Розділ 70: Одужання
— Хан Со Ін.
— Що?
— Зніми це, будь ласка, га?
— Ні.
Я потрусив наручниками, якими був прикутий до ліжка.
Ні, ну приковувати мою руку до ліжка — це вже занадто…
До того ж, якщо я телепортуюся, то легко звільнюся.
— Якщо ти спробуєш їх зняти, я більше ніколи з тобою не заговорю.
— …..
Хан Со Ін, схоже, прочитала мої думки, але промовила це з таким сумним виразом обличчя.
Тск… Я нічого не можу вдіяти, бо сам винен перед нею.
— Гаразд, гаразд. Я просто полежу, йде ТАК?
Я нарешті здався й відкинувся на подушки.
У мою праву руку була встромлена крапельниця. Якась поживна рідина чи щось таке.
Минуло вже кілька тижнів відтоді, як я прийняв той удар для Стардаст у підземеллі корпорації «Хан Ін».
Завдяки цілющим здібностям Лі Ха Юль мені вдалося вижити, хоча я балансував між життям і смертю. У моєму тілі була зяюча діра, і те, що я зараз дихаю — справжнє диво.
До того ж, враховуючи виснаження від телепортації аж сюди в такому стані, мені неймовірно пощастило залишитися в живих.
Але проблема в іншому.
Усі в моєму домі дізналися, що я був на межі смерті.
Як результат — мене замкнули під домашній арешт.
— ……
— Так, скажи "а-а-ам"~
— …Лі Су Бін, будь ласка, хіба я не можу сам тримати ложку й їсти рис?
— Ні, не можеш.
— Хаа…
Ну так, я визнаю це.
Я б і сам не на жарт злякався на їхньому місці.
Що, якби Хан Со Ін, Лі Су Бін, Лі Ха Юль чи її брат кудись пішли, а повернулися з діркою в тілі, та ще й стікаючи кров'ю? Моє серце б просто зупинилося.
Власне, коли я прокинувся за кілька тижнів після того, як знепритомнів, усі просто ридали переді мною.
…Але я й подумати не міг, що мене прикують наручниками до ліжка.
Хай там як, після пробудження я почувався не дуже добре, тому ще якийсь час пролежав під крапельницею.
— …Вибач, що приховувала це досі.
— Та ні, все гаразд. Це я маю дякувати тобі за порятунок. Про що ти взагалі говориш? Припини!
І Лі Ха Юль зізналася мені, що має цілющу силу. Якщо не рахувати директора притулку, якому вона розповіла про це в дитинстві через свою наївність, це був перший раз, коли вона комусь відкрила свою здібність.
Звісно, я впевнений, що всі й так усе зрозуміли, коли вона зцілювала мене прямо посеред вітальні. Бо я й сам про все знав. Я просто сидів тихо й чекав, поки вона сама наважиться відкритися.
Тож тепер я офіційно отримав цілителя.
Я вже подумав: "Тепер усе супер, адже Лі Ха Юль зможе вилікувати мене, якщо я отримаю поранення, правильно?", але одразу ж отримав підзатильник від Хан Со Ін. Ну менше з тим.
Перше, про що мене запитали всі, щойно мені стало краще: як ти примудрився так сильно поранитися?
Я вже збирався відповісти їм: "Я отримав поранення, намагаючись захистити Стардаст".
— …..
Але я відчув щось дивне.
Чомусь мені здалося, що якщо я так скажу, то мені настане повна хана.
Невже в мене теж прокинулося якесь суперчуття, як у Стардаст? Що це взагалі за відчуття?
…Тому давайте викрутимося так:
— Монстр раптово напав зі спини?
— Ага, я втратив пильність і потрапив під удар.
Це не зовсім брехня. Я просто озвучив лише частину правди.
Це правда, що мене проштрикнув монстр під час раптового нападу. Але я підставився під удар навмисно — якби я про це розповів, думаю, на мене чекали б жахливі часи, тому краще тримати язика за зубами.
Від моїх слів обличчя у всіх закам'яніли.
Усі так сильно дорікали мені за те, навіщо я взагалі поліз у таке небезпечне місце, що мене випустили з кімнати лише після того, як я пообіцяв більше ніколи не робити нічого подібного в майбутньому.
Але ж справжній чоловік повинен ризикувати.
