Розділ 350:
Селеста — лиходійка номер один у світовому рейтингу та права рука Бога Сонця в оригінальній грі, вона є фінальним босом.
Завоювати її прихильність було дуже важливим завданням.
Насправді можна подумати: чому б мені просто не застрелити її тут і зараз?
"Ні, я не можу."
Це була погана ідея.
Бо вбивство її тут не змінює того факту, що фінальним босом є Бог Сонця. Єдина вигода від убивства Селести полягає в тому, що це завадить їй діяти в майбутньому, чи не так?
Але що, якщо замість убивства Селести я переманю її на свій бік?
Вигода від цього набагато більша, ніж від простого вбивства. Я не думаю, що Бог Сонця міг би припустити, що Селеста зрадить його. Якщо замислитися, хіба міг Бог Місяця припустити, що Ин-Воль зрадить його, або Бог Зірок — що Стардаст зрадить його? Навряд чи.
Насправді не було жодного способу, щоб Селеста колись зрадила його, оскільки вона була відданою послідовницею Бога Сонця, але що, якщо з'явився я, Аномалія з іншого світу?
За це варто було поборотися, особливо тому, що я знав про Селесту геть усе.
Маючи Селесту на своєму боці, я б заслав шпигуна в найближче оточення Бога Сонця й зірвав його суд.
Такою була велика картина мого плану.
Щоб зробити це, я протягом тривалого часу готувався переманити Селесту на свій бік. Став лиходієм, увійшов до «Катедрал», налагодив контакт із Селестою, відкрив інформацію, створив фракцію…
Звісно, ризик усе ще залишався.
Якби мені взагалі не вдалося перетягнути її на свій бік, усе пішло б прахом. Тоді я з таким же успіхом міг би вбити її тут.
"Цікаво, яким би все було, якби Селеста була чоловіком…?"
Майже з тугою подумав я про себе.
Усім відомо, що жінки мають набагато менший рівень настороженості до представників своєї статі, ніж до чоловіків.
Якби вона була чоловіком, я б уже наполовину досяг успіху, змусивши його переступити цю межу. У минулому я мав величезний успіх із проєктами по всьому світу, де мені вдавалося об'єднувати людей у такий спосіб.
Хай там як, усе ж таки вбивство Селести зіпсувало б оригінальний сюжет, тому я зосередився на тому, щоб вона не змогла вбити мене, навіть якщо я фліртую з нею, і цією страховкою був ангел.
У будь-якому випадку, це була сьогоднішня подія, яку я організував, щоб зблизитися з Селестою.
Увійти разом із Селестою в руїни, де її здібності не можуть бути активовані.
Було шкода відразу витрачати такі руїни з унікальною особливістю, але мені потрібен був трюк у рукаві, щоб зблизитися. Моєю метою був ефект хиткого мосту. Зробити Селесту, яка завжди перебувала на вершині світу й забула, що означає бути слабкою, безпорадною.
Мій план полягає в тому, щоб вибудувати її довіру, показавши, що я не чіпатиму її, хоча міг би скористатися цим або навіть убити її.
Це звучить трохи незграбно, але я подумав, що буде, якщо я прикрию це своїми акторськими здібностями та навичками режисури після п'яти років життя як лиходія.
Результат.
Мені нарешті вдалося змусити Селесту сісти прямо поруч зі мною.
— Це нічого особливого, просто механізми.
Відповів я, телекінезом розчавлюючи білого механічного лева, який охороняв руїни.
Це той самий, що гарчав раніше.
Як я і підозрював, ці істоти були створені з сили сонця, тому вони були дуже сумісні з моїм власним зоряним походженням. Ймовірно, це тому, що вони створені з "чистої" сонячної сили, яка не йде в жодне порівняння зі звичайними здібностями.
З оригіналу я знав, що вони слабкі.
Хай там як, почуваючись могутнім бійцем S-класу навіть із цією слабкою здатністю до телекінезу, я вистежив і знищив розрізнених поплічників, які охороняли руїни.
І весь цей час Селеста трималася поруч зі мною.
— Ух…
Минуло багато часу відтоді, як вона виглядала такою людяною, адже вона завжди ходила із заплющеними очима й одягнена у своє чисто-біле вбрання святої, випромінюючи ауру таємничості.
Коли вона розплющила очі й тривожно озирнулася своїми золотими зіницями, я вишкірився.
— Здається, тут усе під контролем, тож тобі не потрібно так хвилюватися.
— …Хто каже про хвилювання, це просто про всяк випадок, безглуздя.
Сказала Селеста з легким рум'янцем, але потім її золоті очі спалахнули, спрямовані на мене, наче вона щось усвідомила.
