Розділ 424: Якби ми могли зустрітися знову
Потойбічний світ…. де небо залишається смоляно-чорним, і лише одна маленька зірка самотньо сяє поруч із місяцем.
…Стардаст продовжувала йти цим світом із безпристрасним виразом обличчя.
Навколо неї інші прозорі душі продовжували мляво сидіти.
Крокуючи стежками величного каньйону й навіть не дивившись на них, Стардаст слідувала за своєю інтуїцією, знову блукаючи потойбіччям і сьогодні.
Минуло багато часу відтоді, як вона прибула сюди — дуже, дуже багато часу.
Вона вже навіть не пам'ятала, як довго перебуває тут.
"…Угх. Стардаст… Мені шкода, будь ласка, будь ласка, знайди Даїна…"
Давним-давно навіть учасники «Его-Стрім», які супроводжували її певний час, але не володіли божественною суттю, як вона, зрештою досягли своєї фізичної межі й повернулися назад.
Відтоді Стардаст блукала потойбічним світом на самоті, шукаючи одну-єдину людину.
"……."
Даїн, чоловік, якого вона цінувала понад усе на світі, чоловік, який володів силою зірок, як і вона сама.
Таким чином, Стардаст, яка отримала здатність виявляти тих, хто володіє силою зірок, продовжувала слідувати за своєю інтуїцією й сьогодні. Вона блукала потойбіччям у тому напрямку, де відчувала душу з зоряною могутністю.
Звісно. Щоразу вона прибувала туди з надією.
"Хм…? Дитино, ти хто?"
Просто вона зустрічала зовсім не тих людей, на яких очікувала.
Ці душі, що перебували у своїй найповнішій формі, яку вони мали перед смертю, володіли чіткими характеристиками, що відрізняли їх від людей.
Окрім їхніх прозорих тіл…. вони перебували тут, повністю позбавлені всіх своїх земних бажань, на відміну від часів, коли жили на землі.
Тому більшість душ просто стояли або сиділи на землі з млявим виразом обличчя, забувши про будь-які прагнення.
Жодного болю, жодної образи — вони просто виглядали умиротвореними.
Ті нечисленні душі, які виявляли активність, лише зрідка вступали в розмову з сусідніми духами. Більшість залишалися сидіти або стояти нерухомо, за винятком найрідкісніших випадків.
І часом вона блідла при цьому виді, задаючись питанням: а що, як Даїн став таким самим і більше не захоче повертатися?
…Поки що все це було лише марним занепокоєнням.
З самого початку знайти Егостика здавалося марною справою.
Минуло надто багато часу.
За цей період вона зіткнулася з такою великою кількістю різноманітних проявів зоряної сили.
Їх були тисячі й тисячі в цьому величезному потойбічному світі. Одна за одною, кожна з яких була віддалена на неймовірні відстані — знову і знову.
Усі вони були абсолютно різними особистостями.
Більшість із них були дітьми Богині зірок, які любили людей.
Більшість із них були хорошими героями, які рятували людство за свого життя.
"…Хм, ти шукаєш мене, дитино? Давно я не бачив такого дитяти зірок, як ти."
Ось так вона зустрічалася з ними.
Спочатку Стардаст відчувала розчарування через те, що вони не були Егостиком, і швидко летіла до своєї наступної цілі.
…Після сотні таких зустрічей деякі з зоряних душ, бачачи її виснажений вигляд, заговорювали до неї першими, і з більшістю з них вона спілкувалася.
"Тож… Ти хочеш знайти свого коханого. Сподіваюся, у тебе все вдасться. Ти обов'язково знайдеш його."
Попри їхні слова підтримки, вона так і не знайшла Егостика за всі ці роки.
Хоч куди б вона вирушала, хоч де б відчувала силу зірок — його там не було.
Вона навіть зустріла того, хто не був Егостиком, але чиє обличчя вона відразу впізнала.
"…Ти."
Західний чоловік зі світлим волоссям, як і більшість дітей зірок, лежав там в оточенні людей, підперши голову руками; він пробурмотів це, коли побачив Стардаст.
Стардаст упізнала його.
…Ікс-Макіна.
Ще один рятівник з того самого покоління, що й вона, якого вона бачила в новинах — той, хто володів силою повертати час назад.
"Ти також зазнала невдачі. …Ні. Ти жива, слава Богу…. Цей світ вижив, чи не так?"
"…Так. Це так. Це добре. Я рада."
При зустрічі з нею він, на відміну від інших душ, виявляв незвичну цікавість до справ реального світу.
…Поки вона дивувалася знайомому обличчю, яке побачила вперше за весь час своїх мандрів цим величезним світом, Ікс-Макіна повернувся до неї й запитав сухим голосом:
"Судячи з виразу вашого обличчя… Ви когось шукаєте, чи не так?"
Стардаст кивнула й відповіла:
"Так."
"Я шукаю чоловіка на ім'я Егостик."
