Розділ 391:
Після моєї зустрічі з Головою Міжнародної Асоціації Героїв я завершив величезну підготовку, і тепер був зайнятий очікуванням дня оголошення Богом судового вироку, який уже був не за горами.
"…Безумовно."
Після Божого оголошення судового вироку час до дня руйнування пролетить справді дуже швидко.
Інакше кажучи, кінець історії вже зовсім поруч.
"Здається, ніби це було лише вчора, коли я вперше впав у цей світ…"
Я не міг повірити, що кінець оригінальної історії вже прямо переді мною.
Звісно, я мушу зробити все можливе, аби кінець історії не став кінцем світу.
З цією метою сьогодні я читав лекцію в «Катедрал».
— Ви пам'ятаєте, як я казав вам, що в цьому світі є три боги?
~Велика зала Катедрал~
Я стояв там, вдивляючись у лиходіїв, що зібралися з усього світу.
З дозволу Селести я організував особливу лекцію.
Усі, схоже, слухали досить уважно, оскільки ця інформація була передовими знаннями, які фактично наближали до таємниць світу.
— Цих трьох богів називають Богом Сонця, Богом Місяця та Богинею зірок…
Я почав описувати трьох богів із легким смішком.
Звісно, причина моїх пояснень була простою: коли надійде одкровення Бога Сонця, я хотів, аби вони не панікували, адже їм потрібно буде озброїтися й бути готовими до загрози.
Хай там як, продовжуючи своє пояснення, я оглянув залу, де сиділи лиходії.
Спільна риса, яку я помітив, полягала в наступному.
"Хмм…"
Усі вони, здавалося, перебували в досить хорошій формі.
Після того як Асоціація погрожувала їм на кожному кроці, вони перетворилися з лиходіїв на повноцінних революційних лідерів за підтримки «Катедрал».
Особливо зважаючи на те, що дехто з них повалив існуючий уряд і зайняв керівні посади, вони, здавалося, почувалися невимушено у світі завдяки своєму соціальному статусу. Зрештою, світ здається прекрасним, коли у тебе є теплий тил і повний шлунок.
Я подивився на них і подумав:
"Тому вони, скоріш за все, виступатимуть проти знищення богами цього світу, ніж підтримуватимуть його."
Це було саме те, до чого я прагнув.
Я не хотів, аби лиходії думали: "О так, давайте зруйнуємо світ!". Тому я дав їм те, що варто берегти, дав їм скуштувати меду й змусив хотіти продовжувати жити в цьому хорошому світі.
Світ усе одно був настільки збоченим, що тепер уже не мало значення, хто тут головний.
— Хай там як… Я не знаю точно, що таке бог. Я шукав це в давніх книгах, і дехто каже, що вони просто звичайні істоти, як і ми, тільки трохи могутніші за нас.
Я пояснив дещо про богів і тонко натякнув, що сам дотримуюся саме такого погляду.
Потрібно закинути цю думку заздалегідь, аби вони не здригалися, коли ви попросите їх битися з богами.
— Хмм.
Звісно, Селеста негайно невдоволено прокашлялася на мої слова.
У мене не було іншого вибору, окрім як миттєво розвернутися, посміхнутися й швидко заговорити:
— Звісно, це лише припущення, але одне можна сказати напевно: Бог Сонця був дуже доброю істотою, яка дбала про людей, саме тому наш лідер, Селеста, іде за ним. Доброму богу, який піклується про нас, варто коритися, чи не так?
Я негайно вихвалив Бога Сонця.
…але, звісно, я вже закарбував слова "Бог Сонця добрий" і "саме тому Селеста йде за ним".
Навіщо? Тому що мені потрібно було вибудувати цю логічну структуру, аби пізніше я міг сказати: "Бог Сонця злий, тому Селесті необов'язково йти за ним".
— …Це все, що я маю сказати на сьогодні. Дякую за увагу.
І на цьому моє пояснення про богів, де кожне слово було ретельно прораховане та спроєктоване, закінчилося.
Я повернувся на своє місце.
— Ха-ха-ха, гарно сказано, Егостик.
— …Бог. Я завжди дивуюся, коли чую, що така істота дійсно існує. Чому він ніколи не показується?
— Хм. Егостик, чи не хотів би ти дослідити тему Бога більш особисто зі мною? Я б хотіла дізнатися більше.
Коли я сів, до мене звернулися кілька лиходіїв, остання з яких — жінка в рожевому котячому поясі — здавалася найбільш зацікавленою в мені. Вона, мабуть, французька лиходійка…?
Хай там як, вона виглядала досить прихильною до мене, ймовірно тому, що я так сильно всім допомагав.
— …Що ж, гадаю, на сьогодні ми тут закінчили.
Селеста, яка невдоволено спостерігала за тим, як я розмовляю з іншими, завершила зустріч і повернулася до нас із заплющеними очима.
— Крім того, Егостик має піти зі мною, тому, будь ласка, розійдіться.
— О, ну ж бо, Селесто, чи можу я позичити Егостика?
У цей момент жінка з котячим поясом промовила це.
Селеста тихо розплющила очі, подивилася на жінку своїми золотими зіницями й кинула єдине слово:
— Зникни з очей.
— …Так. Добре….
Ця лякаюча відповідь не залишила жінці, яка щойно намагалася пробитися до мене, нічого іншого, окрім як подумати…
— Я просто жартую.
— …Ось воно що, ха-ха. А-ха-ха…
— Так. Але Егостик потрібен мені просто зараз, тому я забираю його з собою, поставтеся з розумінням, гаразд?
