Розділ 395:
Останнім часом Селеста перебувала в досить гарному настрої.
«Катедрал», який вона побудувала для Бога Сонця, плавно розширював свій вплив, і, судячи з їхньої зростаючої сили, самі боги, здавалося, підбиралися все ближче до цього світу.
Ба більше,
"…"
Тепер у неї був хтось, кому вона могла довіряти, хто стояв поруч із нею.
…Вона подумала про Егостика й тихо посміхнулася.
І так Селеста продовжувала жити своїм життям, день за днем.
Можливо, її й затаврували як лиходійку, але вона ніколи не вважала себе такою.
Вона завжди робила все можливе, аби виконувати те, чого прагнув від неї Бог Сонця — завоювати світ за допомогою «Катедрал» на благо людей.
Навіть якщо виникав спротив… це не мало значення, думала вона, адже це були лише слова неосвічених мас, які не розуміли глибокого сенсу.
І ось одного дня, коли вона була в піднесеному настрої через спогади кількаденної давнини, вона опинилася в молитовній кімнаті, тихо, одягнена в свої шати святої, а її сріблясте волосся спадало донизу.
Селеста стояла на колінах із заплющеними очима, молячись Богу Сонця й роздумуючи про всілякі речі.
…Насправді швидше, ніж будь-хто інший.
Вона відчула щось незвичайне.
"…Що це?"
Безумовно, вона просто молилася, як зазвичай.
Сила всередині неї почала вирувати, майже так, наче вона билася в унісон із її серцем, аби сповістити про прибуття чогось.
— Угх…
Це був момент, коли Селесту немов схопили за волосся.
— Угх…!
Раптово вона відчула, як щось колосальне опустилося на її голову.
Пролунав Його голос:
— Вітаю вас, люди.
І в ту саму мить Селеста, єдина його свята в цьому світі, почула цей голос і збагнула:
"А. Це голос Бога."
Голос Бога Сонця, у якого вона завжди вірила, і, наче на підтвердження цього, Бог Сонця повільно почав говорити:
— Я той, хто колись правив вами, той, кого колись називали Богом Сонця. Приємно бачити вас знову, мої діти.
— Ах…!
Від його слів Селеста на мить забула про свій біль і вигукнула від щирої радості.
Це Він. Він дійсно прийшов.
Він прийшов, нарешті, аби врятувати світ.
Той, хто любив людей, хто дбав про цей світ.
Саме тоді вона подумала про це з такою радістю.
— І за моєї відсутності ви справді, справді…
— Виросли жахливо.
— О…?
Вона на мить не зрозуміла його наступних слів.
Що, про що ти говориш?
Ха-ха. Чи я неправильно його почула?
Перш ніж вона встигла так подумати, і наче не даючи їй жодного шансу втекти, бог непохитно продовжив:
— Дозвольте мені сказати вам заздалегідь, ниці істоти.
— Я винесу вам вирок.
— Через 180 днів я зійду особисто, аби судити ваші гріхи.
Його слова, чіткі й певні, прозвучали як вирок.
Чистий гнів та вбивчий намір чулися в голосі, який обіцяв судити всіх.
Поки Селеста слухала, наче заворожена, Його слова підійшли до кінця:
— До того часу проводьте дні в спокуті й болісно чекайте на прийдешнє руйнування.
— Смерть — це єдиний належний кінець для вас.
Нарешті тривала промова Бога Сонця завершилася.
І ось, нарешті, те приголомшливе відчуття, що сковувало її, зникло.
…Селеста, усе ще зіщулившись в одному з кутів молитовної зали, пильно дивилася в порожнечу, її погляд був бездушним і спустошеним, і вона пробурмотіла тремтячим голосом:
— Чому…?
Боже, чому?
Чому? Чому ти так чиниш із нами?
Чому, чому. Чому…?
І саме тоді вона подумала про це.
— Угх…
Тільки для того, аби збагнути, що вона знову відчула величезне почуття залякування.
Вона напружилася, гадаючи, чи заговорить він знову.
— О…?
Перед її очима яскраво спалахнуло святе біле світло, і з нього почувся голос, чіткіший, ніж будь-коли:
— Моє дитя, Селесто…
— Боже…!
На Його слова Селеста впала на коліна й поглянула на світло.
Бог прийшов заради неї, заради неї єдиної.
Оригінальна вона була б безмежно зворушена цим, але тепер, коли вона побачила справжні наміри Бога, залишилися лише плутанина й страх.
Тремтячими очима вона вдивлялася в це світло.
Нарешті голос Бога пролунав знову:
— Як добре ти виросла, моя найвірніша служнице.
— Я дякую тобі…
— Я маю до тебе одне прохання.
