Розділ 368:
Я йшов рука об руку з Хару вулицею Сеула.
— Хмм~
Величезне місто розкинулося під синім небом.
У центрі переповненого ділового району вишикувалися магазини, а з вуличних динаміків гриміли найновіші пісні.
Ми вдвох, без масок і в звичайному одязі, йшли вулицею, наче звичайні закохані.
Стардаст поруч зі мною, схоже, перебувала в чудовому настрої, посміхаючись… тримаючись за руки з Хару.
"….."
Навіть попри те, що її обличчя було приховане від допитливих очей пристроєм для телепортації та фільтром нерозпізнавання, шарму, який вона випромінювала своїм розпущеним світлим волоссям і блакитними очима, було достатньо, щоб люди на узбіччі зупинялися й витріщалися.
…Ні, я навіть увімкнув когнітивне спотворення, щоб вони не чули нашої розмови, тож як вони взагалі можуть дивитися в цей бік?
Звісно, я йшов вулицею з калатаючим серцем, тримаючи її теплу, м'яку руку.
…Хоча, як лиходій і як затятий фанат Стардаст, я відчував крихітну краплю провини за те, що безсоромно тримаю її за руку.
— …Егостик, хочеш морозива?
Коли вона відірвала погляд від моєї руки й заговорила такими блискучими очима, я зрозумів, що це хороша ідея.
— Давай.
І так ми пішли за морозивом.
Незабаром після цього ми взяли по ріжку морозива й сіли на сусідню лавку, щоб з'їсти його.
На відміну від мене, який зазвичай замовляв ванільне, вона замовила морозиво зі смаком манго.
— Смак манго. Тобі подобаються фруктові смаки?
Запитав я її, поки вона їла яскраво-жовтий м'який ріжок.
Звісно, ні для кого не секрет, що Хару любить солодке, але я запитав, бо ніколи не бачив, щоб вона замовляла смак манго в оригіналі.
Вона посміхнулася й відповіла:
— Манго нагадує мені про тебе. Хіба Мангостік — це не твоє прізвисько?
Вона лукаво вишкірилася, кажучи це.
…Ні, ви хочете сказати, що це прізвисько стало настільки відомим, що навіть Стардаст про нього знає? Я думав, що його ніхто не використовує, окрім мого фан-кафе.
Я відчув легке збентеження, але потім збагнув, як це мило, що вона замовляє морозиво зі смаком манго, бо згадала моє прізвисько.
— Ха-ха, так. Деякі люди мене так кличуть.
Відповів я з розуміючою посмішкою.
Це сонячний день, і всі інші займалися своїми справами.
Ми були точнісінько як звичайні люди, насолоджуючись часом разом.
Звісно, це був час, заради якого нам довелося дуже сильно постаратися.
…Прямо зараз, у сусідньому районі, мої герої з Его Сквад та армія «Катедрал» ведуть запеклу битву. Ну, технічно, вони "вдають", що б'ються…
Хай там як, було дивно бачити, як люди мирно живуть своїм повсякденним життям, наче нічого не відбувається, навіть попри те, що сусіднє місто перебуває в такому стані.
Цікаво, чи настане колись день, коли почуття безпеки в Кореї зникне? Звісно, якщо один із тих бійців з'явиться прямо зараз, усі швидко втечуть… Єдина відмінність полягала в тому, що чимало людей стояли й дивилися мою трансляцію на своїх смартфонах…. Не зовсім позитивна відмінність.
Якраз коли я думав про це, відчуття холоду на щоці повернуло мене до тями.
Я повернув голову й побачив Хару, яка посміхалася мені, проводячи долонею по моєму обличчю.
Вона пустотливо посміхнулася, потім схопила морозиво тією самою рукою, що торкалася моєї щоки, відкусила шматочок і запитала мене:
— Егостик, про що ти думаєш?
— А. Ні про що особливе, радше…
Мене дратувало, що я замислився про себе, але потім я пустотливо посміхнувся й запитав її:
— Чому ти назвала мене Егостиком раніше, хіба ми не мали звати один одного за іменами?
— Ой, хіба я… Хіба?
Вона ніяково відкинула волосся назад на мої слова.
…Ця її сторона була новою навіть для мене, і я не міг стримати смішку.
— Не смійся… Хм, гадаю, я просто звикла звати тебе Егостиком. Даїн, Даїн…
— Так, Хару.
Ми посміялися один з одного, кажучи це.
…Потім, наче їй раптом стало цікаво, вона запитала мене:
— До речі, Даїн, скільки тобі років? Якщо подумати, я навіть не знаю твого віку.
— О…
І так я розповів їй свій вік.
— …! Ти на рік старший за мене, чи не так?
— Ага. Ха-ха, хіба ти цього не знала?
— Звісно ні…! Я думала, що ми однолітки до цього часу. Ух… Як мені тепер тебе звати?
Вона була в такому см'ятінні.
…Потім вона злегка підвела голову, зустрілася зі мною поглядом і обережно запитала з трохи почервонілим обличчям:
— …Оппа Даїн?
