Розділ 56: Фанати
Тепер давайте замислимося про це.
Лиходій розпочав терористичний акт.
Але які шанси, що заручники цього лиходія виявляться його фанатами?
Я не знаю, скільки їх може бути загалом, але, гадаю, тепер я це з'ясував.
— Мангостіііііік! Я твоя фанатка!!!!
Студентки університету голосно верещали, опустивши вікна.
Чому, в біса, це відбувається саме зі мною?
Усе, чого я хотів — це нормальну родину, яка б тремтіла від страху.
Ну, вони теж тремтять.
Але, здається, вони тремтять від захвату…
— Ха-ха, я не очікував такої ситуації…
Промовив я з широкою посмішкою.
З машини досі лунав метал.
Водночас погляди цих збуджених дівчат були прикуті до мене. Вони взагалі… заручники?
[Так смішно, ха-ха-ха-ха.]
[Про той випадок, коли заручники виявилися моїми фанатами]
[Як вони примудрилися натрапити на Мангостіка? Ха-ха-ха, які сміливі!]
[Реально. Хіба він не вперше чує слово Мангостік?]
[Думаю, він уже знає про це, оскільки минулого разу сам назвав себе Еппл Манго.]
[Вони такі відважні. Фанат лиходія заявляє про себе на всю країну. Вони навіть світять своїми обличчями в університетських куртках і впевнено дивляться на нього.]
[Це просто безумство.]
У самому чаті коївся повний безлад.
Ні, що частіше я потрапляю в такі ситуації, то сильніше мені потрібно тримати себе в руках.
Це те, що цілком укладалося в межі очікуваного. Якщо я залишатимуся зосередженим і плавно переведу тему, жодних проблем не виникне.
Я знову опанував свій вираз обличчя й посміхнувся їм:
— Так, так. Вітаю, я Егостик. Усі ви, гм… Здається, ви весело проводите час. Чи не могли б ви представитися?
— Так!!!
Дівчата бадьоро відповіли навперебій.
Ага, ага.
Добре, коли люди енергійні.
Дівчина, яка сиділа біля вікна, біля якого я стояв, заговорила першою:
— Вітаємо! Ми члени гуртка Верітас, клубу дослідників героїв та лиходіїв в Університеті Йонхі!
Вона відповіла з повним зарядом енергії яскравим голосом.
Ні, я взагалі-то не питав назву університету та клубу. Це вже занадто багато інформації.
Я подумав, що це якісь айдоли вперше вітаються на передноворічному фестивалі.
……Це точно інтерв'ю із заручниками, яким не пощастило застрягти на мосту, правильно? Я ж не веду шоу Music Bank, чи не так?
— Мене звати Кім Йон Хва, я голова нашого гуртка.
І дівчата позаду неї одна за одною почали називати свої імена.
Одна з них ззаду раптово голосно вигукнула:
— Кім Йон Хва — адміністраторка твого фан-кафе, братику!
…Який, у бісу, «братик»?
Але якщо відкинути це, її слова були досить цікавими.
— Адміністраторка мого фан-кафе?
Я знову подивився на дівчину, яка сиділа переді мною.
Вона злегка почервоніла.
Накручуючи пасмо свого каштанового каре на палець, вона знову заговорила:
— Так. Чи знаєте ви щось про… Союз Манго? Манго… Я маю на увазі, це фанати, яким ви подобаєтеся, Егостик. До речі, всі присутні тут, включно зі мною, перебувають у Союзі Манго!
Вона говорила з повною гордістю.
Ах……
Будь ласка, припини.
Мене аж пересмикує від сорому.
Хто взагалі робить подібне прямо перед людиною…?
Але я професіонал, професіонал у лиходійській індустрії.
Професійний я… відповів зі свіжою посмішкою:
— Розумію. Це така честь — мати людей, яким я подобаюся. Але, гм… Мені справді цікаво, ви ж у курсі, що я лиходій?
Тут я застав її зненацька.
Я маю на увазі, я вдячний, що вони мої прихильники.
Але невже вони реально забули, що я лиходій?
Я думав, що цей Союз Манго — це просто суто концептуальний жарт, який крутиться лише в інтернеті, але зараз я щойно змінив свою думку.
Навіть попри те, що її взяли в заручники на місці терористичного акту, її очі, що іскряться при погляді на терориста — це не просто жарт.
Це вже якесь божевілля…
Чому дівчина, яка виглядає абсолютно нормальною та популярною, творить такі речі?
Вона здригнулася від мого щирого запитання, тож перепитала мене здивованим голосом:
— Що? Хіба ви не герой S-класу, Еппл Манго?
Я ледь не з'їхав з глузду, коли почув це.