— І тепер, коли я про це думаю, якщо я законна посланниця Бога, чому вони так налаштовані проти нас? Хіба це все не через тебе?
На її раптово гостре запитання я знизав плечима й відповів:
— Про що ти говориш? За такою логікою, ти б і сили свої не втратила раніше. Можливо, це місце випробувань.
Відповів я, і це дійсно було правдою.
Це місце, де Бог Сонця дарує святі реліквії обраним воїнам після проходження випробувань.
Воно має вирвати їх із зони комфорту й змусити битися голими руками… Проблема в тому, що я не посланець Бога Сонця, і я шахраюю, оскільки не втратив своїх сил.
— Добре, тож давай просто підемо туди.
— …Гаразд.
З цими словами я пішов із Селестою вглиб руїн.
Можливо, вона вже більше звикла до цього, ніж раніше, але тепер вона йшла з розслабленим виглядом навіть поруч зі мною.
Мабуть, вона більше впевнена, що я не завдам їй шкоди, і це добре. Це означає, що вона довіряє мені.
— Хм… Мені доведеться повернутися сюди пізніше із загоном і дослідити це місце детальніше.
Коли вона це сказала, її золоті очі заблищали, поки вона розглядала фрески, намальовані на білих коридорах.
— Це хороша ідея.
— …..
Побачивши, що я киваю поруч із нею, вона на мить повернулася, щоб подивитися на мене з виразом спантеличеної вдячності на обличчі.
І так ми мовчки йшли разом довгим коридором.
Поки ми йшли, я зрозумів, що зараз ідеальний час, щоб заговорити.
— Селеста, ти не віриш, що я відданий послідовник Бога Сонця?
— …Що?
Вона подивилася на мене, наче не розуміла, про що я говорю.
Я скористався можливістю, подивився на фреску й заговорив із виразом глибоких емоцій:
— …Мабуть, для тебе цілком природно так думати, оскільки я маю силу Бога Зірок.
— Але дозволь мені скористатися цією нагодою й сказати тобі: я справді послідовник Бога Сонця. Саме в дитинстві я почав слідувати його вченню.
— …
Селеста мовчки слухала мене, тому я почав несамовито заговорювати їй зуби.
Про те, як я був сиротою без родинного імені, жив у страху, поки натрапив на книгу, що містила вчення Бога Сонця, і як почув голос Бога. Відтоді я став непохитним вірянином Бога Сонця.
…Звісно, це була нісенітниця, і я вирос, коли обоє моїх батьків були живі й здорові, але… у мене насправді немає сімейного реєстру в цьому світі, тож це не було абсолютною брехнею. Принаймні, не згідно з дослідженнями Селести.
Поки я розпатякував, вона слухала в тиші.
…Ймовірно, тому, що я міг застрелити її, якби захотів.
— …Хай там як, нещодавно я знову почув голос Бога Сонця, і я йшов за його вказівками, і ці руїни — це також те, до чого він навів мене уві сні. Хах, ось ми і прийшли.
Ми пройшли крізь лабіринт руїн, розібравшись із мотлохом, і нарешті підійшли до останньої кімнати.
У самому центрі всього цього в повітрі ширяв білий меч, що випромінював яскраве сяйво.
Це була Люксурія, свята реліквія Бога Сонця, спадщина бога, чиє ім'я тепер забуте.
…В оригіналі її отримав хтось інший, але менше з тим.
Для мене вона все одно марна.
Я посміхнувся при цій думці й повернувся до Селести.
— Ну ж бо. Селеста. Ти можеш забрати його.
— …Справді?
Я посміхнувся й кивнув їй, яка не могла відвести погляду від меча з тієї самої миті, як побачила його раніше.
…Він усе одно марний. Умови для цього меча занадто вимогливі. Те саме стосується й Селести. В оригіналі йому суджено бути просто прикрасою.
Особливо враховуючи, що Селеста, ймовірно, забере його, щойно відновить свої сили, давай спочатку віддамо його їй, щоб підняти її прихильність.
— …Дякую.
Коли вона тихо це сказала, я міг лише посміхнутися.
З цими словами Селеста простягнула руку й схопила меч, на чому наша екскурсія руїнами закінчилася.
Після всього, що сталося, я повернувся до Кореї.
~Мій великий будинок. Моя кімната~
Там я сидів, плануючи свій наступний крок.
— …А тепер до наступної події.
Вже час.
"Я нарешті возз'єднаюся зі Стардаст після всього цього часу."
Тихо подумав я про себе.
…Передчуття нової зустрічі з нею зростає.
"Це, мабуть, ілюзія."
Тихо подумав я про себе.
…А до того часу я не знаю, що станеться.