Армія демонів рухається.
Я отримав цю інформацію саме сьогодні вранці. Звіт надійшов від шпигуна, який проник на територію демонів.
"Отже, час нарешті настав."
"Схоже на те. Хоча особисто я сподівався, що цього ніколи не станеться."
"Та годі, Юліюсе. Я знаю, що ти не любиш воювати й таке інше, але люди й демони - запеклі вороги. Ти ж мав знати, що рано чи пізно це станеться."
"Це правда. Демони активізувалися ще після смерті попереднього героя, тож, якщо вже на те пішло, вони і так запізнилися."
Як і кажуть мої соратники, після смерті героя, що був переді мною, демони ведуть дуже активну діяльність. Можливо, нам просто пощастило, що досі це не переросло з дрібних сутичок у повномасштабну війну.
"То скільки часу залишилося до прибуття армії демонів?"
"Гірінс пішов дізнатися. Він має повернутися будь-якої миті… А, ось і він."
На зауваження Яани я обертаюся й бачу Гірінса, другого сина герцога Кварто та мого близького друга дитинства, що йде до нас.
"Гірінсе. Які новини?"
"Ну… судячи зі швидкості їхнього наступу, схоже, вони, ймовірно, прибудуть до цієї фортеці завтра."
"Розумію. Тож це справді відбувається."
Війна.
Відтоді, як я став героєм, я день у день перебував у вирі боїв. Проте це буде мій перший досвід боїв такого масштабу.
І я не єдиний у цьому.
Масштабні військові дії були невідомі й за часів попереднього героя.
Єдині, хто мав досвід протистояння таким конфліктам, знали героя кількох попередніх поколінь, і більшість із них уже давно відійшли у вічність.
Окрім представників довгоживучих рас, тих небагато, хто залишився з того покоління, занадто старі, щоб воювати.
Іншими словами, жоден із людей, які братимуть участь у цьому конфлікті, ніколи не переживав такаї масштабної війни.
Демони, з іншого боку, живуть набагато довше за людей. Цілком можливо, що деякі з них жили ще за часів того героя - а може, навіть старші.
Як позначиться ця різниця в досвіді, отриманому у запеклих боях минулих війн? До того ж демони мають перевагу й у плані базових бойових здібностей. Їхні фізичні та магічні здібності значно перевершують людські. А їхній інтелект дорівнює нашому.
Люди можуть боротися з монстрами, що мають кращі характеристики, завдяки силі своїх умінь та інтелекту. Однак проти демонів у нас немає такої переваги. Адже, як і люди, демони здатні використовувати уміння та інтелект.
Чесно кажучи, мені страшно.
Але як герой я не можу дозволити собі показати цей страх.
Герой - це найбільша надія людства. Якщо я злякаюся, злякаються й усі інші. Щоб приховати свій страх, я легенько потягнув за шарф - пам’ятку від мами.
Я втратив її приблизно в той самий час, коли демони активізувалися, а я став героєм.
Мій батько був у глибокій скорботі через втрату мами, але як король він не мав іншого вибору, як присвятити себе роботі, несучи на плечах цей біль.
Через це він віддалився від Шуна та Сью. Я щиро вірю, що їхні родинні зв’язки з часом неодмінно відновляться, але зараз обидва мої брати й сестри навчаються в академії. Батькові доведеться терпіти це, доки вони не закінчать навчання. Як тільки ці двоє закінчать академію, я не маю сумнівів, що вони стануть силою, з якою доведеться рахуватися.
Цікаво, чи виживу я в цій війні й чи зможу їх знову побачити?
Ні, звичайно, що виживу.
Я не можу просто так тут померти.
"Якщо ми виживемо в цій війні, то, повірте, нагороди будуть величезними."
Ніби намагаючись не дати настрою стати занадто похмурим, Гокін озивається найвеселішим голосом, на який тільки здатний.
"Сподіваюся, що так. Наша винагорода за ту битву з "Кошмаром Лабіринту" була далеко не достатньою за ті клопоти, через які ми пройшли",- втручається Джескан.
"Ага, напевно, тому що Юліус пішов і розтрощив цю кляту тварюку в пил. Якби від трупа хоч щось лишилося, ми, мабуть, могли б продати його як сировину."
Гірінс перебільшено гнівно поглядає на мене.
"Та годі, а який у мене був вибір?"
"Та ну! Я впевнений, що Юліус зробив усе, що міг. До того ж, я й так не хотіла би тягнути додому мертвого павука."
Я не можу стримати посмішки, почувши цю недбалу репліку Яани.
"Хоча, мабуть, ти правий, що останки такого монстра могли б принести чималу суму. Готова побитися об заклад, що з павучого шовку та інших матеріалів можна було б пошити одяг із досить високими захисними властивостями, як гадаєш?"
Джескан у відповідь на мою жартівливу репліку хитає головою.
"Навряд чи. Нитка таратекта, судячи з усього, утворюється завдяки певній навичці. Навіть якщо розрізати труп, її там не знайдеш."
"Справді? Я цього не знав."
Я інстинктивно потягнувся до шарфа, який завжди ношу.
"А, так, нитка таратекта. Знаєш, я чув, що колись, десь десять років тому, якісь авантюристи привезли нитки таратекта, які не були липкими."
