Розділ 67: Таємна кімната
— ….
Після ретельного обмірковування ситуації я дійшов певного висновку.
Залишивши позаду Стардаст, яка все ще панікувала, я швидко оглянув оточення.
Професійні лиходії аналізують ситуацію холоднокровно, не піддаючись паніці навіть у моменти кризи.
Яка різниця, де ми опинилися? Хіба тут не знайдеться якийсь лаз, аби втекти?
Обмацуючи поглядом стіни, я невдовзі помітив дещо відмінне від загального тла.
Годинник, що висів на стіні.
На увімкненому електронному табло світилися цифри, що відраховували час.
[2 : 58.42]
[2 : 58.41]
[2 : 58.40]
…
Час на годиннику невпинно зменшувався.
Так, усі таємниці розкрити!
— О-Ох?
Стардаст усе ще щось безпорадно лепетала.
Ну як можна так панікувати?
Якщо ти здібний герой, ти повинна оцінювати ситуацію швидко, холоднокровно та об'єктивно, як це роблю я.
Стардаст, яку я знав, ніколи б так не поводилася.
Вона не така слабка.
….Ну так, якщо згадати, то в оригіналі Стардаст стала досвідченою та загартованою лише згодом, пройшовши крізь купу випробувань.
Теперішня ж Стардаст демонструє свою безпорадну сторону, мабуть, тому, що ще мало що пережила.
Але не можна дозволяти їй залишатися в такому стані.
— Стардаст!
— Т-Ась?
Коли вона подивилася на мене зі збентеженим виразом обличчя, я повернув голову й вказав на стіну.
— Бачиш це? Судячи з того, що час іде назад, думаю, ми зможемо вийти звідси, щойно він закінчиться. Тож заспокойся.
— Га? О, точно.
Лише після цього Стардаст підняла очі вгору.
Вдивляючись у табло, вона насупилася й пробурмотіла:
— Три години?
— Так, нам просто потрібно побути тут три години. Ну, це не так уже й довго, тож давай почекаємо. Сідай.
Я опустився на підлогу.
Нам доведеться просидіти тут замкненими близько трьох годин, і я не збираюся весь цей час стояти на ногах.
У мене вже ноги гудуть.
Усівшись, я запропонував Стардаст також сісти й зачекати, але тієї ж миті…
БАХ—.
Стардаст знову вдарила кулаком по стіні.
— Гей, ти що твориш?
— Звідки тобі знати, що за три години двері просто відчиняться, а не вибухне бомба?
Вона продовжувала запекло гатити кулаком по дверях. Та це місце зараз просто завалиться!
Але хоч як сильно вона старалася, двері навіть не поворухнулися.
Зрештою, вона здалася.
— Тск…
Вона потерла долоні.
Що за чортівня?
Придивившись уважніше, я помітив, що з її кулака цівкою стікає кров.
Серйозно, що вона, в біса, виробляє?
— Ні, ну як можна так безглуздо гатити? Твої здібності ж повністю пригнічені.
— …..
— Боже, тримай. Спробуй зупинити кров цим.
Я дістав із сумки бинт і кинув їй.
Хан Со Ін та Лі Су Бін дали мені його про всяк випадок, якщо я отримаю поранення, але, схоже, він став у пригоді саме для такої ситуації.
— ….
Стардаст, яка спіймала мій бинт, виглядала дещо спантеличеною. Невдовзі вона відірвала шматок і почала обмотувати руку.
— …Я не скажу дякую.
— Це що, не було подякою?
— ……
Вона злегка здригнулася, наче я щойно влучив у саме яблучко.
Я, звісно, ніколи й не сподівався почути від неї слів вдячності, але не очікував, що це прозвучить саме так.
…Вона взагалі не з тих, хто отак розмовляє з лиходіями. Чесно кажучи, коли я кидав їй бинт, я був готовий до того, що він полетить мені назад в обличчя. Тому я був трохи здивований почути таке.
Що взагалі коїться? Невже її характер став м'якшим приблизно в цей час?
Не думаю. Тож вона робить виняток лише для мене?
Чому? Не думаю, що для цього є якась особлива причина.
Щойно ця думка промайнула в моїй голові, бинт полетів мені прямо в обличчя.
Ну от, я ж казав.
— Ой! Боже, я ж дав його тобі, бо розхвилювався. Що я зробив не так? Ти могла просто кинути його мені назад, але навіщо цілитися в обличчя?
— ….
Поки я так бурчав і незадоволено зиркав на неї, вона злегка відвела очі. Мабуть, їй усе ж стало ніяково?
…Хоча, власне, перед лиходієм ніяковіти нічого.
