Розділ 356:
Короткий огляд поточної ситуації.
Через пів року після прощання зі Стардаст я знову її побачив.
…І щойно вона мене побачила, як зі сльозами на очах кинулася обіймати.
— Егостик… Мені шкода… Мені шкода…..
— Ні, чому тобі так шкода… Просто йди сюди.
Що, в біса, відбувається?
Небо після обіду все ще залишалося синім.
Я перебував в обіймах Стардаст посеред цього неба, намагаючись приховати своє обличчя, яке почервоніло від раптової близькості з нею, і водночас намагався знайти місце, щоб забрати її звідси.
…Я не знаю, що відбувається, але розумію: якщо ми так і залишимося посеред неба, завтра це буде в усіх новинах. Мені просто потрібно було зупинити чутки про зустріч героя та лиходія…
Потягнувши за собою Стардаст, яка все ще схлипувала, я швидко телепортувався геть.
Потрібно було терміново вибиратися звідси.
…Цікаво, скільки часу минуло відтоді, як ми перемістилися в такий спосіб.
Щойно я торкнувся землі, як пішов дощ.
Якось я чув, що сьогодні буде хмарно… Ні, це навіть добре, тому що дощ закриє огляд для камер новинних вертольотів.
— Добре, ходімо сюди.
— Хмм. Ага…
Хай там як, ми опинилися під карнизом даху сусідньої будівлі і нарешті змогли спокійно подивитися один на одного посеред цього безлюддя.
Хух. Цього має бути достатньо.
— Ха…
Під небом, яке поступово темнішало, я з тривогою подивився на Стардаст.
Можливо, це через дрібний дощ по дорозі сюди, а можливо, через щось інше.
Її світле волосся трохи намокло від води, а тіло злегка тремтіло.
Те, як вона просила в мене вибачення з новими сльозами на очах, було вище мого розуміння.
Здавалося, вона взагалі не збиралася мене ловити, а лише перепрошувала…
Саме тоді я подумав.
— Кху-к.
…Якраз у цей момент я випадково кашлянув кров'ю.
Ах. Я, мабуть, перенапружився під час убивства дракона. Напевно, щось знову пішло не так.
Подумав я про себе, не звернувши на це особливої уваги й витираючи рот хустинкою.
— …Ах…
…Але для Стардаст це, очевидно, було не так.
Побачивши мене, вона видала дивний звук, і її очі поступово почали ставати мертвими.
Потім її голова знову опустилася, і вона знову почала ридати, чіпляючись за моє тіло.
— Хм. Мені шкода, мені шкода, мені шкода…
— …Ні, дай мені почути причину. За що тобі шкода?
Вона знову взялася за своє.
Я поставив їй запитання, яке турбувало мене ще з самого початку. За що їй так шкода? Що я такого зробив, аби заслужити її вибачення? Я нічого не можу пригадати.
Все ще схлипуючи, Стардаст подивилася на мене своїми блакитними очима й промовила тремтячим голосом:
— Егостик… Хм.
— …Ти, ти. Кажуть, що ти смертельно хворий….
— …Що?
І від наступних безглуздих слів я засумнівався у власних вухах.
…Я помираю? Відколи це і чому?
Звісно, я кашляю кров'ю, коли використовую свої здібності, і я трохи повільний, але клянуся вам, я не помираю. Якби це було так, я б не стояв тут із тобою.
Цікаво, чи не так вона зрозуміла моє збентеження та німоту, але Стардаст заридала ще дужче, знову схопила мене за талію й почала вибачатися.
— Мені шкода… Мені шкода… Якби я знала, якби я знала… Я б цього не робила…
— Ні, ні, зачекай.
Сказав я їй, перехоплюючи Стардаст, яка знову збиралася так вчинити.
— Я не ходячий мертвець.
— Не бреши мені…
— …
…Гаразд. Її не так просто переконати, коли я в такому стані.
Поки я почувався так безпорадно, Стардаст підвела на мене погляд, і в її блакитних очах змішалися краплі дощу та сльози.
…Я був би повним покидьком, якби сказав, що вона прекрасна в такому вигляді.
— Ти отак кашляєш кров'ю… Як я можу не знати… Ух.
— …Ні. Це просто побічний ефект від використання здібності. Це не тому, що я помираю.
— Хм. Мені шкода…
Це марно. Вона не слухає.
У мене аж голова розболілася від цієї думки, але я усвідомив, що досі не розумію ситуації.
…Навіть якщо я справді помираю, як це змушує її отак плакати за мною? Герой плакав би отак, просто дізнавшись, що лиходій — ходячий мертвець? Це неможливо.
Але зараз це не мало значення.
Прямо зараз мені потрібно розвіяти це хибне уявлення про те, що я помираю. Я зроблю все, що потрібно.
