Розділ 349:
Першим разом, коли Селеста зрозуміла, що з її тілом щось не так, сталося тоді, коли її здібності не спрацювали.
"….?"
Вона вишкірилася, йдучи за Егостиком до руїн посеред пустелі.
…І все ж вона ні на мить не остерігалася його.
Вона помітила, що у нього з собою зброя чи щось таке, але її це не хвилювало.
Різниця між ним і нею була занадто очевидною.
Її обрали самі боги, обдарувавши своєю прихильністю сповна.
А неправдивий вірянин, Егостик, який отримав силу зірок, здавався по-справжньому слабким.
Вона могла б знищити його помахом руки, але не чіпала лише тому, що його обрала ангел.
Селеста ніколи не думала, що він може щось їй заподіяти, адже вона завжди була сильною.
Її ніколи, ні на мить, не позбавляли сили, яка вирувала всередині неї.
Тому, коли її здібності вперше не спрацювали, Селеста не змогла стримати нехарактерної для себе паніки.
— Зачекай…
І з цими словами у неї запаморочилася голова.
— Ух…!
Вона схопилася за голову й на мить похитнулася, адже сталося щось неймовірне.
"Зачекай хвилинку… Моя, моя сила…"
Її сила зникла.
Сила, якою вона володіла все життя, випарувалася за одну мить.
Вона відчула, як уся її міць, уся міцність, яку вона вибудовувала до цього моменту, зникли, наче той, хто дав цю силу, забрав її назад.
— Ах…
Селеста зрозуміла, що все набагато гірше, ніж вона очікувала.
Вона відчула величезне замішання та жах від того, наскільки слабким стало її тіло, бо вона ніколи, жодного разу не була слабкою.
Навіть у дитинстві. Відтоді як вона рятувалася від голоду, в розпачі молилася Богу, отримала свої теперішні сили й урятувала власне життя, вона ніколи не була слабкою.
Селеста завжди була на самій вершині.
Ось чому в одну мить увесь її захист і всі її сили просто здуло вітром.
Вона почувалася так, наче її виштовхнули оголеною в центр натовпу, і в неї йшла обертом голова від такої раптової зміни обставин.
У цьому стані крайньої паніки вона думала, якого біса взагалі відбувається.
— Я приберу це для тебе.
— Ні… Що за…
Вона навіть не почула голосу перед собою.
Вона дивилася на свої руки, бурмочучи тремтячим голосом.
Її здатність бачити крізь ясновидіння, яка завжди працювала за замовчуванням, була заблокована, і вона бачила світ із розплющеними очима, не в змозі їх заплющити.
Вона була розгублена й дезорієнтована, поки нарешті не зрозуміла, в яке становище потрапила.
Тільки тоді вона згадала, що в цьому місці прямо зараз, окрім неї, є ще одна людина.
— Ах…
Вона підвела голову при цій скороминущій думці, і лише тоді побачила чоловіка перед собою.
Одягнений у чорне, з маскою, що закриває половину обличчя, і з посмішкою на губах — чоловік, якого за звичайних умов було б легше вбити, ніж комаху… тепер міг убити її одним помахом руки.
Дорослий чоловік зі зброєю в руках.
"Я зараз помру."
І на мить цей жах повністю її поглинув.
Смерть. Коли вона востаннє думала про неї — насправді взагалі ніколи, хіба що в дуже ранньому дитинстві.
Це місце з самого початку було пасткою.
Їй не слід було сюди приходити.
Чому вона проігнорувала Егостика? Навіть попри те, що вже знала: він усував усе, що пов'язано з Богом.
Тепер усе скінчено.
Я помру тут.
Такий жах накотився на неї.
— Продовжимо?
Вона лише посміхнулася і сказала: "Так".
З цими словами він повернувся до неї спиною.
Він пішов уперед, його плащ розвівався, наче він зовсім не цікавився нею.
Спостерігаючи за його спиною, Селеста була приголомшена.
"…Він же не збирається мене чіпати, правда?"
Подумавши так, вона відчула полегшення.
Раптово їй стало соромно за себе, вона почервоніла й стиснула кулаки.
"Ух… Чому я маю вестися на такого слабкого чоловіка, як Егостик…"
Ось про що вона подумала… але реальність була холодною.
Правда полягала в тому, що вона не знала, як звідси вибратися, і постійно перебувала в страху, що він може вистрілити в неї будь-якої миті…
"…І все ж, я не знаю, як звідси вибратися."
Мабуть, наразі мені просто доведеться йти за ним.
З цією думкою вона обережно рушила слідом за Егостиком.
Хвилювання Селести були безпідставними, оскільки Егостик взагалі її не чіпав.
— Чому я маю завдавати тобі шкоди, ми ж послідовники одного Бога Сонця, ха-ха. Я не знаю, чому ти втратила свої сили, але я зосереджуся на тому, щоб повернути їх назад.
Він лише сміявся, кажучи це.
…Вона не вірила цьому, але залишалося фактом: він до неї не торкався.
Насправді вона, мабуть, не змогла б чинити жодного опору, якби він захотів убити її прямо зараз.