— Хай там як, давай просто сядемо й почекаємо. І я думаю, це означає, що двері відчиняться за 3 години. Твоє внутрішнє чуття підказує щось із цього приводу?
— …Внутрішнє чуття.
Пробурмотіла вона, почувши мої слова.
Так, внутрішнє чуття. Твоє суперчуття. Це щось схоже на передбачення майбутнього.
Власне, я й сам без поняття, що станеться за три години, тому тобі варто було б перевірити це.
Трохи насупившись, вона невдовзі розслабила обличчя.
Ймовірно, вона інтуїтивно відчула, що двері дійсно відчиняться через три години.
Фух, це полегшення. Ну, суперчуття Стардаст ще не повністю розвинене, але… у цьому вона, мабуть, права.
Тож ми просто сиділи нерухомо.
Сиділи мовчки.
Не рухаючись.
У крихітній кімнаті, наодинці одне з одним.
Не промовляючи жодного слова, у суцільній тиші.
— ….
Зачекайте.
Це ж відчувається як справжнє пекло, чи не так?
Ось так у суцільному мовчанні минула ціла година.
Усе, що я чув — це наше тихе, стримане дихання.
Звісно, я не просто сидів склавши руки.
Я дістав із сумки снеки й почав їсти. Було смачно.
Стардаст на мить здригнулася, коли я засунув руку в сумку, і з полегшенням видихнула, коли побачила, що я дістав усього лиш їжу.
Чому? Вона що, злякалася, що я витягну звідти пістолет?
…Я принаймні такого не зроблю, тож не хвилюйся.
Хоча, хіба вона має так поводитися? Якщо ти відчуваєш полегшення, то більше не бачиш у мені загрози як герой?
— Хочеш трохи снеків?
— …Ти верзеш дурниці.
Я запитав, бо ти виглядала голодною, але якщо не хочеш, то як знаєш.
Відтоді ми знову замовкли й сиділи нерухомо. Це так ніяково.
І якщо відкинути цю незручність, за годину я відчув дещо інше… Тут починає бракувати кисню. Мені вже важко дихати. Це і є той самий жах замкненого простору?
Брак кисню — це серйозна штука. Коли не вистачає кисню, мозок починає гірше працювати й втрачає здатність приймати раціональні рішення. Іншими словами, слова можуть вилітати з рота до того, як пройдуть крізь фільтр розуму.
…І, звісно, для мене це величезна загроза. Я ж приховую стільки таємниць.
Тому я вирішив міцно закрити рота й сидіти тихо. Якщо нічого не робити, можливо, усе минеться без наслідків.
Спочатку я постійно совався, бо було занадто ніяково, але з часом звик до цього. У мене виникало непереборне бажання дістати телефон із сумки й хоч трохи посидіти в ньому, але я стримався, бо це могло розкрити мою особистість. Ми не можемо тут телепортуватися, тому втекти не вдасться.
Коли я вже звик до її тихого дихання, то просто вимкнув мозок, думаючи: "Мені просто потрібно протриматися так ще годину".
Та ні, час минає, а ми вдвох замкнені в цій крихітній кімнаті, тож, думаю, повітря скоро зовсім закінчиться. Ті виродки з корпорації «Хан Ін» навіть не спромоглися встановити тут генератор кисню? Що вони взагалі за люди?
Через них у моїй голові вже все паморочиться. Відчуття, наче я під якимись наркотиками. Ну або точно як п'яний. Кисень — це так важливо.
Гей, яке щастя, що нас замкнули всього на 3 години. Якби це тривало довше, ми б опинилися в серйозній халепі.
Раптом вона заговорила.
— …Міст Мапо.
— Що?
Я до цього безглуздо вдивлявся в стелю, але, почувши її голос, знову опустив голову.
Сидячи, підібгавши коліна й обхопивши ноги руками, вона тихо промовила, дивлячись додолу й не підводячи на мене очей:
— На мосту Мапо… це ти зупинив машину від падіння?
Вона ледь чутно пробурмотіла це запитання.
Ти збираєшся питати мене про це так раптово?
Придивившись до неї уважніше, я помітив, що її очі були вже злегка заплющені.
Зачекайте, вона що, спить? Не думаю.
О, можливо, у неї зараз теж трохи паморочиться в голові.
….Вона фізично набагато витриваліша за мене, але навіть вона пливве через брак кисню.
О, її здібності ж також пригнічені, точно?
Поки я намагався зібрати докупи свої мізки, які відмовлялися працювати, вона запитала ще раз.
— …Ту автівку, це ти її зупинив?
Автівку? З якого дива мені зупиняти автівку? Якщо машина зупиняється, то це механіка чи що?
О, вона говорить про міст Мапо? Ту саму, яка вже майже падала. Яку я на мить утримав?