І чомусь здавалося, що він знав його — чи то тому, що вони були з одного покоління, чи то тому, що він знав більше за неї.
Тоді Стардаст запитала його.
…Він, власне, з іншого світу.
Як думаєш, це робить його душу відмінною від інших душ?
Ікс-Макіна кивнув із сумною посмішкою на обличчі:
"…Я не знаю точно, але оскільки він душа з іншого світу, не думаю, що це буде легко. Проте я підтримуватиму тебе."
З цими словами Стардаст кивнула й знову піднялася в небо.
І вона тихо замислилася.
"…Ось так."
Останньою душею з силою зірок, яку вона відчула в цьому світі, був Ікс-Макіна.
Досі вона знайшла абсолютно всі зоряні душі, які відчувала в цьому світі, але Егостика серед них не було.
"….."
Спочатку вона не вірила в це, тому продовжувала шукати й знову поверталася до душ із силою зірок, але все одно зустрічала лише тих самих людей, яких уже бачила.
Егостика ніде не було видно.
— …Ах.
Посеред потойбічного світу, серед незліченних душ, зі скляними очима, в повній самоті й тиші вона пробурмотіла:
— І що тепер…? Що мені тепер робити?
Саме тоді вона це збагнула.
В умиротвореному потойбіччі… лише для неї однієї розпочалося справжнє пекло.
Відтоді вона більше не літала в небесах у пошуках.
Вона продовжувала невпинно йти пішки, вдивляючись в обличчя кожної душі, що траплялася їй на шляху — одна за одною.
Хоча їй не вдалося знайти Його серед тих, хто володів зоряною душею, як вона планувала спочатку… вона більше не відчувала його присутність силою, але вірила, що він перебуває десь у цьому світі.
Незліченну кількість років вона блукала підземним царством у пошуках Егостика.
На цьому шляху вона навіть зустрічала деяких лиходіїв, яких сама ж колись перемогла.
"….? Зачекай-но! Це ж ти! Це Стардаст!"
Вона навіть зустріла Десіка.
Одягнений у свої чорні лицарські обладунки, він стояв поруч із красивою жінкою середнього віку.
…Коли Стардаст підійшла ближче, здивована цією зустріччю, він усміхнувся й промовив:
— Я знову повернувся сюди.
Він знову повернувся сюди, до своєї дружини.
І все ж…. він промовив із сумним виглядом:
"…Я повернувся сюди, а ти блукаєш тут у пошуках когось. Егостик, це означає, що він помер."
"Мій контракт уже розірвано, тому я не знаю про його стан і не зможу сильно допомогти… але… тримайся, я також розпитаю душі навколо."
"…Хм. Я не відчуваю його душі тут. Так… проте він міг і не знати."
"Якби він знав, то обов'язково залишив би для тебе якесь повідомлення, аби ти могла знайти його — він саме така людина, тому продовжуй шукати з надією."
Після цієї розмови їхні шляхи розійшлися, але вона продовжувала шукати його.
…Як і очікувалося, його ніде не було.
Потойбічний світ усе так само безкрайно тягнувся перед нею.
Десіка також більше не було видно.
"……"
Десь у Долині Мертвих вона все ще продовжувала блукати й сьогодні.
Вона втратила будь-яке відчуття часу.
Минули вже роки, а можливо, й десятиліття. У стані душі вона навіть не могла відчувати саму концепцію часу.
Проте вона досягла своєї межі.
— …Угх.
Жінка, яка ще сьогодні йшла абсолютно безпристрасно, раптово залилася сльозами.
— …Нічого.
Нічого. Зовсім нічого.
Нічого, нічого, нічого, нічого, нічого.
— …Нічого немає. Хм. Кху-кху…
З цими словами вона безсило опустилася на землю, її коліна підкосилися.
…Її душа також нарешті досягла своєї межі.
Вона розуміла це й раніше, але лише зараз повністю визнала.
Для Егостика тут просто немає місця.
…Ні. Хоча вона відчуває це. Тепер, коли вона піднялася до божественного статусу, вона може відчувати місцезнаходження всієї зоряної сили. Поза межами реальності та потойбіччя існує ледь помітне зоряне світло, яке вона ще не знайшла.
Але вона не знала, чи його душа просто прихована, чи він вирушив в інший світ.
Очевидним було одне — його не було в цьому світі, включаючи й реальність.
Тут його аура абсолютно не відчувалася.
— …Мені час повертатися.
Я маю повернутися назад.
З безнадійним усвідомленням того, що його немає в цьому світі, вона задумалася про те, аби здатися.
Чи варто мені опустити руки?
Вона тихо міркувала про те, що дійсно повинна це зробити.
Тепер, коли вона збагнула, що жодної надії більше немає.
Тепер, коли вона зрозуміла, що його тут немає.
Але.
Якщо я повернуся назад, що я там знайду?
"…."
