Розділ 427: Побічна історія - (Конвалія) (2)
Після того як я відправив Со Ін до школи.
— Хух…
Я сидів за столом біля вікна, попиваючи чай у променях ранкового сонця.
За вікном виднівся двір із зеленою травою, над якою кружляли метелики.
— Як же мирно…
Це був тихий, спокійний, теплий день — цього було цілком достатньо, аби змусити мене забути, що цей світ спочатку був приречений на загибель і мав бути зруйнований всього за кілька років.
— …Що ж. Хоча сталося чимало всього.
Пробурмотів я й поставив чашку на стіл.
Інцидент із втратою суперсил.
Після того інциденту, коли у всіх відібрали їхні здібності, світ миттєво став мирним.
Хоча люди й не усвідомлювали, що причиною колективної втрати сил була смерть Геліоса… менше з тим, вони швидко змирилися з цією раптовою зміною.
А я… я раптом втратив свою мету в житті.
"Ні… я не те щоб ненавиджу це."
По-перше, мені це зовсім не огидно. Замість того щоб жити в напівзруйнованому світі, гадаючи, що мені доведеться робити сьогодні чи завтра, я думаю, набагато краще жити ось так, витягнувши ноги… Завдяки знанням, які я вже отримав з оригінального твору, я заробив неймовірну кількість грошей у світі, де раніше жив.
Але навіть так, усе одно було трохи прикро усвідомлювати, що все, що я планував досі, вилетіло в трубу…
"Хух… Після вибуху на круїзному лайнері у мене були повністю розплановані підриви потяга та літака…"
І це ще не все. План «Его-Сквад» щодо вербування різних лиходіїв, план «Катедрал» щодо приєднання до глобального альянсу лиходіїв та шпигування за ними… і план щодо Стардаст. У мене були розписані плани майже на десятиліття вперед, і просто смішно думати, що все це виявилося марним, коли я вирішив жити заради Стардаст — адже тепер Стардаст більше мене не потребує…
Звісно, я просто жартував.
Якщо серйозно, після того як усі лиходії були позбавлені сил, головне питання, яке спадало на думку, було таким.
Якщо все склалося саме так, то навіщо мене взагалі перенесли в цей світ?
Я не міг знайти цьому логічного пояснення.
Якщо я не був потрібен цьому світу, який у будь-якому разі став би нормальним і без мене. Чому саме я, чому мої батьки, чому мої друзі? Чому мені довелося залишити всіх позаду й прийти в цей світ самому?
Я не знаю чому, хіба що Богиня зірок знає. Я зупинюся на цьому, бо мені вже язик болить звинувачувати свою богиню за те, що вона закинула мене сюди й залишила зникати на самоті.
Поки я міркував про це, мій погляд раптово впав на рамку з фотографією на моєму робочому столі.
На знімку я бачу Со Ін, яка стоїть поруч зі мною в день церемонії вступу до старшої школи, одягнена в шкільну форму з похмурим виразом обличчя.
— …Усе ж. Ну. Я більше не один.
Я посміхнувся й мимоволі згадав події того дня.
Той день. Шокуючий день, коли всі герої та лиходії втратили свої сили.
Пищання
— …..ха-а.
Я провів той день перед телевізором, переглядаючи новини й почуваючись розбитим.
Час пролетів швидко, і настала ніч.
У маленькій кімнаті.
"…"
Я сидів на краєчку свого ліжка в повній самоті, опустивши руки перед усім на світі, з кам'яним обличчям запитуючи себе, заради чого я взагалі прийшов у цей світ.
І тоді з тихим клацанням двері відчинилися, і хтось обережно зробив крок мені назустріч.
— Я… Ох, оппа.
— …А, Со Ін, так, що таке?
— Е-е… ну… е-е…
Со Ін вагалася, підходячи до мене, поки я сидів із серйозним виразом обличчя.
Я, який на той момент уже був вкрай тривожним через різні речі, міг лише запитально дивитися на неї.
Нарешті, зробивши глибокий вдих, Со Ін запитала мене з рішучим виглядом:
— Я… що тепер буде з нами?
— …Що ти маєш на увазі?
На слова Со Ін я просто розгублено відповів.
У моїй голові зараз було так багато думок, що я не міг сприймати її слова серйозно.
І тоді, після невеликої паузи, Со Ін знову відкрила рот і обережно заговорила до мене:
— Ну… Ти ж казав мені тоді. В обмін на те, що я допоможу тобі розібратися зі Стардаст, ти допоможеш мені знищити корпорацію «Хан Ін»… Але якщо все закінчилося ось так, то що тепер…
Почувши, як Со Ін починає так швидко тараторити, я зміг опанувати себе й поглянути на неї як слід.
І лише тоді я все зрозумів.
