Розділ 386: Бог Сонця
Ледве задобривши Селесту, яка надулася на мене за те, що я згадав Стардаст, ми продовжили наш шлях, то піднімаючись, то спускаючись пагорбом, поки я йшов попереду.
За деякий час.
Хух.
— …Що, в біса, тут відбувається?
…Тепер, з якоїсь причини, вітер на пагорбі почав дути ще сильніше.
Я привів її в це місце — унікальну луку серед зелених пагорбів.
Чомусь навколо не було видно жодної душі, але в міру того, як ви заглиблювалися в пагорби, починав дути шалений вітер, що супроводжувався туманом.
— Це тому, що секрет, про який я тобі казав, прихований саме тут.
— …Ми не можемо просто долетіти туди?
Селеста була просто приголомшена, бачачи, як пагорб, який ще мить тому був яскраво-зеленим, раптово став туманним та вітряним лише через те, що вона зробила ще кілька кроків.
Її елегантне сріблясте волосся дико розвівалося на вітрі, і я відповів їй із ніяковою посмішкою, поки вона виглядала роздратованою:
— Радше за все ні, це місце має особливі сили, і якщо не йти тим шляхом, яким належить, воно просто не відкриється.
— …Зрозуміло, судячи з того, що мої сили тут не працюють. І туман не розсіюється.
Селеста сплеснула руками в повітрі й пробурмотіла це.
…Вона вже намагалася зупинити цей туман і вітер, але це, схоже, не спрацювало.
— Ха-ха, тут нічого не вдієш, правда? Ходімо зі мною, я показуватиму дорогу.
— Хм…
Коли я говорю це, протягуючи руку з посмішкою на обличчі, Селеста бере мене за руку з байдужим виразом.
Коли її злегка витончена, холодна долоня торкнулася моєї руки, я приховав своє збентеження.
…Ммм. Я простягнув руку, очікуючи на реакцію на кшталт: «Що за чорт? Я цього не хочу, забери!», але вона взяла мене за руку майже без вагань, що було навіть трохи ніяково.
— Що ти робиш? Давай, ходімо вже.
— …Гаразд.
Хай там як, поки ми йшли рука об руку вітряним пагорбом, Селеста тримала іншу руку перед обличчям і продовжувала запитувати:
— Серйозно, що це за побачення таке…? Я дуже сподіваюся, що наприкінці на нас чекає щось справді величне.
Вона звучала роздратовано, але я просто посміхнувся й відповів:
— Ха-ха, тобі не варто про це хвилюватися.
Чому я прийшов на цей пагорб десь у США під приводом побачення?
Звісно, я прийшов сюди не тому, що знайшов якесь місце для побачень в інтернеті, а тому, що тут дещо є — те, що з високою ймовірністю зацікавить Селесту.
Хай там як, з цієї причини ми продовжували підніматися на туманний пагорб, не бачачи навколо абсолютно нічого.
Звісно, усе пройшло не зовсім гладко.
На півдорозі до вершини.
— …! Обережно!
— …?!
Раптово щось вилетіло в наш бік із тіні під поривом сильного вітру, і я рефлекторно притягнув Селесту до себе, обійнявши її.
…Я вчасно згадав, що Селеста взагалі-то має бути сильнішою за мене, тому швидко відпустив її й перепросив.
— Хммммм.
Селесту це, здавалося, зовсім не занепокоїло.
…Навпаки, вона кивнула й замурчала, а її щоки злегка палахкотіли рум'янцем.
Тільки от чомусь вона почала трохи відсторонятися від мене. Перш ніж я встиг оговтатися, я вже відпустив її…
До слова, яке б сміття не летіло в нас раніше, Селеста спопелила його до стану пилу ще до того, як воно встигло до нас торкнутися.
Ми йшли так ще кілька хвилин, а вітер дув нам у спину.
— …Тож, що саме ми маємо знайти?
Селеста вже починала дратуватися.
— Ми майже на місці.
Сказав я.
У-у-у-у-у-у-у…
Вітер нарешті вщух.
Після тривалого підйому вгору ми нарешті дісталися відкритої рівнини.
…Ми все ще були окутані густим туманом, але тепер, коли ми могли розгледіти плато, ми зрозуміли, що дісталися вершини.
І все тут було заповнене туманом.
Впевнений у тому, що дістався вершини, я нарешті зміг посміхнутися.
Я нарешті дістався до цього місця, куди ніколи не зміг би потрапити самотужки.
— …Сподіваюся, це не кінець, правда, Егостик?
Там, у тумані, коли Селеста запитала мене.
— Звісно ні. Це лише початок. Тепер, Селесто. Хіба ви не відчуваєте, що щось не так?
— Про що ти…? Зачекай хвилинку. Ем…
Пробурмотіла вона це, приклавши руку до підборіддя, наче відчула щось дивне.
Я дав їй підказку:
— Спробуйте використати вашу силу сонця. Я маю на увазі, спробуйте вивільнити її на повну потужність.
— …Гаразд. Хм…!
На мої слова Селеста негайно заплющила очі й простягнула руку, випускаючи заклинання.
Дзінь!
З чистим звуком теплий золотий колір вирвався з її руки.
У той самий момент, наче океан розступився, увесь густий туман на вершині пагорба почав розсіюватися.
Коли наш зір нарешті прояснився, те, що ми побачили вдалині, було…
— Вау…
Сонце світило ззаду, наче німб, а біла кам'яна статуя височіла настільки високо, що пронизувала небо.
Вона заввишки майже з будівлю, і на ній висічена постать чоловіка, яка виглядає настільки велично, що здається майже божественною.
