Розділ 55: Інтерв'ю
Чи то міст завалиться, чи люди загинуть — публіці все одно, вона просто хоче отримати свої 100 доларів.
Спеціальний івент, щоб попередити їх та стимулювати почуття провини!
Я збираюся взяти інтерв’ю у людей, які загинуть, якщо країна продовжить брати ці гроші!
Я покрокував до своєї першої цілі — автівки.
Камера, яку я утримував за допомогою телекінезу, слухняно летіла слідом і знімала всю сцену.
Гаразд, підготовка ідеальна. Мабуть.
— Тук-тук. Чи не могли б ви відчинити вікно?
Я постукав у скло, і воно плавно поповзло вниз.
За опущенням вікна з’явився цілком здоровий на вигляд молодий чоловік років двадцяти.
"Фух, на щастя, це не якийсь дивак. Якби в цій машині раптом виявилася Крижана дівчина Північного моря чи хтось подібний, виникли б проблеми. Яке полегшення."
— О, вітаю! Ви чудово тримаєтеся. Можете представитися?
Я розмовляв невимушено, наче ведучий розважального шоу.
Якщо в таких обставинах погрожувати й залякувати людей, атмосфера без жодної причини стане занадто холодною. Це момент, коли варто діяти м’якше.
На щастя, чоловік відповів на мої слова:
— Так, вітаю. Мене звати Чхве Йон Джін.
Чоловік відповів мені твердим тоном.
О боже… Але.
Чомусь він звучить занадто впевнено?
Він опинився в епіцентрі терористичного акту, але, здається, зовсім не боїться смерті.
Попри те, що перед ним стоїть лиходій, здатний миттєво його ліквідувати, я не бачу жодного тремтіння в його тілі.
З того, що я бачив, було очевидно — він узагалі не наляканий.
Тобто, навіть не так… Чому його очі іскряться?
Я скористався нагодою і запитав його.
Це було якось захопливо.
— Так, Чхве Йон Джін. Радий знайомству. До речі, Йон Джін, я бачу, що ви зовсім не налякані. Хіба ви не відчуваєте тривоги?
— Ха-ха. Тривоги?
Чоловік розсміявся, наче я сказав йому якусь дурницю.
Потім він подивився мені прямо в очі й чітко промовив своїм блискучим поглядом:
— Мені нема про що турбуватися. Доки 5 мільйонів людей не отримають гроші, цей міст і я будемо в повній безпеці, правильно? Я вірю в них. У людей Кореї. Моя улюблена країна пов’язана міцними узами корейського народу, який не здатний відмовитися від людяності заради якогось мізерного капіталу. Я не збираюся помирати, тож чому я маю боятися?
Його очі так яскраво сяяли, коли він відповідав.
Ух, цей погляд.
Чистий! Такий чистий!
Наче навколо його очей сяє німб, припини це!
Це що, якась непохитна віра в людство чи щось таке?
Я кліпнув очима.
Не знаю, як там було в моєму минулому житті, але я не думаю, що ці корейці зараз налаштовані на такий лад…
Як в організатора цього терористичного акту, так і в громадянина Південної Кореї, моя совість зазнала серйозного удару.
Не можу повірити, що в світі існує така чиста людина.
І коли я поглянув на чат, то зрозумів, що я не єдиний, хто відчув біль у серці від докорів сумління.
[О, ха-ха.]
[Мені шкода. Мені шкода. Мені шкода. Мені шкода. Мені шкода. Мені шкода.]
[Що за… Чому моє серце так болить?]
[Це буквально штрикає мою совість прямо зараз. У мене що, рак виявили?]
[Ні. Це просто прокинулася твоя совість. Це означає, що ти стаєш людиною..]
[100 доларів… А я вже отримав їх…]
[Я якраз думав, брати чи ні, але тепер вирішив не брати.]
