//Прим.: В оригіналі часто зустрічаються розділи-спешели. Котрі описують подіїї для однокласників нашої головної героїні. Вони відмічені значком S. Це перший з них. Вони короткі та матимуть власну нумерацію по назві. та на сайті.//
Це сталося в абсолютно звичайний день. Такого, коли ти йдеш до школи, спілкуєшся з друзями, ходиш на уроки, повертаєшся додому і граєш у відеоігри, вечеряєш, приймаєш ванну і лягаєш спати. Принаймні, так мало бути.
Того дня я сонно тер очі, коли йшов до школи. Напередодні я засидівся допізна, граючи в онлайн-ігри, і тепер розплачувався за це. Діставшись школи, я придушив позіхання, коли увійшов до класу.
"Доброго ранку".
"Доброго ранку".
"Доброго ранку... Як справи? Виглядаєш втомленим, чувак".
Я привітався зі своїми друзями в класі, Кійою Сасаджімою та Канатою Оошімою.
Ці двоє грали в ті самі відеоігри, що й я, тож вони були моїми ігровими приятелями.
"Так, ви не повірите. Я вчора організував групу з самим Лисим".
"Справді?!"
"Так, справді. Я майже всю ніч не спав."
"Не може бути, чувак. Ти серйозно? Коли це було? Після того, як я лівнув?"
Каната грав зі мною частину вечора. Але він вийшов раніше за мене, сказавши, що йде спати.
"Чорт забирай. Якби я знав, що це станеться, я б затримався трохи довше!"
Він виглядав щиро розчарованим. Але я шукав групу для рейду тільки тому, що він лівнув. Якби він залишився, я б, мабуть, взагалі не опинився з Лисим.
"І що? Як це було - побачити Лисого зблизька?"- Запитання Кійою викликало спогади про героїчні вчинки Лисого.
"Цей хлопець не може бути людиною", - сказав я. "Ти можеш повірити, що він ухилився від магії відьми Бесбел і просто кинувся прямо на неї?"
"Чорт, о це Лисий. Його не дарма називають Спідстером."
"Ні, неважливо, наскільки ти хороший спідстер, тобі потрібна хороша рука, щоб виконати такий трюк. Зрештою, все завжди зводиться до цього!"- Каната вдарив себе по руці, коли говорив.
Досить правдиво. Навіть якби у мене була така ж статистика і спорядження, як у Лисого, я сумніваюся, що зміг би виконати такий же трюк.
"Ааа... Я хочу відродитися в ігровому світі!"
"Мрій, друже. Хочеш після школи трохи прокачатися?"
"Так, звичайно."
"Я теж. Давай потренуємося в якомусь дійсно крутому місці!"
Щойно наша розмова завершилася, пролунав шкільний дзвінок, і ми всі розбіглися по партах.
Ми й гадки не мали, що ніколи не зможемо виконати цю обіцянку.
"Га?"
Коли я сів на своє місце і почав готуватися до уроку, я зрозумів, що пенал не лежить у моїй сумці.
Після хвилинних роздумів я згадав, що брав його, щоб записати інформацію про гру в блокнот. Напевно, я забув покласти його назад.
"От чорт."
"Що сталося?"- Юіка Хасебе, дівчина, що сиділа за сусідньою партою, відповіла на моє бурчання.
"Я забув свій пенал."
"Невже? Тоді, гадаю, ти можеш позичити ось це." Хасебе простягнула мені олівець і гумку.
"Дякую."
"Угу. З тебе цукерка."
"Агов, ти вимагаєш з мене відплатити?" Я застогнав, але все одно криво посміхнувся і махнув рукою на знак подяки. Звичайно, тепер я знаю, що це була ще одна обіцянка, яку я не зміг би виконати.
Тоді, під час нашого уроку класичної японської мови, це сталося.
Я був так втомлений... Я вів програшну битву зі своєю сонливістю.
"Гаразд. Будьте уважні, будь ласка! Далі сторінка тридцять сьома підручника, починаючи з першого рядка. Давайте подивимося... Може, попросимо Шінохару перекласти, а то вона посеред уроку підглядає у свій мобільний?"
"А?!"
Почувши своє ім'я, Мірей Шінохара скрикнула і почала гарячково ховати свій смартфон.
Кенґо Нацуме, що сидів на сусідньому сидінні, придушував усмішку, але він теж явно вовтузився зі своїм телефоном.
"Я б порадила тобі, не бути таким самовдоволеним, Нацуме. Якщо Шінохара не зможе відповісти, то ти наступний, гаразд?"
Наша вчителька - пані Канамі Окадзакі, хоча ми всі називали її пані Ока - теж помітила руки Нацуме, що викликало сміх у класі.
Обличчя Нацуме почервоніло, і він насупився, коли клас сміявся з нього.
Найбільше сміявся найближчий друг Нацуме, Іссей Сакурадзакі, який розвернувся на своєму сидінні в першому ряду, щоб показувати пальцем і сміятися.
"Ну, ну. Тихіше, будь ласка, клааасс. Твоя відповідь, Шінохаро?"
Зрештою, ні Шінохара, ні Нацуме не змогли відповісти, і ще одна хвиля хихотіння прокотилася по класу.
Настрій у класі залишався розслабленим, коли пані Ока почала читати вголос.
Для мене її голос міг би бути колисковою піснею. Я знав, що якщо нічого не робитиму, то швидко задрімаю, тому підняв очі від підручника. Майже всі інші учні втупилися в свої книжки.
Скоріш за все, вони розуміли, що якщо розслабляться, то закінчать так само, як Шінохара та Нацуме.
Пані Ока зазвичай була дуже доброю і привітною, але якщо вона бачила, що ти прогулюєш заняття або дурачишся, вона могла бути нещадною. Тим часом мій погляд зупинився на одній учениці.
Мою увагу привернула дівчинка, що сиділа на місці спереду зліва від мене. Ми називали її Ріхоко, але це не було її справжнім. Це було скорочення від "Справжній жах", з "ко" на кінці, щоб зробити його дівчачим ім'ям. Вона була надзвичайно моторошна, сама шкіра та кістки, з блідим і постійно похмурим обличчям.
Я не люблю поливати брудом людей, але все одно щось у ній мені не подобалося. Немов на зло моїй доблесній боротьбі з сонливістю, вона відверто дрімала на своєму столі. Мені стало незручно, і я відвів погляд від Ріхоко.
І тут я побачив її. Тріщину.
Не думаю, що хтось ще її помітив.
Посеред класу, над нашими головами, в тому місці, яке зазвичай було б порожнім, з'явився розлом у повітрі. Я не знаю, як це ще назвати. Мало того, він розширювався з кожною секундою. Здавалося, що розрив може розірватися будь-якої миті.
Хоча я дивився прямо на неї, я був настільки ошелешений, що нічого не міг зробити.
Навіть якби я міг щось зробити, це, мабуть, не змінило б того, що сталося...
Тріщина широко розійшлася. В ту ж мить я відчув сильний, жахливий біль.
А потім я... ні, ми... померли.