Розділ 38: ФБР, ВІДЧИНЯЙ
Пізньої ночі в найкращому готелі Пусана.
Усюди було чути крики.
— Ох… Що за?! Хто ви такі?
— Заткнись і виходь, якщо не хочеш померти! Швидше, швидше, ворушись!
Таємничі терористи вдерлися вночі.
Вони піднімалися ліфтом на кожен поверх, вибивали двері номерів, де спали гості, і брали їх у заручники.
Люди були шоковані, коли, прокинувшись, бачили дула зброї, наставлені на них.
Терористи змушували їх прокидатися і зганяли на перший поверх.
— Це останній поверх?
— Так, давай зробимо це швидше, бо Бос розгнівається.
Коридор уже був охоплений хаосом.
Посеред хаотичного коридору, де зловмисники цілилися зі зброї та кричали на нажаханих заручників, двоє терористів узялися до роботи.
Вони забирали заручників із решти номерів.
Один терорист збирався вибити двері, як інший поруч із ним схопив його за руку, щоб зупинити.
— Почекай, є дещо, що я хочу спробувати. Я завжди хотів вигукнути це, коли вибивав чиїсь двері.
— Що?
— Просто послухай…
Терорист вислухав його і розсміявся, не маючи слів.
— Не можу повірити… Ну, це непогано. Це може бути чоловічою мрією. Я зроблю це з тобою.
— Дякую. Почнемо на рахунок три. Один, два… Три!
Тож вони одночасно вибили двері й разом закричали:
— ФБР, ВІДЧИНЯЙ!!!
Коли вони увірвалися крізь зламані двері, напівсонний чоловік у ліжку один раз махнув рукою, і раптом вони отримали удар прикладами власних гвинтівок і впали.
Це був безглуздий кінець.
— Хто, в біса, ці виродки…?
Я прокинувся від сну і пробурмотів, протираючи напівсонні очі.
Боже, раптом усюди здійнявся шум, і двоє людей у масках цілилися в мене зі зброї, коли я прокинувся.
Я був настільки здивований, що маніпулював їхньою зброєю своїм телекінезом і вдарив їх по головах.
Після раптової атаки вони знепритомніли під моїм ліжком. Хто вони такі?
— Ох… Що відбувається?
Лі Су Бін і Хан Со Ін, які спали поруч, нарешті прокинулися. Боже, що, в біса, ми робили під час цього хаосу?
Коли я прокинувся, звук, який я чув, нічим не відрізнявся від пекла. Звук людей, що кричать, плачуть, вигукують, звук того, як усе ламається, розбивається, постріли…
У мене не було іншого вибору, окрім як сказати це:
— Здається, стався терористичний акт.
Серйозно.
Я хлопець, який не лається.
Але, хай йому грець, чи не забагато цього?
Що, в біса, я зробив не так?…
Я досі був лише у двох подорожах, але чому нещасні випадки траплялися обидва рази?
У Пусані стільки готелів!
ЧОМУ! ЦЕ СТАЄТЬСЯ З МОЇМ ГОТЕЛЕМ?
Хоч як би я про це думав, здається, світ мене ненавидить.
Це несправедливо. Я впевнений, що жив добре… Ну, не зовсім, але я пишаюся тим, що прожив щире життя.
ЯК ТАК! БОГ СВОРИВ МЕНЕ, КІМ ДАЇНА, АЛЕ ТАКОЖ СВОРИВ ЦИХ ПІДЛИХ ЛИХОДІЇВ.
Боже, дозволь мені сьогодні знову бути праведним лиходієм…
— Позіх… Що, в біса, тут відбувається?
Хан Со Ін, яка прокинулася від сну, озирнулася втомленими очима. У неї був стурбований вигляд, ніби дарма відбувається щось ще. Гадаю, вона вже навіть не лякається. Ти вже звикла до тероризму?
— Почекай, дозволь мені перевірити парковку.
Тож я швидко телепортувався до своєї машини на парковці.
— Рушай, рушай!!
— Тягни припаси! Беріть зброю!
Підземна парковка вже була в безладі.
Там стояли десятки військових вантажівок, повних людей у масках.
Новачку, зупинись. Це місце — пекло.
Я збирався забрати Хан Со Ін і Лі Су Бін сюди, якби це місце було безпечним, але це здається неможливим. Ду-у-уже.
Шурх, шурх.
Спершу я спакував необхідні речі з кошика, який приніс.
Жовта маска, що може закрити все моє обличчя. Є.
Бездротові навушники та підключення. Якщо я захочу зв’язатися з Хан Со Ін, якщо ми розійдемося, я маю взяти це. Є.
Пістолети… Якби я йшов за своїм початковим планом, кулемет був би занадто, тому я взяв із собою лише маленькі пістолети. Поки що.
Швидко зібравши речі, я на мить подивився за межі готелю, а потім повернувся до своєї кімнати.
Я рухався так поспішно, що дія зайняла менше хвилини. Швидко повернувшись, я передав предмети Хан Со Ін, яка виглядала стривоженою, і Лі Су Бін, яка тихо вдивлялася в ринок.
— Тепер, спочатку візьміть свої пістолети… Лі Су Бін, ти, мабуть, уже знаєш, як ними користуватися. Хан Со Ін, я вчив тебе минулого разу, правда?
Назовні все ще хаос і повно людей, що кричать.
Нас упіймають, якщо ми залишимося тут занадто довго, тому давайте швидко їм пояснимо.
— Здається, ззовні терористичний акт, озброєні машини просто їздять дорогою, літають вертольоти, і все не дуже добре. Тож я хочу, щоб ви, дівчата, трималися мене відтепер. По-перше, давайте прикинемося заручниками.
Вони кивнули на мої слова.