— …Не може бути.
— Так. Усе правильно.
Я відчув трепет у Селесті, яка злегка здригалася.
Я захихотів, широко розставивши руки на тлі кам'яної статуї:
— Ласкаво просимо до Статуї Бога Сонця.
Статуя Бога Сонця — і єдина вціліла статуя у світі, яка зображувала Бога Сонця.
В оригінальній історії Селеста була палкою послідовницею Бога Сонця.
Вона була врятована богом від безнадійного життя.
Звісно, навіть тоді вона перебувала в муках, коли Бог Сонця наказав їй знищити світ, що показує, наскільки жахливим був Бог Сонця…
Хай там як, суть у тому, що вона досі не знає справжньої сутності Бога Сонця й усе ще залишається фанаткою Бога Сонця.
Чого вона не знала, так це того, як виглядав Бог Сонця, коли втілювався в людській подобі.
Що б вона відчула, якби побачила це вперше, не як фігурку в масштабі 1:1, а як кам'яну статую в масштабі 100:1?
Я впевнений, що вона просто помре від захвату.
— Це… ось як насправді виглядає Бог Сонця…
Там, на пагорбі в небі, височіє гігантська статуя Бога Сонця.
Я гірко посміхнувся, поки вона продовжувала пильно дивитися вгору на божественну постать, зчепивши руки в молитві, глибоко вражена.
"…Аж так поводитися."
Як жорстоко з мого боку підштовхувати її до того, аби вона зрадила Бога Сонця власними руками.
Навіть якщо цей бог намагався знищити світ… Хух.
Поки я роздумував над цими складними думками, я поглянув на самого Бога Сонця.
Це був чоловік із гострими рисами обличчя, простим волоссям і безпристрасним виразом.
…Ну, якщо бути точнішим, андрогінна постать без чіткої статі, але менше з тим.
Ось і він — початок усієї трагедії.
Чоловік, який убив Бога Зірок, знищив Бога Місяця й запечатав себе після тривалої битви.
…І чоловік, який змусив Стардаст і мене так сильно страждати.
Геліос, Бог Сонця.
"…Я здолаю тебе, і здолаю дуже жорстоко."
Пробурмотів я це, дивлячись на його зухвалу кам'яну оболонку, а потім розвернувся й пішов геть із вишкіром на обличчі.
І який найкращий спосіб перемогти його, ніж змусити його єдину святу зрадити його?
З цією думкою я тихо прокрався назад, поки Селеста була повністю поглинута статуєю.
Невелика кам'яна брама виднілася позаду постаменту, на якому спочивали стопи Бога Сонця.
"…Хоча потрібна чиста сонячна сила, аби виявити цей образ Бога Сонця."
Оскільки я вже з'явився, більше не було потреби в жодному захисті.
З цією думкою я відчинив кам'яні двері й побачив…
"…"
Невеличке кільце.
Я витягнув срібний перстень із золотим каменем і ретельно його оглянув.
Це п'ятий святий артефакт Бога Сонця й моя головна мета приходу сюди.
Перстень Печаті Бога Сонця, Інвідія, також відомий як Перстень Заздрості.
Витягнувши його, я мовчки повернувся до Селести.
— …А, Егостик.
Коли я наближаюся, вона повертається, нарешті помітивши мене.
— Ви задоволені?
— …Так. Дуже, дуже задоволена. Дякую тобі, Егостик.
Чомусь перебування поруч зі статуєю Бога Сонця змушувало її виглядати більш благоговійною та святою, ніж зазвичай.
Я криво посміхнувся, ховаючи перстень за спиною, і сказав їй:
— Це ще не все, я маю для вас ще один подарунок.
— …Подарунок, який саме?
Запитала вона, спантеличена моїми словами.
Я посміхнувся й звернувся до неї:
— Селесто. Чи не могли б ви дати мені вашу руку на мить?
— Мою руку?
Усе ще спантеличена моїми словами, вона протягнула мені свою ліву руку.
Я взяв її за руку… під пильним поглядом статуї Бога Сонця, що дивилася на нас… Я дістав перстень, який досі ховав від неї, і надягнув його їй на безіменний палець.
— ….?.
Вона зойкнула від несподіванки й спалахнула яскраво-червоним рум'янцем від моєї раптової дії.
Я злегка захихотів, а потім сказав із посмішкою:
— Це ще один з артефактів Бога Сонця, Перстень Печаті. Я подумав, що він вам сподобається.
— О…
— Дякую, що ви завжди зі мною. І він вам дуже личить, Селесто.
На мої слова вона швидко відсмикнула руку й закрила нею своє розчервоніле обличчя, вказала на мене й промовила сердитим тоном:
— …Тоді тобі слід було сказати про це раніше, ти вводиш людей в оману…!
— Ха-ха-ха.
— Хм… У будь-якому разі, дякую, Егостик.
Я подивився на перстень отак і захихотів, коли побачив, як Селеста бурмоче це злегка пом'якшеним голосом.
Здавалося, вона більше переймалася тим фактом, що це я подарував його їй, ніж тим, що це був артефакт Бога Сонця.
…Чомусь одягання персня на палець Селести прямо під статуєю Бога Сонця здавалося трохи дивним, наче я викрадав його святу діву прямо перед його очима.
Ну що ж, усе, що добре — добре.
Хай там як…
Я тихо міркував про себе, спостерігаючи, як Селеста крутить перстень туди-сюди перед моїми очима, приховуючи посмішку.
"…З мене цього цілком достатньо."