лише кивнула у відповідь, гадаючи, чи принц-спадкоємець ще не дізнався, що вона втратила голос.
Райлі посміхнувся з полегшенням і запросив гостю сісти навпроти нього. Поки покоївка наливала їм чай, Ліліана дістала з прихованої кишені папірець і простягнула його принцу. У ньому пояснювався її стан і містилися вибачення за неможливість розмовляти.
Райлі одразу прочитав повідомлення, а потім знову подивився Ліліані в очі. «Не переймайтеся. Якщо вже на те пішло, то це я маю вибачитися за те, що викликав вас в такому стані.»
Ліліана похитала головою. Райлі не мав за що вибачатися — адже саме її батько, герцог Кларк, і попросив про аудієнцію. Вона дістала перо та чистий аркуш паперу, а потім поклала їх на стіл, готуючись відповісти.
«У вас такий витончений почерк,» — зауважив принц, спостерігаючи, як вона пише. «Ви часто тренуєтеся? Я пригадую, що ви надіслали мені чимало листів.»
Можливо, він припустив, що Ліліана не писала їх сама, але це була саме вона — з того часу, як навчилася писати пристойно. Однак пояснювати це власноруч здавалося занадто клопітким, тож вона лише кивнула, викликавши у Райлі незручну посмішку.
«Розумію. Я теж тренуюся, але ніяк не можу збалансувати певні літери.»
Ліліана швидко написала: «У вас теж гарний почерк, Ваша Високосте,» — і передала аркуш принцу.
Райлі на мить здивувався, а потім просяяв. Це був перший раз, коли Ліліана побачила на його обличчі справжню емоцію.
«Бачу, ви теж знайома зі стенографією,» — сказав він.
«Я почала лише нещодавно, тож мені ще треба попрацювати. Будь ласка, вибачте, якщо я зроблю якісь незграбні помилки.»
Райлі похитав головою, даючи зрозуміти, що їй нема про що турбуватися. Він ще не навчився писати стенографією, тож здавався щиро враженим тим, що дівчина, молодша за нього, зробила перший крок.
«Я захоплююся тим, як ваш почерк залишається плавним навіть під час стенографії. Це спонукає мене самому наполегливо над цим працювати.»
«Я навряд чи заслуговую на таку похвалу.»
«Але я кажу це щиро.»
Скромність Ліліани збила Райлі з пантелику. Завдяки освіті, яку він отримав як наслідний принц, він поводився більш зріло, ніж більшість його однолітків, але все ж він був лише дитиною. Він не міг знайти слів, щоб похвалити когось настільки скромного.
Тоді він щось усвідомив. Його погляд перейшов від пера в руці Ліліани до закусок, що мали супроводжувати їхній чай. Як вона могла їсти, якщо мусила постійно писати відповіді? Він усміхнувся й знову похитав головою.
«Якщо ми будемо лише розмовляти, то не зможемо насолодитися цією їжею. Давайте поїмо.»
Ліліана кивнула. Вона зачекала, поки Райлі візьме виделку, а потім зробила те саме, нанизавши на неї маленький шматочок чогось, схожого на мафін, і піднісши його до рота. Несподіваний смак викликав у неї здивування, а потім посмішку — всередині були сухофрукти.
«Це від моєї тітки, яка вийшла заміж за чоловіка з Імперії Юнатіан,» — пояснив принц, з блиском в очах спостерігаючи, як Ліліана смакує страву. «Вона сказала, що це місцевий делікатес.»
Ліліана ніколи не зустрічалася з тіткою Райлі, хоча знала її ім’я. Вона вийшла заміж за герцога Бломберга в сусідній імперії й надсилала додому ласощі, коли тільки могла, очевидно, досі обожнюючи свого племінника.
Їхня одностороння розмова минала спокійно, Райлі ділився уривками зі свого приватного життя. Це був перший спокійний момент, який вони розділили з того часу, як Ліліана стала кандидаткою на роль його нареченої.
Коли чаювання добігало кінця, Ліліана відчула, що хтось за нею спостерігає. Вона поглянула через плече Райлі й побачила дві постаті в коридорі на протилежному боці двору. Одна з них була Мальвіна, дочка маркіза Таннера. Її гарне обличчя спотворилося від ненависті, коли вона зустрілася поглядом із Ліліаною. Інша була покоївкою.