[Я не буду брати. Це не може зрівнятися з людським життям]
[Чому ви всі раптом передумали? Ви робите мене, хто вже взяв гроші, поганим хлопцем.]
[Факт) Ті, хто взяв — покидьки]
[Мені шкода…]
Ну, атмосфера загалом непогана.
Хоча насправді я хотів побачити людей, які тремтять від страху смерті.
Тож я очікував на картинку, де глядачі відчують провину, спостерігаючи за цим жахом…
Ну, мені байдуже, хай там як, висновок у тому, що вони все одно не отримають виплат, то яка різниця?
Чесно кажучи, я думаю, що менше людей візьмуть гроші, то краще.
Чому? Тому що я просто збираюся збрехати й підірвати міст незалежно від того, перевалить кількість за 5 мільйонів чи ні.
…
Що ж.
Нічого не вдієш. Життя — це азартна гра.
Я не можу просто сказати: "О… Лише 4 мільйони людей взяли гроші! Тоді я відступаю", якщо цифра не досягне 5 мільйонів… Я не можу так вчинити! Якщо я не підірву цей міст, світ… Тобто це корейське суспільство разом порине в суцільний хаос. Я маю спершу все зруйнувати.
І навіть якщо там буде понад 5 мільйонів людей, хто змусить мене це доводити? Ви збираєтеся просити мене відкрити список рахунків людей, які отримали гроші? Тоді мільйони тих, хто взяв кеш, самі захищатимуть мене. Я просто намагаюся себе убезпечити.
І чесно кажучи, це марнування грошей.
Звісно, у мене є купа грошей, яку ви навіть уявити собі не можете. Це приблизно річний бюджет цілої нації. Після того, як я потрапив у цей світ, я блукав усюди, і до того, як зустрів Хан Со Ін, я цілими днями заробляв гроші, використовуючи знання оригінального коміксу. Я цупив гроші у корумпованої американської компанії, знаходив приховані багатства, які лиходій в іншій країні не міг витратити, і забирав їх собі…. Звісно, була певна допомога від Хан Со Ін, але хай там як.
Грошей у мене багато, але спалювати понад 500 мільйонів доларів за один раз — це трохи обтяжливо.
Капітал дуже знадобиться в майбутньому, а я, схоже, спалюю занадто багато…
Навіть ті гроші, які я так важко витягував за допомогою макросів, зараз тануть на мільярди доларів за хвилину. Тож, гадаю, я загнув занадто велику ціну.
Ух. У моїх вухах досі лунає, як Хан Со Ін бурчала на мене за те, що я розкидаюся грошима наче водою. А Лі Ха Юль ледь не знепритомніла, коли намагалася порахувати ці трильйони на пальцях. Гм.
Хай там як, суть у тому, що люди мають право на помірну кількість грошей.
Чесно кажучи, я думав, що загалом набереться менше мільйона. Тобто, я дав їм занадто мало часу, але яка радість, що цифра вже перевалила за мільйон людей.
Проте люди цього світу, як завжди, легко перевершили мої очікування.
[— Даїн, понад 3 мільйони людей уже отримали гроші.]
[— …Що?]
Я згадав нещодавній дзвінок від Хан Со Ін.
Боже, люди! Ви реально викинули свою совість на саме дно річки Хан?
Чому ви так запекло працюєте заради таких речей…?
Хай там як, саме тому моє серце було розбите чистими словами Чхве Йон Джіна.
Мені шкода! Люди Кореї, в яких ти так свято віриш… уже зрадили тебе й погналися за грошима…!!
Я не міг сказати йому про це зараз, коли його очі сяяли вірою та довірою прямо переді мною.
Я не можу так вчинити…
— Кхм. Я розумію. Дякую вам, пане Чхве Йон Джін, за те, що вірите в Корею. Чи бажаєте ви сказати якесь останнє слово?
Він подивився в камеру й заговорив із відданістю в голосі:
— Люди Південної Кореї. Я вірю в вас. Ви ж допоможете мені повернутися додому неушкодженим, правда? Я завжди любитиму вас. Вперед, Кореє!
