Розділ 378:
Егостик показує Селесті нові руїни Бога Сонця.
Повернімося до теперішнього часу.
Ми перебували на вулиці в Європі, у провулку за якоюсь будівлею.
— Це тут?
Занедбаний провулок, уздовж якого тягнулися цегляні будинки в європейському стилі.
Там стояла Селеста, її довге сріблясте волосся розвівалося, і вона була нетипово одягнена у звичайний одяг.
"…Не знаю, чи це через те, що її обличчя саме по собі сяяло, але навіть у звичайному одязі замість своїх святих шат вона виглядала святою, на відміну від усіх інших. Звісно, повсякденне вбрання було для неї чимось новим."
Хай там як, я посміхнувся їй і відкрив рот:
— Так. Усе правильно. Це руїни Бога Сонця, які я виявив.
— …Як, в біса, ти дізнався про це місце?
Почувши недовіру Селести, я зайшов у напівзруйнований покинутий будинок у глибині провулка.
Це було темне місце з трухлявих дощок, яке виглядало так, наче його закинули вже дуже давно.
Я мовчки пройшов до самого кінця цієї, здавалося б, безлюдної зони.
Нарешті перед собою я побачив глуху стіну й поклав на неї руку.
……
Я відчув, як щось заворушилося.
Стіна, яка мала бути порожньою, раптово перетворилася на великі двері.
Стіна руїн, точнісінько така ж, яку я бачив раніше.
"…Як і в оригіналі, ці двері видно лише в тому разі, якщо ти знаєш про їхнє існування."
Звісно, це все, що я можу зробити як фальшивка.
З цією думкою я повернув голову й посміхнувся Селесті, яка стояла позаду мене.
— Ну ось. Брама до руїн відчинена, тож давайте заходити.
— Егостик… ти справжній.
Сказала Селеста з недовірою, дивлячись на мене, який так невимушено виявив нові руїни, про які не знала навіть вона — Свята Бога Сонця.
Вона кивнула й підійшла до мене.
— …Так. Давай зайдемо.
З цими словами я відчинив двері.
У ту ж мить чисто-біле світло огорнуло наші тіла, і нас затягнуло всередину руїн.
— Тож ось воно яке…
це була велика порожнина з вохристої цегли, вивітреної вітрами часу.
У цих руїнах Бога Сонця, які, здавалося, були з'єднані з іншим світом, Селеста перш за все клацнула пальцями.
Разом із цим її одяг змінився з футболки на традиційні шати святої.
— Хух…
Із зітханням вона знову повернулася до образу зухвалої, таємничої святої.
Озирнувшись довкола, вона заговорила трохи настороженим голосом:
— Я ж не втрачу тут свої сили, правда?
— Ха-ха, ні. Скоріш за все, тут ви в безпеці.
— …Що ж, приємно це чути, але… гадаю, це не має значення.
За мить вона поглянула на мене, злегка посміхнулася й сказала:
— Бо ти зі мною.
…Звісно, це тривало лише секунду, після чого вона повернула голову й пішла вперед.
— Ходімо, цікаво, що тут усередині.
— Ха-ха. Справді.
І з цими словами я тихо посміхнувся й пішов слідом за Селестою.
Ми увійшли в руїни.
Так само як і попередні руїни, ці підземні стародавні руїни, які були закриті для звичайних людей, були… досить великими, особливо з усіма цими фресками.
…І саме вони були моєю ціллю.
— …Вау.
Селеста із захопленням розглядала руїни, заповнені такими фресками.
Поки вона оглядалася, то почала бурмотіти й заговорила до мене:
— …Ці стародавні руїни, хто їх створив, коли й навіщо?
— Хіба ви не досліджували руїни минулого разу?
— Досліджувала… після того, як ти пішов… я організувала окрему дослідницьку групу. Тільки от…
Селеста провела тонкою рукою по стіні, і в її голосі почувся сумнів:
— Напевно, судячи з цих фресок і розмірів руїн… Мало бути дуже багато людей, які вірили в Бога Сонця, то чому ж тепер усі забули про нього й вірять лише в інших богів?
На її нерозуміння я покрутив головою й відповів:
— …Наразі це невідомо, але, виходячи з кількох уцілілих текстів Бога Сонця… сучасні релігії мають досить багато спільного з доктринами Бога Сонця.
— Так. Я знаю це, мабуть… усі сучасні релігії походять від нього, але чому… чому всі записи були втрачені, окрім кількох книг?
"…"
На цьому наша розмова на мить зупинилася.
Ми просто вдивлялися в більшу стіну з величезною фрескою на ній — результат неквапливої прогулянки крізь руїни.
Дивлячись на фреску
"….."
Я відчув, як серце калатає в грудях.
"Так. Це воно."
Ось воно. Це мій шанс посіяти зерно сумніву в її розумі, зерно, яке зруйнує абсолютно все.
Це те, до чого я готувався весь цей час.
З цими думками я опанував себе і, вдивляючись у фреску, тихо промовив:
— …На цій фресці, що незвично, є слова.
Сказав я.