Рід Таннер стояв нижче за рід Кларк, але його члени були відданими підданими, які служили королівській родині протягом поколінь. Батьки та дідусі й бабусі Мальвіни були, безперечно, приємними та надійними людьми, проте ходили чутки, що вона та її старший брат були амбітними. Мальвіна, ймовірно, прагнула стати нареченою Райлі, щоб зміцнити позиції дому Таннерів у королівстві та розширити його вплив, хоча, здавалося, вона також живила до нього щирі почуття.
— Вона при кожній нагоді демонструє свою зневагу до мене. Навіть якби я більше не була кандидаткою на наречену, сумніваюся, що це змінилося б; вона почала б зневажати мене і робити всілякі злісні зауваження.
Ліліан придушила хихикання за бездоганною посмішкою. Коли вона повернулася до Райлі, то побачила, що він насолоджується чаєм, очевидно, нічого не підозрюючи. Ліліан була рада, хоча вона також побоювалася, що він може бути недостатньо проникливим для майбутнього короля.
— Він ще дитина, мабуть. Важливо те, скільки зусиль він докладе відтепер.
У грі Райлі був хлопчиком із твердими переконаннями. Він також був філантропом без особливих зацикленостей, що робило його схильним до того, щоб здаватися — принаймні до зустрічі з головною героїнею.
— Якщо подумати, леді Мальвіна ніколи не з’являлася в грі. Я теж не була німою. Як я могла повернути голос? Мене вилікував маг, чи це моя власна заслуга?
«Леді Ліліано?» — запитав Райлі, вириваючи її з роздумів.
Ліліана заспокійливо посміхнулася, і вуха принца почервоніли — хоч і ненадовго. Вона доїла перекус, а потім ненавмисно поглянула назад на коридор через двір. Мальвіна, мабуть, пішла додому, бо її ніде не було видно.
«Чи не хочете прогулятися зі мною по двору?» — запитав принц. «Я посадив там кілька нових квітів.»
Ліліана кивнула, не знаходячи причин відмовлятися. Поки наслідний принц супроводжував її до двору, вона краєм ока придивилася до фонтану. Навколо нього справді був потужний захисний бар’єр.
Райлі зупинився, привернувши увагу Ліліани від фонтану до квітника, що розкинувся перед ними. «Нові квіти ростуть ось там, — сказав він. «Ви любите квіти, леді Ліліано?»
Вона кивнула, на що кронпринц відповів лагідною посмішкою.
«Не могли б ви розповісти, які квіти вам найбільше подобаються?»
Ліліана замислилася. Вона ніколи раніше не замислювалася над цим питанням принца. Вона оглянула квітник, заповнений найрізноманітнішими видами, щоб побачити, чи щось приверне її увагу. Невдовзі вона скромно вказала на чудову квітку в повному розквіті, ніжні блакитні пелюстки якої щільно притискалися одна до одної.
«Вона гарна,» — сказав Райлі. «Це ж дельфініум, чи не так? Він нагадує мені про вас.»
Комплімент здивував Ліліану, хоча вона приховала це вдячною посмішкою. Вона вже не була тією маленькою дівчинкою, яка сприймала лестощі за чисту монету. Вона знала, що зрештою втратить статус кандидатки на наречену, тож не хотіла розвивати почуття через таку дрібницю.
Судячи з його полегшеного виразу обличчя, Райлі не мав уявлення, про що думала Ліліана. Вони продовжили неквапливу прогулянку садом і незабаром увійшли в ділянку, де квіти цвіли ще пишніше, ніж деінде: золоті маки, клематиси та інші квіти, що колихалися на вітрі, були їхніми єдиними супутниками.
Принц зупинився. Можливо, він хотів показати їй ще щось, подумала Ліліана. Натомість він відвів руку, якою супроводжував її, і повернувся до неї обличчям, явно нервуючи.
«Леді Ліліано,» — почав він, «я хочу вам дещо сказати.»
Очі Ліліани засяяли. Нарешті настав час обговорити важливі речі, і вона без слів підштовхнула принца продовжувати.