"Я теж про це чув, коли ще був молодим авантюристом. Кажуть, одна група спалила гніздо таратекта і знайшла там кілька цілих клубків тих павутинних ниток. Судячи з усього, вони мали неймовірно високу магічну провідність і міцність, тож за них заплатили чималу винагороду. А ось це - лише чутка, але я також чув, що вони знайшли там драконяче яйце. Яйця драконів настільки рідкісні, що, кажуть, продати лише одне - цього вистачить, щоб до кінця життя жити в розкоші. Як колега-авантюрист, я тоді досить заздрив."
"Так, а потім почався справжній бум на вилов таратектів, щоб дістати ще тієї нитки, чи не так? Але нікому не вдалося знайти жодного, який би міг її виробляти."
Під час цієї розмови я завмер, все ще стискаючи свій шарф. Гірінс піднімає брови, дивлячись на мене.
"Юліюсе, ти справді не знав, наскільки цінна ця річ? Ти ж завжди її носиш…"
"Я й гадки не мав",- незручно відповідаю я.
"То що це, тоді?"
Підслухавши нашу розмову, Яана допитливо нахиляє голову.
"Шарф, який цей ідіот завжди носить, зроблений із тієї самої нитки, про яку вони говорять."
Слова Гірінса привертають увагу всіх до шарфа на моїй шиї. Мабуть, краще не розповідати їм, що Шун висидів драконяче яйце, про яке згадував Джескан, і зараз виховує його як домашню тваринку.
"Хо-хо! Невже?"
"Я, власне, ніколи раніше не бачила цього матеріалу. Я чула, що частину його навіть продали королівській родині, але ніколи не здогадувалася, що ця родина - твоя, Юліюсе."
"То він такий цінний? Я завжди дивувалася з цього приводу, адже ти його ніколи не знімаєш."
"О, ні, я ношу його постійно лише тому, що це пам’ятка про мою маму…"
"Справді? Ах, вибач…"
"Нічого. Це було дуже давно."
Незабаром після того, як вона народила Шуна, здоров’я моєї матері погіршилося, і вона померла. Вона зв’язала цей шарф для мене незадовго до народження Шуна. Я знав, що він зроблений із ниток таратекту, але й гадки не мав, що це такий рідкісний матеріал.
"Не переймайся, Яано. У Юліуса просто комплекс Едіпа."
"Та годі, Гірінс, це ж трохи занадто?"
Я посміхаюся у відповідь на легке підколювання Гірінса. Побачивши це, Яана відчуває полегшення від того, що не засмутила мене, і хихикає.
Так і має бути. Герой не повинен бути оповитий похмурою атмосферою.
Я вдячний Гірінсу за те, що він мене підтримує. Так важливо мати близького друга, який справді тебе розуміє. Хоча, на мою думку, він міг би підібрати кращий вислів, ніж "комплекс Едіпа".
Щоправда, можливо, я відчуваю до матері сильніші почуття, ніж більшість людей, адже втратив свою, коли був ще маленьким. Про це свідчить той факт, що я бачу сліди своєї матері щоразу, коли дивлюся на Шуна, який її навіть не знав.
Я досі пам’ятаю, як вперше зустрів Шуна.
Це було за день до смерті моєї матері. Мене здивував його непохитний погляд, та інтенсивність у його очах, яка так не пасувала немовляті. Його вираз обличчя був точно таким самим, як у моєї матері. Мати теж була людиною з сильною волею. Вона народила Шуна, добре усвідомлюючи, що це може зруйнувати її слабке тіло.
"Якщо зі мною щось трапиться, будь ласка, виховай свого молодшого брата як слід."
Колю вона це говорила, блиск в очах моєї матері був точно таким самим, як той, що я бачив у Шуна. Розумний, лагідний, але водночас якось небезпечний.
Ті очі…
Коли я про це замислююся, то розумію: саме в той момент, я чітко усвідомив, що я старший брат, і саме тоді я також прийняв свою роль героя. Коли я вперше взяв на себе цю роль, я був наляканий до смерті. Усвідомлення того, що мені доведеться битися, вразило мене до глибини душі.
Але коли я втратив матір і зустрів Шуна, я відчув сильне бажання захищати його. Адже я - його старший брат. Навіть якщо я не можу замінити нашу матір, я принаймні можу захищати його як брат.
Це був початок моєї історії.
Початок історії героя Юліуса.
Мої думки перериває телепатичне повідомлення від Гірінса.
"Юліюсе, у рухах цих демонів є щось дивне."
"Що саме дивного?"
"Схоже, вони розсіюють усі свої війська, щоб одночасно вторгнутися на територію людей, але ми не знаємо, чому вони так розбивають свої сили."
"Ти думаєш, за цим щось стоїть?"
"Так. Звісно, краще було б зосередитися на одному фронті, тож навіщо їм так розділяти війська? Краще припустити, що в них є на те причина."
"Є якісь думки, що це може бути?"
"Не впевнений. Зараз це для мене загадка. Але нам краще не втрачати пильності."
"Зрозумів. Дякую."
У мене щодо цього жахливе передчуття. Ніби ми якось потрапили у якусь величезну пастку. Ніби заплуталися в павутині.
Це нагадує мені бій проти "Сліду Кошмару". Зараз я відчуваю ту саму невиразну тривогу, що й тоді.
Але як герой я не можу втекти. Я знову міцно стискаю шарф, зроблений із павутини.