— Так, звісно, без проблем…
…Звісно, це була Селеста, яка знову заплющила очі, посміхнулася й невимушено сказала, що це просто жарт, але це налякало мене ще сильніше.
Оце так. Це взагалі не виглядало як жарт.
— Ходімо, Егостик.
— …Ха-ха. Гаразд.
У будь-якому разі, Селеста потягнула мене до Зали Правди, що була далі в глибині… Або, точніше, до її кабінету.
Менше з тим, саме так останнім часом і йшли справи.
Тепер я проводив усе більше й більше часу з Селестою в «Катедрал». Звісно, офіційне обґрунтування полягало в тому, що ми мали разом будувати плани й керувати організацією, але… цікаво, чи це дійсно все, що за цим стоїть.
Звісно, оскільки одкровення Бога Сонця було вже не за горами, я приділяв більше уваги Селесті, аби переконатися, що вона задоволена своїм теперішній становищем, і змусити її довіряти мені та покладатися на мене ще сильніше.
…Хоча, по правді кажучи, це було навіть добре, що вона довіряла мені значно більше, ніж передбачав мій початковий план.
Хай там як, усе закінчилося захоплюючим часом роботи з Селестою.
— Егостик, як думаєш, що нам робити з цим?
— Ем… Думаю, це, мабуть…
— О, нам варто зайнятися цим під час їжі.
— Ммм, так…. Ммм-ммм. У будь-якому разі, щодо цього…
Поки я займався з нею тим і цим, вона поставила мені таке запитання:
— О, точно. Егостик, коли ти збираєшся організувати наступний терористичний акт у своїй країні?
— …Що? Мій терор…?
— Так. Мені просто цікаво, як просувається твоє завоювання Кореї останнім часом.
Побачивши, що вона запитує про це так невимушено, я внутрішньо напружився.
"Невже вона збагнула, що я кручу за спиною ігри зі Стардаст?"
У миттєвому передчутті небезпеки я швидко відкрив рот:
— Ха-ха, не хвилюйтеся, усе йде чудово, я влаштую наступний буквально за два дні.
— Хм… Зрозуміло.
Вона на мить замовкла після моїх слів.
Потім, раптово, вона поставила питання абсолютно ні з того ні з сього:
— Тож, чи буде там Стардаст?
— …Що? Ну, оскільки я влаштовую терор, звісно, вона буде там, вона ж герой.
— Хм. Добре, просто запитала.
З цими словами вона знову повернула голову, подивилася донизу на свої папери й завершила розмову.
…Що? Навіщо ти взагалі про це запитувала?
Хай там як… Сподіваюся, мене не викрили, гадаю, це було просто випадкове запитання ні з того ні з сього.
Я поплескав себе по грудях від цієї думки.
Мені слід було знати, що має статися…
~За два дні в маєтку Его-Стрім~
— Гаразд, отже, настав час для нашого регулярного терору.
Подумав я про себе й умостився в кріслі.
Сьогодні мені не довелося багато робити, адже останнім часом я сам не часто влаштовую терористичні акти.
Це тому, що…
"Даїн, що, в біса, ти робиш зі Стардаст під час кожного нападу? Вас ніколи не бачать разом…. Щось тут підозріло. Ти ж не займаєшся нічим небезпечним, правда?"
"…Е-ем, що?"
Хіба я не казав вам, що на довгі хвости завжди наступають?
Останнім часом я ходив на побачення зі Стардаст за їхніми спинами, і учасники «Его-Стрім» починали щось підозрювати, тож я нічого не міг із цим вдіяти.
Ну що ж. Я все одно не влаштовую терор особисто, я використовую ангельських солдатів, яких отримав від Селести, тож це не має бути проблемою.
Звісно, існувала проблема з глядачами, які скаржилися, що трансляція стала нудною, бо мене там не було, але… це не було чимось серйозним.
Хай там як, я займався цим уже певний час, і дистанційний терор став чимось звичним.
Я все одно робив це разом зі Стардаст, тому не надто хвилювався.
Інакше кажучи, мені було байдуже.
…Ось чому я просто лежав у своїй кімнаті, хоча це мав бути час терору.
Оскільки я наказав пану Десіку заздалегідь закликати всіх ангельських солдатів, мені варто було б попрацювати в цей час. До одкровення залишалося не так багато часу.
— Даїн!
Со Ін раптово увірвалася крізь мої двері.
— У нас халепа!
— …Що сталося?
Побачивши її раптову паніку, я насупився й кинув: «Що?».
Що сталося? Нічого ж не відбувається.
— Селеста. Ця лиходійка Селеста перебуває прямо перед Стардаст, у нашій країні?
— …Що?
Я затамував подих.
Голос Со Ін звучав настільки безглуздо, що я засумнівався, чи мої вуха правильно її чують, і я підхопився на ноги.
Ні. Що це означає, чому Селеста раптово опинилася тут?
Я вискочив до вітальні, і те, що я побачив по телевізору, було…
[[ТЕРМІНОВІ НОВИНИ] Селеста, лідерка Катедрал, за хвилину до протистояння зі Стардаст!]
Субтитр був написаний великими літерами на червоній плашці.
Стардаст і Селеста, люто дивлячись одна на одну, стояли обличчям до обличчя.
— О, мій Боже…
Я не міг не заплющити міцно очі, обхопивши обличчя руками.
Ні. Цього просто не може бути.