Стардаст підвела голову й поглянула на смоляно-чорне нічне небо.
З самого початку її життя мало сенс лише завдяки Егостику.
Який сенс повертатися у світ, де його немає?
Можливо, їй варто просто залишитися тут назавжди.
Ліниво міркувала Стардаст про себе.
"…Стардаст."
Чомусь слова, які Егостик колись говорив їй, здавалося, відлунювали у її вухах.
"Ти впораєшся."
"Стисни кулаки, напруж ноги, лети в небо й рятуй людей. Ти зможемо це зробити, бо ти саме така людина."
— …Ха-ха.
Слова, які Егостик сказав їй, коли вона вже збиралася здатися під час теракту в літаку.
Ті слова, мабуть, стали початком усього, що привело до їхніх стосунків.
— …Так. Я не здамся зараз.
Ось так просто…. Шін Хару, яка ще мить тому була готова зламатися в будь-який момент, опанувала себе, витерла сльози й підвелася на ноги.
Якщо Егостика немає тут, я знайду його, навіть якщо для цього мені доведеться переслідувати його в іншому світі.
З цією думкою вона поглянула на чорне нічне небо.
— …Ох?
Саме тоді вона дещо помітила.
У чорному нічному небі потойбічного світу світив великий місяць, а поруч із ним…. сяяла маленька, ледь помітна зірочка.
— …Зірка.
Зірка. Чому вона там?
Досі вона думала, що ця зірка просто підтримує її. Вона ніколи глибоко не замислювалася над цим питанням.
Але зараз.
"…Якщо цей місяць означає Бога Місяця, того, хто створив цей потойбічний світ в іншому вимірі."
Що тоді може означати ця зірка?
Маленька зірка. Інший вимір.
Вимір, з якого прийшов Егостик.
Що тоді сталося з його душею?
Якщо її немає тут, вона мала вирушити в інший світ.
Але, за словами Егостика, ті, хто прийшов з інших світів, не можуть повернутися назад.
— …Але, безумовно.
Душі цього світу мали автоматично потрапляти сюди після смерті їхніх тіл.
Тоді душа Егостика також.
…Безумовно, після своєї смерті він спробував би вирушити у світ, у якому народився.
Але що, як цього не сталося?
Що, як вона так і не дісталася місця призначення, а зупинилася десь в іншому місці?
"…..!"
Коли Стардаст додумалася до цього моменту, вона все зрозуміла.
Усі ці роки вона думала абсолютно неправильно.
Егостик, якого вона знала… завжди, завжди, завжди першим протягував їй руку допомоги в її найважчі хвилини.
Тоді, безумовно, навіть зараз, якби він знав, що вона проходить крізь усе це, він першим дав би про себе знати. Останнє, чого він хотів — це бачити її страждання.
— …Ах.
І лише тоді вона збагнула, що маленька зірка, яку вона бачила від самого моменту свого прибуття сюди…. увесь цей час ледь помітно світила саме їй.
Наче промовляючи: "Йди сюди." Маленька, але чітка, вона скеровувала її згори.
— …А-а-ах.
Дивлячись на це, Стардаст уперше після свого прибуття сюди посміхнулася.
Сльози накотилися на її очі, і вона стрімко злетіла в небо.
Надія була зовсім близько.
Керована слабким світлом зірки, вона подолала весь простір, зупиняючись у різноманітних уламках вимірів, які були пов'язані з потойбіччям, поки не досягла певного місця.
— …Ха-а.
Десь за зруйнованою стіною вимірів була щілина у викривленому просторі.
Там вона приземлилася на землю, поправляючи розвіяне вітром світле волосся.
Під світло-блакитним небом, що розлетілося, мов розбите скло, простяглося невелике поле з золотою пшеницею, що колихалася на вітрі, а на самому його краю.
"….."
…чоловік.
Він стояв спиною до неї, дивлячись на блакитне небо.
"…."
…Стардаст мовчки попрямувала до нього.
Бо…. якщо вона піде швидше, то відчувала, що просто не зможе стримати емоцій, які переповнювали її.
Коли вона опинилася прямо за його спиною, він повернувся до неї й посміхнувся.
— …Ласкаво просимо.
Він поглянув на неї тією самою лагідною посмішкою, якою завжди її зустрічав.
Бачачи його таким, вона стримала сльози, що готові були вирватися назовні, й яскраво посміхнулася.
— Так.
— …Ха-ха. Розумію, це зайняло у тебе досить багато часу. Схоже, тобі довелося несолодко.
Коли він це промовив, Стардаст зробила ще один крок назустріч людині, яку так довго шукала.
Зі сльозою на оці вона посміхнулася й міцно стиснула його руку.
— Так… Минуло багато часу, я маю на увазі, я маю на увазі…
— Повертаймося назад. Додому.
На ці слова…. Даїн поглянув на неї, тихо посміхнувся й кивнув.
І з цим весь світ навколо них огорнуло чисте світло.