Ні, я більше не можу їх слухати.
Я більше цього не витерплю. Будь ласка, зупиніться.
— Так!!! Дякую вам. Це дуже цікава історія. Чи можете ви сказати якесь слово на завершення?
Я поспіхом викинув фінальну репліку.
Очевидно, моєю метою було вселити почуття провини в суспільство, яке неосвічено прагне лише отримати 100 доларів, але наша розмова зараз ведеться десь за кілька тисяч світлових років від цього.
Буде правильним просто швидше з цим покінчити.
Коли я зробив жест, аби завершити ефір, вони почали скиглити: "Чому ви вже закінчуєте?"
Ну, думаю, це найболючіший момент відтоді, як я потрапив у цей світ. Я просто божеволію.
Звісно, я не показую цих почуттів зовні, а лише посміхаюся.
Яке щастя. Маска закриває половину мого обличчя.
Мої губи тремтять під маскою.
На противагу решті дівчат, які лише несли всіляку дурню позаду, вона вислухала мене, трохи замислилася й засяяла, наче щось усвідомила:
— О!
Потім вона почала нишпорити у своїй сумці попереду.
Побачивши це, інші дівчата ззаду теж почали ритися у своїх сумках разом із нею, наче теж усе зрозуміли. Що це таке?
Те, що вони отак дістали зі своїх сумок.
Записник?
— Дайте мені свій автограф!
Вони протягнули мені записники з блиском в очах.
Зрештою, я провалив свій покерфейс, ляснув себе по лобі й зітхнув.
Будь ласка… Будь ласка, припиніть…
[Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха.]
[Ви бачите, що він серйозно збентежений? Ха-ха.]
[Хіба вони не просто божевільні дівчата? Ха-ха-ха-ха.]
[Голова йде обертом, правда?]
[Тож це розмова між терористом і заручником, правильно?]
[Навіщо ти даєш їм автограф? Ха-ха-ха-ха.]
[Манго зітхнув, але все одно зробив усе, про що вони просили. Ха-ха-ха.]
[І це реально лиходій? Ха-ха-ха-ха.]
Зрештою, я дав їм свій автограф.
Я просто нашкрябав його англійською. Я просто грубо розписався, але їм, здається, сподобалося.
Наостанок я завершив інтерв'ю, віддавши їм трохи полунично-кремових булок, що залишилися.
І вони закричали, зачиняючи вікно:
— О! І я отримала 100 доларів! Дякую!
Тск.
Цей терористичний акт перетворився на якесь суцільне лихо.
Хай там як, після багатьох перепитій обіцяний час добіг кінця.
Я ввімкнув камеру, яка була вимкнена після інтерв'ю.
Стоячи на мосту Мапо, я увімкнув мікрофон і проголосив.
Позаду мене тепер був величезний електронний табло-екран, а не синє небо.
Як Хан Со Ін примудрилася вивести його за допомогою технології комп'ютерного синтезу? Це і є те саме знамените метавсесвіт?
— Так, народ. Уже сьома година вечора. Терористичний акт за участю всієї нації, який я представив. Чи обрали ви 100 доларів? Чи життя мосту та інших людей? Я збираюся розкрити результати цього теракту, який я підготував, аби дізнатися, наскільки егоїстичні люди.
[Гуп. Гуп.]
[Я не думаю, що там є понад 5 мільйонів людей.]
[Не може бути, щоб 5 мільйонів людей побачили це… Не за такий короткий час і без жодного попередження.]
[Погнали~ Погнали~ Погнали~ Погнали~]
[Ми не можемо розчарувати пана Йон Джіна. Давайте покажемо їм силу Кореї!!!]
[Я не думаю, що та дівчина Йон Хва буде розчарована.]
[Бляха. Якщо міст завалиться, я не зможу поїхати на роботу.]
[Я держслужбовець. Я молюся, склавши руки, щоб його не підірвали. Якщо він вибухне, я просто збожеволію.]
— Будь ласка, покажіть нам результати! Результат такий!!!
Цифри на електронному табло позаду мене почали стрімко зростати.
Одиниці, десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч… Стрімкий зліт цифр на електронному табло.
— Результат такий!!!
Я вже майже кричав.
Цифри повзуть угору як божевільні! І навіть відео людей, які спостерігали за мною, почало глючити! Екран миготить! І я теж блимаю! Цифри спалахують!!!
— Результат такий!!!!
Я вже ледве бачу екран!
Екран, який світився на мені, раптово перетворився на біле тло з написом «Егостик».
Бах. Феєрверки вибухнули з усіх боків і знову підсвітили мене.