Тож після кількох днів ув'язнення,
завдяки моїм палким благанням про те, що постійне лежання в ліжку лише шкодить моєму тілу, мені нарешті дозволили підвестися й вийти на прогулянку.
Яке ж щастя, що наш будинок розташований у долині: подвір'я перед домом — це практично цілий парк, тож нікуди їхати не треба, ідеальне місце для прогулянок. Хіба це не мрія кожної сучасної людини?
Звісно, ходити наодинці мені не дозволили. Хан Со Ін заявила, що не спускатиме з мене очей.
….Ні, ну що б я зробив, невже втік би отак раптово? Це так несправедливо.
Якщо подумати, можливо, вона просто хотіла прогулятися зі мною разом. Ну що ж.
Хай там як, сьогодні чудовий день.
Мабуть, через те, що вже настала весна, навколо літають пташки й розпускаються квіти… І вітер такий приємний, прохолодний.
— Оппа, ти впевнений, що почуваєшся добре?
— Ага, зараз усе вже супер. Скільки тижнів я пролежав без діла? Було б дивно, якби я досі не одужав.
— …У твоїх грудях була діра, тож те, що ти так швидко одужав — це якраз і є найдивніше, хіба ні?
— У Лі Ха Юль просто неймовірна цілюща сила. Як і очікувалося, кожній команді потрібен цілитель. Якби не вона… думаю, все закінчилося б дуже кепсько.
Але мені все одно трохи шкода Лі Ха Юль.
Я чув, що вона знепритомніла після того, як закінчила моє лікування.
….Взагалі-то, я завербував її саме тому, що з самого початку хотів мати цілителя, але моє серце трохи стискалося від думки, що їй знову довелося пройти через таке через мене.
Я все одно погладив по голові Хан Со Ін, яка йшла поруч і стурбовано дивилася на мене.
Хан Со Ін нічого не каже, коли я торкаюся її волосся. Зазвичай вона так покладисто поводиться, але відтоді, як я повернувся ледь живим, вона стала набагато м'якшою.
Це й не дивно. Хан Со Ін була першою, хто побачив, як я повернувся напівмертвим. Інші вже інстинктивно підготувалися, почувши її крик, а Хан Со Ін без жодних попереджень просто забігла й побачила мене в калюжі крові. Чесно кажучи, це справжня травма — бачити, як людина стікає кров'ю з діркою в грудях.
Дитина дуже сильно злякалася. За словами Лі Су Бін, вона без упину плакала. Мені так шкода її.
Гаразд. Давайте покажемо їй щось кумедне.
— Хан Со Ін, поглянь на це.
— Що там таке?
Я спресував Бегемота на своїй долоні, яка була вільна.
Власне, це моя єдина вигода з усього цього жаху.
Чорний рідкий монстр, яким можна керувати на відстані.
…Не думаю, що це звучить дуже круто, якщо описувати це саме так, але мені байдуже.
Я зібрав його докупи, надавши форми кількох кульок.
В одну мить у повітрі з'явилися чотири чорні кульки, що ворушилися.
— Та-да-ам. Жонглювання!
Я почав ними жонглювати.
Спеціальна біологічна зброя, створена шляхом жорстоких експериментів над десятками людей у секретній лабораторії.
Тепер використовується як кульки для жонглювання.
— …Тобі весело?
Хан Со Ін лише подивилася на мене вкрай втомленим поглядом.
Дивно. Невже сучасним дітям уже не подобається жонглювання?
Хай там як, я досить довго дбав про своє здоров'я.
За кілька тижнів мій стан знову став ідеальним.
Тепер я нарешті можу закінчити це життя в ліжку під крапельницями й нормально посидіти у своїй кімнаті.
Минуло чимало часу відтоді, як до мене повернувся мій особистий час.
Як і очікувалося, людині іноді потрібно побути наодинці з собою.
— …Кінець.
Я детально записав усе, що сталося цього разу, у свій записник, після чого одразу ж сховав його глибоко в шухляду й замкнув на ключ.
Доки не з'явиться справжній Лиходій, я повинен вести свій записник саме так кожного дня. А після цього я його спалю…
Тож якщо хтось прочитає це, у мене будуть величезні неприємності. Я записав сюди всі свої таємниці.
