Розділ 441: Побічна історія - (Конвалія) (16)
— …Угх.
Після того як її вперше в житті викрали, Хан Со Ін тривалий час лежала без тями.
Потім вона нарешті розплющила очі.
— …?
Коли вона розплющила очі, перед нею постала абсолютно біла кімната.
Спочатку Со Ін навіть не збагнула, що відбувається.
"Точно, мене ж викрали…"
Провулок дорогою додому зі школи.
Там вона раптово побачила чоловіка, який накрив її обличчя білим рушником.
І голос, який промовив: "Корпорація Хан Ін…"
— …Ах!
Коли її думки швидко прояснилися, вона збагнула, що її викрали, і лише тоді змогла розгледіти все навколо.
Вона перебувала в чисто-білій кімнаті, схожій на лабораторію. Одна її стіна була скляною, а за нею виднілося дослідницьке приміщення, де люди в шоломах ходили туди-сюди, вивчаючи якісь папери та дивлячись у монітори комп'ютерів.
Піддослідна I-27… Ти житимеш тут до кінця своїх днів.
— Місце, яке чомусь вкрай сильно нагадувало їй минуле.
Вона знову опинилася в пастці.
— Угх…
Со Ін на мить відчула сильне запаморочення.
…Вона пересилила себе й підвела голову.
Так. Вона більше не та слабка Хан Со Ін, яка колись була їхньою маріонеткою. Вона не повинна зациклюватися на тому, що сталося сім років назад.
Оговтавшись, Хан Со Ін відразу голосно закричала в бік скляної стіни:
— Що, в біса, ви коїте? Негайно відпустіть мене!!!
І на цей крик.
У відповідь пролунав холодний, механічний голос:
— Поводься тихо, балакучий щур, що зрадив Хан Ін та втік.
Голос дослідника долинав із динаміка за склом, причому той навіть не повернув голови в її бік.
Хан Со Ін міцно зціпила зуби від цих слів.
Так, ці виродки завжди були такими.
Холодні, бездушні, вони бачили в людях лише цифри та дані… справжнє людське сміття.
У глибині душі їй хотілося прямо зараз розбити це скло й помститися їм, але наразі вона просто не мала такої можливості.
…На ній була лише шкільна форма. У неї не було жодної зброї, адже в школі носити її заборонено. Та навіть якби вона й була, її б точно конфіскували.
Звісно, про всяк випадок вона тримала дещо у своєму рюкзаку… але самої сумки ніде не було видно.
Поки вона зціплювала зуби, дослідник невдоволено цокнув язиком, а потім знову заговорив до Со Ін через динамік:
— І приготуйся, доктор Кім Сун-У скоро вийде на зв'язок, аби поговорити з тобою.
— …Що?
І за деякий час після цих слів… з протилежного боку кімнати вирвався лазерний промінь.
Спалахнула синя голограма, яка почала чітко відтворювати чиюсь постать.
Довге чорне волосся, круглі окуляри та вкрай гострі риси обличчя.
Його вигляд काफी змінився, але його все одно можна було легко впізнати навіть крізь голограму.
— Ти…
— Давно не бачилися, утікачко.
Голова дослідницької групи корпорації Хан Ін.
Головний ідеолог плану зі штучного створення суперлюдей, частиною якого була Хан Со Ін, а тепер — творець усього цього жаху, заклятий ворог у житті Хан Со Ін, доктор Кім Сун-У.
— Кім Сун-У…
— Так. Хан Со Ін. Дійсно давно не бачилися.
Доктор Кім Сун-У розмовляв із Со Ін крізь голограму тим самим спокійним голосом, яким користувався завжди — без жодної емоції чи зміни інтонації.
— Я бачу, ти цілком насолоджувалася шкільним життям, навіть форму носиш.
— Ха. Ну так. Моє життя було просто чудовим, особливо після того, як я вщент рознесла одну вашу лабораторію.
Зі знущальною посмішкою відповіла Хан Со Ін.