— Una die descenditur, — прочитав я спокійно латиною.
— Una die descendit Deus et dedit nobis gratiam… Одного дня Бог зійшов і дарував нам благодать.
З цими словами я знову поглянув на фреску, яка супроводжувала цей напис.
Група людей, які, здавалося, стояли на колінах, а наприкінці — чоловік, чия голова була зображена у вигляді сонця, з розпростертими руками.
Селеста дивилася на це, і її обличчя було сповнене емоцій.
— …Зрештою, Бог, мабуть, уже сходив у цей світ у минулому.
З цими думками я продовжив читати слова.
Бог Сонця зійшов і дав нам закони та заповіді.
Бог Сонця з нами, вказуючи нам шлях, як жити наше життя.
Бог Сонця любив людей і дав кожному з них силу…
І так воно й було.
Слова на фресці розповідали про те, як сильно бог любив людей і як сам вів їх за собою.
Я подивився на це, а потім повернувся до Селести й посміхнувся:
— …Тепер я бачу. Гадаю, Бог справді любив людей.
— Так… мабуть, що так.
Відповіла вона з теплою посмішкою, проте її очі були прикуті до фрески, не рухаючись, наче вона намагалася закарбувати цей образ у своїй пам'яті.
…Так. Вона, мабуть, була в захваті.
Бути обраною Богом Сонця, попри її минуле, бути його обраницею… Вона не знала деталей того, яким він був, чого хотів, як створив цей світ.
І ось, уперше, вона дізналася про нього більше.
Бог на фресці був зображений як чоловік, хоча його обличчя мало форму сонця….
І дещо спільне для всіх інших фресок, включно з цією, полягало в тому, що Бог співіснував у цьому світі в людській подобі й безпосередньо вів людей за собою.
Очевидно, він любив людей.
Так, він любив.
Це було важливо.
Завдяки цьому я збирався посіяти зерно розколу в розумі Селести.
— …Там далі теж є низка фресок. Продовжимо наш шлях?
— Так. Ходімо.
І ми пішли.
Я йшов із Селестою, розглядаючи картини, де люди прославляли бога. Я посміхнувся й збирався заговорити, коли збагнув.
— …Це дуже дивно.
Селеста заговорила першою.
— Як так вийшло, що Бог міг настільки сильно любити людей і бути з ними, а потім… а потім просто зникнути, залишивши всі свої творіння позаду?
Пробурмотіла вона це в замішанні.
Слухаючи її слова, я вишкірився.
Гаразд, настав час починати.
— …Мабуть, що так. У нього, напевно, щось сталося, але є одна річ, у якій можна бути впевненим, чи не так?
— Про що ти…?
— Про те, що він досі любить нас.
Сказав я і раптово зупинився як укопаний, подивившись назад на Селесту.
— …О.
І в цей момент вона, йдучи слідом за мною, зупинилася прямо переді мною, щойно зупинився я.
Скориставшись моментом, я скуйовдив її сріблясте волосся, яке спадало природним рухом, і пробурмотів:
— Хіба він не говорив із тобою, Селесто, коли обрав тебе, врятувавши в скрутну хвилину й наказавши об'єднати світ?
— …Так?
Вона дивиться на мене знизу вгору зі спантеличеним виразом обличчя на мої слова, сказані так близько до неї, але вона не відштовхує мене й не відкидає.
…Гаразд. Ось воно.
Для того щоб просунутися у стосунках, необхідно зробити перший крок.
Тепер настав час забити клин.
— Це, мабуть, тому, що він усе ще любить людей цього світу. Він повернеться в цей світ і врятує їх усіх. Що ви думаєте, Селесто?
— …Ти правий.
Селеста злегка посміхнулася, поглянула на мене й заговорила.
Я посміхнувся у відповідь і продовжив:
— …Він безумовно сказав мені, що скоро повернеться в цей світ.
— Тоді знову ж таки… можливо, його воля полягала в тому, аби ви, Селесто, об'єднали світ до того часу, щоб його віра та любов могли поширюватися швидше.
— …Думаю, ти правий. Зрештою, я знала, що Бог саме такий.
Селеста все одно підтвердила мої слова.
Бачачи, що вона переконана моїми словами, я посміхнувся ще глибше.
Тепер у розумі Селести завдяки словам на фресці та моєму переконанню… образ Бога Сонця міцно закріпився.
Він завжди дбав про людей, допомагав їм із давніх-давен, але зник з якоїсь причини.
Потім він повернувся, врятувавши дівчину в біді, об'єднуючи світ, і скоро повернеться в цей світ, аби обсипати його любов'ю.
Очевидно, він був добрим Богом, який любить людей і хоче їх урятувати.
Саме такий Бог тобі подобається, Селесто.
"Коли він… спробує знищити людей."
Він абсолютно відрізняється від того, що я думав досі. Він настільки сповнений ненависті до людей, що важко повірити, ніби це той самий Бог. Він став нічим не кращим за бога руйнування.
Я тихо посміхнувся від цієї думки.
Це було початком мого грандіозного плану, що змусить святу перемогти власного бога.