І після цього він подивився в камеру й зробив підбадьорливий жест кулаком.
Ну, в мене голова йде обертом.
Треба тікати.
— Так! Дякую вам. А тепер перейдемо до наступної людини?
Якраз у той момент, коли я збирався поспіхом ретируватися.
Він закричав із машини:
— Зачекайте!!!
— Що таке?
Він раптово покликав мене.
Що не так?
— Що сталося?
— Пане лиходій, ви сказали, вас звати Егостик?
— Так, і що?
— Я голодую тут уже чотири години. Судячи з усього, мені доведеться голодувати ще стільки ж, у вас є щось поїсти?
Тепер він абсолютно впевнено просить у мене їжі.
Я ніколи в житті не бачив такого персонажа…
Але знаєте, що найсмішніше?
Якщо поміркувати, я дійсно взяв із собою трохи їжі, щоб роздати їм. Але геть забув про це.
— О, зачекайте хвилинку.
Я телепортувався, щоб забрати сумніку, яку залишив десь на дорозі.
Так, ось вона.
Пістолети, сльозогінний газ, мікрофон і все, що мені потрібно в моєму Его-рюкзаку.
Я телепортувався назад до передньої частини машини разом із ним.
— Зачекайте секунду, о, ось воно. Тримайте кремову булку.
— О, дякую.
Чоловік із посмішкою забрав хліб.
Це дуже мило.
[Що це взагалі таке? Ха-ха-ха-ха-ха,]
[Він попросив їжі в терориста, який влаштував теракт, і терорист дав йому булку, яку заздалегідь підготував, ха-ха-ха. Це реально відбувається?]
[Голова йде обертом. Бляха. Ха-ха-ха-ха.]
[Він реально лиходій? Ха-ха-ха-ха.]
[Мангостік — це герой, який займається лиходійськими справами суто як хобі.]
[За цим підривом мосту криється якийсь глибокий сенс.]
[Лиходій по сусідству, який купує їжу. Ха-ха-ха.]
Хай там як, з цією машиною я наразі закінчив.
Я поплентався до наступного автомобіля.
Фух… Ми майже не розмовляли, але я вже виснажений.
— Гаразд, я збираюся зустрітися з наступним заручником. Мені також цікаво подивитися, хто привітає мене цього разу.
Я йшов до наступної автівки, розмовляючи з камерою.
Сподіваюся, цього разу все буде нормально.
Якісь, ем… налякані люди. Хіба люди не мають нервувати й боятися, коли їх тримає в заручниках терорист?
З такою надією я підійшов до машини.
На відміну від попереднього авто, де чоловік їхав сам, це був великий позашляховик.
О, з'явилося трохи більше надії.
Хіба це не родина, яка кудись їхала? Батьки самі перебувають у страху й намагаються захистити своїх дітей… Це ідеально, аби розігріти в людях почуття провини.
Будь ласка, дозвольте мені заощадити трохи грошей.
Але в міру наближення до позашляховика я почав усвідомлювати, що мої надії дедалі більше стають марними.
Що ближче я підходив до машини, то чіткіше чув слабкий звук музики.
Це була якась драйвова рок-музика.
…Чомусь я знову відчув тривогу.
Але я був професіоналом, тому спершу постукав у дверцята машини.
— Тук-тук. Вітаю. Чи не могли б ви опустити скло?
Щойно я постукав, вікно одразу ж поповзло вниз.
Водночас гучний звук металу вдарив по моїх вухах.
— Ааааааааааааааааааааа!!! Мангостік!
— О боже. Це реально він. Це просто безумство.
— Я твоя фанатка, Мангостік!
— Манго! Манго! Манго! Манго!
Студентки університету верещали навперебій, перекрикуючи одна одну.
…Я зараз остаточно з’їду з глузду, серйозно.