«Ви — кандидатка на роль моєї нареченої. Ви щось про це чули?»
Ліліана кивнула, згадуючи лист батька слово в слово.
Райлі знизив голос. «Батько сказав, що ви можете втратити цей статус, якщо ваш голос не повернеться протягом наступних чотирьох років — і що герцог Кларк про це знає.»
Ліліана відповіла ще одним підтверджувальним кивком. У листі було сказано саме так. Їй стало спокійніше, коли вона дізналася, що батько вже обговорив це питання з королем. За таких обставин її неминуче виключать із числа претенденток ще до початку гри. Що станеться далі, залежатиме від герцога Кларка, але ситуация, безсумнівно, зміниться настільки, що вона зможе уникнути тієї похмурої долі, свідком якої вона стала.
Хоча вона й не мала наміру ділитися цим із принцом.
Райлі зітхнув. «Але мій батько — Його Величність — хоче, щоб я одружився з вами. Герцог Кларк наполягав на скасуванні вашої кандидатури, тож цей чотирирічний пільговий період став компромісом, якого вони досягли.»
Зізнання принца застало Ліліану зненацька: якщо вірити його словам, її батько активно виступав проти заручин, тоді як король хотів, щоб вони відбулися незалежно від того, повернеться її голос чи ні. Зазвичай було б навпаки. Королівська родина виступала б проти ідеї королівської принцеси без голосу, тоді як батько Ліліани наполягав би на заручинах, щоб розширити вплив дому Кларків, який і без того був одним із трьох найвизначніших герцогських домів.
— Що відбувається? — замислилася Ліліана, злегка зморщивши чоло.
Райлі говорив спокійно, придушуючи свої емоції: «Само собою зрозуміло, що вибір мого партнера не повністю залежить від мене. Я це добре розумію. Але навіть попри це, я...»
Завагавшись, принц опустив голову й прикусив губу. Потім він підвів погляд, і його невпевненість поступилася місцем рішучості. Раптова інтенсивність його погляду здивувала Ліліану.
Райлі, можливо, був щирим, але він також був стриманим і нерішучим — риси, які деякі аристократи вважали занадто ненадійними для наслідного принца. У деякому сенсі він нагадував Райлі з початку гри, привітного до всіх, незважаючи на похмурість всередині нього. Проте хлопець, що стояв перед Ліліаною зараз, був безсумнівно іншим.
Ліліана напружила зір, шукаючи найменші натяки на справжні почуття принца. До того, як втратила голос, вона ніколи не намагалася висновувати чиїсь справжні наміри з виразу обличчя чи манери поведінки — слів завжди вистачало. Тепер вона могла зрозуміти, про що думає інша людина, просто поглянувши на неї.
Сила майже миттєво витекла з плечей Райлі. «Вибачте. Я не мав вам цього розповідати,» — сказав він, незручно посміхоючись. «Просто… я не впевнений, чи варто обирати супутницю життя виключно заради вигоди, яку вона може принести. Ось що мене турбує.»
Останні слова принца пролунали хрипко. Його голос ледь було чути, та Ліліана зрозуміла — він розривався між своїм обов’язком як члена королівської родини та власними почуттями.
Насправді Ліліана вважала всю цю ситуацію абсурдною. Вона дістала ручку та папір із своєї таємної кишені й швидко написала повідомлення, незважаючи на те, що в їхньому нинішньому становищі писати було важко.
«Ми повинні діяти відповідно до гордості та самоповаги. Це важливіше за почуття чи особисті бажання.»
Райлі зачекав, не знаючи, що саме Ліліана пише, а потім взяв повідомлення, яке вона йому подала. Його обличчя сповнилося здивуванням, і він міг лише дивитися на неї, ошелешений.
«Ви…»
Ліліана не могла збагнути реакцію принца; на її думку, вона лише констатувала очевидне. Вона чекала на його наступні слова, але інший голос перервав його.
«Ви тут, Ваша Високосте?»
Райлі відповів ствердно, і в полі зору з’явилася вишукано вбрана жінка. Ліліана добре її знала — це була пані Фінч, домашня вчителька з маркізького дому Фінчів.
«Вибачте за перебивання,» — ввічливо сказала жінка.