Його слова продовжувалися невимушено, наче він не чув її, але до цього моменту вона все ще сподівалася, що, можливо, попередні слова Бога були лише попередженням, що, можливо, він наказував їй узяти на себе керівництво й контролювати цей світ, але надії Селести були розбиті його наступними словами:
— До мого прибуття ти спочатку знищиш цей світ.
— Ти мусиш ліквідувати якомога більше людей, з єдиною метою — знищити ще більше людей.
— Сила, яку я тобі дав — це здатність вивільняти сили інших надлюдей і підпорядковувати їх своєму контролю. За допомогою цієї сили спочатку вчини суд над цим світом.
— Ах, ах…
Його слова непохитні, вони не залишали місця для заперечень і змушували її заплямувати свої руки кров'ю.
Навіть коли вона занурилася в глибокий відчай, його наступні слова виявилися достатніми, аби повалити її в ще більший шок:
— І це найважливіше.
— Позбудься Дитяти Зірок.
— Десь у цьому світі є людина з силою зірок. Він найнебезпечніший. Усунь його першим, і швидко. Ти розумієш?
— Ах…
На його слова перед її очима негайно постала одна людина.
Той, хто завжди посміхався, хто завжди був поруч із нею, хто завжди залишався на її боці.
Той, хто сміявся й казав, що вірить у Бога Сонця, попри те, що володів силою зірок.
Позбутися його власними руками?
Цих неймовірних слів виявилося достатньо, аби повернути її до тями.
— Зачекайте, зачекайте, зачекайте! З якого дива…
— Я розраховую на тебе, Селесто, будь ласка, не розчаруй мене.
Але її слова були перервані наступною реплікою Бога Сонця.
Тільки тоді Селеста збагнула.
"Ах…"
Бог від самого початку взагалі її не слухав.
Це послання було грою в одні ворота, і ось так просто світло згасло.
Вона впала в молитовній кімнаті, зовсім одна.
Вона дивилася з недовірою, її розум намагався перетравити істини, які вона тепер дізналася.
"Ах…"
Селеста завжди була палкою вірянкою.
Вірила, що Бог Сонця, який урятував її, має бути Великим Богом, і що він одного дня врятує світ.
Ця віра зміцнилася, коли Егостик знайшов стародавні записи в руїнах Бога Сонця, де йшлося про те, що він правив світом.
Але,
— Ти мусиш ліквідувати якомога більше людей, з єдиною метою — знищити ще більше.
Його голос був таким чітким і вбивчим.
Бог виявився зовсім не таким, як вона думала.
Він бажав руйнування світу, а не його порятунку.
"….."
Що робити тепер?
Це усвідомлення дійшло до Селести, і вона сиділа з мертвими очима й мовчала в молитовній кімнаті.
Я прожила все своє життя заради Бога.
Довіряючи Йому, ідучи за Ним, живучи заради Нього, який урятував її.
І що тепер?
Чи має вона підкоритися Його наказу знищити світ?
— Позбудься Дитяти Зірок.
Чи маю я також підкоритися його словам і вбити Егостика?
"…Цього. Цього я не можу…"
— Ах… Хм.
Ось про що вона думала, ще до того, як сама це усвідомила.
— Селесто, ви в порядку?
З-за дверей молитовної кімнати вона почула кроки, а потім знайомий голос пролунав прямо поруч із нею.
Вона повернула голову, аби подивитися…. і побачила недбало одягненого Егостика, який кинувся їй на допомогу, щойно стався цей інцидент.
Тільки тоді вона збагнула, що відбувається.
— А, е-е, Егостик…
І з цими словами вона вхопилася за нього.
Селеста, ридаючи, пробурмотіла йому:
— …Егостик, я, е-е, що мені робити… Бог, Бог…
Селеста була повністю зламана тепер.
Вона знала лише одного бога, але тепер почувалася абсолютно й цілковито втраченою.
Не маючи до кого звернутися, не маючи жодного уявлення, що, в біса, робити, вона була розгублена.
Посеред усього цього…. Могло виникнути почуття зради від того, що Бог виявився зовсім не тим Богом, яким вона його вважала, і тому вона спантеличено чіплялася за Егостика.
— Шшш. Просто заспокойтеся, заспокойтеся.
Сказав Егостик зі спокійним виразом обличчя.
На це Селеста відкрила рот із трохи тремтячим голосом:
— Як, як я можу заспокоїтися…! Бог, у якого я вірила й за яким ішла всі ці роки… цей Бог… цей Бог… Він дав мені такий наказ, і, хм…
Він наказав мені вбити тебе…
Коли вона не змогла вимовити ці слова, то безпорадно зламалася.
Егостик стояв перед нею й тихо промовив:
— Селесто.
— Чому ми, е-е, йшли за Богом Сонця?
…?
— Що…?
Хоча Селеста тоді цього не знала, саме в цю мить її доля була вирішена.