Але Хан Со Ін постійно намагається винюхати щось про мій записник, тож я постійно наче на голках. Тобі не можна це читати, мала.
Треба знайти якесь надійне рішення.
— Фух…
Закінчивши зі своїми справами, я відкинувся на спинку крісла й поправив волосся.
Те, що сталося в підземеллі корпорації «Хан Ін» цього разу. Мені вдалося отримати Бегемота, як я й хотів, але вся проблема в тому, що буде далі.
Власне, вперше після появи в цьому світі я чітко усвідомив, що можу померти.
І якщо я помру, це стане величезною проблемою.
Я не знаю, що тоді робитимуть Хан Со Ін, Лі Су Бін та Лі Ха Юль. Зрештою, цей світ просто загине.
Насправді, все, що я роблю зараз — це лише спроба уповільнити катастрофу, і це не матиме жодного сенсу, якщо я власноруч не здолаю фінального боса оригінальної історії.
Тож висновок такий.
Я повинен подумати про те, що буде зі світом після моєї смерті.
— Area…
Можливо, мені варто купити ще один блокнот.
Хай там як, давайте подумаємо про те, як запобігти повторенню подібного, аби цього більше ніколи не сталося.
Цього разу я чітко відчув, що мені бракує реальної фізичної сили, тож лізти кудись самому стає занадто небезпечно.
— …Хоча, не можна сказати, що в мене зовсім нічого немає.
Я поглянув на чорну матерію, що прикріпилася до плеча моєї правої руки. Бегемот. Тепер, коли він у мене є, з'явилася хоч якась сила. Ми можемо використовувати його, аби зупиняти кулі, що летять у мене.
…Але я не збираюся брати участь у реальних боях, це радше просто підстраховка. Я задію його лише в самий критичний момент.
Хай там як, головна проблема в тому, що бойової сили все одно замало.
Ба більше, мені стає дедалі важче, бо моє ім'я постійно крутять у ЗМІ.
Гаразд, мені потрібно якнайшвидше втілити в життя те, що я задумав.
Просто взяти під свій повний контроль усіх лиходіїв у Республіці Корея.
У героїв є своя асоціація, яка ними керує, то хіба у лиходіїв не повинно бути чогось такого, що дозволить контролювати їх і тримати у вуздечці?
Якщо це станеться, мені більше не доведеться самому проявляти ініціативу й влаштовувати теракти.
Я просто роздаватиму їм усім місії. Так, аби не було жертв серед мирного населення, і щоб лише Стардаст ставала сильнішою.
Якщо це вдасться, то, можливо… Можливо, мій вихід на пенсію перестане бути просто нездійсненною мрією.
Я стоятиму далеко позаду, суто контролюючи та затверджуючи кожен теракт.
…Але чи настане колись цей день?
— Фух… Спочатку мені потрібно завербувати її.
Ось так я й почав розробляти свій наступний план. Перш за все, нам потрібен хтось із реальною бойовою силою.
…
Мені потрібно… скласти план…
— Хаа…
Я важко зітхнув посеред планування.
Та плювати мені на цей майбутній план чи що б там не було.
Моя найбільша турбота прямо зараз — це:
— …А як щодо Стардаст?
Що, в біса, вона тепер про мене думає?
О боже мій. Якийсь лиходій просто підставився під удар замість неї.
У мене не знайдеться жодних виправдань, навіть якщо вона почне серйозно в мені сумніватися.
— …Боже, я без поняття.
Я не знаю. Мені просто доведеться поговорити з нею пізніше.
Але ж є речі, які я робив досі. Вона не стане підозрювати мене в усьому підряд суто через цей один випадок.
Ну, я вже влаштував чотири теракти, угу.
…Вона повинна в це вірити. Давайте не будемо забивати цим голову.
— ….
…Ні, перед цим. Я ж так раптово зник наприкінці.
Вона ж не думає, що я вже помер, правда…?
— Хару, чому ти останнім часом так часто літаєш у хмарах? Що з тобою коїться?
— О… Нічого такого.
— Що значить нічого? Ти останнім часом стала якоюсь млявою, та й вираз обличчя зовсім похмурий. Щось сталося?
Сталося.
Дещо, що не дає їй спокою.
Проковтнувши ці думки всередині себе, Шін Хару спробувала видавити посмішку й нічого не відповіла.
Від того дня минув уже рівно місяць.