— Ну так.
І від її відповіді я не міг не вибухнути сміхом.
…Ні, це так незвично. Я ніколи в житті не очікував, що та сама Стардаст назве мене "оппа". Це було навіть ніяково.
Вона, мабуть, відчула щось у мені, бо почала ніяково жестикулювати.
Вона стала пустотливою, піднесла мені ріжок морозива, грайливо посміхнулася й сказала:
— Що не так, оппа Даїн чи оппа Егостик?
— Припини… припини це.
— Добре, оппа.
"…."
Після невеликих підколок я нарешті наполіг на тому, щоб ми спілкувалися як зазвичай.
— І все ж! Ти старший за мене, але дивно, що я розмовляю з тобою неофіційно, а ти ставишся до мене з повагою. Просто спілкуйся зі мною невимушено.
— Хмм…
Я вагався, але нарешті здався й сказав:
— Добре… ось так?
— Так! Бачиш. Це добре.
— …Ось так?
— Ні, все навпаки!
Сказала Хару з посмішкою на обличчі, і я більше не міг заперечувати.
…Насправді це теж було трохи незвично, але мені вже байдуже. Якщо вона так хоче.
Звісно, я теж ще не звик до цього, тому вирішив довіритися їй і з часом із цим розібратися.
Тож ми доїли морозиво й вирішили підвестися.
— Який це смак?
Посеред дороги вона запитала про моє морозиво й відкусила шматочок.
Після цього, коли я відкусив шматочок її морозива, я не знав чому, але вигляд Хару, чиї щоки стали червоними, також був милим. Для довідки, морозиво мало смак манго.
Згодом ми знову блукали містом, рука об руку, і не поспішали. Ми ходили в парк, гуляли навколо, зайшли в торговий центр…
Наша увага була зосереджена на одному — на розмові, тому що у нас було так мало часу разом, аби отак поговорити, і ми так багато чого не знали один про одного.
— Егостик… Ні, Даїн, тож ті четверо дітей із ПВК Соль А. Ти їхній учитель, правильно?
— Ха-ха, так. Я не хотів тебе обманювати, але…
У такий спосіб вона ставила мені багато запитань, і я відповідав на них так люб'язно, як тільки міг, не зачіпаючи її почуттів.
…Я був так захоплений, що навіть не помітив цього.
Я не помітив, що щоразу, коли ім'я Соль А злітало з моїх уст, вона починала стискати мою руку все міцніше й міцніше, а вираз її обличчя ставав усе похмурішим і похмурішим.
Ми блукали отак, а потім перемістилися в небо, щоб вести більш комфортну розмову.
Там ми лежали серед хмар у синьому небесному просторі, насолоджуючись прохолодним вітерцем, поки базікали.
Лежачи в моїх обіймах, підтримувана хмарами в небі, вона затишно вмостилася. Я обіймав її ззаду.
І ось так ми посміхалися й розмовляли.
— Так, саме тому я створював ПВК разом із нею.
— Хе…
І ось вона була в моїх обіймах, мовчки слухаючи мене.
Коли я закінчив останнє слово, вона поворухнулася в моїх обіймах і розвернулася.
Вона була в моїх руках, подивилася на мене знизу вгору, зустрілася зі мною поглядом і відкрила рот:
— До речі, Егостик…
— Так.
— Ти. Що, в біса, за стосунки у тебе з нею?
Те, як вона запитала мене про це, з мертвими очима й безпристрасним обличчям, змусило мене відчути, ніби температура навколо нас упала приблизно на 10 градусів за Цельсієм.
Я не розумів, що відбувається.
Моя надлюдська інтуїція, про існування якої я навіть не підозрював, почала терміново шепотіти мені:
"Гей, лайно. Тобі капець. Думай швидше."
Що за чортівня?
В одну мить я опинився в найбільшій кризі у своєму житті.
Я не знаю, що зі мною було не так, але чомусь у мене виникло зловісне відчуття, що якщо я скажу тут щось не те, мене просто розірве навпіл на Его та Стика, тому я почав шалено прокручувати мізки.
Тим часом, звісно, вона продовжувала говорити:
— Хм… Судячи з твоїх слів, ви з Соль А знаєте один одного набагато довше, ніж ми з тобою. Як довго вона знає, хто ти такий? Нещодавно чи вже дуже давно? О, і судячи з усього, вона знала всі твої імена раніше за мене?
Вона каже це, обвивши руками мою шию, уривчасто дихаючи прямо перед моїм носом і вдивляючись мені в очі.
…Її тіло зараз повністю притиснуте до моїх грудей, і я лише стікаю холодним потом, хоча за звичайних умов мені було б ніяково.
Чомусь я відчуваю, що не зможу тут нормально вимовити ні слова.
Мій розум запрацював ще швидше, ніж зазвичай.
Я зробив швидкий, глибокий вдих… а потім вишкірився.
Звучачи впевнено, я сказав їй:
— Стардаст. Це непорозуміння.