Стискаючи рукав свого худі, вона стояла переді мною з опущеною головою, виглядаючи вкрай тривожною.
…Со Ін дивилася на мене тремтячими очима, гадаючи, чи не збираються її знову покинути напризволяще.
Усе правильно. Я сказав їй це, коли ми вперше зустрілися.
Коли вона все ще була маленьким їжачком, що виставляв проти мене свої голки, я сказав їй, що ми укладемо пакт. Я допоможу їй, вона допоможе мені, і ми працюватимемо разом.
Після цілого року зусиль я нарешті зміг завоювати довіру Со Ін.
Вона остерігалася абсолютно всіх, але змогла відкритися мені.
Ось чому вона зараз так сильно хвилюється.
Тепер, коли всі сили лиходіїв зникли… вона боїться, що я просто розвернуся й піду, сказавши, що вона мені більше не потрібна.
Вона вже відкрила мені своє серце й панічно боїться, що її знову викинуть, як непотріб.
Тільки тоді до мене дійшло.
Навіть якщо світ став дивним і я без поняття, що робити далі.
У мене все ще залишалося життя, за яке я ніс повну відповідальність.
Тому я промовив:
— …Ну так. Я не знаю.
Я протягнув до неї руки, скуйовдив її волосся й змусив її губи розпливтися в легкій посмішці.
— По-перше, якщо ти не проти. Я хочу жити з тобою завжди, йдеться?
— Справді?
— Ага.
На мої слова Со Ін відповіла посмішкою, яку не змогла приховати.
Я поплескав її по спині й продовжив говорити:
— Я чув, що більшість лиходіїв втратили свої здібності… але все ще залишаються ті, хто використовує технології, пов'язані з колишніми силами. Крім того, хіба ми тепер не схожі на справжню родину, чи це тільки я так думав?
Жартома сказав я Со Ін, намагаючись розрядити обстановку.
Коли я це промовив, вона знову почервоніла й пробурмотіла щось на кшталт: "Ох… Про що ти взагалі говориш, ти впевнений…" чи щось подібне.
Я робив такі припущення й просто чекав на її реакцію.
І Со Ін повністю виправдала мої очікування.
Вона просто опустила голову, а кінчики її вух сильно почервоніли.
— Так… — відповіла вона тихим голосом.
"…."
Так.
Усе ще залишається дитина, яка потребує мого захисту.
Є люди, які потребують мене.
Є хтось, за кого я відповідаю.
Тож у цьому житті, яке втратило свою первісну мету, я житиму заради цієї дитини.
Тому висновок, до якого я прийшов, був таким:
— Со Ін, давай збиратися до школи.
— Що…?
І знову повернемося до теперішнього часу.
— …Котра вже година?
Подивившись трохи на вулицю, я поставив чашку й підвівся зі свого місця.
Уже майже час для Со Ін повертатися зі старшої школи. Мені слід підготуватися.
Вона точно буде голодною, оскільки сьогодні звільняється пізно…
— Добре, я просто швидко приготую омлет.
З цією думкою я став біля плити на кухні.
Омлет — це просто: збиті яйця та злегка обсмажені овочі.
З цією думкою я закінчив усі приготування й почав готувати.
Хлоп
— Оппа, я вдома~
З цими словами Со Ін зі своїм сріблястим коротким волоссям та в білій шкільній формі нарешті увійшла до будинку.
— Гей, Со Ін, ти вже вдома?
З цими словами Со Ін швидко попрямувала в мій бік.
— О, оппа, здається, сьогодні у нас омлет із рисом?
Я кивнув Со Ін, яка промовила це, мило обхопивши мою руку обома долонями.
— Ну так. Ти одразу впізнала, правда?
— Хм. Звісно, я ж не перший раз їм твою їжу, хоча минуло вже досить багато часу. Зачекай, я швидко вмиюся й також допоможу тобі!
Сказавши це, Со Ін швидко побігла до ванної кімнати.
Я поглянув їй услід і легко посміхнувся.
"Коли я вперше побачив її, вона була зовсім крихітною дівчинкою…"
А тепер вона вже так виросла.
Здається, ще вчора вона була такою маленькою, а тепер її верхівка вже майже дістає до моєї голови…
Час летить неймовірно швидко.
Я запалив газ, міркуючи про це, і за кілька хвилин ми вже сиділи за столом, тримаючи в руках столові прибори.
— Я буду їсти з задоволенням~.
З цими словами ми почали їсти.
І Со Ін, яка взялася за свій омлет із рисом, під час їжі радісно посміхалася, як вона завжди й робила.
Дивлячись на неї таку, я також легко посміхнувся й запитав:
— Смачно?
— Хе-хе. Хіба я хоч колись казала, що їжа мого оппи несмачна? Хм.