…Це означає, що вона це помітила?
Я нічого не зупиняв. Хай там як, це був не я.
— Я нічого не зупиняв. Бо я людина, яка завжди рухається тільки вперед.
— Про що ти взагалі говориш…?
Вона пробурмотіла ці слова, а потім поставила інше запитання.
— Тоді чому ти наказав мені врятувати літак?
— Хіба я не казав тобі тоді? Для того, аби бути лиходієм, мені потрібен герой — ворог, який протистоятиме мені. Я не стаю лиходієм суто через те, що влаштовую теракти. Лише коли з'являється опонент, здатний мене зупинити, я стаю справжнім лиходієм. Ось чому.
— …..
Ця відповідь змусила її замовкнути.
Ну, власне, це просто перекручена версія вислову, що героя створює лиходій. Не знаю, у мене все одно голова обертом іде, тому я відповів перше, що спало на думку.
У мене вже починає боліти голова, тому я хочу, щоб вона просто помовчала.
Але вона заговорила знову.
— Тоді руйнування мосту Мапо… Ти підірвав його, знаючи, що цього разу з'явиться монстр?
Зачекайте, навіть вона питає мене про це.
Таке відчуття, ніби я вже чув це ледве не від кожного. О боже.
Хай там як, я вже збирався, як зазвичай, подивитися на неї й відповісти, що це був просто збіг обставин.
І тут я зустрівся з нею поглядом.
Вона одразу ж знову опустила голову, щойно наші очі перетнулися.
Але я встиг чітко все розгледіти.
Вона дивилася на мене гострим, проникливим поглядом, наче намагалася вивідати всі мої таємниці.
— ……
Я миттєво прийшов до тями.
Ти хочеш сказати, що все це бурмотіння й безпорадність досі були звичайною акторською грою? Просто щоб змусити мене втратити пильність?
Шін Хару, яка ж ти страшна жінка. Ти справжня гадюка.
Коли до мене повністю повернулася свідомість, я важко проковтнув слину.
Ну так. Тепер, коли я про це думаю, з самого початку все виглядало підозріло.
З якого дива вона так легко погодилася укласти зі мною союз?
Тепер, коли я все зрозумів, хіба вона зробила це не для того, аби дізнатися про мене більше й вивідати інформацію?
У мене аж мурашки по шкірі побігли на мить.
Стардаст, Шін Хару! Хіба ти прорахувала все так далеко наперед?
Зачекайте, про що вона питала досі?
Чи це я втримав машину від падіння?
Чому я наказав їй урятувати літак?
Вона запитала, чи підірвав я міст Мапо, бо знав про появу чорного монстра.
Коли я склав усе це докупи, моє обличчя закам'яніло.
Поєднуючи всі її запитання в одне ціле.
Ти що, сумніваєшся в тому, чи справді я лиходій?
Можливо, й ні. Можливо, це просто моя манія величі чи звичайне непорозуміння.
Я відчуваю це інтуїтивно, але в мене немає суперчуття, аби дізнатися чисту правду, як у Стардаст.
Попри це, зараз я перебуваю в стані кризи.
З самого початку я завжди відповідав усім критеріям справжнього лиходія, хоч і був лише людиною, яка майстерно вдає з себе фальшивого лиходія.
Мою справжню особистість у жодному разі не повинні викрити.
Насправді всі теракти були заради неї, і я просто хочу врятувати цей світ.
То що ж мені робити?
Так, це якраз чудовий шанс.
Оскільки ми замкнені тут удвох, я можу повністю розвіяти її сумніви.
Змусити її відкинути будь-які підозри й визнати мене абсолютним, чистокровним лиходієм!
Для цього потрібно діяти за класичним сценарієм.
Я підступно захіхікав, прикриваючи рукою обличчя в масці.
— Ха-ха-ха-ха-ха!
Коли я раптово розреготався, вона здивовано підвела голову.
О Стардаст, Стардаст.
Справжній лиходій руйнує дух свого опонента й повністю бере ситуацію під свій контроль.
У цьому сенсі, продемонструвати своє божевілля — чудовий тактичний хід.
Тепер давайте перевернемо гру.
— Раз уже ти так питаєш… Ну що ж, усе правильно.
Я посміхнувся, подивився їй прямо в очі й заговорив.
— Я заздалегідь знав, що ця катастрофа станеться.
— Я навмисно знищив той міст, чітко розуміючи всі наслідки.
Вона була шокована моїм раптовим зізнанням.
Ну так. Ти ж не думала, що я так спокійно про це розкажу.
Давайте продовжимо в тому ж дусі, мені просто потрібно міцніше зціпити зуби задля цього.
— Ну і що з того?
— І що ти мені зробиш?
Ну і що.