За скляною стіною з динаміка миттєво пролунав розлючений голос:
— Ах ти ж дрянь! Як ти смієш так розмовляти з доктором Кім!
І на це…. Перед Хан Со Ін голограма Кім Сун-У злегка повернулася й звернулася до дослідника:
— Усе гаразд. Я лише сподіваюся, що під час моєї розмови з цією дитиною більше не буде жодного зайвого галасу.
— …Так, сер.
Ну давай, кажи вже.
Саме про це подумала Хан Со Ін.
Доктор знову повернув голову й пильно поглянув на Хан Со Ін.
Холодним голосом він промовив:
— …Так. Хан Со Ін, тобі подобалося гратися в буденність, забувши про те, ким ти є насправді? Гратися в те, ніби ти звичайна людина, поки інші монстри гинули один за одним.
— …Що?
Від безглуздості його слів, які навіть не вартували відповіді, Хан Со Ін гнівно витріщилася на нього своїми яскравими очима.
Монстр… так. Колись вона й сама вважала себе монстром.
Але явно не йому про це говорити. Справжнім монстром тут був саме він.
— Ха. І це мені каже боягуз, який з'явився переді мною у вигляді голограми, бо просто боїться прийти особисто?
— Я занадто зайнятий, аби витрачати час на особисту присутність.
— Ха-ха. Звісно, це так, адже скоро це місце вщент рознесуть ті, хто прийде по мене. Хіба не тому ти злякався прийти?
Почувши це, губи доктора злегка піднялися вгору в хижій посмішці:
— Хтось прийде по тебе… Ха. Я вже давно знищив усі твої пристрої відстеження. Як думаєш, у кого ти взагалі навчилася всіх цих технологій?
"……"
Це були вкрай погані новини.
— Проте так… я цілком готовий дати тобі один шанс. Дитино.
— …Ей, ти вже починаєш мене дратувати. Яка я тобі дитина?
Кім Сун-У просто проігнорував слова Хан Со Ін…. а потім вона пильно поглянула на Кім Сун-У.
Дивлячись на це суворе обличчя, на якому не було навіть натяку на провину, здавалося, що він цілком очікував на цю зустріч.
"….."
Хан Со Ін відчула, як у її душі з новою силою спалахнуло палке бажання вбити його.
Перед нею стояв чоловік, який повністю зруйнував її життя, вбивця її друзів та заклятий ворог усього життя Хан Со Ін, якого вона не зможе забути до самої смерті.
Проте Кім Сун-У раптом озвучив абсолютно абсурдну пропозицію:
— Повертайся.
— …Що?
— Хан Со Ін, повертайся туди, де твоє справжнє місце. Приєднуйся до нашого плану знову. Ти досі потрібна нам.
Почувши ці слова, Хан Со Ін просто зайшлася голосним сміхом.
— Ха… Ха-ха-ха. Ха-ха-ха-ха!
Це був істеричний сміх, якого вона й сама від себе не очікувала, і за цим порожнім сміхом Хан Со Ін гнівно витріщилася на Кім Сун-У своїми палаючими очима:
— Ти просто з глузду з'їхав. Хочеш, аби я приєдналася до тебе? Ти плануєш захопити Корею за допомогою своїх штучно створених суперлюдей, але єдине, чого прагну я — це власноруч тебе вбити.
Кожне її слово було буквально просякнуте лютою ненавистю…. але на це Кім Сун-У лише хижо посміхнувся:
— Ти дещо неправильно розумієш… Хай там як, це не має значення. Ти все одно скоро про все дізнаєшся. Нам судилося бути разом.
— Покидьок…
— І ще. Хан Со Ін, невже ти дійсно думаєш, що у тебе є вибір?
Після цих слів Хан Со Ін миттєво замовкла.
…Як би вкрай прикро це не було, Кім Сун-У мав рацію. Вона опинилася в пастці, і виходу звідси просто не було видно.