…Звісно, Стардаст зараз не вірить жодному моєму слову. Що мені робити?
Стоячи перед нею, поки вона плакала, я задумався.
"…..!”
І тоді я знайшов рішення.
…Гаразд. Це єдиний спосіб.
З усіх здібностей Стардаст я найбільше боявся не її сили чи польоту.
Було дещо інше, чого я боявся найбільше: її психічні відчуття.
Не зареєстрована Асоціацією, її здатність інстинктивно знаходити правильну відповідь і відкривати істину була настільки ж жахливою, наскільки й героїчною.
Ось чому я зараз боюся цього ще більше, адже вона могла б дізнатися мою справжню особу.
Я маю намір використати цю здібність прямо зараз…. Здатність завжди знаходити істину.
Вона ж зможе відчути правду в моїх словах, чи не так?
Переконавшись у цьому, я простягнув руки й схопив Стардаст за плечі, змушуючи її подивитися мені в очі.
— Стардаст, подивися мені в очі.
— Хм… Га?
Вона дивиться на мене заплаканими очима на мої слова.
На даху будівлі під дощовим небом, стоячи там під карнизом і слухаючи шум дощу, я повернувся до Стардаст, подивився в її блакитні очі й почав повторювати їй правду знову і знову, настільки щирим голосом, наскільки міг:
— Стардаст, я не помираю, і з моїм тілом усе гаразд. Я кашляю кров'ю лише тому, що моє тіло перевтомлюється від використання здібностей, а не через якусь хворобу.
"….."
На мої слова вона подивилася на мене тремтячими очима.
Вона виглядала знервованою, але, мабуть, інстинктивно відчула, що в моїх словах немає жодної фальші.
Я ніколи не був ходячим мертвецем, тож де я припустився помилки?
На мить Стардаст, здавалося, осмислила ситуацію, а потім тихим голосом промовила, уникаючи мого погляду:
— …Тоді чому ти раптом пішов на спокій? Хіба ти не зав'язав з усім через те, що думав, ніби скоро помреш…?
— Що? Ні. Це тому, що в мене є інші справи. Це не тому, що я помираю. Що б ти собі не вигадала, ти помиляєшся.
Я говорив серйозно.
Хто хоче помирати? Ну, точно не я.
Я не можу померти, не зараз і не тут.
Подумав я про себе й вишкірився на неї.
— …Ти справді думаєш, що твій головний ворог так легко піде? Я залишатимуся поруч із тобою весь час.
Чи дійшла до неї моя щирість?
Стардаст опустила очі, схоже, нарешті повіривши моїм словам, і клацнула пальцями.
…Але тепер, коли я про це думаю, я перебуваю занадто близько до неї. Мої руки лежать на її плечах, і ми практично торкаємося один одного.
Ба більше, мені, звісно, було цікаво, якою буде реакція Стардаст. Цікаво, чи зрозуміє вона, що помилялася, і почне підстрибувати від збентеження через свою помилку? Можливо, вона мене вдарить ногою.
…Зачекай. Це лякає.
Ось про що я думав, але потім вона підвела голову.
— Ха-ха…
…Всупереч моїм очікуванням, вона посміхалася з почервонілими очима.
Вона витерла сльози рукою.
— Хм… Слава Богу, слава Богу… Слава Богу…
Бурмотіла вона собі під ніс, наче все інше її більше не хвилювало.
— Слава Богу, слава Богу, слава Богу…
Вона просто посміхалася мені з полегшенням, а я дивився на неї…. яка так сильно переймалася за мене.
Бачачи Стардаст такою.
"項目"
Я відчув, як у мене перехопило подих, і не зміг нічого сказати.
Дощ усе лив.
Вона плакала з моменту нашої зустрічі й нарешті заспокоїлася.
Ми все ще сиділи під карнизом даху, спостерігаючи, як з уже потемнілого неба ллє дощ.
…Чомусь моя рука все ще була переплетена з її рукою.
— …Ти вже трохи заспокоїлася?
— Угу…
Опустивши голову й підібгавши коліна, вона тихо дивилася на пальці своїх ніг і відповідала.
Вона все ще була у своєму костюмі героя, а я — у своєму вбранні лиходія.
Отак ми й сиділи.
"….."
Тим часом у мене були змішані почуття.
…Отже, хоч вона й заспокоїлася, я — ні.
Стардаст — справедлива, добра, сувора героїня цієї новели, в яку я переселився… і вона проливає сльози через звістку про те, що лиходій помирає?
За звичайних умов такого ніколи б не сталося…. якщо тільки вона не вважає мене особливим.
Я хотів це заперечити, але тепер не міг.
Коли я роздумував про це.
— …Егостик.
Уперше з того часу вона заговорила.