«Пані Фінч. Ще не час, чи не так?» — Ліліана помітила нотку невдоволення в голосі Райлі, хоча не могла зрозуміти, чому.
Жінка вклонилася й залишилася стояти. «З усією повагою, мушу повідомити, що прибув пан Остін.»
«Остін?» — Райлі виглядав збентеженим.
Ліліана здивовано нахилила голову, трохи відступивши від наслідного принца. Хоча вона ніколи не зустрічалася з Остіном, вона знала про нього. Він був другим сином герцогського дому Елдред і одним із романтичних варітів у грі. Якщо все піде як очікується, він стане особистим охоронцем Райлі та його єдиною правою рукою. Але з огляду на те, яким молодим він мав бути, він ще не міг бути лицарем королівської гвардії.
— Чи ми вже були знайомі на цьому етапі гри? Я б воліла не зустрічатися з ним.
Навіть у сюжетній лінії Остіна Ліліані не вдалося уникнути нещасливої долі. У поганому фіналі він убив її своїм мечем. У хорошому — її позбавили контролю над маною, і вона була вигнана з королівства. Вона майже напевно загинула після цього.
Ліліана поглянула на Райлі, намагаючись придумати прийнятний спосіб виправдатися, але він заговорив, перш ніж їй щось спало на думку.
«Поки ви тут, леді Ліліан, чому б вам не познайомитися з ним? Він мій друг дитинства, і він надзвичайно добродушний. Впевнений, що він колись вам допоможе.»
— З огляду на те, що він вбиває мене в грі, я дуже в цьому сумніваюся.
Райлі пішов за пані Фінч іншою стежкою між квітковими клумбами. Ліліана йшла останньою, напружуючись, щоб не скривитися, оскільки вона вже втратила будь-яку надію на втечу. Незабаром вони дійшли до затишної альтанки, побудованої для відпочинку, де стояв і чекав рудоволосий хлопчик.
«Ну, я піду,» — оголосила пані Фінч, якій, мабуть, доручили привести наслідного принца. Вона вклонилася й пішла, залишивши там лише Ліліану та двох хлопців.
Все ще супроводжуючи Ліліану, Райлі не гаяв часу й підійшов до свого рудого товариша. «Привіт, Остіне. Давно не бачилися. Чув, ти вже деякий час у герцогстві.»
«Радий знову бачити вас, Ваша Високосте. Так, я був зайнятий, допомагаючи батькові.»
Ввічливість Остіна викликала у принца незручну посмішку. «Не треба бути таким офіційним. Говори так, як зазвичай.»
Не встигли ці слова долетіти до нього, як Остін розплився в веселій усмішці — це був він сам, без прикрас. Дивно, як проста зміна виразу обличчя зробила його набагато більш відповідним до свого віку.
Рід Елдредів, родина Остіна, був одним із трьох найбільших герцогських родів поряд із родом Кларків. Його володіння розташовувалися на північному заході Королівства, далеко від Худоре, у родючому регіоні Аркація, решта якого належала родичам герцога Елдреда. Натомість герцогства герцога Кларка лежали на південь від Худоре, серед чисельних володінь, що належали королівській родині.
«Остіне, познайомся з леді Ліліаною, дочкою герцога Кларка і моєю майбутньою нареченою,» — почав Райлі, радіючи, що його друг поводиться природно. «Леді Ліліано, це Остін Елдред, мій давній друг і майбутній лицар королівської гвардії.»
Ліліана ввічливо вклонилася, а Остін виглядав збентеженим.
«Ваша Високосте,» — сказав він докірливим тоном.
Принц посміхнувся й недбало знизав плечима. «Не переймайся. Вона нікому не скаже.»
Ліліана не могла зрозуміти, чи спроба Райлі заспокоїти друга була зверхньою, чи майстерною. Очевидно, Остін не хотів, щоб той розкривав речі, які ще не були певними, насамперед його майбутнє як лицаря королівської гвардії. Принц, з іншого боку, здавався або довіряв Ліліані, або просто не переймався цим. Звісно, вона нікому не скаже — і вона зустріла суворий погляд Остіна легким кивком на знак запевнення — але вона не могла зрозуміти, чому Райлі взагалі довірив їй цю таємницю.