Я не знаю, хто це, в біса, такий, але який покидьок наважився розбудити мене?
Я не можу вас вибачити.
Він буде на першому поверсі.
Хаа, я хотів жити нормальним життям.
Я схопив свій пістолет.
О, це круте, важке відчуття.
Минуло два місяці.
Настав час знову стати «Лиходієм» Егостиком.
— Даїн… Чому ти позуєш у такій ситуації?
Абсурдний погляд Хан Со Ін змусив мене почуватися ніяково, тому я сховав пістолет глибоко в кишеню.
На щастя, я був одягнений лише в чорні спортивні штани, коли лягав спати, тому проблем із тим, щоб покласти їх у кишеню, не було. Уявіть, як би мені було соромно, якби я був у хутряній піжамі з небесно-блакитними хмаринками на ній.
Я спакував пістолети, одягнув навушники і сховав маску глибоко в штани. Так, підготовка завершена.
— Ну що ж, ходімо.
Коли я повернув голову до них, вони кивнули й пішли за мною.
Коли ми вийшли з нашого номера, все було догори дриґом.
Кераміка розбита, спринклери працюють. Це божевілля.
— Що ви робите? Рухайтеся швидше, швидше!
Нападники тримали зброю і кричали на людей.
— О, так, так. Я йду, я йду.
Я пройшов повз, вдаючи, що злегка сміюся.
— Якщо ви не поквапитеся… Ух!
Зброя в руках людини, яка не замовкала, була піддана маніпуляції моїм телекінезом, і вона вдарила його в ніс прикладом.
Чоловік упав.
Ти був занадто балакучим.
На щастя, ніхто цього не помітив, бо навколо панував хаос.
Заручники, здавалося, були не при собі.
Звісно, так і мало бути. Хто б міг подумати, що їх витягнуть у піжамах під час сну в готелі?
Різні люди, включаючи чоловіків, жінок, членів сімей та лисих чоловіків, були витягнуті геть.
Хіба це не схоже на переполох на нічному ринку?
Я прибув до ліфта, коли рухався коридором, змішуючись з іншими заручниками.
— А тепер спускайтеся сходами! Швидко, швидко!
Ці хлопці штовхали людей вниз вузькими сходами.
…Це 27-й поверх, і вони просять нас іти сходами.
Серйозно?
Я зціпив зуби від жорстокості цих холоднокровних покидьків.
Мало того, що розбудили сплячу людину, так тепер вони ще й змушують людей займатися скелелазінням?
Я вб’ю вас усіх.
Ми не можемо спуститися туди.
Я прошепотів їм обом поруч.
— Тримайтеся міцніше.
І невимушено та обережно телепортувався.
Це трохи… може бути трохи виснажливо, але в мене немає вибору.
Як я можу спускатися сходами крок за кроком?
Не думаю, що хтось бачив, як ми зникли.
Якби хтось бачив? Вони б подумали, що їм здалося.
У лобі готелю.
Це місце, де кілька годин тому грала спокійна класична музика, а люди розмовляли в антикваричному стилі, раптово перетворилося на атмосферу ринку Джагальчі.
У цьому місці, такому ж величезному, як собор, люди сиділи щільно, як паростки квасолі. Тим часом озброєні терористи в масках патрулювали з гвинтівками.
Цієї пізньої ночі. Люди мали б спокійно завершити свій день у цьому готелі, але замість цього все закінчилося жахливим і хаотичним фіналом.
І вони нагромадили купу стільців, які були розкидані по всьому лобі, наче вежу біля вхідних дверей.
Стільці були повернуті спинками до дверей, щоб ніхто не міг увійти, як барикада. І посеред нагромаджених стільців стояло лише одне розкішне крісло.
І чоловік, що сидів, закинувши ногу на ногу, посеред вежі зі стільців.
Лиходій А-класу, Мавпячий Ключ.
Чоловік сидів із сигарою в роті, крутячи свою закручену бороду з обох боків, наче він був піратським королем.
— …Ви зібрали всіх заручників?
Він жував сигару і запитав персонал біля основи вежі зі стільців, персонал вигукнув голосом, сповненим духу.
— Так! Усі люди з 30 поверхів, ми забезпечили їх тут, внизу!
— …Добре, гаразд.
Чоловік сидів, крутячи бороду довгий час, але незабаром підвівся зі свого місця.
Його величезні м’язи засіпалися, щойно він підвівся.
Коли він почав вставати, оператор у масці поспіхом налаштував сет.
У цьому величезному і людному місці.
У цьому переповненому лобі люди затамували подих, і єдине, що можна було почути, — це звук того, як чоловік підводиться зі свого місця.
Незабаром він підняв своє важке тіло і закричав на передню частину, я маю на увазі, на камеру.
— Я повідомляю Асоціації та Уряду.
Говорячи важко, він відразу набрав повітря і голосно закричав.
— Прямо тут!!! Ми тримаємо тисячі заручників! Якщо ви не покладете гроші на рахунок, який я збираюся сказати вам зараз!!!! Я вб’ю всіх! Мій номер рахунку один! Нуль! Нуль! Два! -
Поки він вигукував це так голосно, наче це було все.
Раптово, посеред тих затаєних заручників, почали лунати якісь оплески.
Плеск, плеск, плеск, плеск.
У цьому тихому просторі, окрім його крику.
Було так дивно чути, як хтось плескає в долоні.
Навіть Мавпячий Ключ, який вів пряму трансляцію, замовк, розмовляючи.
Місце раптово стало тихим, можна було почути лише звук оплесків.
Громадяни поблизу повернули голови з подивом і жахом, щоб знайти божевільного, який плескав.
Я тихо підвівся зі свого місця, сприймаючи ці погляди.
Я продовжував плескати.
Агро-гра має виконуватися саме так.