"Цікаво, чим він зараз займається. Він, мабуть, вкрай сильно хвилюється й шукає мене…. Чи зможе він взагалі знайти це місце? Я й сама без поняття, де зараз перебуваю."
Саме в цей момент Хан Со Ін повністю закрила рот.
Кім Сун-У тим часом щось наказував співробітникам поруч:
— Гаразд. Відправляйте Хан Со Ін до головного офісу. Це буде моє останнє розпорядження. Завтра вранці…
Вона опинилася в повній ізоляції, де будь-які її дії не мали жодного сенсу.
Коли безпорадність Хан Со Ін уже майже досягла межі.
— …!
Раптом уся будівля сильно здригнулася.
Вона почала трястися від неймовірно потужного удару, наче розпочався справжній землетрус.
А потім, один за одним, пролунали оглушливі вибухи.
— Кха-а-а-а-а-а-ах!
— Що… що відбувається?
— Прошу вибачення, докторе, ми зараз намагаємося з'ясувати причину…
Перш ніж працівник устиг договорити речення, страшний гуркіт пролунав знову.
Цей звук ставав дедалі ближчим та гучнішим.
— …! Зона 1 повністю зруйнована, Зона 2 також обвалилася!
— Кха-а-а-а-а-а-а-ах!
— Зона 4 також рушиться…!! Усім негайно евакуюватися… Кха-а-а-а-а-ах…
І після цього будівля здригнулася ще сильніше, і нарешті.
Стеля над їхніми головами буквально розлетілася на шматки, наче зметена шаленим ураганом.
Надворі вже панувала ніч, і темне небо миттєво поглинуло чисто-білу кімнату лабораторії.
Навколо осідала густа курява, а дослідники в паніці зжалися на підлозі.
_Крок. Крок._
Лише одна постать спокійно йшла крізь цю темряву в їхній бік.
— А-а-а-а-ах…!
У наступну мить одного з дослідників безпорадно підняло в повітря.
Поки всі навколо затамували подих від жаху, глибокий, крижаний голос заповнив усю кімнату:
— Де ви сховали Хан Со Ін?
— Хе, хе… там, там у кімнаті…
_Бах_
Працівника з гуркотом жбурнуло на підлогу, і Хан Со Ін нарешті збагнула, кому саме належав цей вкрай холодний, але водночас такий знайомий голос.
— Оппа….!
Він прийшов урятувати її, але як він дізнався?
Усе правильно.
Даїн прибув.
Аби врятувати Со Ін, він ущент розносив усе на своєму шляху з силою, якої ні разу не демонстрував раніше.
— Ха… Ха-ха! Я й не знав, що ти володієш такою колосальною могутністю. Мабуть, це сила самого…
Голограма Кім Сун-У, яка злегка мерехтіла, але все ще продовжувала працювати, промовила це з виразом обличчя людини, яка щойно отримала серйозний удар.
…І все ж, ціле підрозділ тут було повністю знищено однією людиною.
Навіть бачачи, як усі його бійці падають один за одним, Кім Сун-У навіть оком не моргнув.
— Ти дійсно…
Хан Со Ін огидливо насупилася, дивлячись на цей його вираз обличчя.
Кім Сун-У знову повернув голову до неї й промовив із загадковою посмішкою:
— Що ж, це нічого не змінює, підготовка до фінальної частини плану залишається в силі.
— Хан Со Ін, якщо ти так прагнеш убити мене й зупинити все це — тоді приходь до мого головного офісу, і там я відкрию тобі всю правду.
— Там ми й розпочнемо фінальну битву.
_Тріск. Тріск._
Перш ніж вона встигла обміркувати ці слова, голографічний пристрій Кім Сун-У з гуркотом вибухнув.
І наприкінці цього хаосу.
— Со Ін…! Ти в порядку?
— Оппа…!
Даїн швидко підлетів до неї, і Со Ін також щосили кинулася прямо в його обійми.
Хан Со Ін було успішно врятовано через сім годин після її викрадення бійцями корпорації Хан Ін.