"Ти справді не збираєшся завдати мені шкоди…?"
І це для Селести було дуже незвичним.
Вона добре знала себе. Якби вона втратила силу, знайшлося б безліч людей, які захотіли б скинути її з вершини. Навіть її власні люди не довіряли їй, бо вони лише бачили її силу й ішли за нею, а не за нею самою.
Звісно, вони могли б раптово змінити свою думку й спробувати вбити її…
Добре все обдумавши, Селеста вирішила, що це вкрай малоймовірно з однієї причини — через пророцтво, яке вона так довго заперечувала.
"…Звісно, в одній зі сцен майбутнього Егостик і я… тому що ми цілувалися…"
Поки вона не поцілує його, вона не помре.
Це була проста історія, а момент, коли вона помре, настане вже після цього.
При цій думці вона відчула полегшення.
…І все ж вона не могла не відчувати сорому, адже віра в пророцтво була рівносильна визнанню того, що вона цілуватиметься з Егостиком пізніше.
І вона щойно зробила це, без особливого опору. Вона подивилася на нього очима, повними сліз, не відштовхуючи його, а міцно обіймаючи. М-гм, м-гм, м-гм, знову і знову…
— Ух…
— …Чому ти так поводишся?
— …Нічого. Заткнись.
"Звірюка."
Ковтаючи це останнє слово, вона зітхнула й сховалася за стіною, подалі від Егостика.
…Не те щоб вона боялася його, скоріше вона червоніла, згадуючи ту сцену, де він продовжував цілувати її щоразу, коли вона була поруч із ним…
З цією думкою вона мовчки йшла позаду Егостика крізь руїни Бога Сонця.
— Ах…
Коли вони нарешті дісталися глибин руїн, опинившись у досить великому просторі, вона не змогла стримати вигуку подиву й озирнулася на чисто-білі будівлі, поцятковані золотими візерунками.
Вона не могла не застигнути в заціпенінні перед фресками із зображенням сонця, джерела богів.
Що б там хто не казав, вона насправді була фанаткою Бога Сонця…
"Хроніки богів, такі величезні…"
Її очі заблищали, коли вона дивилася на міфологічні картини на стінах.
Насправді про Бога Сонця було написано небагато.
Судячи з усього, у стародавні часи бог спускався й жив серед людей, але ті записи були майже повністю знищені.
Залишилася лише жменька усних переказів та священних текстів, що продовжували існувати як давня релігія, в яку ніхто не вірив. Навіть вона навряд чи могла знайти хоч якісь залишки.
Але тут були залишені писання Бога Сонця.
— Тобі це здається цікавим?
Поки вона широко розплющеними очима вдивлялася у фрески, прямо за своєю спиною вона почула чоловічий голос.
Злякавшись, вона повернулася й побачила Егостика, який природно дивився на ту саму фреску, що й вона.
"…Якого біса, коли ти встиг підійти так близько?"
Позбавлена своїх сил, вона навіть не помітила його наближення.
…Все ж тепер вона була впевнена, що він навряд чи нападе на неї, тому вирішила залишатися на місці.
"…Егостик, що це взагалі за хлопець?"
Звідки він знає про це більше, ніж я, свята Бога?
Дивувалася вона.
…Не може бути. Вона замислилася, чи справді Бог Сонця покинув її й обрав його.
Звісно, такого ніколи б не сталося, але… Але залишалося фактом те, що вона замислювалася, чи дійсно в цьому чоловікові щось є.
З такими змішаними почуттями вона продовжувала йти за ним углиб руїн після огляду фрески.
— Ік…!
Раптом вона здригнулася від реву, що долинув із глибини, і її тіло заціпеніло від несподіванки.
…Селеста була достатньо розумною, щоб так довго керувати Найбільшим у світі альянсом лиходіїв.
І хоч якою могутньою вона була, вона також усвідомлювала свій теперішній стан: зараз вона була лише слабкою жінкою, чиє тіло міг розірвати на шматки навіть один вовк.
Тому звук звіра, який вона почула у своєму надзвичайно чутливому стані й без жодного захисту, був достатнім, щоб налякати її.
Селеста сильно перелякалася.
— Не хвилюйся. Я захищу тебе, просто сховайся за мною.
Раптово з'явившись перед нею і з посмішкою сказавши це, Егостик сховав її за своєю спиною.
— …Хм, хм. Звісно.
…Цього було достатньо, щоб Селеста почервоніла, мимоволі закашлявшись.
Чомусь вона відчула полегшення від того, що він поруч.
Глибоко в руїнах я злегка здригнувся й тихо посміхнувся Селесті, яка притислася позаду мене.
"Чудово, все йде за планом."
Ефект підкошених ніг, схоже, працював…
Мир у всьому світі вимагає зближення з Селестою, і, з мого досвіду, це класичний спосіб зблизитися.
"Я знаю, що це паршива ідея, але…"
Я нічого не можу вдіяти. У лиходіїв свої лиходійські методи. Це все було заради Стардаст.
Вона б зрозуміла, хіба ні?
"Звісно."
Дякую тобі, Стардаст…!
Кивнув я, подискутувавши сам із собою.
Вперед!