Остін на мить виглядав розгубленим, але швидко опанував себе й вклонився Ліліані. Це був уклін звичайного аристократичного хлопчика, позбавлений того лицарського шарму, який він мав у грі — що було зрозуміло, оскільки він ще не був лицарем.
«Мене звати Остін Елдред. Приємно познайомитися. Оскільки у нас є спільний друг — Його Високість, — я сподіваюся, це не буде нашою єдиною зустріччю.»
Це було ввічливе представлення, але Ліліана не мала сил відповісти. Вона відповіла дамським реверансом, що дуже збентежило Остіна.
«Леді Ліліана пошкодила горло і зараз не може говорити,» — пояснив Райлі.
«О. Мені шкода це чути,» — сказав Остін, підводячись після уклону.
Ліліана похитала головою, мовчки даючи зрозуміти, що турбуватися не варто.
«Звати мене Остін,» — наполягав майбутній лицар, і його тон раптом став невимушеним. «А я можу називати тебе леді Ліліан?»
Ліліана здивовано кілька разів кліпнула очима. Очевидно, закінчивши своє представлення, Остін відчув себе настільки вільно, що міг відмовитися від ввічливої манери поведінки, яку дотримувався досі. Вона кивнула на його запитання, не знайшовши причин відмовляти.
Райлі кивнув на свого друга побіжний погляд, і на його обличчі промайнуло невдоволення. Остін лише посміхнувся, перш ніж запросити Ліліану сісти. Наслідний принц влаштувався поруч із нею.
«Ти така чарівна, Ліліано,» — зауважив Остін. «Шкода. Якби ти не була кандидаткою на наречену Його Високості, я, можливо, сам би просив твоєї руки.»
«Остіне...» — сказав Райлі, і в його голосі пролунало різке попередження.
«Я серйозно. У тебе такі чарівні риси обличчя, Ліліано, і очі, що сяють мудрістю. Я ледве можу відвести погляд. Якщо ти коли-небудь втратиш статус однієї з претенденток на руку Райлі, дай мені знати — я одразу же зроблю тебе своєю нареченою.»
Зіткнувшись із раптовими залицяннями Остіна, Ліліана злегка здивовано нахилила голову. Поглянувши на Райлі, вона побачила, що він прийшов до тями, і його похмурий вираз обличчя змінився на напів усмішку.
«Досить залицятися до моєї нареченої,» — сказав наслідний принц. «Вибачте, леді Ліліано. Він завжди такий.»
«Що це має означати?» — відрізав Остін. «Я не розмовляю так з будь-якою дівчиною.»
«Звісно, а я вже король.»
«Я серйозно!»
Їхнє невимушене перепалювання свідчило про те, наскільки вони були близькі, хоча Райлі все ще здавався трохи засмученим. Він зітхнув і повернувся до Ліліани.
«Вибачте. Я думав, що нам усім буде приємно провести час разом, але тепер бачу, що я занадто обмежений.»
Іншими словами, легковажні зауваження Остіна зробили його настільки ревнивим, що він хотів, щоб Ліліана пішла. Це їй цілком підходило. Вона навіть була вдячна. Райлі вже встав і запропонував допомогти їй підвестися, на що вона кивнула, і всі троє залишили альтанку, продовжуючи йти через двір.
Незабаром Ліліана помітила покоївку, яка чекала на неї. Це був сигнал розлучитися з хлопцями, тож вона вклонилася їм обом, перш ніж піти своєю дорогою.
— Ну, це було дивно.
До початку сюжету ігор ще було багато часу. Ліліан мало що знала про те, що було раніше — лише уривки передісторії та риси характерів персонажів — тож не могла сказати, чи щось змінилося порівняно з тим, як мало бути. Проте інтуїція підказувала їй, що щось не так.
Зациклюватися на цьому не допоможе. У мене є чотири роки, щоб позбутися статусу кандидатки на наречену.
Ніщо не було для неї важливішим, ніж втеча від жахливого майбутнього — численних шляхів до її передчасної смерті. З новою рішучістю вона перевела думки на книги з заклинаннями, які так хотіла прочитати, коли повернеться додому.
🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!
Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 2 томи книги! 📚
Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️
Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️