Цифра на великому білборді позаду мене була:
[7 523 660]
— Сім мільйонів!!! П'ятсот тисяч!!! І двадцять три тисячі людей!!! Отримали 100 доларів!!!!!
Голосно вигукнув я.
— Вау! — і звідкись почулися вигуки радості. Звісно, це був просто фоновий аудіоефект.
Клац. Я плеснув у долоні.
— Неймовірно! Люди Кореї! Я, чесно кажучи, думав, що буде ледве понад п'ять мільйонів, але сім мільйонів! Це перевершує мої найсміливіші фантазії!!!
Я широко посміхнувся.
Я розвів руки в боки, наче збирався вигукнути ура.
— Цей вибух — для вас, егоїстичні люди. Вітаю всіх!!!
Позаду мене, поки я стояв із розведеними руками.
Електронне табло зникло.
Міст, який виглядає як декорація…
ГУ-У-У-УП—
Він почав рушитися після потужного вибуху.
Вибухи — це… мистецтво!
— Дякую за участь у терористичному акті Егостика! Побачимося наступного разу! А до того часу — бувайте!!!
Я посміхнувся й помахав рукою в камеру.
Помахавши, я вимкнув камеру.
Фух, сьогоднішні зйомки закінчено.
Після прямого ефіру в реальному часі я витер піт, зависнувши в повітрі.
Вау, я провів тут десять годин. Це був якийсь марафонський терор. Було важко…
Ширяючи в повітрі, я подивився вниз.
Міст руйнувався з гучним шумом.
І здалеку на величезній швидкості вже летіла жінка.
Наша Стардаст.
Давненько не бачилися.
Вона була розкішною у своєму червоному геройському костюмі, летячи зі своїм світлим волоссям.
Востаннє я бачив її на фестивалі, правильно? Це було так давно. Ми реально цілу вічність не бачилися.
Я не знаю, коли побачу тебе знову, якщо ми розійдемося сьогодні, тож давай просто поглянемо.
Я не став тікати так швидко, а розслабився й спостерігав, залишаючись у повітрі за допомогою свого телекінезу. Мені трохи шкода, що їй доводиться розгрібати те, що я натворив… Але ж це заради благої мети, правильно?
Вона летить дійсно швидко, утримуючи однією рукою позашляховик, який ледь не впав з іншого боку мосту, що руйнувався.
Вау, вона зупиняла поїзди та літаки, а тепер тримає автівку однією рукою?
…Здається, вона виросла в силі швидше, ніж в оригінальному коміксі… Ну, це все одно добре.
Тож із позашляховиком в одній руці вона полетіла назад до машини на моєму боці.
Але проблема в тому… Мабуть, через те, що вона тримала велику машину рукою, її швидкість була трохи меншою…?
І що далі? Та автівка, здається, зараз пірне прямо в річку Хан.
Як так вийшло, що Чхве Йон Джін почав падати разом із мостом, що руйнувався? Його машина вже збиралася впасти між розколотим асфальтом мосту. Ще до того, як Стардаст встигла долетіти.
Вона вже майже на місці, але ця автівка зрештою зісковзнула з мосту.
— Та ладно тобі.
І саме в цю мить я, сам того не помічаючи, простягнув руку. Я підхопив падаючу машину своїм телекінезом і злегка утримав її в повітрі.
Я тримав її зовсім недовго, десь одну чи дві секунди.
Але цього часу було цілком достатньо, аби Стардаст урятувала його.
Зрештою, вона змогла вчасно перехопити всі машини, що падали.
— Дідько… Хух. Хух.
Боже, я зараз помру.
Оскільки я різко використав телекінез, це висмоктало енергію з усього мого тіла.
Хару, Шін Хару. Чому ти запізнилася? Він же мало не загинув.
Було б дуже кумедно, якби хтось побачив, як лиходій рятує заручника, якого сам же й збирався ліквідувати.
Навіть так.
Я не можу зруйнувати репутацію Стардаст, яка має врятувати всіх цивільних, правильно?
Нічого не вдієш… У мене не було вибору…
І Стардаст із двома машинами на мить повернулася й подивилася в мій бік.
Наші погляди раптово зустрілися. Бляха, я ж не попався, ні?
Щойно я зустрівся з нею поглядом, я змахнув плащем і розвернувся спиною.
Потім я негайно телепортувався й залишив місце події.
Я нічого не робив.
Я взагалі нічого не знаю…!
Стардаст. Тримаючи машину в руках на тлі мосту, що руйнувався, вона поринула в думки.
Егостик. Автівка падала саме з того місця, де він перебував.
Здавалося, вона мала впасти без жодного шансу для неї встигнути перехопити її.
"Щойно, безумовно…"
Здавалося, вона падала, але на мить наче зависла в повітрі…