Со Ін навіть не намагалася приховати посмішку на своєму обличчі, швидко орудуючи ложкою.
Одна річ, яку я зрозумів за час спільного життя з нею — це те, що Со Ін здавалася вкрай перебірливою в їжі, але потайки їла абсолютно все. Якщо бути точнішим, мені слід сказати, що їй насправді подобалося все, що я для неї готував.
Щодня вона заявляла, що найбільше любить курку або ттокбоккі, коли ми виходили кудись, як звичайний підліток, але вона трохи ображалася, коли я пропонував їй з'їсти їх замість домашньої їжі.
Протягом останніх трьох років я багато практикувався в кулінарії, оскільки у мене було мало справ, і міг з гордістю сказати, що став готувати досить непогано. Звісно, Со Ін мені в цьому вкрай сильно допомогла.
— Це було дуже смачно. Я приберу за собою.
— Добре. І переодягнися зі своєї шкільної форми.
— Добре~
З цими словами Со Ін, наспівуючи собі під ніс, почала збирати посуд.
Я поглянув на неї й посміхнувся.
Вона стала набагато життєрадіснішою порівняно з минулим.
Мабуть, відправити її до старшої школи дійсно було правильним рішенням.
"…Спочатку я не змушував її йти до школи, оскільки вона сама не дуже цього хотіла."
Тепер, коли у світі запанував мир, я все ж вирішив відправити її на навчання.
Їй потрібно ходити туди, аби вилікувати свою недовіру до людей та поспілкуватися з різними однолітками, щоб вирости. Я без поняття, як би вона розвивалася далі, якби ми просто вдвох сиділи вдома й займалися хакерством.
— Ні, я не можу повірити, що сама це кажу, але я ж геній. Чому я маю ходити туди й учити англійську мову та математику в корейській старшій школі?
— Со Ін, я відправляю тебе туди, аби ти покращила свої соціальні навички.
— Що?
Коли вона тільки вступила до старшої школи, Со Ін кричала, що ні за що туди не піде…
Тепер, на своєму останньому році навчання, вона знайшла друзів і чудово з усіма ладнала. Чесно кажучи, я вкрай сильно переживав, що вона не зможе влитися в колектив, але, слава Богу, все обійшлося.
— Со Ін, ти вже в середині випускного класу, ти готуєшся до іспитів?
— Що? Ні, оппа, ти забув, хто я така? Я взагалі не вчуся, але все одно отримую максимальні бали.
— …Точно.
Що ж, мені точно не варто хвилюватися за геніальну дівчину.
Я посміхнувся Со Ін, яка гордо випнула груди, поклавши руки на стегна з самовдоволеною посмішкою на обличчі.
— Зі мною все гаразд, оппа. А ти чому останнім часом не проводиш трансляції? Люди у твоєму фан-кафе постійно запитують, коли ти повернешся.
— …Ви досі ведете цей сайт?
— Звісно.
Со Ін посміхнулася, промовляючи це, а потім показала мені екран свого смартфона.
Я побачив довгий список дописів.
[Єдиний герой цієї епохи, Егостик<<Куди він зник?]
[Я зараз з'їду з глузду, я з'їду з глузду, я точно з'їду з глузду]
[Я чекаю на його повернення… Я беру вихідний… Я беру вихідний…]
[!!!Я така рада, що це кафе не транслює Егостика!!!]
[Справа в тому, що фан-кафе Мангостіка стає все більш популярним]
[Егостик має нарешті усвідомити власне становище, адже він тепер став надією навіть за кордоном…txt]
[Шок: невже є люди, які щодня оновлюють YouTube у пошуках нових відео?]
Прочитавши лише малу частину з цього, я відвів погляд, відчуваючи легке запаморочення й розгубленість.
…Є причина, чому вони так поводяться. Та трансляція була значним відхиленням від початкового формату терористичного мовлення, але менше з тим…
Я поглянув на них, посміхнувся й промовив:
— Я сказав, що перестав бути лиходієм, а не те, що я припинив стрімити.
Що ж.
Зрештою, настав час вийти в ефір.
Промовляючи це, я злегка змахнув рукою, невимушено піднявши чашку в повітря.
Ну так. Який сенс приховувати це далі?
Це був світ, де абсолютно всі герої та лиходії втратили свої сили.
— Ого… Раніше в цьому не було нічого особливого, але тепер я просто зачарована твоєю силою телекінезу.
— Правильно, адже тепер я єдиний, хто все ще може використовувати суперсили.
І ось воно.
Я, і тільки я, залишився єдиним, хто міг користуватися суперздібностями.
— Ну ні… Окрім мого оппи, є ще Стардаст.
…Ах, Стардаст та ще кілька людей.